“ема 2. ≤сторичний розвиток св≥товоњ ф≥лософ≥њ
2.1. јнтична ф≥лософ≥¤.
2.2. ‘≥лософ≥¤ —ередньов≥чч¤ (XIII Ц XV ст.).
2.3. ‘≥лософ≥¤ епохи ¬≥дродженн¤ (XV Ц XVI ст.).
2.4. ‘≥лософ≥¤ Ќового часу (XVII Ц XVIII ст.).
2.5. Ќ≥мецька класична ф≥лософ≥¤ (XVIII Ц XIX ст.).
2.6. ћарксистська ф≥лософ≥¤.
2.7. ќсновн≥ напр¤мки сучасноњ св≥товоњ ф≥лософ≥њ.
2.8. ќсновн≥ риси украњнськоњ ф≥лософ≥њ.
2.1. јнтична ф≥лософ≥¤.
Ќауки, котр≥ у нас Ї, майже вс≥ мають джерелом грек≥в
‘ренс≥с Ѕекон.
ћи повинн≥ У... знову ≥ знову повертатис¤ у ф≥лософ≥њ, ¤к в ус≥х багатьох ≥нших галуз¤х, до дос¤гнень того маленького народу, ун≥версальна обдарован≥сть ≥ д≥¤льн≥сть ¤кого забезпечила йому в ≥стор≥њ розвитку людства м≥сце, на ¤ке не може претендувати жодний ≥нший народ... ¬ багатоман≥тних формах грецькоњ ф≥лософ≥њ вже Ї в зародку, в процес≥ виникненн¤, майже вс≥ п≥зн≥ш≥ типи св≥тогл¤д≥вФ
‘р≥др≥х ≈нгельс.
ожному ¤вищу матер≥ального ≥ духовного св≥ту обТЇктивно притаманн≥ внутр≥шн≥ суперечност≥, котр≥ Ї коренем њхньоњ життЇвост≥, джерелом будь-¤кого руху ≥ розвитку. Ќе Ї виключенн¤м в цьому план≥ ≥ ф≥лософ≥¤, котра, в≥дображаючи ц≥ суперечност≥, сама розвиваЇтьс¤ суперечливо Ц через боротьбу ≥дей, концепц≥й, шк≥л, напр¤мк≥в. —в≥дченн¤м цього Ї ≥сторичний розвиток св≥товоњ ф≥лософ≥њ Ц в≥д њњ початку, понад 2500 рок≥в тому, ≥ до нашого сьогоденн¤.
ќднак перш н≥ж перейти до конкретного розгл¤ду ≥сторичного розвитку св≥товоњ ф≥лософськоњ думки, необх≥дно в≥дпов≥сти на запитанн¤: за ¤кими ознаками, критер≥¤ми под≥л¤Їтьс¤ св≥това ф≥лософ≥¤? ўо кладетьс¤ в основу такого под≥лу?
™ р≥зн≥ п≥дходи до ц≥Їњ проблеми. ѕерший Ц формац≥йний. «г≥дно з цим п≥дходом, св≥това ф≥лософ≥¤ под≥л¤Їтьс¤ в залежност≥ в≥д сусп≥льно-економ≥чних формац≥й, тобто типу сусп≥льства, що базуЇтьс¤ на певному способ≥ виробництва. ≤стор≥њ в≥дом≥ к≥лька сусп≥льно-економ≥чних формац≥й: рабовласницька, феодальна, кап≥тал≥стична тощо. “ому ≥ ф≥лософ≥¤ под≥л¤Їтьс¤ за таким критер≥Їм: ф≥лософ≥¤ рабовласницького сусп≥льства, феодального, буржуазного ≥ т.д.
ƒругий п≥дх≥д под≥лу ф≥лософ≥њ Ц цив≥л≥зац≥йний, тобто ф≥лософ≥¤ под≥л¤Їтьс¤ з точки зору того, ¤кий вплив на сусп≥льне житт¤, його духовну сферу, мала та чи ≥нша ф≥лософська система, ф≥лософ≥¤ на розвиток св≥товоњ цив≥л≥зац≥њ. ÷ив≥л≥зац≥¤ (в≥д лат. Ц громад¤нський, державний) Ц сукупн≥сть матер≥альних ≥ духовних дос¤гнень матер≥альних ≥ духовних дос¤гнень сусп≥льства, ступ≥нь розвитку його матер≥альноњ ≥ духовноњ культури. «в≥дси ≥ критер≥й под≥лу ф≥лософ≥њ: антична ф≥лософ≥¤, ф≥лософ≥¤ епохи ¬≥дродженн¤, ф≥лософ≥¤ Ќового часу, зах≥дноЇвропейська ф≥лософ≥¤, марксистська ф≥лософ≥¤ ≥ т.п.
ѕри цьому враховуЇтьс¤ вплив окремих видатних ф≥лософ≥в, вчених, њхн≥х праць на сусп≥льний процес, њхн≥х праць на сусп≥льний прогрес, розвиток науки ≥ культури. ѕ≥д цим кутом зору вивчають прац≥ √егел¤, Ѕекона, Ќьютона, ≈йнштейна та ≥нших, оц≥нюючи њхн≥й вплив на сусп≥льний процес. ¬≥зьмемо дл¤ прикладу тв≥р в≥домого французького ф≥лософа ∆.-∆. –уссо (1712 Ц 1778) Уѕро сусп≥льний догов≥р, або ѕринципи пол≥тичного праваФ (1762), в ¤к≥й в≥н захищаЇ демократичн≥ права народу, протиставл¤Ї свав≥ллю владних структур ≥дею народного суверен≥тету, ¤ким народ волод≥Ї нев≥дТЇмно. –уссо одним ≥з перших обірунтував думку про неправом≥рн≥сть влади, котра д≥Ї проти життЇвих ≥нтерес≥в людей, захищаЇ право народу на насильницьке поваленн¤ будь-¤кого антинародного режиму. УЋюдина народжуЇтьс¤ в≥льною, а м≥ж тим скр≥зь вона в кайданахФ Ц це –уссо. –уссо Ц захисник свободи людини, њњ соц≥альноњ р≥вност≥. —воњми ≥де¤ми ф≥лософ на к≥лька дес¤тил≥ть випередив св≥й час, Ц передбачив т≥ демократичн≥ перетворенн¤ у сусп≥льств≥, ¤к≥ в≥дбулис¤ в ™вроп≥ в к≥нц≥ XVIII Ц початку ’≤’ стол≥тт¤ ≥ продовжують зд≥йснюватис¤ в наш≥ дн≥.
¬изначальний вплив на подальший розвиток науки, духовноњ сфери людства, його культури, мала також видатна прац¤ ≤саака Ќьютона (1643 Ц 1727) Ућатематичн≥ начала натуральноњ ф≥лософ≥њФ (1687), в ¤к≥й в≥н в≥дкрив ≥ обірунтував основн≥ закони класичноњ ф≥зики, закон всесв≥тнього т¤ж≥нн¤. ÷¤ прац¤ була одним з найвеличн≥ших дос¤гнень в ≥стор≥њ людськоњ думки, вона стала б≥бл≥Їю науки. ¬≥домий англ≥йський ф≥зик ƒжон Ѕернал (1901 Ц 1971) про цю працю Ќьютона висловивс¤ так: У«а переконлив≥стю аргументац≥њ, п≥дкр≥плен≥й ф≥зичними доведенн¤ми, книга ц¤ не маЇ соб≥ р≥вних в ус≥й ≥стор≥њ науки... Ќьютон дав математичний ключ, котрий був придатний дл¤ розвТ¤занн¤ ф≥зичних проблем ще прот¤гом 200 рок≥в (ƒив. ƒж. Ѕернал. Ќаука в истории общества. ћ., 1956, стор. 266, 268).
“ому ≥ невипадково, що ф≥лософ≥ю в багатьох заруб≥жних навчальних закладах, наприклад в —Ўј, вивчають з точки зору того впливу, ¤кий зд≥йснив той чи ≥нший ф≥лософ на сусп≥льний, духовний прогрес людства, його культурн≥ надбанн¤.
¬ даному курс≥ лекц≥й тема У≤сторичний розвиток св≥товоњ ф≥лософ≥њФ буде розгл¤нута з точки зору впливу останньоњ на сусп≥льне житт¤, розвиток його духовних ц≥нностей.
јнтична ф≥лософ≥¤. ¬иникненн¤ р≥зноман≥тних ф≥лософських шк≥л, напр¤мк≥в в стародавн≥й √рец≥њ припадаЇ на VI стол≥тт¤ до нашоњ ери ≥ було звТ¤зане з формуванн¤м рабовласницьких сусп≥льних в≥дносин, розвитком торговельних, пол≥тичних, культурних звТ¤зк≥в грецьких м≥ст-держав м≥ж собою ≥ крањнами —ходу, особливо ™гипту та ¬авилону. ÷ентрами бурхливого розвитку ремесел, торг≥вл≥, культури античност≥ стали так≥ м≥ста-держави, ¤к ћ≥лет ≥ ≈фес (ћала јз≥¤). ¬ енциклопедичному словнику про ц≥ м≥сц¤ мовитьс¤ таке:
ћ≥лет - це стародавнЇ м≥сто в ≤он≥њ (ћала јз≥¤), торговий, рем≥сничий ≥ культурний центр античност≥ котрий в≥д≥гравав пров≥дну роль в грецьк≥й колон≥зац≥њ (ним засновано б≥л¤ 80 колон≥й). —троге плануванн¤ ћ≥лета к≥нц¤ V стол≥тт¤ до нашоњ ери - один з кращих зразк≥в м≥стобудуванн¤ (ƒив. —оветский энциклопедический словарь. ћ., 1982, стор. 814).
≈фес - стародавнЇ м≥сто в ар≥њ (на зах≥дному узбережж≥ ћалоњ јз≥њ), торговий, рем≥сничий ≥ рел≥г≥йний центр. ¬ ≈фес≥ знаходитьс¤ одне з семи Учудес св≥туФ Ц храм јртем≥ди ≈феськоњ. «аснований греками в XII стол≥тт≥ до нашоњ ери (там же, стор. 1575).
—аме тут, в цих м≥стах-державах, ≥ виникли перш≥ ф≥лософськ≥ школи в стародавн≥й √рец≥њ Ц м≥летська школа, ¤ку заснував ‘алес ≥ ефеська школа, ¤ку започаткував √еракл≥т. ƒл¤ цих шк≥л характерними були стих≥йно-матер≥ал≥стичн≥ тенденц≥њ.
‘≥лософськ≥ школи ћ≥лета ≥ ≈феса вели гостр≥ дискус≥њ з р≥зними напр¤мками в ф≥лософ≥њ, зокрема з п≥фагор≥йською ≥ елейською школами, дл¤ ¤ких характерними були тенденц≥њ м≥стично-≥деал≥стичного іатунку. ÷¤ боротьба точилас¤ з широкого кола ф≥лософських проблем, ¤к-то: розум≥нн¤ розвитку, руху, першоначал всього ≥снуючого, сутност≥ гармон≥њ, протилежностей, суперечностей д≥алектики, космогон≥њ, рел≥г≥њ, обТЇктивност≥ природних ¤вищ тощо.
ѕочнемо ≥з зТ¤суванн¤ основних ≥дей —тародавньоњ ф≥лософ≥њ ≥, звичайно, необх≥дно почати з ‘алеса (624 Ц 547 рр. до нашоњ ери) - родоначальника не лише античноњ, а й взагал≥ Ївропейськоњ ф≥лософ≥њ, одного з семи наймудр≥ших ф≥лософ≥в античного св≥ту. —еред них, окр≥м ‘алеса, були: —олон, Ѕ≥ант, ѕ≥ттак, ’≥лон, леобула ≥ ѕер≥андр.
ўоб мати конкретне у¤вленн¤ про цих ф≥лософ≥в, сл≥д викласти хоча б де¤к≥ њхн≥ судженн¤, афоризми, ориг≥нальн≥ думки, настанови, ¤к≥ вони проголошували ≥ ¤ких вони, очевидно, дотримувалис¤.
—олон: 1. Ќ≥чого надм≥рного; 2. ”никай задоволенн¤, котре породжуЇ стражданн¤; 3. ƒобропор¤дн≥сть вдач≥ дотримуй в≥рн≥ше прис¤ганн¤; 4. —кр≥плюй слово печаткою мовчанн¤, а мовчанн¤ - печаткою п≥дход¤щого моменту; 5. Ќе бреши, але говори правду; 6. Ѕатьки завжди прав≥; 7. Ќе посп≥шай набувати друз≥в, а набувши њх, Ц не посп≥шай в≥д них в≥дмовл¤тис¤; 8. Ќавчившись п≥дкор¤тис¤, навчишс¤ управл¤ти; 9. „ого не бачив, того не говори; 10. ѕоважай друз≥в; 11. «наЇш Ц так мовчи; 12. Ќе будь зарозум≥лим; 13. Ќе при¤телюй з дурними; 14. ¬имагаючи, щоб в≥дпов≥дальн≥сть несли ≥нш≥, неси њњ сам; 15. ѕро таЇмне догадуйс¤ по ¤вному.
Ѕ≥ант: 1. Ѕ≥льш≥сть людей Ї дурними; 2. Ѕерись за справу не посп≥шаючи, а почате доводь до к≥нц¤; 3. —лухай поб≥льше; 4. Ѕери переконанн¤м, а не силою; 5. √овори доречно; 6. Ќабувай у молодост≥ благополучч¤, а в старост≥ Ц мудр≥сть; 7. Ѕезрозсудност≥ не схвалюй; 8. –озсудлив≥сть Ц люби; 9. ѕодивись на себе в дзеркало ≥ коли вигл¤даЇш прекрасно, Ц поступай прекрасно, а ¤кщо вигл¤даЇш потворно, то виправл¤й природний недол≥к добропор¤дн≥стю; 10. ЌабуваЇш: справою своЇю Ц памТ¤ть про себе, належною м≥рою Ц обережн≥сть, характером Ц благородство, працею Ц терп≥нн¤, словом Ц переконанн¤, р≥шенн¤м Ц справедлив≥сть, в≥двагою Ц мужн≥сть, д≥¤нн¤м Ц владу, а славою Ц верховенство.
ѕ≥ттак: 1. ѕро те, що маЇш нам≥р зробити, не розпов≥дай: не вийде Ц засм≥ють; 2. ўо обурюЇ тебе у ближньому, того не роби сам; 3. ѕокладайс¤ на друз≥в; 4. ƒов≥рений тоб≥ залог Ц в≥ддай; 5. ƒруга не ганьби ≥ ворога не хвали: не обачливо це; 6. ¬олод≥й своњм; 7. ўо страшно п≥знати? Ц майбутнЇ, що безпечно? Ц минуле, що над≥йне? Ц земл¤, що ненад≥йне? Ц море, що ненаситне? Ц користолюбство; 8. ѕлекай благочест¤, вихованн¤, самообладанн¤, розсудок, правдив≥сть, в≥рн≥сть, досв≥дчен≥сть, вправн≥сть, товаришуванн¤, старанн≥сть, господарн≥сть, майстерн≥сть.
’≥лон: 1. «най себе; 2. ¬ипиваючи, не баз≥кай; 3. Ќа об≥ди до друз≥в ходи пов≥льно, на б≥ди Ц швидко; 4. ¬ес≥лл¤ влаштовуй дешеве; 5. Ќе ганьби ближн≥х, а то почуЇш таке, в≥д чого будеш прикро вражений; 6. Ќеб≥жчика величай; 7. —таршого поважай; 8. ƒо того, хто втручаЇтьс¤ у чуж≥ справи, май ненависть; 9. ¬≥ддавай перевагу втрат≥, н≥ж ганебному прибутку: перше засмутить один раз, друге буде засмучувати завжди; 10. Ќад тими, хто потрапив у б≥ду Ц не см≥йс¤; 11. якщо в тебе крута вдача, ви¤вл¤й спок≥й, щоб тебе скор≥ше поважали, н≥ж бо¤лись; 12. Ѕудь захисником своЇњ с≥мТњ; 13. язик тв≥й хай не випереджаЇ розум; 14. Ќе бажай неможливого.
леобула: 1. Ѕатька треба поважати; 2. Ѕудь здоровий ≥ т≥лом, ≥ душею; 3. Ѕудь любослух, а не багатосл≥в; 4. Ѕудь стриманим на ¤зик; 5. ƒо несправедливост≥ ставс¤ з ненавистю; 6. ѕлекай благочест¤; 7. —п≥вгромад¤нам давай найкращ≥ поради; 8. —илою не роби н≥чого; 9. ƒ≥тей виховуй; 10. ¬орога народу вважай супостатом; 11. ¬ достатку не чваньс¤, в нестатку не принижуйс¤; 12. Ќасм≥шкою дотепника не см≥йс¤, а то будеш ненависний тому, на кого вони спр¤мован≥.
ѕер≥андр: 1. ўо чудово? Ц спок≥й; 2. ўо небезпечно? Ц необачн≥сть; 3. —таранн≥сть Ц все; 4. ƒемократ≥¤ л≥пше тиран≥њ; 5. «адоволенн¤ Ц смертн≥, доброчесност≥ Ц безсмертн≥; 6. Ќечесний прибуток викриваЇ нечесну натуру; 7. —тань г≥дним своњх батьк≥в; 8. « друз¤ми будь одним ≥ тим же ≥ в удач≥, ≥ в б≥д≥; 9. ƒав слово Ц дотримайс¤ його; 10. “аЇмниц≥ не розголошуй; 11. Ќевдач≥ приховуй, щоб не радувати своњх ворог≥в (ƒив. ‘рагменты ранних греческих философов. „асть 1, ћ., 1989, стор. 92 - 93).
‘алес: 1. Ќе збагачуйс¤ нечесним шл¤хом; 2. як≥ послуги робиш батькам, так≥ ≥ сам матимеш в старост≥ в≥д д≥тей; 3. ўо важко? Ц п≥знати самого себе; 4. ўо легко? Ц наставл¤ти ≥нших; 5. ўо приЇмно? Ц дос¤гненн¤ того, чого бажаЇш; 6. ўо шк≥дливо? Ц нестриман≥сть; 7. ўо стомливо? Ц неробство; 8. ўо нестерпно? Ц невихован≥сть; 9. ”чи ≥ вчись кращому; 10. ƒотримуйс¤ м≥ри; 11. Ќе дов≥р¤й вс≥м п≥др¤д; 12. «наход¤чись при влад≥, управл¤й самим собою; ўо Ї божество? Ц те, у чого немаЇ н≥ початку, н≥ к≥нц¤ (там же, стор. 93, 103).
≤ насамк≥нець сл≥д п≥дкреслити, що ц≥ фрагментарн≥ настанови (≥мперативи) античних мудрец≥в були висловлен≥ ними понад 2500 рок≥в тому, за 500 рок≥в до народженн¤ ≤суса ’риста ≥ його вченн¤, але ≥ насьогодн≥ вони не втратили своЇњ актуальност≥. ¬ них в≥дображен≥ педагог≥чн≥, психолог≥чн≥, моральн≥, виховн≥, глибок≥ життЇв≥ принципи античних ф≥лософ≥в, котр≥ мають загальнолюдське значенн¤. „и неправда?
‘алес. Ќайвидатн≥шим представником м≥летськоњ школи був, безумовно, ‘алес. …ого називали Упершим мудрецемФ, Упершим ф≥лософомФ, Упершим природодосл≥дникомФ, Упершим ф≥зикомФ, Упершим геометромФ, Упершим астрономомФ. «а св≥дченн¤м його сучасник≥в, ‘алес Упершим вз¤вс¤ за ф≥лософ≥ю природиФ, Упершим в≥дкрив, що затемненн¤ —онц¤ в≥дбуваЇтьс¤ внасл≥док покритт¤ його ћ≥с¤цемФ, Упершим зайн¤вс¤ астроном≥Їю ≥ передбачив сон¤чне затемненн¤Ф, Упершим дов≥в, що д≥аметр —онц¤ складаЇ одну с≥мсот двадц¤ту частину сон¤чноњ орб≥ти, р≥вно ¤к ≥ величина ћ≥с¤ц¤ складаЇ одну с≥мсот двадц¤ту частину м≥с¤чноњ орб≥тиФ, Упершим назвав останн≥й день м≥с¤ц¤ тридц¤тимФ, Упершим вписав в коло пр¤мокутний трикутникФ, Упершим дов≥в, що коло под≥л¤Їтьс¤ д≥аметром навп≥лФ, Упершим встановив, що при перес≥канн≥ двох пр¤мих вертикальн≥ кути р≥вн≥Ф. Ѕудучи в ™гипет, ‘алес Упершим вим≥р¤в висоту п≥рам≥ди по њњ т≥н≥, п≥дм≥тивши момент, коли наша т≥нь дор≥внювала нашому зростуФ, не маючи потреби в будь-¤ких ≥нструментах (ƒив. ‘рагменты ранних греческих философов, стор. 100 - 101, 104, 113).
‘алес був видатною особист≥стю ≥ тому з повною п≥дставою його сучасники називали першим.
¬ письмовому вигл¤д≥ ф≥лософ не залишив н≥чого, окр≥м Ућорськоњ астроном≥њФ. “е, що ми знаЇмо про ‘алеса Ц це св≥дченн¤ його сучасник≥в. ѕомер ‘алес на 78 роц≥ житт¤, спостер≥гаючи за змаганн¤ми атлет≥в, в≥д т≥сн¤ви ≥ спеки. Ќа могил≥ ф≥лософа його прихильники накреслили так≥ слова: Уѕогл¤нь на цю могилу Ц вона мала, але слава глибокодумного ‘алеса висока до небаФ.
¬ чому сутн≥сть ф≥лософськоњ концепц≥њ ‘алеса?
‘алес обірунтував новий погл¤д на св≥т, суть ¤кого пол¤гаЇ в тому, що всю його багатоман≥тн≥сть речей ≥ ¤вищ в≥н зв≥в до Їдиноњ загальноњ першооснови Ц води. ¬се з води, стверджував ф≥лософ, ≥ все в воду перетворюЇтьс¤. ¬ода з легк≥стю вт≥люЇтьс¤ в р≥зн≥ реч≥, набуваЇ р≥зних форм. „астина води, котра випаровуЇтьс¤ стаЇ пов≥тр¤м; найб≥льш тонк≥ прошарки пов≥тр¤ спалахують у вигл¤д≥ еф≥ру; випадаючи в осадок, вода стаЇ землею. “ому з чотирьох елемент≥в (води, вогню, земл≥ ≥ пов≥тр¤) найпричинн≥шим елементом Ї вода. ¬она Ц найперший, наймогутн≥ший ≥ найневичерпн≥ший елемент природи.
јргументуючи своЇ у¤вленн¤ про воду ¤к першооснову всього ≥снуючого, ‘алес зазначаЇ, що, по-перше, начала, зародки всього живого Ц волог≥, оск≥льки вс≥ реч≥ беруть св≥й початок з води; по-друге, вс≥ рослини, маючи воду, ростуть, розвиваютьс¤, плодонос¤ть, а позбавлен≥ цього Ц засихають. ¬ода Ц основа, без чого не може ≥снувати жодна ≥стота; по-третЇ, сам вогонь —онц¤ ≥ з≥рок живитьс¤ вод¤ними випаровуванн¤ми, так само ¤к ≥ космос.
осмолог≥чна концепц≥¤ ‘алеса зводилас¤ до трьох основних положень: 1) —онце, ћ≥с¤ць, з≥рки мають землепод≥бну природу. «емл¤ там розжарена; 2) «емл¤ плаваЇ на вод≥, под≥бно до шматка деревини (‘алес по¤снював у звТ¤зку з цим так≥ природн≥ ¤вища, ¤к коливанн¤ ірунту, землетруси тощо); 3) начало ≥ к≥нець ¬сесв≥ту Ц вода.
‘≥лософське значенн¤ концепц≥њ ‘алеса пол¤гало в тому, що в≥н вперше в ≥стор≥њ людства поставив питанн¤, котре в подальшому стало основним питанн¤м вс≥Їњ св≥товоњ ф≥лософ≥њ, а саме: що Ї першим, Їдиним, основоположним у цьому св≥т≥ ≥ дав в≥дпов≥дь на це: все Ї вода - матер≥альний елемент природи.
јнакс≥мандр. ¬ченн¤ ‘алеса про Їдине речовинне начало розвивали його учн≥. —еред них був ≥ јнакс≥мандр (610 Ц 546 рр. до н. ери) Ц другий великий представник м≥летськоњ ф≥лософськоњ школи. Ќа в≥дм≥ну в≥д свого вчител¤, основою всього ≥снуючого јнакс≥мандр вважав не воду, а ¤кесь в≥чне, найб≥льш загальне, неск≥нченне начало.
ќдин з сучасник≥в јнакс≥мандра про в≥дм≥нн≥сть його ф≥лософськоњ концепц≥њ пише, що пом≥тивши взаЇмоперетворенн¤ чотирьох елемент≥в, ¤к≥ були в основ≥ вс≥х речей, за вченн¤м ф≥лософ≥в, Ц води, пов≥тр¤, вогню ≥ земл≥, Ц в≥н Уне вважав жодного з них г≥дним того, щоб прийн¤ти його за субстрат ≥нших, але визнавав таким субстратом щось ≥нше, в≥дм≥нне в≥д них (‘рагменты..., стор. 117). ÷им ≥ншим був апейрон Ц загальна, неск≥нченна, невизначена першоречовина, сум≥ш вс≥х елемент≥в, з котрих складаЇтьс¤ св≥т.
ѕо¤снюючи св≥й виб≥р такоњ першоречовини, ¤к апейрон, јнакс≥мандр звертаЇ увагу на дуже важливу ф≥лософську проблему Ц про виникненн¤ св≥ту через взаЇмод≥ю протилежностей ≥ њх боротьбу. ѕротилежност≥ (тепле ≥ холодне, сухе ≥ вологе) споконв≥чно на¤вн≥ в речах ≥ вид≥л¤ютьс¤ з них. Ќа думку ф≥лософа, апейрон Ус≥мТ¤творноФ м≥стить у соб≥ самому народженн¤ вс≥х речей. ¬они виникають завд¤ки вид≥ленню ними Упротилежностей внасл≥док в≥чного рухуФ (там же, стор. 117).
¬≥чний рух Ї причиною народженн¤ св≥т≥в. «емл¤ Ц матер≥альне утворенн¤, н≥що њњ не тримаЇ, на м≥сц≥ ж вона залишаЇтьс¤ внасл≥док р≥вноњ в≥ддаленост≥ в≥д ус≥х точок перифер≥њ космосу. ‘орма «емл≥ Ц кругла. ¬она складаЇтьс¤ з двох плоских поверхностей; по одн≥й ми ходимо, а ≥нша њй Ц протилежна. ¬се розвиваЇтьс¤ природно, без будь-¤кого втручанн¤ надприродних, божественних сил, тобто дл¤ Ѕога јнакс≥мандр не залишаЇ н≥¤кого м≥сц¤. Ќе випадково, в≥домий рел≥г≥йний ф≥лософ, Їпископ ≥ богослов јвгуст≥н УЅлаженнийФ јврел≥й (V ст. н. ери) дор≥каЇ јнакс≥мандру за те, що тай в своњй концепц≥њ народженн¤ неск≥нченних св≥т≥в Уне прид≥лив н≥¤коњ рол≥ божественному розумуФ (У‘рагменты, стор. 123).
јнакс≥мандр був в≥дом≥й в античному св≥т≥ завд¤ки своњм науковим дос¤гненн¤м. ¬≥н першим винайшов сон¤чний годинник (так званий гномон) Ц стародавн≥й астроном≥чний ≥нструмент, котрий складаЇтьс¤ з вертикального стержн¤, встановленого на горизонтальн≥й площин≥. «а довжиною ≥ спр¤муванн¤м т≥н≥ даного стержн¤ можна було визначити висоту ≥ азимут —онц¤. јнакс≥мандр першим накреслив на карт≥ заселену людьми частину «емл≥ (ойкумену).
јнакс≥мен. ќстанн≥м видатним представником м≥летськоњ школи був јнакс≥мен (588 Ц 525 рр. до н. ери). ¬≥н продовжував розвивати у¤вленн¤ своњх попередник≥в про першооснову св≥ту.
¬с≥ реч≥, котр≥ ми бачимо ≥ котр≥ нас оточують, стверджував ф≥лософ, виникають з пов≥тр¤. ¬оно Ї рухливим. Ѕо коли б воно не рухалос¤, то все що зм≥нюЇтьс¤, н≥коли не могло б зм≥нитис¤. –ух пов≥тр¤ Ї в≥чним, без нього неможливе н≥ виникненн¤, н≥ зникненн¤. оли пов≥тр¤ ур≥вноважене, однор≥дно-усереднене, то воно себе н≥чим не ви¤вл¤Ї ≥ ми його не пом≥чаЇмо. ѕов≥тр¤ ви¤вл¤Ї себе лише тод≥, коли стаЇ холодним, теплим, вологим, рухливим. “обто, в≥дчутн≥ в≥дм≥нност≥ пов≥тр¤ набуваЇ лише тод≥, коли воно рухаЇтьс¤: нагр≥ваЇтьс¤ чи охолоджуЇтьс¤.
¬с≥ реч≥ природи виникають через протилежност≥ гар¤чою ≥ холодного, котр≥ Ї у самому пов≥тр≥. ÷е зд≥йснюЇтьс¤ або шл¤хом розр≥дженн¤ пов≥тр¤, коли воно нагр≥ваЇтьс¤, або його згущенн¤, коли воно охолоджуЇтьс¤. ¬се ≥снуюче Урозр≥дженн¤м ≥ згущенн¤мФ виникаЇ. –озр≥джуючись, пов≥тр¤ стаЇ вогнем, згущаючись Ц в≥тром, пом≥ж хмарою; згустившись ще б≥льше стаЇ водою, пот≥м землею, пот≥м кам≥нн¤м, а з них Ц все ≥нше, нав≥ть Ѕог.
”же в≥домий нам ф≥лософ-м≥стик јвгустин УЅлаженнийФ про це пише так: јнакс≥мен Убог≥в не заперечував, т≥льки в≥н вважав, що не ними створене пов≥тр¤, але сам≥ вони виникли з пов≥тр¤ (‘рагменты..., стор. 131). “ому, на думку јнакс≥мена, пов≥тр¤ повинно розгл¤датис¤ ¤к вище першоначало у пор≥вн¤нн≥ з ≥ншими простими елементами (водою, вогнем, землею).
“аким чином, пов≥тр¤ Ї найпершим, основоположним елементом всього ≥снуючого, ¤ке завд¤ки своњм протилежност¤м Ц гар¤чого ≥ холодного Ц породжуЇ весь св≥т. јнакс≥мен не лише визначив першоначало вс≥х речей, але й вказав на механ≥зм њх утворенн¤ через взаЇмод≥ю зовн≥шн≥х протилежностей. ÷е була одна з перших нањвних спроб зТ¤суванн¤ сутност≥ руху, зм≥ни через взаЇмод≥ю протилежностей, котр≥ внутр≥шньо притаманн≥ ус≥м цим речам ≥ ¤вищам обТЇктивноњ д≥йсност≥.
Ѕ≥льш глибоке розум≥нн¤ проблеми протилежностей, њхньоњ Їдност≥ та боротьби, ми знаходимо в творчост≥ ≥ншого видатного мислител¤ стародавньоњ √рец≥њ Ц √еракл≥та.
√еракл≥т. √еракл≥т ≈феський (544 Ц 488 рр. до н. ери) Ц творець античноњ д≥алектики, ориг≥нальний ≥ ¤скравий ф≥лософ. ¬ченн¤ √еракл≥та стало одним з величних дос¤гнень древньогрецькоњ культури. Ќапр¤мок, ¤ким в≥н очолював в античн≥й ф≥лософ≥њ, в≥д≥грав важливу роль в подальшому розвитку надбань м≥летськоњ школи ≥ д≥алектичного погл¤ду на св≥т речей ≥ ¤вищ. ‘≥лософ виступив на захист своњх попередник≥в (‘алеса, јнакс≥мандра, јнакс≥мена), њх у¤вленн¤ про матер≥альн≥ начала всього ≥снуючого, проти ≥деал≥стичних та антид≥алектичних вчень ѕ≥фагора ≥ елеат≥в Ц ѕармен≥да, «енона (к≥нець VI Ц початок V ери). ќстанн≥ виражали ≥нтереси реакц≥йноњ аристократ≥њ ≥ вели непримиренну боротьбу проти м≥летськоњ ф≥лософськоњ школи ≥ √еракл≥та.
“в≥р √еракл≥та, ¤кий д≥йшов до нас п≥д назвою Уѕро природуФ складаЇтьс¤ з трьох глав: про всесв≥т, про державу ≥ про богосл≥вТ¤. ‘≥лософ прин≥с його в дарунок храмов≥ јртем≥ди (одне з Усеми чудес св≥туФ), написавши його не дуже зрозум≥лою мовою, щоб книга була доступною лише зд≥бним њњ зрозум≥ти. —учасник ф≥лософа св≥дчив, що тв≥р цей здобув дл¤ √еракл≥та таку славу, що Ув≥д нього п≥шли ≥ посл≥довники його вченн¤, котр≥ були назван≥ геракл≥товц¤миФ (‘рагменты..., стор. 177).
« твору √еракл≥та Уѕро природуФ збереглос¤ б≥л¤ 130 фрагмент≥в, суджень, висловлювань, настанов. ¬они Ї основою дл¤ зТ¤суванн¤ ф≥лософського вченн¤ мислител¤.
™диним, матер≥альним першоелементом св≥ту √еракл≥т вважав вогонь, бо Уна вогонь обм≥нюЇтьс¤ все ≥ вогонь Ц на все, ¤к золото Ц на товари ≥ на товари золотоФ (ƒив.‘рагменты..., стор. 49). ¬огонь, ¤к першоелемент, лежить в основ≥ вс≥х речей; сама природа Ї в≥чно живим вогнем, котрий н≥коли не згасаЇ. У—в≥т, Їдиний ≥з всього, не створений н≥ким ≥з бог≥в ≥ н≥ким ≥з людей, а був, Ї ≥ буде в≥чно живим вогнем, що законом≥рно запалюЇтьс¤ ≥ законом≥рно згасаЇФ. ÷е просто блискучий виклад початк≥в стих≥йноњ д≥алектики.
—тих≥йна д≥алектика у √еракл≥та ви¤вл¤Їтьс¤ в його вченн≥ про рух, зм≥ни, перетворенн¤ речей, протилежност≥ та њхню боротьбу.
¬сесв≥т Ц плинний, зм≥нний. ¬≥н знаходитьс¤ у в≥чному рус≥, ¤к ≥ вс≥ реч≥, що нас оточують. —воЇ у¤вленн¤ про це √еракл≥т висловлюЇ в таких судженн¤х, ¤к≥ стали вже крилатими: Увсе тече, все зм≥нюЇтьс¤Ф; Унеможливо дв≥ч≥ вв≥йти в одну ≥ туж р≥чкуФ в один ≥ той же час стосовно одного ≥ того ж субТЇкта, Убо прот≥каЇ ≥нша водаФ (‘рагменты..., стор. 209, 211, 212).
√либок≥ загадки висловлюЇ √еракл≥т стосовно протилежностей, њх взаЇмозвТ¤зк≥в, переход≥в одна в одну. ¬≥н один з перших обірунтував думку про те, що сама гармон≥¤ Ї Їдн≥стю протилежностей ≥ висм≥ював тих, хто цього не розум≥в. ќсь судженн¤ ф≥лософа на цей рахунок: Уворогуюче зТЇднуЇтьс¤, те, що розходитьс¤ Ц складаЇ чудову гармон≥ю, ≥ все в≥дбуваЇтьс¤ через боротьбуФ; ≥ дал≥: Увсе в≥дбуваЇтьс¤ через боротьбу ≥ за необх≥дн≥стюФ (там же, стор. 42).
ѕротилежност≥, за √еракл≥том, њх взаЇмод≥¤, внутр≥шньо притаманн≥ вс≥м речам св≥ту. ожна р≥ч Ц це Їдн≥сть протилежностей. Уќдне ≥ теж у нас Ц живе ≥ мертве, не спл¤че ≥ спл¤че, молоде ≥ старе. Ѕо це, що зм≥нилось, Ї те, ≥ навпаки, те, що зм≥нилось, Ї цеФ (там же, стор. 49).
Ќеобх≥дн≥сть взаЇмод≥њ, боротьби протилежностей √еракл≥т називав Узагальним логосомФ. ÷ей УлогосФ У≥снуЇ в≥чноФ, Увсе зд≥йснюЇтьс¤ за цим логосомФ (ƒив. ћатериалисты древней √реции. ћ., 1955, стор. 41). ÷е фактично була догадка ф≥лософа про всезагальн≥сть протилежностей про сутн≥сть самого джерела руху, котрий зд≥йснюЇтьс¤ через взаЇмод≥ю протилежностей ≥ њхню боротьбу.
ѕ≥дсумовуючи вищевикладене, можна вид≥лити у ф≥лософському вченн≥ √еракл≥та три фундаментальних положенн¤, котр≥ мають виключне значенн¤ дл¤ ф≥лософ≥њ, дл¤ розкритт¤ сутност≥ д≥алектики та њњ розум≥нн¤:
1. ÷е судженн¤ про зм≥ну, плинн≥сть вс≥х речей ≥ ¤вищ, њх б≥жуч≥сть, взаЇмопереходу.
2. ÷е теза про всезагальн≥сть внутр≥шн≥х протилежностей, котр≥ притаманн≥ вс≥м речам ≥ ¤вищам, њх Їдн≥сть ≥ боротьбу.
3. ÷е у¤вленн¤ про матер≥альний першоелемент всього ≥снуючого Ц вогонь.
“аким чином, визначальним, своЇр≥дним у античн≥й ф≥лософ≥њ було те, що найперш≥ ф≥лософи стародавньоњ √рец≥њ були матер≥ал≥стами, вони бачили св≥т таким, ¤ким в≥н Ї, ¤кий розвиваЇтьс¤ природним шл¤хом сам по соб≥, без втручанн¤ не лише людей, але й бог≥в.
ѕатр≥арх античноњ ф≥лософ≥њ јр≥стотель (мова про нього йтиме дал≥) про перших древньогрецьких ф≥лософ≥в говорив таке: УЅ≥льш≥сть перших ф≥лософ≥в вважали начала, котр≥ в≥днос¤тьс¤ до розр¤ду матер≥њ, Їдиними началами вс≥х речей: з чого вс≥ реч≥ складаютьс¤, з чого, ¤к з першого, вони виникають ≥ в що, ¤к в останнЇ, вони знищуютьс¤...Ф (‘рагменты..., стор. 109).
«веденн¤ всього ≥снуючого до Їдиного загального першоначала, Ц котре зд≥йснили перш≥ ф≥лософи √рец≥њ Ц це св≥дченн¤ виникненн¤ першоњ форми теоретичного ф≥лософського знанн¤ про ц≥л≥сн≥сть св≥ту, його походженн¤, природу, зм≥ну та розвиток.
ѕроти √еракл≥та, його вченн¤ про б≥жуч≥сть, плинн≥сть всього ≥снуючого, Їдн≥сть та боротьбу протилежностей, котр≥ притаманн≥ вс≥м речам ≥ ¤вищам, виступили в≥домий античний ф≥лософ ≥ математик ѕ≥фагор ≥ представники так званоњ елейськоњ ф≥лософськоњ школи Ц сенофонт, ѕармен≥д ≥ «енон.
ѕ≥фагор. ѕ≥фагор (580 Ц 500 рр. до н. ери) Ц засновник п≥фагор≥йськоњ ф≥лософськоњ школи. ¬≥н ≥ його посл≥довники в≥дкидали вченн¤ м≥летських ф≥лософ≥в ≥ √еракл≥та про Їдине матер≥альне начало, про розум≥нн¤ розвитку, руху, космогон≥њ тощо.
ѕ≥фагор стверджував, що в основ≥ всього ≥снуючого, його першоелементом Ї число. ¬есь св≥т Ц це гармон≥¤ чисел та њх в≥дношень. Ќав≥ть душа Ї числом, котре само по соб≥ спричин¤Ї рух. «авд¤ки числам утворюЇтьс¤ Укосм≥чний пор¤докФ. ѕ≥знанн¤ св≥ту Ц це не що ≥нше ¤к зТ¤суванн¤ чисел, ¤к≥ цим св≥том управл¤ють. «авд¤ки числам вс≥ реч≥ п≥ддаютьс¤ обрахункам, вони можуть визначатис¤ числами, наприклад, точка Ц це не що ≥нше, ¤к одиниц¤; л≥н≥¤ Ц дв≥йка; поверхн¤ Ц тр≥йка; т≥ло Ц четв≥рка ≥ т.д. У„ислу вс≥ реч≥ под≥бн≥Ф Ц п≥дкреслював ѕ≥фагор (ƒив. ‘рагменты..., стор. 149). ќсновою вс≥х чисел п≥фагор≥йц≥ вважали одиницю, ¤ку вони обожнювали.
ќсь розм≥ркуванн¤ п≥фагор≥йц≥в стосовно значенн¤ одиниц≥: одиниц¤, котра додана до парного числа, даЇ непарне (2 + 1 = 3), а додана до непарного, даЇ парне (3 + 1 = 4). ќтже, одиниц¤ маЇ властивост≥ робити парне ≥ виходить, що сама повинна бути парною. ™дн≥сть таким чином сама в соб≥ м≥стить р≥зн≥ визначенн¤. ќдиниц¤ Ц Умати бог≥вФ, загальне першоначало ≥ основа вс≥х природних ¤вищ.
—л≥д в≥дзначити, що ѕ≥фагор ≥ його посл≥довники, в≥дкидаючи у¤вленн¤ √еракл≥та про протилежност≥, њх Їдн≥сть ≥ боротьбу, значну увагу прид≥л¤ли протилежност¤м таким, ¤к межа Ц безмежно, парне Ц непарне, праве, л≥ве, чолов≥че Ц ж≥ноче, спок≥й Ц рух, св≥тло Ц темр¤ва, пр¤ме Ц криве, добро Ц зло, пр¤мокутник Ц квадрат тощо. ќднак у вченн≥ ѕ≥фагора Ц це зовн≥шн≥ протилежност≥ ≥ вони не переход¤ть одна в одну, ¤к це зд≥йснюЇтьс¤ у ф≥лософ≥њ √еракл≥та. « цього приводу можна сказати так: тут ми маЇмо де¤к≥ елементи стих≥йноњ д≥алектики.
—л≥д також в≥дзначити, що ѕ≥фагор ≥ його школа мають певн≥ заслуги перед наукою ≥ ф≥лософ≥Їю. ¬они спри¤ли розвитков≥ математичних, ф≥зичних та астроном≥чних знань, особливо геометр≥њ (згадаймо Уѕ≥фагорову теоремуФ: квадрат г≥потенузи дор≥внюЇ сум≥ квадрат≥в катет≥в).
ќднак у вченн≥ ѕ≥фагора ≥ п≥фагор≥йц≥в про числа та њхню сутн≥сть неприховано в≥дображена ≥деал≥стична тенденц≥¤ в древньогрецьк≥й ф≥лософ≥њ, переб≥льшенн¤, абсолютизац≥¤ чисел, перетворенн¤ њх у самост≥йн≥ сутност≥, визнанн¤ за ними незалежного ≥снуванн¤. Ќав≥ть сучасники ѕ≥фагора ставили таке у¤вленн¤ про числа п≥д сумн≥в. ќдин з них, наприклад, писав: Уелл≥ни вважають, що ѕ≥фагор говорив, що все народжуЇтьс¤ з чисел. ќднак це вченн¤ викликаЇ подив: ¤ким чином те, що нав≥ть не ≥снуЇ, мислитьс¤ таким, що народжуЇ? (‘рагменты..., стор. 149)
√егель у своњх лекц≥¤х з ≥стор≥њ ф≥лософ≥њ наводить таке судженн¤ стосовно чисел ≥ њх ≥нтерпретац≥њ у ф≥лософ≥њ ѕ≥фагора:
У„исла, де вони? ¬≥докремлен≥ простором, ≥снують вони сам≥ по соб≥ в неб≥ ≥дей? ¬они не суть безпосередньо сам≥ реч≥, оск≥льки р≥ч, субстанц≥¤ Ї щось ≥нше н≥ж число Ц т≥ло не маЇ н≥¤коњ схожост≥ з останн≥мФ (÷ит. по ¬.». Ћенин. —оч., т. 38, стор. 247).
сенофан. сенофан (565 Ц 473 рр. до н. ери) Ц ч≥льний представник елейськоњ ф≥лософськоњ школи. Ўкола ц¤ отримала свою назву в≥д м≥ста ≈лењ, розташованого в п≥вденн≥й частин≥ јпенн≥нського п≥вострова. сенофан Ц засновник ц≥Їњ школи, родоначальник пантењстичного св≥тогл¤ду. ѕантењзм (в≥д грец. досл≥вно: усе бог) Ц ф≥лософсько-рел≥г≥йне вченн¤, зг≥дно з ¤ким бог Ї безособовим началом ≥ тотожн≥й ус≥й природ≥.
сенофан прожив довге житт¤. —учасники св≥дчать що в≥н помер, коли йому було 91 р≥к (‘рагменты..., стор. 157).
” вченн≥ сенофана важливе м≥сце займаЇ у¤вленн¤ про бога, ¤к про Їдине ц≥ле, неск≥нченне ≥ в≥чне. Ѕог начало ус≥х речей, в≥н не схожий з людиною, але все бачить ≥ все чуЇ, в≥н ц≥лком Ї розум, св≥дом≥сть. Ѕог внутр≥шньо притаманний ус≥м речам ≥ ¤вищам Ц в≥н Узр≥сс¤Ф з ними (‘рагменты..., стор. 166). ÷ицерон св≥дчить, що сенофан Уприписав ¬сесв≥ту не лише св≥дом≥сть, а й неск≥нченн≥сть ≥ визнав його богомФ (там же).
сенофан п≥ддав критиц≥ вченн¤ про множинн≥сть бог≥в. Ѕог один, стверджував ф≥лософ. ≤накше не може бути. ѕрипустимо, що бог≥в багато. якщо при цьому вони в чомусь будуть переважати один одного, а в ≥ншому випадку Ц поступатис¤, то тод≥ вони не будуть богами, тому що божество за своЇю природою не терпить над собою пануванн¤. якщо ж вони будуть р≥вними, то не будуть волод≥ти природою бога, тому що бог повинен мати перевагу над вс≥ма, а не бути р≥вним. “ому, завершуЇ своЇ доведенн¤ сенофан, оск≥льки бог Ї, то в≥н повинен бути лише один. р≥м того, ¤кби њх було багато, то бог не мав би силу зд≥йснити все, що в≥н бажаЇ. ќтже, в≥н лише один (там же, стор. 160).
¬иступаючи проти м≥летських ф≥лософ≥в стосовно в≥чност≥ руху, сенофан доводив, що руху у природ≥ ¤к такого не ≥снуЇ Ц Ун≥що не рухаЇтьс¤Ф, Увсе Ї одне, причому без зм≥нФ, У н≥що не виникаЇ, не знищуЇтьс¤ ≥ не рухаЇтьс¤Ф. У¬се Ї одне, воно не п≥двладно зм≥н≥ ≥ що це одне Ї Ѕог Ц н≥коли не народжений, в≥чний, кулепод≥бнийФ (там же, стор. 165). ≤ дал≥: Ѕог Ув≥чно на м≥сц≥ одному перебуваЇ, не рухаючись зовс≥м. ѕроходити то туди, то сюди йому не личить.Ф (там же, стор, 173)
ѕармен≥д. сенофан був засновником елейськоњ школи. јле справжн≥м њњ родоначальником був ѕармен≥д ≥з ≈лењ (к≥нець VI Ц V ст. до н. ери). ћав аристократичне походженн¤. Ѕув знатний ≥ багатий. —воЇ ф≥лософське вченн¤ в≥н виклав у поем≥ Уѕро природуФ.
—утн≥сть його ф≥лософських погл¤д≥в: —в≥т Ц нерухомий, незм≥нний, пост≥йний. ƒумка про те, що реч≥ ≥ ¤вища природи, ¤к стверджуЇ √еракл≥т, рухлив≥, б≥жуч≥ Ї хибною. ™диним, що заслуговуЇ а увагу, Ї Убутт¤Ф. ¬се Ц бутт¤. Ќебутт¤ немаЇ. ¬иходить, що немаЇ ≥ самого руху: куди ж йому рухатис¤. “аке Убутт¤Ф, за ѕармен≥дом, Ц не зм≥нне, стаб≥льне. ¬оно не виникаЇ ≥ не зникаЇ. ¬оно просто Ї. ” нього немаЇ н≥¤ких суперечностей (це все спр¤мовано проти вченн¤ √еракл≥та). “аке бутт¤ р≥вне думц≥, воно тотожне њй. Уќдно ≥ теж думка ≥ те, на що ц¤ думка спр¤мованаФ. ‘актично ѕармен≥д ототожнював у¤влене ним Унезм≥нне бутт¤Ф з мисленн¤м. УЌезм≥нне бутт¤Ф ѕармен≥да було в≥д≥рване ним в≥д реальноњ природи ≥ тлумачилос¤ ¤к самост≥йна, самодостатн¤ абстрактна сутн≥сть.
ѕармен≥д заперечував значенн¤ в≥дчутт≥в ¤к джерела знань, оск≥льки, на його думку, лише розумом можна дос¤гти знанн¤, п≥знати ≥стину. У–озумом ти розвТ¤жи це надзвичайно важке завданн¤Ф (÷ит. по »стори¤ философии, в 4-х томах, том 1, ћ., 1957, стор. 88). ÷е теж було все спр¤мовано проти вченн¤ √еракл≥та ≥ його у¤вленн¤ про роль в≥дчутт≥в у п≥знанн≥.
“аким чином, в≥дкинувши думку про б≥жуч≥сть, плинн≥сть речей ≥ ¤вищ природи, ототожнивши Унезм≥нне, в≥чне бутт¤Ф з мисленн¤м, заперечивши значенн¤ чуттЇвого п≥знанн¤, ѕармен≥д фактично продовжував розвивати ≥деал≥стичн≥ антид≥алектичн≥ засади свого попередника сенофонта.
«енон. «енон ≈лейський (490 Ц 430 рр. до н. ери) Ц учень посл≥довник ѕармен≥да, ¤скравий ≥ ориг≥нальний представник елейськоњ ф≥лософськоњ школи. ѕод≥л¤в погл¤ди свого вчител¤, в≥домий в ≥стор≥њ ф≥лософ≥њ ¤к автор багатьох апор≥й, спр¤мованих проти визнанн¤ ≥стинност≥ руху. јпор≥¤ (в≥д грец. Ц безвих≥дь) Ц утрудненн¤ у розвТ¤занн≥ проблем руху, простору ≥ часу. —учасники «енона св≥дчать, що ним було визначено 45 апор≥й, з ¤ких до нас д≥йшло лише 9. ¬ чому суть цих апор≥й?
як ≥ його попередники Ц сенофан ≥ ѕармен≥д Ц «енон продовжував розвивати вченн¤ елеат≥в про нерухом≥сть ≥ незм≥нн≥сть бутт¤. ¬≥н доводив, що Усуще за необх≥дн≥стю одне ≥ Ї нерухомимФ (‘рагменты..., стор. 303). ¬изнанн¤ того, що це УсущеФ рухаЇтьс¤ призводить до нерозвТ¤зних суперечностей, до апор≥й.
Уƒихотом≥¤Ф (под≥л навп≥л) Ц перше запереченн¤ «енона проти руху. —уть: предмет, що рухаЇтьс¤, повинен пройти половину шл¤ху, перш н≥ж дос¤гнути його к≥нц¤, а перш н≥ж пройти цю половину шл¤ху, повинен пройти њњ половину ≥ т.д. Ц без к≥нц¤. «в≥дси висновок: визнанн¤ руху призводить до утруднень, ¤к≥ не можна розвТ¤зати з допомогою мисленн¤. “ому думка про рух належить до хибних думок.
ѕомилка «енона в цьому план≥ пол¤гаЇ в тому, що в≥н абсолютизуЇ неперервн≥сть руху, а в≥н одночасно ≥ перервний. Ѕо коли ми йдемо, то, безумовно, проходимо в≥дстань не зразу, а частинами, в≥дразу наближаючись до к≥нц¤ шл¤ху ≥ кожна частина останнього нерозривно звТ¤зана з цим к≥нцем, з неперервн≥стю.
“аку ж помилку припускаЇ «енон в своЇму розм≥ркуванн≥ про Устр≥лу, ¤ка летитьФ. «енон прагне довести, що стр≥ла, ¤ка випущена з лука Ц не летить. ќсь його доведенн¤: в≥ддаль, ¤ку прол≥таЇ стр≥ла, складаЇтьс¤ з суми точок, ¤к≥ знаход¤тьс¤ у спокоњ. “ому ≥ стр≥ла, ¤ка летить, теж повинна знаходитис¤ в такому ж стан≥ Ц у спокоњ. ¬иникаЇ запитанн¤, ¤к же з ц≥лого р¤ду стан≥в спокою виникаЇ рух? ÷е Ц абсурд. ¬иходить, що рух ¤к такий в≥дсутн≥й, в≥н не Ї ≥стинним. …ого не можна в≥добразити з допомогою мисленн¤, пон¤ть. «енон розгл¤даЇ рух ¤к просту суму стан≥в спокою, не беручи до уваги Їдн≥сть руху ≥ спокою. ≤ в цьому його помилка.
“рет¤ апор≥¤ «енона називаЇтьс¤ Ујх≥ллес ≥ черепахаФ. —уть: јх≥ллес, б≥гун, н≥коли не дожене, черепаху, ¤ка почала рух ран≥ше його. Ѕо, щоб догнати черепаху, в≥н повинен пройти половину њњ шл¤ху. ќднак черепаха не стоњть на м≥сц≥ ≥ поки јх≥ллес пройшов половину њњ шл¤ху, вона проповзла ще дал≥ ≥ йому знову сл≥д пройти половину цього шл¤ху, щоб њњ наздогнати. ÷ей аргумент «енона також ірунтуЇтьс¤ на под≥лов≥ шл¤ху до неск≥нченност≥, ¤к ≥ при Удихотом≥њФ. “обто, ¤кщо Ї рух, ¤кщо черепаха рухаЇтьс¤, то нав≥ть самий швидкий б≥гун н≥коли не дожене черепаху, а ¤кщо це так, та будь-¤кий рух неможливий, його немаЇ.
јпор≥¤ «енона Уѕрос¤не зерноФ Ц спр¤мована проти визнанн¤ ≥стинност≥ чуттЇвого сприйн¤тт¤, оск≥льки УсущеФ, У™дине бутт¤Ф може бути п≥знаним не почутт¤ми, а виключно мисленн¤м.
ўоб довести це, «енон, ¤к св≥дчать його сучасники, ставить перед соф≥стом ѕротагором так≥ запитанн¤:
У—кажи мен≥, ѕротагор, чи видаЇ шум при пад≥нн≥ одне прос¤не зерно при пад≥нн≥ чи одна дес¤титис¤чна частина цього зерна? “ой в≥дпов≥в, що не видаЇ. ј медимн (основна м≥ра сипучих речовин в стародавн≥й √рец≥њ, що дор≥внюЇ 52,5 л≥тра Ц ¬.Ѕ.) Ц прос¤них зерен Ц видаЇ шум при пад≥нн≥ чи н≥? оли той в≥дпов≥в, що медимн видаЇ шум, «енон запитав: УЌу а чи немаЇ пропорц≥њ м≥ж медимном прос¤них зерен ≥ одн≥Їю зерниною чи його дес¤титис¤чною частиною? “ой в≥дпов≥в, що Ї. УЌу так не в≥днос¤тьс¤ м≥ж собою њх шуми в ц≥й же пропорц≥њ? Ц запитав «енон. Уќск≥льки т≥ла, що видають шум, сп≥вв≥днос¤тьс¤ м≥ж собою так само, ¤к ≥ њх шуми, чи не так? ј раз так, то ¤кщо шумить медимн проса, то повинно шум≥ти ≥ одна зернина ≥ одна його дес¤титис¤чна частинаФ (ƒив. ‘рагменты..., стор. 313).
јр≥стотель з цього приводу зауважив, що розм≥ркуванн¤ «енона, що Убудь-¤ка частина прос¤ного зерна шумить при пад≥нн≥Ф Ц хибна. ќдна зернина проса Уне приведе в рух ту к≥льк≥сть пов≥тр¤, ¤ке приводить в рух при своЇму пад≥нн≥ ц≥лий медимн просаФ (там же).
як бачимо, «енон був майстром з≥ставлень суперечливих думок, розм≥ркувань, тез. ¬≥н один з перших тлумачив д≥алектику ¤к спос≥б поЇднанн¤ протилежних погл¤д≥в з метою знаходженн¤ ≥стини. Ќе випадково јр≥стотель назвав «енона Увинах≥дником д≥алектикиФ (там же, стор. 248). ’оча в ц≥лому «енон був антид≥алектиком, оск≥льки не визнавав руху, зм≥н у природ≥, в≥в боротьбу проти д≥алектики √еракл≥та ≥ м≥летськоњ ф≥лософськоњ школи.
ƒемокр≥т. ƒемокр≥т (460 Ц 370 рр. до н. ери) Ц видатний матер≥ал≥ст античност≥, Уперший енциклопедичний розум серед грек≥вФ ( .ћаркс. ƒив. .ћаркс ≥ ‘.≈нгельс. “вори, т. 3, стор. 126), вершина давньогрецькоњ науки, один з засновник≥в атом≥стики.
” своњх творах ƒемокр≥т розгл¤дав проблеми ф≥лософ≥њ, лог≥ки, д≥алектики, математики, ф≥зики, астроном≥њ, техн≥ки, в≥йськовоњ справи, медицини, б≥олог≥њ, педагог≥ки, ф≥лолог≥њ, риторики, етики.
ƒемокр≥т разом з Ћевк≥ппом розробив античну атом≥стичну теор≥ю побудови матер≥њ. « точки зору ц≥Їњ теор≥њ вс≥ реч≥, котр≥ нас оточують, складаютьс¤ з непод≥льних частинок матер≥њ Ц атом≥в. ќстанн≥ Ї в≥чними ≥ незм≥нними. —ам≥ вони рухаютьс¤ завд¤ки тому, що Ї пустота ≥ в≥др≥зн¤ютьс¤ один в≥д одного лише величиною, формою, пор¤дком ≥ положенн¤м. ¬с≥ т≥ла Ц це р≥зноман≥тне поЇднанн¤ атом≥в. –ухаючись в р≥зних напр¤мках, вони зТЇднуютьс¤, утворюють нов≥ т≥ла, а коли розпадаютьс¤, то т≥ла гинуть. “ак в≥дбуваЇтьс¤ народженн¤ вс≥Їњ багатоман≥тност≥ речей ≥ св≥т≥в, котр≥ не створен≥ богом, а ≥снують сам≥ по соб≥, за необх≥дн≥стю. Ујтоми... нос¤тьс¤ у всесв≥т≥, крут¤чись у вихор≥ ≥, таким чином, народжуЇтьс¤ все складне: вогонь, вода, пов≥тр¤, земл¤Ф (ƒив. ћатериалисты древней √реции. ћ., 1955, стор. 62).
” природ≥ немаЇ випадкових ¤вищ Ц все в н≥й знаходитьс¤ у звТ¤зку ≥ взаЇмод≥њ. У∆одна р≥ч не виникаЇ безпричинно, все виникаЇ на ¤к≥й-небудь основ≥ ≥ в силу необх≥дност≥Ф (там же, стор. 66).
“ака концепц≥¤ ƒемокр≥та була спр¤мована проти рел≥г≥њ ≥ теолог≥њ Ц вченн¤ про те, що вс≥ ¤вища, реч≥ природи мають у соб≥ ц≥лепокладаюч≥ начала, ¤к≥сь душ≥. ¬иходить так, що н≥бито реч≥ ≥ ¤вища мають мету ≥ њњ дос¤гають. ÷е, безумовно, сумн≥вне вченн¤. Ћише людина здатна св≥домо ставити перед собою мету ≥ дос¤гати њњ.
¬се маЇ свою причину. ÷е, д≥йсно, так. јле не все в≥дбуваЇтьс¤ з необх≥дн≥стю, бо Ї випадков≥сть. « точки зору д≥алектики, причина сп≥вв≥дноситьс¤ не з необх≥дн≥стю, а з насл≥дком. Ќеобх≥дн≥сть же корелюЇтьс¤ не з причинн≥стю, а з випадков≥стю.
ќднак, в≥дкинувши випадков≥сть ≥ зв≥вши все до необх≥дност≥, ƒемокр≥т ототожнив причинн≥сть з необх≥дн≥стю ≥ дов≥в св≥й детерм≥н≥зм (причину обумовлен≥сть ¤вищ) до фатал≥зму Ц точки зору на те, що х≥д под≥й наперед визначений фатумом, долею людини, оск≥льки випадковостей не буваЇ Ц все УпередбаченоФ. ƒемокр≥т не розкрив взаЇмозвТ¤зку необх≥дност≥ ≥ випадковост≥, њхньоњ д≥алектики.
–азом з тим сл≥д в≥дзначити, що ≥дењ ƒемокр≥та про атомну будову матер≥њ, про неск≥нченн≥сть всесв≥ту, в≥чн≥сть руху, причинн≥сть про њх обТЇктивне ≥снуванн¤, в≥д≥грали виключну роль в подальшому розвитку ≥ ф≥лософ≥њ, ≥ природознавства.
—ократ. —ократ (469 Ц 399 рр. до н. ери) Ц один з найб≥льш в≥домих ф≥лософ≥в стародавньоњ √рец≥њ, перший крупний мислитель, котрий став родоначальником обТЇктивного ≥деал≥зму, спр¤мованого проти матер≥ал≥стичних вчень м≥летськоњ ≥ ефеськоњ ф≥лософських шк≥л, автор так званого Усократичного методуФ.
—ократ мав багаточисельний гурт учн≥в, з ¤кими в≥н проводив своњ ф≥лософськ≥ бес≥ди. „астина з них була налаштована проти аф≥нськоњ рабовласницькоњ демократ≥њ. —аме це було поставлено в вину —ократу ≥ стало приводом до його пересл≥дуванн¤. ¬≥н був звинувачений в розтл≥нн≥ юнацтва в≥льнодумством. «а вироком суду ф≥лософ у травн≥ 399 р. до н. ери був страчений. ¬ текст≥ звинуваченн¤ було сказано, що —ократ Уне визнаЇ бог≥в, котрих визнаЇ м≥сто ≥ вводить ≥нших, нових бог≥в. «винувачуЇтьс¤ в≥н в розтл≥нн≥ молод≥. ћ≥ра покаранн¤ Ц смерть.Ф ќстанн≥ слова —ократа на суд≥: У¬же пора йти зв≥дси, мен≥ Ц щоб вмерти, вам Ц щоб жити, а що з того краще, н≥кому не в≥домо, окр≥м бог≥вФ. «а вироком суду —ократ випив чашку розтертоњ ¤довитоњ цикути (болиголова) (ƒив. ѕ.—. “аранов. јнатоми¤ мудрости. “ом 1, —≥мферополь, 1996, стор. 175).
—ократ н≥чого не писав. ѕро його вченн¤ ми знаЇмо в≥д його сучасник≥в та учн≥в. —ократ в≥дмовивс¤ в≥д досл≥дженн¤ природи, вважаючи це зан¤тт¤м нег≥дним ≥ безбожним. ¬≥н був ¤рим противником матер≥ал≥стичних вчень своњх попередник≥в. ѕрирода, св≥т речей не повинна ц≥кавити справжнього ф≥лософа. ѕредметом ф≥лософ≥њ може бути лише те, що доступне людин≥, тобто њњ душа, духовне начало. «в≥дси ≥ в≥домий афоризм —ократа: Уѕ≥знай самого себеФ. —амоп≥знанн¤ Ї, таким чином, головним завданн¤м ф≥лософ≥њ.
¬≥дмовившись в≥д п≥знанн¤ природи, —ократ зосереджувавс¤ на досл≥дженн≥ етики, етичних проблем. ÷е зд≥йснювалос¤ у в≥дрив≥ в≥д житт¤, практики, перетворювалос¤ у самоц≥ль ≥ рел≥г≥йно-≥деал≥стичний характер. ¬с¤ його етика ірунтувалас¤ на вчен≥ про св≥товий дух, св≥товий розум, Ѕога ¤к верховного управител¤ св≥ту.
—ократ, за св≥дченн¤м сучасник≥в, справл¤в на присутн≥х велике враженн¤ своЇю лог≥кою, почутт¤м гумору, вм≥нн¤м знаходити суперечност≥ у розм≥ркуванн¤х свого сп≥вбес≥дника ≥ њх блискуче спростовувати. ¬≥н в≥домий в ≥стор≥њ ф≥лософ≥њ ¤к автор методу, котрий названий в його честь Ц УсократичнимФ.
Ућетод —ократаФ Ц це творча дискус≥¤ м≥ж ним ≥ його учн¤ми, мета ¤коњ знаходженн¤ У≥стиниФ в бес≥дах, суперечках Ц шл¤хом постанови низки запитань, щоб поставити супротивника у безвих≥дне становище ≥, таким чином, довести його некомпетентн≥сть. ÷ей метод —ократа став одним ≥з джерел д≥алектики.
—ократу належить крилата фраза: Уя знаю, що ¤ н≥чого не знаюФ. Ќа його думку, такий сумн≥в повинен стимулювати процес п≥знанн¤, Усамоп≥знанн¤Ф, поглибленн¤ знань.
«нанн¤ Ц це ви¤вленн¤ загального дл¤ багатьох речей шл¤хом ≥ндукц≥њ, наведенн¤, переходу в≥д п≥знанн¤ окремих ознак реч≥ до њх загального визначенн¤. ≤ндукц≥¤ —ократа Ц це пошук УзагальногоФ не в обТЇктах природи, а в повед≥нц≥ людини, њњ р≥зноман≥тних УдоброчеснихФ вчинках. « допомогою ≥ндуктивного методу п≥знанн¤ ф≥лософ намагавс¤ визначити етичн≥ пон¤тт¤ так≥, скаж≥мо, ¤к добро ≥ зло, мужн≥сть, мудр≥сть, справедлив≥сть, обман тощо. —ократ одним ≥з перших ф≥лософ≥в звернув увагу на значенн¤ пон¤ть в процес≥ п≥знанн¤, прийоми њх визначенн¤ ≥ застосуванн¤, однак лише дл¤ етики.
“аким чином, ф≥лософське вченн¤ —ократа було в своњй основ≥ ≥деал≥стичним. …ого характерними рисами були: в≥дмова в≥д досл≥дженн¤ природи, в≥ра в св≥товий дух, св≥товий розум, концентрац≥¤ зусиль лише на самоп≥знанн≥, абсолютизац≥¤ етичних проблем.
ѕродовжувачем ф≥лософського вченн¤ —ократа був його учень ѕлатон.
ѕлатон. ѕлатон (427 Ц 347 рр. до н. ери) Ц найвидатн≥ший представник античного ≥деал≥зму в його найб≥льш розвинен≥й форм≥. ¬≥н належав до вищоњ рабовласницькоњ знат≥. ¬се своЇ св≥доме житт¤ боровс¤ проти аф≥нськоњ демократ≥њ. Ѕагато подорожував. ѕобував в ѕ≥вденн≥й ≤тал≥њ ≥ —≥ц≥л≥њ. “ут познайомивс¤ з≥ вченн¤ми елейц≥в ≥ п≥фагор≥йц≥в. ѕ≥сл¤ поверненн¤ до јф≥н орган≥зував ф≥лософську јкадем≥ю, що стала основним центром боротьби проти матер≥ал≥стичних вчень м≥летськоњ школи, √еракл≥та, ƒемокр≥та, проти науки.
‘≥лософ≥¤ ѕлатона в≥дображала ≥нтереси крупних рабовласник≥в, котр≥ намагалис¤ л≥кв≥дувати зачатки рабовласницькоњ демократ≥њ ≥ встановити непод≥льне пануванн¤ аристократ≥њ. ѕлатон Ц засновник обТЇктивно-≥деал≥стичного напр¤мку у ф≥лософ≥њ.
—утн≥сть ф≥лософського вченн¤ ѕлатона можна в≥добразити в таких положенн¤х:
1. ≤снуЇ два св≥ти: св≥т ≥дей ≥ св≥т речей. —в≥т ≥дей Ц д≥йсний, справжн≥й, в≥чний, висх≥дний. —в≥т речей Ц нед≥йсний, залежний в≥д св≥ту ≥дей, в≥н Ї хибним, недостов≥рним, несправжн≥м. —в≥т, в ¤кому ми живемо, Ц нестаб≥льний, зм≥нний, знаходитьс¤ у невпинному рус≥, тод≥, коли св≥т ≥дей Ц стаб≥льний, пост≥йний, в≥чний. ѕлатон виходить, таким чином, з роздвоЇнн¤ св≥ту, п≥дпор¤дкуванн¤ Усв≥ту речейФ Усв≥тов≥ ≥дейФ.
2. ожна р≥ч (св≥ту речей) маЇ свою назву, свою ≥дею, котра ≥снуЇ самост≥йно, незалежно в≥д самоњ реч≥. –еч≥ виникають ≥ зникають, а ≥дењ, про реч≥ залишаютьс¤ завжди, в≥чно. ¬≥д ≥дей залежать вс≥ предмети обТЇктивноњ д≥йсност≥.
3. ожна ≥де¤ про р≥ч Ц це пон¤тт¤ про ц≥ реч≥. ¬они, ¤к ≥ сам≥ ≥дењ, в≥чн≥. ѕон¤тт¤ утворюЇтьс¤ ран≥ше, н≥ж сама р≥ч. ѕон¤тт¤ Ї передумовою реч≥, а не навпаки.
4. ожна ≥де¤ Ц це сама сутн≥сть реч≥. ЌемаЇ ≥дењ, отже, немаЇ ≥ н≥¤коњ сутност≥ реч≥. ≤де¤ реч≥ ≥ сутн≥сть реч≥ Ц тотожн≥.
ўоб п≥дкреслити ≥люзорн≥сть, несправжн≥сть Усв≥ту речейФ, ѕлатон наводить такий приклад: у¤в≥ть соб≥, що люди знаход¤тьс¤ в глибок≥й печер≥ ≥ на ст≥нах њњ бачать лише т≥н≥ тих людей, котр≥ проход¤ть повз нењ. “≥, що знаход¤тьс¤ у печер≥ людей не бачать, а т≥н≥ њх приймають за д≥йсний св≥т. ќтак ≥ в житт≥, св≥т речей, ¤к ≥ сам≥ т≥н≥ Ц нед≥йсний, хоча люди вважають њх справжн≥ми. —в≥т речей Ц це т≥ж сам≥ т≥н≥, а справжн≥х першооснов цих речей люди не бачать, не бачать ≥дей, котр≥ Ї њх сутн≥стю.
“аким чином, вченн¤ ѕлатона Ц це обТЇктивний ≥деал≥зм, оск≥льки св≥т речей, що чуттЇво сприймаЇтьс¤, сама матер≥¤, розгл¤даЇтьс¤ ним ¤к результат нематер≥альних ≥дей, котр≥ передують речам ≥ ≥снують сам≥ по соб≥, незалежно в≥д людини ≥ њњ св≥домост≥.
Ќа думку ѕлатона, справжнЇ п≥знанн¤ Ц це пригадуванн¤. “ому, щоб п≥знати ≥стину, необх≥дно зосереджуватис¤ на своњй душ≥, котра Ї безсмертною, ≥ котра може все згадати про Усв≥т речейФ. ќтже, не треба д≥¤ти, п≥знавати практично, а сл≥д лише пригадати те, що знаЇ тво¤ душа. ÷е ще один аргумент на користь його ≥деал≥стичного вченн¤.
як ≥ елеати ( сенофан, ѕармен≥д, «енон), ѕлатон вважав, що бутт¤ незм≥нне ≥ в≥чне. ќднак допускав його суперечлив≥сть. ¬≥н стверджував, що вищ≥ види бутт¤, так≥, ¤к рух ≥ спок≥й м≥ст¤ть у соб≥ суперечност≥. “ак≥ види бутт¤: ≥ Їдин≥, ≥ множинн≥; ≥ в≥чн≥, ≥ зм≥нн≥; ≥ рухлив≥, ≥ спок≥йн≥. ѕод≥бн≥ суперечност≥ Ї необх≥дною умовою дл¤ спонуканн¤ душ≥ до розм≥ркувань, пригадуванн¤. ћетодом ви¤вленн¤ суперечностей, котр≥ мають м≥сце в у¤вленн¤х, Ї д≥алектика. ѕ≥д цим пон¤тт¤м ѕлатон розум≥в, ¤к ≥ його вчитель —ократ, мистецтво ставити запитанн¤, знаходити на них в≥дпов≥д≥, дискутувати.
Ѕезперечною заслугою ѕлатона в ≥стор≥њ ф≥лософ≥њ Ї його вченн¤ про роль пон¤ть в процес≥ п≥знанн¤, ¤к≥ Ї в≥чними. –еч≥ виникають ≥ зникають, а пон¤тт¤ про них залишаютьс¤ назавжди. ѕлатон зТ¤совував д≥алектику пон¤ть, виход¤чи з њх протиставленн¤, суперечливост≥. Ѕо п≥знати ≥стину можна лише тод≥, коли Ї протилежн≥ думки, що щось ≥снуЇ ≥ одночасно, що це щось Ц не ≥снуЇ. ѕлатон переб≥льшував, абсолютизував значенн¤ пон¤ть, визнавши за ними безпредметне, незалежне ≥снуванн¤.
≤дењ ѕлатона, його вченн¤, мали великий вплив на подальший розвиток св≥товоњ ф≥лософ≥њ ≥ особливо на розвиток ≥деал≥стичноњ ф≥лософськоњ думки.
јр≥стотель. јр≥стотель (384 Ц 322 рр. до н. ери) Ц найвидатн≥ший античний ф≥лософ, енциклопедичний вчений, патр≥арх грецькоњ ≥ св≥товоњ ф≥лософ≥њ, за висловлюванн¤м √егел¤, Увчитель людстваФ. јр≥стотель створив енциклопедичне ф≥лософське вченн¤, котре охоплювало лог≥ку, д≥алектику, теор≥ю п≥знанн¤, психолог≥ю, ф≥зику, зоолог≥ю, пол≥тику, економ≥ю, пол≥тику, педагог≥ку, риторику, етику, естетику, космолог≥ю, астроном≥ю. Ѕудучи учнем ѕлатона, поставив п≥д сумн≥в його ≥деал≥стичну Утеор≥ю ≥дейФ, спробу по¤снити ≥снуванн¤ Усв≥ту речейФ завд¤ки ≥снуванню Усв≥ту ≥дейФ.
јр≥стотель п≥ддав платон≥вське вченн¤ про ≥дењ глибок≥й, зм≥стовн≥й критиц≥. …ому належить крилата фраза: У’оч ѕлатон ≥ ≥стина мен≥ дорог≥, однак св¤тий обовТ¤зок наказуЇ в≥ддати перевагу ≥стин≥Ф. ‘≥лософ не погоджувавс¤ з думкою ѕлатона про те, що н≥бито ≥дењ утворюють особливий, надчуттЇвий св≥т, котрому п≥дпор¤дковуЇтьс¤ св≥т реальний. јр≥стотель був переконаний, що У≥дењФ ѕлатона не можуть ≥снувати окремо в≥д самих речей. ¬≥н висунув проти Утеор≥њ ≥дейФ ѕлатона ш≥сть заперечень.
ѕерше запереченн¤. ¬ченн¤ ѕлатона про сутн≥сть ≥дей Ц ускладнюЇ розум≥нн¤, усв≥домленн¤ бутт¤. ¬ арсенал≥ ѕлатона У≥дей б≥льше н≥ж речейФ, тобто, що ≥дењ можуть ≥снувати ≥ без речей. ќднак жодний ≥з способ≥в доведенн¤ не встановлюЇ з ус≥Їю очевидн≥стю самост≥йного ≥снуванн¤ ≥дей без речей.
ƒруге запереченн¤. У“еор≥¤ ≥дейФ ѕлатона Ц внутр≥шньо суперечлива, нелог≥чна. «а вченн¤м ф≥лософа, кожна ≥де¤ в≥дображаЇ ¤кусь конкретну р≥ч. ќднак Ї ≥дењ, котр≥ не мають свого конкретного аналога, наприклад, ≥де¤ загального, абстрактного. ¬ такому випадку повинн≥ ≥снувати ≥дењ не≥снуючого, незд≥йсненного, заперечного, знищуваного ≥ т.п. ј це вступаЇ в глибоке протир≥чч¤ з платон≥вською теор≥Їю ≥дей.
“ретЇ запереченн¤. –еч≥ стають сутност¤ми, лише тод≥, коли мають своњ ≥дењ. “од≥ виходить, що ≥снуЇ лише один Їдиний св≥т сутностей або ≥дей ≥ що реч≥ без ≥дей не ≥снують, а це не в≥дпов≥даЇ д≥йсност≥.
„етверте запереченн¤. ¬ченн¤ ѕлатона вимагаЇ ≥снуванн¤ окремоњ ≥дењ дл¤ кожноњ окремоњ реч≥. ќднак кожна окрема р≥ч Ц неоднозначна, багатогранна ≥ тому вона повинна мати дек≥лька ≥дей. Ќаприклад, ≥де¤ людини: ≥де¤ людини ¤к людини взагал≥; ≥де¤ людини ¤к живоњ ≥стоти, що в≥др≥зн¤Їтьс¤ в≥д ≥нших ≥стот; ≥де¤ людини ¤к особистост≥ ≥ т.д. ÷е св≥дчить про те, що вченн¤ ѕлатона про ≥дењ позбавлене сенсу.
ѕТ¤те запереченн¤. як можуть ≥дењ, будучи сутност¤ми речей, ≥снувати окремо в≥д них? якщо ≥де¤ тотожна сутност≥ реч≥, то вона повинна знаходитис¤ у сам≥й реч≥. якщо ж ≥дењ ≥снують поза речами, то вони не Ї њх сутност¤ми.
Ўосте запереченн¤. якщо ≥дењ Ї розумовими, ≥деальними аналогами речей, то ц≥лком очевидно, що вони не можуть бути джерелом зм≥ни, руху самих речей. Ѕо рух притаманний лише реальному буттю речей. Уякщо в ≥де¤х м≥ститьс¤ джерело руху, то тод≥, очевидно, ≥дењ будуть рухатис¤; ¤кщо ж н≥, то зв≥дки рух зТ¤витьс¤?Ф ≤дењ рухаютьс¤ тому, що рухаЇтьс¤ св≥т речей, а не св≥т ≥дей. ѕлатон же стверджуЇ, що У≥де¤ Ц це щось в≥чне, тобто не знаЇ н≥ народженн¤, н≥ загибел≥, н≥ зростанн¤, н≥ зб≥дненн¤, вона сама по соб≥, завжди в самому соб≥ одноман≥тне...Ф (ƒив. ѕ.—. “аранов. јнатоми¤ мудрости. “ом 1, —имферополь, 1996, стор. 215)
Ќа противагу ѕлатону јр≥стотель визнавав обТЇктивне ≥снуванн¤ матер≥ального св≥ту. УЌамаганн¤ довести, що природа ≥снуЇ, см≥шнеФ, бо все це Ув≥домо само по соб≥Ф. ћатер≥альний св≥т ≥снуЇ без втручанн¤ будь-¤ких вигаданих У≥дейФ. ѕрирода, на думку ф≥лософа, Ц це сукупн≥сть речей, що знаходитьс¤ у в≥чному рус≥ ≥ зм≥нах. Уя називаю матер≥Їю перший субстрат кожноњ реч≥, з ¤кого виникаЇ ¤ка-небудь р≥чФ Ц це јр≥стотель. ‘актично, ф≥лософ виступив проти основних положень ≥деал≥стичного вченн¤ ѕлатона.
–азом з тим, визначаючи матер≥ю ¤к Уперший субстратФ реч≥, јр≥стотель сам в≥дступаЇ в≥д ≥стини, стверджуючи, що матер≥¤ сама по соб≥ ≥нертна, невиразна. ¬она активна лише тод≥, коли Ї форма. ћатер≥¤ маЇ лише можлив≥сть ви¤вленн¤ своЇњ сутност≥, д≥йсн≥сть же такого ви¤вленн¤ залишаЇтьс¤ лише за формою. ‘орма робить матер≥ю тим чим вона фактично Ї. У‘орма стоњть попереду матер≥њ, Ц п≥дкреслював јр≥стотель, Ц ≥ Ї щось в б≥льш≥й м≥р≥ ≥снуючеФ. ¬она визначаЇ матер≥ю, бо Ї активним, рухливим, виразним началом. У‘ормою ус≥х формФ Ї св≥товий дух, бог. ¬ цьому ви¤вл¤Їтьс¤ непосл≥довн≥сть јр≥стотел¤, його ≥деал≥зм.
¬елик≥ заслуги маЇ јр≥стотель в розвитку наук. ¬≥н Ї творцем формальноњ лог≥ки, њњ важливих принцип≥в (закон≥в): принципу недопустимост≥ суперечностей, принципу виключенн¤ третього.
јр≥стотель один ≥з перших розробив ≥ застосував у п≥знанн≥ так≥ методи досл≥дженн¤, ¤к ≥ндукц≥¤ ≥ дедукц≥¤ Ц рух думки в≥д часткового до загального (≥ндукц≥¤) ≥ в≥д загального до часткового (дедукц≥¤); в≥н створив вченн¤ про силог≥зми ≥ њх правила; вперше визначив судженн¤ ¤к форму думки, в котр≥й що-небудь стверджуЇтьс¤ чи заперечуЇтьс¤; вперше зд≥йснив класиф≥кац≥ю категор≥й лог≥ки, визначивши дес¤ть таких категор≥й (сутн≥сть, м≥сце, час, прост≥р, волод≥нн¤, д≥¤нн¤, стражданн¤).
ќдним з найб≥льш ц≥нних надбань ф≥лософ≥њ јр≥стотел¤ Ї його вченн¤ про р≥зн≥ види (форми) руху матер≥њ. ¬≥н розр≥зн¤в ш≥сть таких форм: виникненн¤, знищенн¤, перех≥д з одного стану в ≥нший, зб≥льшенн¤, зменшенн¤, перем≥щенн¤.
атегор≥њ у јр≥стотел¤ Ц рухлив≥, б≥жуч≥, переход¤ть одна в одну. јр≥стотель по¤снюЇ це на приклад≥ м≥дноњ кул≥. ќстанн¤ Ї Їдн≥стю матер≥њ (м≥д≥) ≥ форми (кулепод≥бност≥). ћатер≥¤ ≥ форма Ц протилежност≥, але вони переход¤ть одна в одну. ћ≥дь Ї матер≥Їю по в≥дношенню до кул≥ (¤к форми). ќднак таж м≥дь (¤к матер≥¤) Ї формою по в≥дношенню до своњх ф≥зичних елемент≥в, ¤к≥ њњ складають. ћ≥дь Ї можлив≥сть форми. ‘орма Ї д≥йсн≥сть того, чим ви¤вл¤Їтьс¤ м≥дь. ƒумка про можлив≥сть руху пон¤ть, переходу одного стану в ≥нший Ї ген≥альною.
ѕогл¤ди јр≥стотел¤ на соц≥альн≥ проблеми, на державу, њњ сутн≥сть та походженн¤, ірунтувалис¤ на вивченн≥ ним сол≥дного фактичного матер≥алу Ц досл≥дженн≥ устрою 158 грецьких м≥ст-держав.
ƒержава, на думку ф≥лософа, Ї продуктом земного походженн¤. ¬она створюЇтьс¤ задл¤ дос¤гненн¤ загального блага.
” своњй прац≥ Уѕол≥тикаФ јр≥стотель зТ¤совуючи принципи державного устрою, вид≥л¤Ї три правильних форми такого устрою ≥ три неправильних. ƒо правильних в≥н в≥дносить: монарх≥ю (влада одного, що пересл≥дуЇ загальне благо); аристократ≥¤ (влада небагатьох, кращих представник≥в, котр≥ зд≥йснюють њњ в ≥нтересах ус≥х громад¤н); пол≥т≥ю (влада б≥льшост≥, що в≥дбираЇтьс¤ на основ≥ певного цензу ≥ ¤ка пересл≥дуЇ загальн≥ блага людей. Ќеправильн≥ форми державного устрою: тиран≥¤ (влада одного, ¤кий керуЇтьс¤ власною вигодою, своњми ≥нтересами; ол≥гарх≥¤ (влада небагатьох заможних людей, певного клану, котрий пересл≥дуЇ т≥льки власну вигоду; демократ≥¤ Ц влада б≥льшост≥ незаможних громад¤н, ¤ка зд≥йснюЇтьс¤ в ≥нтересах виключно ц≥Їњ б≥льшост≥. ƒемократ≥¤ Ц Увлада черн≥Ф. јр≥стотель був противником такоњ демократ≥њ. Ќайл≥пшою формою державного устрою в≥н вважав Упол≥т≥юФ. јр≥стотель виражав ≥нтереси середн≥х прошарк≥в рабовласницькоњ знат≥.
‘≥лософ висловив дуже важливу думку про те, що в основ≥ вс≥х великих сусп≥льних потр¤с≥нь лежить майнова нер≥вн≥сть людей. «авд¤ки цьому одн≥ люди в сусп≥льств≥ Ц щаслив≥, ≥нш≥ Ц нещасн≥, одн≥ мають б≥льше благ, Ун≥ж це необх≥дноФ Цживуть в радост≥, насолоджуютьс¤, ≥нш≥ вдаютьс¤ до граб≥жництва в≥д б≥дност≥. јр≥стотель розум≥в, що Уколи в держав≥ багато людей позбавлено пол≥тичних прав, коли у н≥й багато злидар≥в, тод≥ така держава неминуче буваЇ переобт¤женою ворожо налаштованими елементамиФ (ƒив. јристотель. ѕолитика. —оч в 4-х томах, т.4, ћ., 1983, стор. 122).
јр≥стотель вперше п≥ддав анал≥зу форму вартост≥. ¬≥н прийшов до висновку, що у м≥нов≥й вартост≥ товару лежить в≥дношенн¤ р≥вност≥ њх вартостей. „ому обм≥нюютьс¤ товари? “ому що мають р≥вну варт≥сть. ÷е теж Ц јр≥стотель.
“ак≥ основн≥ ≥дењ античних ф≥лософ≥в, котр≥ дають у¤вленн¤ про зм≥стовн≥сть ≥ р≥зноман≥тн≥сть њх ф≥лософських вчень, ¤к≥ були розроблен≥ ними понад 2500 рок≥в тому.
¬раховуючи вищевикладене, можна визначити основн≥ риси античноњ ф≥лософ≥њ.
ќсновн≥ риси античноњ ф≥лософ≥њ. ѕо-перше. ƒл¤ античноњ ф≥лософ≥њ характерним Ї на¤вн≥сть р≥зноман≥тних шк≥л, теч≥й, напр¤мк≥в, ≥дењ ¤ких стали джерелом виникненн¤ майже ус≥х п≥зн≥ших тип≥в св≥тогл¤ду;
ѕо-друге, антична ф≥лософ≥¤ була, ¤к правило, орган≥чно звТ¤зана з наукою;
ѕо-третЇ, дл¤ ф≥лософ≥њ стародавньоњ √рец≥њ визначальною Ї стих≥йна д≥алектика;
ѕо-четверте, пом≥тною рисою античноњ ф≥лософ≥њ Ї ориг≥нальн≥сть ф≥лософських ≥дей, самост≥йн≥сть ф≥лософського мисленн¤ взагал≥;
ѕо-пТ¤те, це створенн¤ ц≥л≥сноњ картини св≥ту на основ≥ у¤вленн¤ про Їдин≥ начала бутт¤ (матер≥альн≥ ≥ ≥деальн≥).
2.2. ‘≥лософ≥¤ —ередньов≥чч¤ (V Ц XV ст.)
Ќа злам≥ IV ст. нашоњ ери –имська ≥мпер≥¤ почала втрачати свою колишню могутн≥сть через загостренн¤ соц≥альноњ напруги ≥ класову боротьбу. ѕовстанн¤ раб≥в, а також навала варвар≥в призвели до того, що в V стол≥тт≥ –имська ≥мпер≥¤ остаточно розпадаЇтьс¤. –азом з розпадом останньоњ рухнув рабовласницький лад, на розвалинах ¤кого виникло нове, феодальне сусп≥льство. ¬≥дбулас¤ зм≥на греко-римськоњ культури Ц феодальною культурою, св≥тогл¤дною основою ¤коњ стало христи¤нство. ¬се це знайшло в≥дображенн¤ ≥ в сусп≥льн≥й св≥домост≥, зокрема у ф≥лософ≥њ. ќстанн¤ стаЇ служанкою богосл≥вТ¤, а ф≥лософи стають, ¤к правило, апологетами (захисниками) христи¤нства.
ѕров≥дним напр¤мком в розвитку ф≥лософ≥њ феодального сусп≥льства було схоластика (в≥д грец. Ц школа) Ц тип середньов≥чноњ ф≥лософ≥њ, ц≥лком п≥дпор¤дкованоњ рел≥г≥њ. ÷е ф≥лософське вченн¤, котре було в≥д≥рване в≥д житт¤, в≥д реальних проблем, мало Їдину мету Ц обірунтуванн¤ ≥ захист теолог≥њ, рел≥г≥йного св≥тогл¤ду. “ому основними проблемами, на ¤к≥ звертали увагу схоласти, були: примат в≥ри над розумом, в≥ри над знанн¤м, наукою; бог ¤к абсолютна сила ≥ абсолютна влада; бог ¤к бутт¤, ≥стина ≥ благо тощо. ‘≥лософською основою схоластичних вчень були ≥дењ античноњ ф≥лософ≥њ, особливо ѕлатона ≥ јр≥стотел¤ про в≥чн≥сть У≥дейФ, про бога ¤к руш≥йну силу, Уформу ус≥х формФ ≥ т.п.
¬ажливе м≥сце в середньов≥ков≥й ф≥лософ≥њ займала боротьба ном≥нал≥ст≥в ≥ реал≥ст≥в з приводу природи загальних пон¤ть, так званих универсал≥й.
–еал≥сти (јнсельм ентербер≥йський, ≤оанн —кот), у в≥дпов≥дност≥ з вченн¤м ѕлатона, вважали, що реально ≥снують лише загальн≥ пон¤тт¤, ¤к≥ Ї в≥чними. ¬они ≥снують до речей, до природи; н≥бито, пон¤тт¤ Убудинок взагал≥Ф, Улюдина взагал≥Ф ≥ т.п. ≥снують до по¤ви конкретного будинку, людини тощо.
Ќом≥нал≥сти (≤оанн –осцел≥н, ѕьер јбел¤р, ¬≥ль¤м ќккам) дотримувалис¤ ≥нших погл¤д≥в. ¬они стверджували, що реально ≥снують лише окрем≥ реч≥, котр≥ передують пон¤тт¤м про них. ѕон¤тт¤ Ї лише ≥менами, назвами речей (лат nomina Ц назва, ≥мТ¤). пон¤тт¤ утворюютьс¤ в процес≥ п≥знанн¤ окремих речей ≥ окремо в≥д них не ≥снують.
«а ц≥Їю здавалось би абстрактною суперечкою тањлас¤ суттЇва ф≥лософська проблема, а саме, що чому передуЇ: обТЇктивно ≥снуюч≥ реч≥ пон¤тт¤м про них, чи, навпаки, пон¤тт¤, котр≥ Ї продуктами мисленн¤, передують самим речам; наше п≥знанн¤ йде в≥д реч≥ до пон¤тт¤, чи в≥д пон¤тт¤ до реч≥. —л≥д в≥дзначити, що тут, в зародку, вже м≥стилис¤ елементи емп≥ризму ≥ рац≥онал≥зму, матер≥ал≥зму ≥ ≥деал≥зму, котр≥ отримали св≥й розвиток п≥зн≥ше.
Ќайб≥льш в≥домим представником середньов≥ковоњ схоластики був ≥тал≥йський ф≥лософ ≥ богослов ‘ома јкв≥нський (1225 Ц 1274 рр.). ќсновна ≥де¤ ус≥х його багаточисельних ф≥лософських праць, виданих згодом у 18 томах, Ц це п≥дпор¤дкуванн¤ ф≥лософ≥њ рел≥г≥њ, знанн¤ Ц в≥р≥, ≥стини Ц божественному одкровенню. ¬≥н в≥домий в церковному середовищ≥ ¤к теоретик богосл≥вТ¤, котрий обірунтував пТ¤ть способ≥в доведенн¤ бутт¤ бога (про це мова буде йти дал≥ в розд≥л≥, присв¤ченому зТ¤суванню сутност≥ неотом≥стськоњ ф≥лософ≥њ).
‘ома јкв≥нський, ¤к ≥ ф≥лософи-схоласти в ц≥лому, геоцентричну систему ѕтоломе¤, зг≥дно з ¤кою нерухомим центром всесв≥ту Ї земл¤, а вс≥ ≥нш≥ планети Ц —онце, м≥с¤ць, з≥рки Ц обертаютьс¤ навколо нењ, прир≥внювали до рел≥г≥йного догмату, ¤кий приймавс¤ без доведенн¤.
Ќов≥ тенденц≥њ у схоластичн≥й ф≥лософ≥њ —ередньов≥чч¤, в≥дм≥нн≥ в≥д вченн¤ ‘.јкв≥нського, були представлен≥ у творчост≥ –оджера Ѕекона (б≥л¤ 1214 Ц 1294 рр.) ≥ ƒунса —кота (1265 Ц 1308 рр.).
ѕо-перше, вони п≥ддали сумн≥ву схоластичн≥ методи зТ¤суванн¤ проблеми ун≥версал≥й, пропонуючи взам≥н њх пустоти ≥ формал≥зму, досл≥дн≥ методи, котр≥ Удоход¤ть до п≥знанн¤ причин ¤вищФ. ѕо-друге, на противагу правов≥рним схоластикам ≥ ‘.јкв≥нському, вони звертали увагу на проблеми природознавства. ѕо-третЇ, вони прагнули роз≥рвати звТ¤зок м≥ж ф≥лософ≥Їю ≥ теолог≥Їю, до певноњ м≥ри вив≥льнити ф≥лософ≥ю в≥д гн≥ту церкви.
ќсновн≥ риси ф≥лософ≥њ —ередньов≥чч¤. —л≥д в≥дзначити, що по р≥вню розвитку ф≥лософ≥њ, культури в ц≥лому середньов≥кова ф≥лософ≥¤ була кроком назад у пор≥вн¤нн≥ з античн≥стю. ’оча пад≥нн¤ –имськоњ ≥мпер≥њ, перех≥д в≥д рабовлад≥нн¤ до феодальних сусп≥льних в≥дносин, було прогресивним ¤вищем в ≥стор≥њ розвитку сусп≥льства. феодальний лад в≥дкривав прост≥р дл¤ подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техн≥ки, ремесел, культури, пол≥тичних та соц≥альних в≥дносин.
Ќа меж≥ двох епох Ц античноњ ≥ середньов≥ковоњ Ц сформувавс¤ новий св≥тогл¤д Ц виникло христи¤нство, ¤ке мало дом≥нуючий вплив на духовне житт¤ ус≥х Ївропейських крањн.
як≥ ж риси притаманн≥ ф≥лософ≥њ —ередньов≥чч¤, чим вона в≥др≥зн¤Їтьс¤ в≥д античноњ ф≥лософ≥њ?
оротко, ц≥ риси можна звести до наступних:
1. «асилл¤ в ус≥х сферах житт¤ рел≥г≥њ;
2. —холастика ¤к спос≥б ф≥лософствуванн¤;
3. “еоцентризм;
4. √еоцентризм;
5. ѕереважанн¤ ≥деал≥стичних напр¤мк≥в у ф≥лософ≥њ;
6. —лабк≥ паростки матер≥ал≥зму.
2.3. ‘≥лософ≥¤ епохи ¬≥дродженн¤ (XV Ц XIII ст.)
ƒл¤ багатьох крањн «ах≥дноњ ™вропи XV стол≥тт¤ було переломним у њх розвитку. Ќаступала нова епоха Ц епоха краху феодальноњ системи ≥ виникненн¤ буржуазних сусп≥льних в≥дносин, котр≥ руйнували феодальну замкнен≥сть господарських стосунк≥в, њхню обмежен≥сть ≥ вимагали простору дл¤ подальшого розвитку продуктивних сил. “≥льки тепер, власне, закладались основи п≥зн≥шого розвитку крупного виробництва. ƒиктатура церкви була зламана. ѕоступово зникали примари —ередньов≥чч¤. ÷е дало змогу по-новому подивитис¤ на грецьку стародавн≥сть, в≥дродити те, що було втрачено. ¬≥дбуваЇтьс¤ небачений розкв≥т мистецтва, л≥тератури, математики, механ≥ки, астроном≥њ, медицини. ÷е була епоха, котра мала вир≥шальн≥й вплив на подальший розвиток людства.
ѕершою крањною, в ¤к≥й почав розвиватис¤ кап≥тал≥зм на рубеж≥ XV Ц XVI стол≥ть, була ≤тал≥¤. ѕр≥оритет останньоњ в цьому в≥дношенн≥ ≥ обумовив њњ видатну роль в подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, ф≥лософ≥њ в епоху, котра отримала в ≥стор≥њ назву Ц ¬≥дродженн¤.
” ф≥лософ≥њ в≥дбуваЇтьс¤ зм≥на у њњ предметност≥. ѕор¤д з вивченн¤м природи, природних ¤вищ, в центр вивченн¤ ставитьс¤ людина, особист≥сть, њњ творч≥сть, г≥дн≥сть, свобода. ÷ей новий напр¤мок одержав назву гуман≥зму (в≥д лат. humanus Ц люд¤ний).
” ф≥лософ≥њ в≥дроджуЇтьс¤ античний матер≥ал≥зм ≥ стих≥йна д≥алектика; в≥дбуваЇтьс¤ гостра критика схоластики, соф≥стики, рел≥г≥њ; створюЇтьс¤ нова картина св≥ту на основ≥ гел≥оцентризму Ц запереченн¤ геоцентричноњ системи ѕтоломе¤.
Ќа розвиток ф≥лософ≥њ в цей пер≥од значний вплив мав в≥домий ≥тал≥йський ф≥лософ, теолог, географ, механ≥к, астроном ≥ математик, кардинал римськоњ церкви Ц ћикола узанський (1401 Ц 1464).
ћикола узанський добре знав вченн¤ античних ф≥лософ≥в ≥ багато в чому под≥л¤в њхн≥ погл¤ди. “ак, в≥н стверджував, що св≥т неск≥нченний, що «емл¤ Ї одним з багатьох небесних т≥л ≥ под≥бно до них сама рухаЇтьс¤ ≥ не Ї центром всесв≥ту; руху «емл≥ ми не пом≥чаЇмо, тому що сприймаЇмо його у пор≥вн¤нн≥ з чимось нерухомим. Ќаша «емл¤ обертаЇтьс¤ навколо своЇњ ос≥ ≥ зд≥йснюЇ повне обертанн¤ прот¤гом доби. ¬ цьому в≥дношенн≥ ћикола узанський був одним з попередник≥в оперника.
≤стина, на думку ф≥лософа, дос¤гаЇтьс¤ не в схоластичних, пустопорожн≥х дискус≥¤х, а в процес≥ практичного досв≥ду, експерименту, вивченн≥ природних ¤вищ. ѕри цьому в≥н в≥ддавав перевагу математичним методам п≥знанн¤.
¬ажливе м≥сце у творчост≥ узанського займали питанн¤ д≥алектики, ¤ку в≥н спробував в≥дродити. ¬≥н доводив, що вс≥ реч≥ у св≥т≥ мають звТ¤зок м≥ж собою ≥ знаход¤тьс¤ у в≥чному рус≥ ≥ зм≥нах, що Увс≥ реч≥ складаютьс¤ з протилежностейФ ≥ що вони мають реальне ≥снуванн¤.
ћ. узанський був кардиналом католицькоњ церкви, але мав своЇр≥дний погл¤д на сутн≥сть бога, в≥дм≥нний в≥д оф≥ц≥йного тлумаченн¤ цього. ¬≥н був пантењстом, тобто вважав, що Убог в ус≥х речах ¤к вс≥ вони в ньомуФ, що природа Ц в≥д бога, але сама вона маЇ божественн≥ атрибути Ц неск≥нченн≥сть у простор≥ ≥ час≥. ÷е тод≥, коли канон≥чна, теолог≥чна точка зору пол¤гала в тому, що св≥т к≥нечний в простор≥ ≥ в час≥ його твор≥нн¤ богом.
‘≥лософськ≥ ≥дењ ћ. узанського мали в ц≥лому прогресивне значенн¤.
¬идатний вклад в розвиток культури, живопису, науки ≥ ф≥лософ≥њ епохи ¬≥дродженн¤ зробив ген≥альний ≥тал≥Їць Ћеонардо да ¬≥нч≥ (1452 Ц 1519). ¬≥н був великим художником, механ≥ком, ≥нженером, математиком, астрономом ≥ ф≥лософом.
Ћеонардо да ¬≥нч≥ Ц автор знаменитоњ картини ћони Ћ≥зи (УƒжакондиФ), котра нин≥ збер≥гаЇтьс¤ в Ћувр≥ (ѕариж). …ому належать ≥дењ створенн¤ парашута, л≥тального апарату, багатьох техн≥чних винаход≥в тощо.
як ф≥лософ, Ћеонардо да ¬≥нч≥ близько п≥д≥йшов до матер≥ал≥зму, визнавав в≥чн≥сть ≥ неск≥нченн≥сть природи, захищав матер≥ал≥стичн≥ ≥дењ √еракл≥та, ƒемокр≥та, ≈п≥кура стосовно руху, зм≥ни речей ≥ ¤вищ, можливост≥ њх п≥знанн¤, законом≥рностей њх розвитку. явище природи, стверджував мислитель, ірунтуютьс¤ на обТЇктивних законах природи. УЌеобх≥дн≥сть Ц наставниц¤ ≥ пестунка природи. Ќеобх≥дн≥сть Ц тема ≥ винах≥дниц¤ природи, ≥ узда, ≥ в≥чний законФ Ц це все думки Ћеонардо.
…ого погл¤дом притаманн≥ елементи стих≥йноњ д≥алектики про перех≥д матер≥њ з одного стану в ≥нший. “ак, вода перетворюЇтьс¤ в пар, а пар в воду, останн¤ стаЇ льодом, а л≥д стаЇ знову водою ≥ т.п. “ут висловлена глибока здогадка про плинн≥сть, б≥жуч≥сть природних ¤вищ. ≤ дал≥: реч≥, котр≥ Ї у природ≥, безперервно вмирають ≥ знову безперервно народжуютьс¤. якщо будеш зам≥шувати те, що руйнуЇтьс¤ за день, то знову буде народжуватис¤ ст≥льки, ск≥льки витрачаЇтьс¤.
¬арт≥ уваги ≥ погл¤ди да ¬≥нч≥ ≥ на процес п≥знанн¤. ¬они теж Ї матер≥ал≥стичними, близькими до вченн¤ ƒемокр≥та. У¬се наше п≥знанн¤ починаЇтьс¤ з в≥дчутт≥вФ Ц стверджував ≥тал≥йський ф≥лософ. ÷е Ц серйозний елемент, котрий стосуЇтьс¤ матер≥ал≥стичноњ теор≥њ п≥знанн¤.
” процес≥ п≥знанн¤ Ћеонардо да ¬≥нч≥ акцентував увагу на рол≥ досв≥ду, експерименту, на встановленн≥ причинних звТ¤зк≥в м≥ж ¤вищами. ќстаннЇ Ї важливим завданн¤м науки.
≤стина Ц одна ≥ належить вона не рел≥г≥њ, не теолог≥њ, а науц≥, ч≥льним пров≥дником ¤коњ в≥н був сам. ‘≥лософ боровс¤ проти рел≥г≥њ, схоластики, алх≥м≥њ, астролог≥њ. Ћеонардо в≥дкидав у¤вленн¤ ѕтоломе¤ про те, що «емл¤ Ц центр всесв≥ту, ≥, таким чином, ставив п≥д сумн≥в один з основних церковних догмат≥в.
≤ насамк≥нець сл≥д п≥дкреслити, що, ¤к митець, Ћеонардо да ¬≥нч≥, мав величезний вплив на розвиток мистецтва не лише в епоху ¬≥дродженн¤. …ого естетичне вченн¤, реал≥стичне за своњм зм≥стом ≥ прекрасне за своЇю формою, Ї неминущим надбанн¤м св≥товоњ культури.
ор≥нний переворот в у¤вленн¤х про всесв≥т, про рух планет, про —он¤чну систему, зд≥йснив видатний польський астроном ћикола оперн≥к (1473 Ц 1527) Ц творець гел≥оцентричного вченн¤ (Угел≥осФ Ц грец. сонце). ¬≥н нан≥с найв≥дчутн≥ший удар по теолог≥њ, њњ догматам. ¬ 1543 роц≥ у своњй прац≥ Уѕро оберти небесних сферФ ћ. оперн≥к встановив, що не «емл¤, а —онце Ї центром нашоњ планетноњ системи ≥, таким чином, ц≥лком в≥дкинув, птоломењвську теолог≥чну концепц≥ю ¤к неспроможну.
√либок≥ ф≥лософськ≥ роздуми стосовно походженн¤ природи, матер≥альност≥ св≥ту, його обТЇктивност≥, неск≥нченност≥ ≥ нестворенност≥, ми знаходимо у творчост≥ видатного ≥тал≥йського вченого ƒжордано Ѕруно (1548 Ц 1600). ” молод≥ роки ƒжордано Ѕруно був монахом. ќднак за своњ погл¤ди, котр≥ суперечили рел≥г≥йним догматам, був звинувачений у Їрес≥ ≥ в≥длучений в≥д церкви. Ќе в≥дмовившись в≥д своњх переконань, у лютому 1600 року спалений живцем на центральн≥й площ≥ у –им≥.
ќсновн≥ ≥дењ вченн¤ ƒжордано Ѕруно: всесв≥т Їдиний, матер≥альний, неск≥нченний ≥ в≥чний. “е, що ми бачимо Ц лише мала частина св≥ту. «≥рки Ц це сонц¤ ≥нших планетних систем. «емл¤ - пилинка в безкрайн≥х просторах галактики. ќснова всього ≥снуючого Ц матер≥альне начало. ¬оно породжуЇ все ≥з самого себе ≥ Ї причиною ус≥х природних речей ≥ ¤вищ. ƒ.Ѕруно утверджував матер≥альну Їдн≥сть св≥ту ≥ його обТЇктивн≥сть Ц продовжував розвивати матер≥ал≥стичн≥ традиц≥њ античноњ ф≥лософ≥њ. ¬ той же час в≥н стверджував, що Уприрода Ц це бог в речахФ, тобто, сто¤в на позиц≥¤х пантењзму.
ƒжордано Ѕруно Ц прихильник стих≥йноњ д≥алектики. ¬≥н високо ц≥нував ≥дењ √еракл≥та про рух, зм≥ни, суперечност≥. ƒ.Ѕруно: У... знищенн¤ Ї не що ≥нше ¤к виникненн¤, ≥ виникненн¤ Ї не що ≥нше ¤к знищенн¤; любов Ї ненависть; ненависть Ї любов...Ф (ƒив. ƒжордано Ѕруно. ƒиалоги. ћ., 1949, стор. 291). ≤ дал≥: У’то хоче п≥знати найб≥льш≥ таЇмниц≥ природи, хай розгл¤даЇ ≥ спостер≥гаЇ м≥н≥муми ≥ максимуми суперечностей ≥ протилежностейФ (там же).
”¤вленн¤ про Їдн≥сть протилежностей, про знищенн¤ одного ≥ виникненн¤ ≥ншого, про суперечлив≥сть природних ¤вищ, було спробою ƒ.Ѕруно в≥дродити стих≥йну д≥алектику античних ф≥лософ≥в на основ≥ гел≥оцентричного вченн¤. ÷е одна ≥з характерних рис ф≥лософ≥њ ƒжордано Ѕруно.
Ќова епоха Ц епоха ¬≥дродженн¤ Ц вимагала нових п≥дход≥в до зТ¤суванн¤ особливостей формуванн¤ держави, котра приходила на зм≥ну феодальному державному управл≥нню. Ќеобх≥дно було визначити основн≥ засади њњ розвитку ≥ функц≥онуванн¤. ѕершим, хто звернув на це увагу, був Ќ≥кколо ћак≥авелл≥.
Ќ≥коло ћак≥авелл≥ (1469 Ц 1527) Ц в≥домий ≥тал≥йський державний д≥¤ч, ф≥лософ, в≥йськовий теоретик, ≥сторик ≥ л≥тератор. «а своњм походженн¤м Ц аристократ з≥ знатноњ, але зб≥дн≥лоњ родини. «аймавс¤ громадсько-пол≥тичною д≥¤льн≥стю. ѕ≥сл¤ одного з пол≥тичних переворот≥в в ≤тал≥њ був зап≥дозрений в антиур¤дов≥й змов≥, попав в немил≥сть до правител¤, був висланий до свого маЇтку, де проживав там ≥ написав б≥льш≥сть своњх соц≥ально-пол≥тичних та л≥тературних твор≥в.
Ѕудучи патр≥отом своЇњ крањни, ћак≥авелл≥ вважав, що головною причиною страждань ≤тал≥њ Ї слабк≥сть њњ державного устрою, пол≥тична роздр≥блен≥сть. “ому в≥н намагавс¤ обірунтувати таку концепц≥ю державотворенн¤, державного управл≥нн¤, виход¤чи з ¤коњ можна було б це подолати. ≤деал держави ћак≥авелл≥ вбачав в –имськ≥й республ≥ц≥, вважаючи останню найкращою формою правл≥нн¤, бо вона Ї вт≥ленн¤м ≥дењ сильноњ держави, здатноњ зберегти громадський пор¤док ≥ стаб≥льн≥сть.
” своњй широко в≥дом≥й прац≥ У√осударФ (1532) ћак≥авелл≥ описуЇ способи створенн¤ сильноњ ≥ могутньоњ держави в умовах, коли народ ще не вихований ≥ не маЇ громад¤нських доброчесностей. ¬ таких випадках необх≥дно доводити, що держава Ц вищий про¤в людського духу, а служба њњ Ц це мета, сенс житт¤ п≥длеглих, щаст¤ самоњ людини. √осудар може ≥ не враховувати прийн¤т≥ норми морал≥, ¤кщо його д≥њ спр¤мован≥ на зм≥цненн¤ держави, збереженн¤ њњ ц≥л≥сност≥ ≥ процв≥танн¤.
” своЇму трактат≥ У√осударФ ћак≥авелл≥ зображаЇ тип правител¤, котрий за допомогою жорстокост≥, обману, демагог≥њ, насильства, дворушництва, зрадництва ≥ т.п. забезпечуЇ зм≥цненн¤ держави ≥ розширенн¤ своЇњ влади.
√осудар не повинен бо¤тис¤ осуду за т≥ пороки, без ¤ких неможливо зберегти за собою верховну владу, бо Ї доброчесност≥, волод≥нн¤ ¤кими може привести правител¤ до загибел≥, ≥ Ї пороки, засвоЇнн¤ ¤ких дасть змогу √осудар¤м дос¤гти безпеки ≥ благополучч¤. «аслужити ненависть за добр≥ д≥¤нн¤ √осударю так же легко, ¤к ≥ за дурн≥ вчинки. « цього випливаЇ, що правител¤м, котр≥ намагаютьс¤ утримати владу, дуже часто необх≥дно бути порочними.
ожний √осудар хот≥в би набути слави милосердного, а не жорстокого. ќднак, ¤кщо √осудар бажаЇ утримати у покор≥ своњх п≥дданих, в≥н не повинен рахуватис¤ з обвинуваченн¤ми у жорстокост≥. ¬даючись в окремих випадках до жорстокост≥, √осудар≥ поступають милосердн≥ше, н≥ж тод≥, коли допускають безпор¤дки, ¤к≥ ведуть до грабунк≥в ≥ насильства. Ѕезпор¤дки Ї б≥дою дл¤ всього сусп≥льства, тод≥ ¤к покара на смерть вражаЇ лише окремих ос≥б. ¬с≥ необх≥дн≥ жорстокост≥ повинн≥ бути зд≥йснен≥ в≥дразу, дл¤ того, щоб вони були перенесен≥ з найменшим роздратуванн¤м; доброд≥¤нн¤ ж повинн≥ зд≥йснюватис¤ мало-помалу, щоб п≥длегл≥ мали б≥льше часу дл¤ њх вд¤чноњ оц≥нки.
ѕередбачливий √осудар не повинен виконувати своњх об≥ц¤нок ≥ зобовТ¤зань, ¤кщо таке виконанн¤ буде дл¤ нього шк≥дливим ≥ ¤кщо мотиви, котр≥ спонукали його дати так≥ зобовТ¤занн¤, в≥дпадуть. «вичайно, ¤кби вс≥ люди були чесними, то тод≥ под≥бна порада була б аморальною, але оск≥льки люди, ¤к правило, не в≥др≥зн¤ютьс¤ чесн≥стю, а п≥длегл≥ √осудар¤ не особливо турбуютьс¤ про виконанн¤ своњх об≥ц¤нок перед ним, то ≥ √осударю в≥дносно њх не сл≥д бути особливо педантичним.
«годом завд¤ки такому розум≥нню сут≥ проблеми державного управл≥нн¤, державотворенн¤, ставленн¤ до п≥длеглих ≥ зТ¤вивс¤ терм≥н Умак≥авелл≥змФ дл¤ визначенн¤ пол≥тики, що нехтуЇ нормами морал≥. Ќевипадково, що под≥бними порадами ћак≥авелл≥ користувалис¤ вс≥ диктатори, зд≥йснюючи свою антидемократичну, аморальну пол≥тику.
¬важаючи арм≥ю важливим атрибутом держави, гарантом њњ захищеност≥ ≥ ц≥л≥сност≥, ћак≥авелл≥ висловив р¤д ≥дей стосовно њњ створенн¤ ≥ зм≥цненн¤. ¬≥н, зокрема, рекомендував √осударю створити арм≥ю на основ≥ загального в≥йськового обовТ¤зку, на пост≥йн≥й основ≥, ≥ ¤ка була б п≥дпор¤дкована правителю. Ѕо арм≥¤ найманц≥в, на його думка, не може бути над≥йним захисником держави, оск≥льки вона не зац≥кавлена у њњ зм≥цненн≥.
ћак≥авелл≥ намагавс¤ обмежити владу церкви ≥ авторитет папи, вважаючи, що церква повинна у пересл≥дуванн≥ своњх корисливих ≥нтерес≥в ≥ роздр≥бленност≥ держави, що було перешкодою дл¤ обТЇднанн¤ багатьох кн¤з≥вств в Їдину державу. “ому законом≥рно, що вс≥ твори ћак≥авелл≥ були занесен≥ церквою в так званий У≤ндекс заборонених книгФ.
ћак≥авелл≥ висловлював глибок≥ думки стосовно руш≥йних сил ≥сторичного процесу, вважаючи такими силами пол≥тичну боротьбу, пристраст≥ та матер≥альн≥ ≥нтереси людей.
ќсновн≥ риси ф≥лософ≥њ епохи ¬≥дродженн¤. Ќа завершенн¤ розгл¤ду проблем ф≥лософ≥њ епохи ¬≥дродженн¤, ¤к п≥дсумок, сл≥д зТ¤сувати њњ основн≥ риси. Ќими Ї:
1. √уман≥зм;
2. √ел≥оцентризм;
3. ритика схоластики;
4. ¬≥дродженн¤ античноњ д≥алектики;
5. ѕантењзм;
6. ѕоверненн¤ до матер≥ал≥зму;
7. ƒосл≥дженн¤ проблем формуванн¤ держави на переломному етап≥ переходу до буржуазних сусп≥льних в≥дносин.
2.4. ‘≥лософ≥¤ Ќового часу (XVII Ц XVIII ст.).
УЌайкращим з ус≥х доведень Ї досв≥д, ¤кщо т≥льки в≥н коренитьс¤ в експеримент≥Ф.
‘. Ѕекон
ћи приступаЇмо до вивченн¤ одного з визначальних напр¤мк≥в св≥товоњ ф≥лософ≥њ, в основ≥ ¤кого лежить прагненн¤ експериментального досл≥дженн¤ природи, розробка метод≥в такого досл≥дженн¤, що мало велике значенн¤ дл¤ теоретичного обірунтуванн¤ матер≥ал≥стичноњ ф≥лософ≥њ XVII Ц XVIII ст. ÷ей напр¤мок представл¤ють багато видатних ф≥лософ≥в, але пров≥дна роль в цьому належить ‘.Ѕекону ≥ –.ƒекарту.
јнгл≥йська ф≥лософ≥¤ XVII ст. ѕроблема методу наукового п≥знанн¤. ѕершим ф≥лософом, котрий вз¤вс¤ за розробку наукового методу на основ≥ матер≥ал≥стичного розум≥нн¤ природи, був англ≥йський ф≥лософ ‘ренс≥с Ѕекон (1561 Ц 1626). ¬≥н став родоначальником англ≥йського матер≥ал≥зму ≥ вс≥Їњ експериментуючоњ науки свого часу. ѕриродознавство в його очах було справжньою наукою, а ф≥зика, котра спиралас¤ на чуттЇвий досв≥д Ц найважлив≥шою частиною природознавства. «г≥дно з його вченн¤м, чуттЇве п≥знанн¤ Ц джерело будь-¤кого п≥знанн¤. ƒосл≥дна наука ¤краз ≥ пол¤гаЇ в застосуванн≥ рац≥онального методу до чуттЇвих даних. Ќаукове знанн¤, на думку Ѕекона, випливаЇ не просто з безпосередн≥х чуттЇвих даних, а саме з ц≥леспр¤мовано орган≥зованого досв≥ду, експерименту, котрий необх≥дно покласти також в основу природноњ ф≥лософ≥њ.
ќсновною ф≥лософською працею ‘.Ѕекона Ї УЌовий ќрганонФ (1620), в котрий в≥н зТ¤сував своЇ матер≥ал≥стичне розум≥нн¤ природи ≥ дав ф≥лософське обірунтуванн¤ свого ≥ндуктивного методу п≥знанн¤.
” розум≥нн≥ природи Ѕекон насамперед виходив ≥з вчень ранн≥х грецьких матер≥ал≥ст≥в, дл¤ ¤ких природа була н≥ким не створеною в≥чною ≥ неск≥нченною ≥ мала Їдин≥ матер≥альн≥ начала. ѕри цьому в≥н в≥ддавав перевагу такому матер≥альному началу, ¤к атом, У¤кий Ї ≥стинно сутн≥м, волод≥Ї матер≥Їю, формою, м≥сцем, опорою, стремл≥нн¤м, рухом..., ≥ ¤кий також при руйнуванн≥ ус≥х природних т≥л залишаЇтьс¤ непохитним ≥ в≥чнимФ (ƒив. ‘.Ѕекон. —оч. в 2-х томах, т.2, ћ., 1972, стор. 335).
Ѕекон з притаманною йому ≥рон≥Їю критикував ≥деал≥стичн≥, схоластичн≥ погл¤ди ф≥лософ≥в середньов≥чч¤, ¤к на його думку, н≥чого дл¤ науки ≥ дл¤ ф≥лософ≥њ не дають, бо вони п≥дм≥нюють суть справи красивими фразами ≥ видають њх за саму сутн≥сть предмета. —холаст У... плете ¤ку-небудь наукову тканину, безперечно дивну за тонк≥стю нитки ≥ за тонк≥стю роботи, але ц≥лком пусту ≥ н≥ на що не здатнуФ, Ц так Ѕекон оц≥нював погл¤ди ф≥лософ≥в-схоласт≥в (ƒив. ‘.Ѕекон. —оч., т.1, стор. 125).
Ќа шл¤ху п≥знанн¤ природи Ї багато перешкод ≥ заблуджень. ÷≥ заблудженн¤ Ѕекон назвав УпримарамиФ Ц нереальними передсудами людського п≥знанн¤, ¤к≥ Уосаджують уми людейФ ≥ стримують науковий прогрес (ƒив. ‘.Ѕекон. —оч., т.2, стор. 18). “аких примар у Ѕекона чотири види: примари роду, печери, майдану ≥ театру.
ѕримари роду Ц Узнаход¤ть основу у сам≥й природ≥ людини, в племен≥ чи самому род≥ людей, бо нев≥рно стверджувати, що в≥дчутт¤ людини Ї м≥ра речейФ (там же, стор. 19). “обто, люд¤м, ¤к≥ належать до певноњ сп≥льност≥, притаманн≥ нев≥рн≥ у¤вленн¤ про щось ≥ ц≥ нев≥рн≥ у¤вленн¤ передаютьс¤ ≥з роду в р≥д.
ѕримари печери Ц це заблудженн¤ ≥ндив≥дуальне. У” кожного Ї сво¤ особлива печера, котра послаблюЇ ≥ спотворюЇ св≥тло природиФ (там же).
ѕримари майдану Ц це передсуди, Укотр≥ в≥дбуваютьс¤ ¤к би в силу взаЇмноњ звТ¤заност≥ ≥ сп≥втовариства людейФ (там же). Ћюди зустр≥чаютьс¤, обм≥нюютьс¤ новинами, певними знанн¤ми, ¤к≥ нер≥дко бувають далекими в≥д ≥стини, ≥ спри¤ють заблудженню.
ѕримари театру Ц це заблудженн¤, котр≥ виникають внасл≥док засвоЇнн¤ неправильних ф≥лософських положень, ф≥лософських систем, Упоставлених ≥ з≥граних комед≥йФ, котр≥ представл¤ють Увигадан≥ ≥ штучн≥ св≥тиФ (там же, стор. 20).
ритикою цих примар, ¤к≥ перешкоджають п≥знанню людей, Ѕекон прагнув зв≥льнити њх в≥д заблуджень, догм ≥ передсуд≥в.
ћетодом, здатним забезпечити ≥стинне знанн¤, без догм ≥ передсуд≥в, Ѕекон вважав посл≥довно проведену ≥ндукц≥ю. ќстанн¤, на його думку, Ї поступове без пропуск≥в, сходженн¤ в≥д конкретних багаточисельних факт≥в, њх властивостей, до найзагальн≥ших акс≥ом.
ожний предмет, р≥ч, за Ѕеконом, маЇ властивост≥, ¤к≥ ви¤вл¤ють себе у певн≥й форм≥. Ќаприклад, багаточисленн≥ ¤вища мають таку властив≥сть, ¤к теплота. ќстаннЇ означаЇ, що ¤вище маЇ форму њњ ви¤вленн¤. ÷≥Їю формою Ї особливий дл¤ кожного ¤вища вид руху. ‘орма орган≥чно звТ¤зана з властив≥стю. ‘орма даЇ у¤вленн¤ про властивост≥ реч≥, а реч≥ у властивост≥ оформл¤ютьс¤. ¬ такому випадку, форма ¤вл¤Ї собою сутн≥сть властивостей будь-¤ких речей. ¬она Ї матер≥альним нос≥Їм сутност≥.
Ќа орган≥чному звТ¤зку властивостей та њх форм ви¤вленн¤ ≥ ірунтуЇтьс¤ розроблений Ѕеконом його ≥ндуктивний метод п≥знанн¤. ÷ей метод конкретизують три таблиц≥, ¤к≥ на думку ф≥лософа, дають можлив≥сть отримати ≥стинне знанн¤: Утаблиц¤ сутност≥ ≥ присутност≥Ф Ц досл≥дник повинен дати повний огл¤д ус≥х речей, ¤вищ природи, в ¤ких Ї та властив≥сть, ¤ка його ц≥кавить; Утаблиц¤ в≥дхилень, або в≥дсутност≥Ф Ц в н≥й досл≥дник повинен виходити з того, що в≥дсутн≥сть певноњ властивост≥ у предмета означатиме в≥дсутн≥сть њњ форми (сутност≥). якщо предмет не маЇ властивост≥, ¤ку необх≥дно досл≥дити, то в≥н виключаЇтьс¤ з подальшого розгл¤ду. ≤ насамк≥нець, останн¤ таблиц¤ ≥ндуктивного методу Ц Утаблиц¤ ступен≥в, або таблиц¤ пор≥вн¤ньФ. ƒосл≥дник в цю таблицю включаЇ вс≥ предмети, котр≥ в≥др≥зн¤ютьс¤ один в≥д одного за ступенем властивостей, форму ¤ких необх≥дно знайти (ƒив. ‘.Ѕекон. —оч. в 2-х томах. т.2, стор. 93, 104).
≤ндукц≥¤ ‘.Ѕекона Ї вченн¤м про методи наукового експериментального досл≥дженн¤ на основ≥ присутност≥ бо в≥дсутност≥ певних властивостей речей, на основ≥ зм≥ни ступеню (≥нтенсивност≥) цих властивостей визначаЇтьс¤ њх форма, отже њхн¤ сутн≥сть.
Ѕекон розгл¤дав ≥ндукц≥ю ¤к зас≥б виробленн¤ основоположних теоретичних пон¤ть ≥ акс≥ом природознавства, або, ¤к в≥н сам висловлювавс¤, Уприродноњ ф≥лософ≥њФ.
¬веденн¤ експериментального ≥ндуктивного методу в наукове досл≥дженн¤ було видатним дос¤гненн¤м ф≥лософ≥њ ’V≤≤ стол≥тт¤.
«аради справедливост≥, сл≥д також в≥дзначити, що ≥ндуктивний метод Ѕекона страждаЇ одноб≥чност≥, бо зводить процес п≥знанн¤ до лише анал≥зу, залишаючи поза своњм зм≥стом уже доведен≥ наукою загальн≥ акс≥оми. ≤ндуктивний метод Ѕекона не може дати у¤вленн¤ про Їдн≥сть, ц≥л≥сн≥сть природи.
ѕредметом ф≥лософ≥њ, за Ѕеконом Ї бог, природа ≥ людина. ќднак бог не повинен бути в центр≥ ф≥лософ≥њ, бо бог Ц предмет вивченн¤ рел≥г≥њ. «авданн¤м ф≥лософ≥њ Ї створенн¤ образу природи, зображенн¤ того, що Ї в сам≥й д≥йсност≥.
ѕрирода Ц джерело вс≥х знань. ¬она багатша ≥ складн≥ша в≥д того, що в≥дображаЇтьс¤ у св≥домост≥ людини, основна ступ≥нь п≥знанн¤ Ц чуттЇве п≥знанн¤, досв≥д, експеримент. Ўл¤х п≥знанн¤ Ц це рух в≥д досв≥ду до вищого узагальненн¤.
—в≥тогл¤д Ѕекона був суперечливим, неоднозначним. ¬ одному випадку в≥н визнавав вченн¤ про атомну будову речовини, в ≥ншому Ц стверджував, що Увсе це Ї неправильнимФ, що матер≥¤ Ц це Усукупн≥сть частинокФ (ƒив. Ѕекон. —оч. в 2-х томах, т.2, стор. 90).
Ѕекон не був ≥ посл≥довним матер≥ал≥стом. “ак в≥н вважав, що на шл¤ху п≥знанн¤ природи сл≥д вз¤ти за зразок Убожественне твор≥нн¤Ф, Убожественну мудр≥сть ≥ пор¤докФ (там же, стор. 36), включав бога в предмет ф≥лософ≥њ ≥ т.п.
ќднак, попри вс≥ суперечност≥ ≥ непосл≥довн≥сть Ѕекона, саме в≥н, ¤к родоначальник емп≥ричного п≥знанн¤ природи, в≥д≥грав виключно важливу роль у подальшому розвитку св≥товоњ ф≥лософ≥њ. ‘≥лософ≥¤ ‘ренс≥са Ѕекона Ц це уособленн¤ англ≥йського ¬≥дродженн¤.
* * *
«а час≥в Ѕекона, експеримент, досв≥д, вважавс¤ найважлив≥шим методом вивченн¤ природи. Ѕула прийн¤та думка, що таке вивченн¤ Ї найб≥льш ≥стинним, достов≥рним. ќднак розвиток науки все вагом≥ше ставив на пор¤док дн¤ питанн¤ про пошуки б≥льш загальних синтетичних метод≥ досл≥дженн¤ природи, погл¤д на св≥т не ¤к на випадкове нагромадженн¤ предмет≥в, не звТ¤заних м≥ж собою, а ¤к на Їдине ц≥ле.
«д≥йснити це могли лише видатн≥ особистост≥ з новим стилем мисленн¤, котрий поЇднував би знанн¤, отриман≥ в процес≥ спостереженн¤ ≥ експерименту, ≥ здатн≥стю до широких наукових абстракц≥й ≥ узагальнень.
“акою особист≥стю ≥ став видатний мислитель ‘ранц≥њ ’V≤≤ ст. Ц –ене ƒекарт Ц один з основоположник≥в науки ≥ ф≥лософ≥њ нового часу.
–. ƒекарт Ц автор дедуктивного методу п≥знанн¤ ≥ родоначальник ф≥лософського рац≥онал≥зму. –ене ƒекарт (1596 Ц 1650) Ц ф≥лософ, математик, ф≥зик, механ≥к, ф≥з≥олог, народивс¤ в родин≥ французького двор¤нина. ќтримав блискучу осв≥ту. Ѕагато подорожував. ќстанн≥ 20 рок≥в жив в Ќ≥дерландах, де займавс¤ науковою д≥¤льн≥стю. ¬ 1649 роц≥ п≥сл¤ пересл≥дуванн¤ його церковниками переселивс¤ до Ўвец≥њ, де ≥ помер у 1650р.
–.ƒекарт Ц один з творц≥в вищоњ математики; анал≥тичноњ геометр≥њ; сформулював р¤д закон≥в механ≥ки, зокрема загальний закон д≥њ ≥ протид≥њ, закон збереженн¤ к≥лькост≥ руху при удар≥ непружних т≥л; у ф≥з≥олог≥њ один з перших описав рефлекторний акт тощо.
ќсновн≥ ф≥лософськ≥ прац≥ ƒекарта: У–озм≥ркуванн¤ про методФ (1637), У–оздуми про першу ф≥лософ≥юФ (1641), УЌачала ф≥лософ≥њФ (1644).
ќсновна риса ф≥лософського св≥тогл¤ду ƒекарта Ц дуал≥зм. ƒуал≥зм ƒекарта ви¤вл¤вс¤ у його вченн≥ про так зван≥ субстанц≥њ.
« одного боку, субстанц≥¤, ¤к начало, Ї обТЇктивним, в≥чним матер≥альним т≥лом, котре дл¤ свого ≥снуванн¤ не потребуЇ причини. ÷е Ц прот¤жна субстанц≥¤, реальне т≥ло.
« ≥ншого боку, ф≥лософ допускав нематер≥альну, ≥деальну, Умисл¤чу субстанц≥юФ, котра ≥снуЇ незалежно, сама по соб≥. ќтже, ƒекарт визнавав два незалежних начала Ц матер≥альне ≥ ≥деальне. ¬ цьому ≥ пол¤гаЇ його двоњст≥сть, дуал≥зм.
¬ теор≥њ п≥знанн¤ ƒекарт виступив ¤к реформатор, автор нового наукового методу п≥знанн¤ Ц дедукц≥њ, котра означаЇ виведенн¤ пошукових ≥стин на основ≥ ≥нших ≥стин, що вже в≥дом≥ ≥ встановлен≥. ÷е щось на зразок математики, коли конкретне знанн¤ отримують на основ≥ де¤ких загальних принцип≥в, постулат≥в ≥ акс≥ом.
ƒекарт сформулював чотири основн≥ правила науковоњ дедукц≥њ:
ѕерше правило Ц не визнавати ≥стинним н≥чого, окр≥м того, що з очевидн≥стю п≥знаЇтьс¤, що не п≥дл¤гаЇ сумн≥ву.
÷ей сумн≥в не Ї переконанн¤м в неп≥знаванност≥ св≥ту, а ¤вл¤Ї собою лише зас≥б дл¤ знаходженн¤ найпершого достов≥рного начала. ÷им Ї знамените положенн¤ ƒекарта: Уcogito ergo sumФ Ц Умислю, отже ≥снуюФ.
ƒруге правило Ц розпод≥л¤ти кожне утрудненн¤, ¤ке виникаЇ в процес≥ п≥знанн¤ на ст≥льки частин, наск≥льки це можливо дл¤ њх кращого розвТ¤занн¤.
“ретЇ правило Ц мислити необх≥дно лог≥чно, по пор¤дку, починаючи з предмет≥в найб≥льш простих ≥ тих, що легко п≥знаютьс¤, щоб перейти в≥д доведеного до ще не доведеного.
„етверте правило Ц необх≥дно в процес≥ досл≥дженн¤ складати ¤комога повн≥ огл¤ди факт≥в, систем, г≥потез, предмет≥в, њх властивостей Ц того, що вивчаЇтьс¤, щоб бути впевненим, що н≥чого не пропущено.
Ќа думку ƒекарта, дотриманн¤ цих правил Ц гарант≥¤ того, що достов≥рн≥ начала ф≥лософ≥њ будуть знайден≥.
ќднак, ≥ це сл≥д п≥дкреслити, дотриманн¤ цих правил не Ї ще гарант≥Їю достов≥рного п≥знанн¤. ¬ ≥стор≥њ ф≥лософ≥њ ми маЇмо безл≥ч факт≥в, коли ф≥лософи про одн≥ ≥ т≥ ж реч≥ висловлювали р≥зн≥, нав≥ть протилежн≥ судженн¤. «гадаймо, дл¤ прикладу, у¤вленн¤ античних ф≥лософ≥в про першоначала бутт¤, ф≥лософ≥њ.
ƒекарт вважав, що п≥знанн¤ не може ірунтуватис¤ на в≥дчутт¤х, покази ¤ких Ї обманливими. ™диними, найдостов≥рн≥шим засобом п≥знанн¤, його критер≥Їм може бути лише мисленн¤, розум, ≥нтелектуальна ≥нтуњц≥¤.
ƒекарт так характеризуЇ цю ≥нтуњц≥ю: Уп≥д ≥нтуњц≥Їю ¤ розум≥ю не в≥ру в хитке п≥дтвердженн¤ почутт≥в ≥ не обманливе судженн¤ безладного у¤вленн¤, а пон¤тт¤ ¤сного ≥ уважного розуму... “ак, наприклад, будь-хто може ≥нтуњтивно ос¤гнути розумом те, що в≥н ≥снуЇ, що в≥н мислить, що трикутник обмежуЇтьс¤ трьома л≥н≥¤ми, що кул¤ маЇ одну поверхн≥сть ≥ под≥бн≥ цим ≥стини...Ф (–. ƒекарт. ѕравила дл¤ руководства ума, стор. 57 Ц 58).
ћисленн¤, за ƒекартом, це самодостатн≥й феномен, котрий не залежить в≥д чуттЇвого п≥знанн¤, досв≥ду. ћисленн¤ Ц це Їдине джерело знань про все те, що безпосередньо не сприймаЇтьс¤ органами в≥дчутт≥в. ¬оно первинно по в≥дношенню до останн≥х. “ому Їдиним, ¤сним, виразним знанн¤м може бути лише те знанн¤, котре отримане на р≥вн≥ мисленн¤.
“аким чином, ƒекарт переб≥льшував, абсолютизував рац≥ональне, розумове у п≥знанн≥. ¬≥н був засновником ф≥лософського рац≥онал≥зму Ц напр¤мку в теор≥њ п≥знанн¤, зг≥дно з ¤ким його ≥стини мають своњм джерелом не чуттЇве п≥знанн¤, не емп≥ричний досв≥д, а розум (в≥д лат ratio Ц розум, rutionalis Ц розумний).
–ац≥ональн≥, лог≥чн≥ ознаки достов≥рного знанн¤, його загальн≥сть ≥ необх≥дн≥сть, ƒекарт вбачав у математиц≥, њњ акс≥омах. ÷≥ ознаки не даютьс¤ у досв≥д≥ ≥ його узагальненн≥, а вз¤т≥ з самого розуму, його ≥дей, котр≥ природжен≥ йому. ÷е, безумовно, безп≥дставна точка зору. Ѕо вона заперечуЇ п≥знанн¤ в його Їдност≥ з чуттЇвим досв≥дом, практикою.
–ац≥онал≥зм фактично в≥дкидаЇ ту достов≥рну ≥стину, що Їдиним джерелом знань Ї чуттЇвий досв≥д людини, вплив зовн≥шнього св≥ту на њњ органи в≥дчутт≥в.
‘≥лософськ≥ погл¤ди ƒекарта, його науков≥ здобутки, мали значний вплив на подальший розвиток науки ≥ ф≥лософ≥њ.
–ац≥онал≥зм ƒекарта, ¤к одноб≥чне розум≥нн¤ лог≥чного характеру математичного знанн¤, не став загальновизнаним напр¤мком у св≥тов≥й ф≥лософ≥њ. ¬≥н мав ¤к прихильник≥в, так ≥ супротивник≥в.
ќдним з перших, хто п≥ддав зм≥стовн≥й критиц≥ рац≥онал≥зм ƒекарта, його вченн¤ про Уприроджен≥сть ≥дейФ, був ƒжон Ћокк.
‘≥лософ≥¤ емп≥ризму ƒжона Ћокка. ƒжон Ћокк (1632 Ц 1704) Ц видатний англ≥йський ф≥лософ, природодосл≥дник, матер≥ал≥ст. Ћокк став першим ф≥лософом, котрий став на шл¤х ретельного анал≥зу ≥ систематизац≥њ п≥знавальних можливостей людини, його судженн¤, висловлен≥ з цього приводу, не втратили своЇњ актуальност≥ ≥ в наш час.
ќсновними ф≥лософськими прац¤ми ƒ.Ћокка Ї: Уƒосл≥ди про закони природиФ (1662 Ц 1664); Уƒва трактати про державне управл≥нн¤Ф (1679); Уƒосв≥д про людське розум≥нн¤Ф (1690); Уƒумки про вихованн¤Ф (1693) та ≥нш≥.
Ћокк спробував в противагу ƒекарту створити емп≥ричну (досл≥дну) методолог≥ю п≥знанн¤. ƒл¤ нього не було проблеми стосовно того, зв≥дки берутьс¤ знанн¤, де њх джерело. УЌа досл≥д≥ ірунтуЇтьс¤ все наше знанн¤, Ц в≥д нього воно врешт≥-решт походитьФ (ƒив. ѕ.—.“аранов. јнатоми¤ мудрости. “ом 2, стор. 233).
Ћокк був засновником емп≥ричноњ ф≥лософ≥њ. ≈мп≥ризм (в≥д грец. empeiria Ц досв≥д) Ц ф≥лософське вченн¤, що визнаЇ досв≥д Їдиним достов≥рним засобом п≥знанн¤ ≥ применшуЇ значенн¤ лог≥чного анал≥зу - теоретичних узагальнень. ≈мп≥ризм виводить загальний ≥ необх≥дний характер знань не з мисленн¤, а з досв≥ду.
Ћокк доводив, що вс≥ ≥дењ, вс≥ пон¤тт¤, котр≥ людина маЇ, виникають внасл≥док д≥њ предмет≥в зовн≥шнього св≥ту на органи в≥дчутт≥в людини. ƒж.Ћокк в≥дкинув вченн¤ ƒекарта про природжен≥сть ≥дей. якби ≥дењ у людей були б природженими, то тод≥ вони б мали однаков≥ погл¤ди на все, мали б однаков≥ ≥дењ. ќднак цього ми не спостер≥гаЇмо, зауважуЇ ф≥лософ. ÷е тому, що так≥ ≥дењ просто не ≥снують.
™диним джерелом ус≥х ≥дей Ћокк оголосив в≥дчутт¤ людини. ≤дењ, набут≥ на основ≥ в≥дчутт≥в, лише матер≥ал дл¤ знанн¤, котрий Ї первинним. Ѕез нього н≥¤ке знанн¤, н≥¤к≥ ≥дењ Ц неможлив≥.
ƒж. Ћокк Ц автор сенсуал≥стичноњ теор≥њ п≥знанн¤ (в≥д лат. sensus Ц в≥дчутт¤). —енсуал≥зм Ц ф≥лософське вченн¤, що визнаЇ Їдиним джерелом п≥знанн¤ в≥дчутт¤.
ƒж. Ћокк переб≥льшував значенн¤ досв≥ду, в≥дчутт≥в у процес≥ п≥знанн¤ ≥ належить до ф≥лософ≥в-емп≥рик≥в, сенсуал≥ст≥в.
¬ажливою складовою теор≥њ п≥знанн¤ ƒж. Ћокка Ї його вченн¤ про первинн≥ та вторинн≥ ¤кост≥ речей. ѕервинн≥ ¤кост≥ њх Ї обТЇктивними, такими, що в≥д людини, њњ в≥дчутт≥в не залежать. ѕервинними ¤кост¤ми Ї рух, спок≥й, маса, прот¤жн≥сть, тверд≥сть, зчепленн¤ частинок, час, прост≥р, ф≥гура, кожного т≥ла тощо. ¬торинн≥ ¤кост≥ Ц субТЇктивн≥, тобто так≥, що залежать в≥д людини. ÷е те, що ми в≥дчуваЇмо з допомогою наших орган≥в в≥дчутт¤, а саме: тепло тощо. “акий п≥дх≥д до зТ¤суванн¤ в≥дм≥нностей первинних ≥ вторинних ¤костей речей, це, безумовно, серйозний аргумент на користь матер≥ал≥стичноњ теор≥њ п≥знанн¤.
ќсновне завданн¤ ф≥лософ≥њ Ц це досл≥дженн¤ зд≥бностей людини до п≥знанн¤, ви¤вленн¤ джерел людського знанн¤, њх природного походженн¤.
ƒж. Ћокк Ї видатним теоретиком в галуз≥ вченн¤ про державу, державну владу ≥ право.
ƒержава, на думку ƒж. Ћокка природного, а не божественного походженн¤, так само ¤к ≥ влада корол¤. Ћюдство народжене в≥льним ≥ над≥лено в≥д природи свободою, а влада корол¤ Убула дана йому волею масФ. ƒержаву створюють люди дл¤ того, щоб запоб≥гти в≥йн≥ м≥ж ними. ÷е Ц Уголовна причина того, що люди утворюють сусп≥льство (державу), в≥дмовл¤ючись в≥д Уприродного стануФ (ƒж. Ћокк. »збр. ‘илос. произведени¤ в 2-х томах, т.2, ћ., 1960, стор. 16).
ƒержава виникаЇ там, де в≥льн≥ люди в≥дмовл¤ютьс¤ в≥д природного права на самозахист, в≥д права особистого покаранн¤ насильник≥в ≥ надають це право сусп≥льству в ц≥лому. ѕричина переходу в≥д природного стану людей до утворенн¤ держави Ц це ненад≥йн≥сть, негарантован≥сть њх ≥снуванн¤ у природному стан≥.
Ћюдина, на думку Ћокка, маЇ три нев≥дТЇмних права: право на житт¤, право на свободу ≥ право на власн≥сть, набуту особистою працею. ѕриватна власн≥сть за Ћокком, це результат безпосередньоњ трудовоњ д≥¤льност≥ людини.
ћета держави Ц збереженн¤ свободи ≥ власност≥. ƒержава не повинна бути свав≥льною. ѓњ завданн¤ Ц видавати закони, карати порушник≥в права, захищати громад¤н в≥д зовн≥шн≥х пос¤гань.
ƒж. Ћокк вимагав ч≥ткого розпод≥лу законодавчоњ та виконавчоњ влади. «аконодавча влада повинна приймати закони. ¬иконавча влада повинна орган≥зовувати њх виконанн¤.
«аконодавча влада, прийн¤вши закони, немаЇ потреби в подальших нарадах, зборах ≥ т.п. ¬иконавча влада, навпаки, маЇ потребу в пост≥йно д≥ючих органах, щоб виконувати ц≥ закони.
“ак≥ погл¤ди ƒж. Ћокка мали прогресивне значенн¤. ¬ них ви¤вл¤лис¤ прагненн¤ ф≥лософа пристосувати у¤вленн¤ про державу, державний устр≥й до т≥Їњ пол≥тичноњ форми правл≥нн¤, котра була встановлена в јнгл≥њ в результат≥ буржуазноњ революц≥њ 1688 року.
‘≥лософськ≥ та соц≥ально-пол≥тичн≥ ≥дењ ƒж. Ћокка мали сильний вплив на подальший розвиток св≥товоњ ф≥лософ≥њ, англ≥йського просв≥тництва, спр¤мованого проти схоластики, на користь науки, емп≥ричного, досл≥дного знанн¤ Ц проти ≥деолог≥њ феодального сусп≥льства.
‘ранцузька ф≥лософ≥¤ ’V≤≤≤ ст. ‘ранцузька ф≥лософ≥¤ займаЇ ч≥льне м≥сце в ≥стор≥њ Ївропейськоњ ≥ св≥товоњ культури завд¤ки д≥¤льност≥ таких видатних представник≥в просв≥тництва, ¤к ¬ольтер, –уссо, ƒ≥дро, √ольбах, √ельвец≥й.
‘рансуа ћар≥ јруЇ ¬ольтер (1694 Ц 1778) Ц видатний французький просв≥тник-енциклопедист, ф≥лософ, ≥сторик, блискучий л≥тератор, правознавець, захисник обездолених. ¬с≥Їю своЇю багатогранною д≥¤льн≥стю боровс¤ проти засилл¤ церкви, клерикал≥в, схоластики, властей; закликав до непокори, до боротьби: УЌарод! ѕрокиньс¤, роз≥рви своњ кайдани; тебе закликаЇ свобода, ти народжений дл¤ нењФ Ц це ¬ольтер. «а критику антидемократичного правл≥нн¤ регента ‘ранц≥њ, майже на р≥к, був заточений в Ѕастил≥ю. Ќер≥дко змушений був т≥кати в≥д пересл≥дувань за кордон.
ќпубл≥кував низку ф≥лософських праць, таких ¤к У‘≥лософськ≥ листиФ (1727 Ц 1733), Ућетаф≥зичний трактатФ (1734), У–озм≥ркуванн¤ про людинуФ (1737), Уќснови ф≥лософ≥њ ЌьютонаФ (1736 Ц 1738), У—ократФ (1759), У ишеньковий ф≥лософський словникФ (1764) та багато ≥нших. «а житт¤ ¬ольтера вийшли друком 19 том≥в його твор≥в посмертне, повне виданн¤ твор≥в ф≥лософа нал≥чувало аж 70 том≥в.
¬ цих творах ¬ольтера були закладен≥ основи французькоњ ф≥лософ≥њ ≥ французького просв≥тництва.
√оловний обТЇкт його досл≥джень Ц природа, њњ походженн¤, матер≥¤, њњ властивост≥, людина, њњ свобода, критика реакц≥йноњ теолог≥њ, клерикал≥зму (в≥д лат. clericalis Ц церковний), французького судочинства, котре безп≥дставно пересл≥дувало ≥дейних супротивник≥в ≥снуючого режиму. ќсновний дев≥з творчост≥ ¬ольтера: У„им люди б≥льш осв≥чен≥ш≥, тим б≥льше вони в≥льн≥Ф. Ќе випадково багато праць ф≥лософа викликали супротив владних структур, р¤д з них за р≥шенн¤м французького парламенту було заборонено ≥ спалено.
¬ольтер розум≥в, що дл¤ розвитку просв≥тництва недостатньо лише заперечувати реакц≥йну теолог≥ю, засилл¤ клерикал≥в. “ому в≥н вдавс¤ до матер≥ал≥стичних вчень англ≥йських ф≥лософ≥в Ц Ѕекона ≥ Ћокка, прац≥ ¤ких добре знав.
¬ольтер визнавав сенсуал≥стичну теор≥ю ƒж. Ћокка. ¬≥н в≥дкидав твердженн¤ Ѕеркл≥, англ≥йського ф≥лософа-≥деал≥ста, що реч≥ ≥снують лише у в≥дчутт¤х самого субТЇкта. ѕредмети зовн≥шнього св≥ту ≥снують реально, обТЇктивно ≥ своњм впливом викликають у нас певн≥ в≥дчутт¤. “вердженн¤ Ѕеркл≥ Ц це УабсурдФ, Уƒотик в пр¤мому значенн≥ цього слова, Ц п≥дкреслював ¬ольтер, Ц даЇ мен≥ незалежно в≥д моњх в≥дчутт≥в, ≥дею матер≥њФ (÷ит. по ¬.Ќ. узнецов, Ѕ.¬.ћееровский, ј.‘.√р¤знов. «ападно-европейска¤ философи¤ ’V≤≤≤ века. ћ., 1986, стор. 186). ≤ дал≥: Уелементи св≥ту матер≥альн≥, ≥накше кажучи, вони Ї прот¤жною ≥ непроникливою субстанц≥ЇюФ (там же).
–азом з тим ¬ольтер визнавав ≥снуванн¤ бога ¤к творц¤ ≥ упор¤дника ¬сесв≥ту. Ѕог його створив ≥ б≥льше не втручаЇтьс¤ у його ≥снуванн¤. ¬≥н вважав, що остаточне зТ¤суванн¤. ¬≥н вважав, що остаточне зТ¤суванн¤ походженн¤ природи не можна по¤снити з нењ самоњ, тому необх≥дно визнати бога ¤к њњ творц¤. ¬ольтер сто¤в на позиц≥¤х дењзму. ƒењзм (в≥д лат. deus Ц бог) Ц рел≥г≥йно-ф≥лософське вченн¤, ¤ке визнаЇ бога першопричиною св≥ту, але заперечуЇ втручанн¤ в його подальший розвиток ≥ функц≥онуванн¤. ¬ольтер полюбл¤в цитувати висловлюванн¤ ‘.Ѕекона, що Уповерхова ф≥лософ≥¤ схил¤Ї розум до безбожництва, глибини ф≥лософ≥њ повертають уми людей до рел≥г≥њФ (там же, стор. 191).
¬ольтер доводив, що матер≥¤ св≥й рух УотримуЇ ззовн≥Ф ≥ це означаЇ, що бог Ї. ќднак згодом п≥д впливом англ≥йських ф≥лософ≥в-матер≥ал≥ст≥в, в≥н дещо зм≥нив св≥й погл¤д на це: стверджував, що бог У≥манентний сам≥й природ≥Ф. “обто перейшов на позиц≥њ пантењзму.
ќсновна суперечн≥сть ф≥лософського вченн¤ ¬ольтера Ц це нев≥дпов≥дн≥сть м≥ж його матер≥ал≥стичними погл¤дами на природу, њњ реальне ≥снуванн¤, критика теолог≥њ, з одного боку, ≥ його спробами дењстичноњ аргументац≥њ божественного твор≥нн¤ св≥ту, обожненн¤ природи, з ≥ншого.
¬ольтер висунув ≥ обірунтував р¤д плодотворних ≥дей стосовно предмету ≥сторичноњ науки. ¬≥н вважав, що ≥сторики повинн≥ вивчати не д≥¤льн≥сть коронованих ос≥б, а житт¤ народу; ≥сторики повинн≥ досл≥джувати його духовну культуру Ц мораль, ф≥лософ≥ю, право, науку, мистецтво, л≥тературу. ѕредметом ≥стор≥њ повинна бути ≥стор≥¤ розвитку матер≥альноњ культури людства. ¬ольтер сам був автором р¤ду зм≥стовних ≥сторичних праць таких, ¤к У≤стор≥¤ арла ’≤≤Ф (1731); У≈поха Ћюдовика ’≤VФ (1751); двотомна У≤стор≥¤ –ос≥йськоњ ≥мпер≥њ за ѕетра ¬еликогоФ (1709, 1763) тощо.
∆ан ∆ак –уссо (1712 Ц 1778) Ц визначний французький просв≥тник, енциклопедист, ф≥лософ, соц≥олог, л≥тератор ≥ педагог. √оловними ф≥лософськими ≥ соц≥олог≥чними прац¤ми –уссо Ї: У–озм≥ркуванн¤ про походженн¤ ≥ основах нер≥вност≥ м≥ж людьмиФ (1755), У—усп≥льний догов≥рФ (1762), У≈м≥ль або про вихованн¤Ф (1762).
ќсновн≥ проблеми ф≥лософ≥њ ≥ соц≥олог≥њ, котр≥ розгл¤дав у своњх творах ∆.∆.–уссо, можна звести принаймн≥, до таких визначальних дл¤ його вченн¤ положень: 1) проблема людини њњ соц≥ального становища у сусп≥льств≥; 2) проблема походженн¤ ≥ сутност≥ соц≥альноњ нер≥вност≥ ≥ соц≥ального гн≥ту; 3) проблема догов≥рноњ теор≥њ сусп≥льства ≥ держави; 4) проблема вихованн¤ громад¤н.
як н≥хто з його попередник≥в, –уссо стаЇ на захист обездолених верств населенн¤. ¬≥н засуджуЇ соц≥ально-пол≥тичне поневоленн¤ людини у сучасному йому сусп≥льств≥, њњ безправТ¤ ≥ гнобленн¤. ‘≥лософ щиро в≥рив в те, що цього ганебного стану можна позбутис¤, коли стати на шл¤х Упросв≥ченого правл≥нн¤Ф. ¬≥н був переконаний, що Їдиний шл¤х подоланн¤ соц≥ального поневоленн¤ Ц це просв≥тництво. ‘≥лософ був впевнений, що Ународи залишатьс¤ зневажливими, розбещеними ≥ нещаснимиФ лише до т≥Їњ пори, Упоки влада, з одного боку, а просв≥чен≥сть ≥ мудр≥сть Ц з ≥ншого, не вступл¤ть у союзФ. ¬ цьому питанн≥ –уссо сто¤в на позиц≥¤х Упросв≥ченого правл≥нн¤Ф.
ƒал≥. «Т¤совуючи походженн¤ та сутн≥сть соц≥альноњ нер≥вност≥ ≥ соц≥ального гнобленн¤, –уссо приходить до глибокого висновку: фундаментальним, критер≥альним джерелом такого стану у сусп≥льств≥ Ї виникненн¤ приватноњ власност≥.
У“а людина, Ц писав –уссо, Ц ¤ка, обкопавши ≥ обгородивши певну д≥л¤нку земл≥, сказала: Уце моЇФ ≥ знайшла людей, ¤к≥ були достатн≥ми дурн¤ми, щоб цьому пов≥рити, була справжн≥м засновником громад¤нського сусп≥льстваФ.
ќднак ф≥лософ, в принцип≥, не заперечував сам ≥нститут приватноњ власност≥. ¬≥н виступав лише проти њњ розм≥ру ≥ нер≥вном≥рного розпод≥лу. “ому, щоб дос¤гти соц≥альноњ р≥вност≥, необх≥дно повернути людей до того стану, в ¤кому не буде крупноњ приватноњ власност≥, а отже, ≥ соц≥ального поневоленн¤. ÷е, безумовно, Уч≥ткеФ вир≥шенн¤ питанн¤, але незд≥йсненне, ≥люзорне.
–озгл¤даючи проблему сусп≥льного устрою, –уссо прагнув знайти таку форму обТЇднанн¤ людей, ¤ка б захищала ≥ охорон¤ла своњм авторитетом г≥дн≥сть, честь, недоторканн≥сть, майно кожного громад¤нина. –уссо був приб≥чником демократичного буржуазного устрою Ц держави, котра основана на сусп≥льному договор≥. ¬≥н захищав думку про те, що народ маЇ право на революц≥йне поваленн¤ будь-¤коњ влади, ¤ка нехтуЇ його життЇвими ≥нтересами.
«начним вкладом –уссо в догов≥рну теор≥ю держави було обірунтуванн¤ ним трьох фундаментальних тез: 1) народ Ц суверен; 2) суверен≥тет народу нев≥дТЇмний ≥ непод≥льний; 3) законодавча влада належить т≥льки народу. –уссо вважав, що в законах, ¤к≥ приймаютьс¤, в≥дображаЇтьс¤ Узагальна вол¤Ф народу.
—воњ педагог≥чн≥ погл¤ди –уссо протиставл¤в нормам староњ феодально-кастовоњ системи вихованн¤. ¬≥н вимагав, щоб њњ метою була п≥дготовка добропор¤дних, чесних молодих людей, котр≥ могли б утворювати високоморальну трудову с≥мТю, здатну виховувати в такому дус≥ своњх д≥тей. √оловним чинником цього повинн≥ ж бути переконанн¤ ≥ апел¤ц≥¤ до њх розуму.
” зТ¤суванн≥ ф≥лософських питань –уссо дотримувавс¤ дуал≥стичних погл¤д≥в Ц визнавав ≥снуванн¤ двох першоначал: ≥ матер≥њ, ≥ духу. ¬ теор≥њ п≥знанн¤ под≥л¤в сенсуал≥стичне вченн¤ матер≥ал≥ста ƒж. Ћокка. –уссо критикував христи¤нство, в≥дкидав теолог≥чну догматику ус≥х рел≥г≥й, ¤к≥ суперечили Усусп≥льному договоруФ ≥ разом з тим прагнув обірунтувати свою Угромад¤нську рел≥г≥юФ, вимагаючи, щоб Укожний громад¤нинФ мав рел≥г≥йн≥ переконанн¤. –уссо заперечував атењзм, протиставл¤в своњ погл¤ди французьким матер≥ал≥стам. ¬ питанн¤х св≥тогл¤ду дотримувавс¤ тењзму (в≥д грец. teos Ц бог) Ц св≥тогл¤ду, в основ≥ ¤кого лежить розум≥нн¤ бога, котрий не лише створив св≥т, але й втручаЇтьс¤ в ус≥ його под≥њ. ‘≥лософ вважав, що ¬сесв≥том управл¤Ї мудра ≥ могутн¤ сила, котра Ї благий бог.
ƒен≥ ƒ≥дро (1713 Ц 1784) Ц видатний французький ф≥лософ, просв≥тник, ≥н≥ц≥атор ≥ кер≥вник багатотомноњ ≈нциклопед≥њ, письменник. –азом з ¬ольтером мав великий вплив на сусп≥льно-пол≥тичне житт¤ ‘ранц≥њ, французьку ф≥лософ≥ю ≥ культуру.
ќсновн≥ ф≥лософськ≥ прац≥ присв¤чен≥ зТ¤суванню проблем походженн¤ природи, теор≥њ п≥знанн¤, психолог≥њ, атењзму, л≥тератури ≥ мистецтва. —еред них: У‘≥лософськ≥ думкиФ (1746), Уƒумки до по¤сненн¤ природиФ (1759), У–озмова ƒТјламбера ≥ ƒ≥дроФ (1759), У‘≥лософськ≥ основи матер≥њ ≥ рухуФ (1770) та багаточисельн≥ статт≥ в ≈нциклопед≥њ.
«а своњми ф≥лософськими переконанн¤ми ƒ≥дро Ц матер≥ал≥ст. ¬≥н був переконаний, що природа ≥снуЇ обТЇктивно, реально, що Унеможливо передбачити чогось, що ≥снуЇ поза матер≥альним св≥томФ. ¬≥дчутт¤ Ї джерелом ус≥х наших знань. Ќаш≥ судженн¤ про реч≥ природи Ї вторинними по в≥дношенню до них. ћи лише реЇструЇмо те, що отримуЇмо в процес≥ досв≥ду. ¬ теор≥њ п≥знанн¤ ƒ≥дро сто¤в на позиц≥¤х сенсуал≥зму.
УѕамТ¤тай, Ц писав ф≥лософ, звертаючись до свого читача, Ц що в≥дчутт¤ складають джерело ус≥х наших знань, що природа не бог, людина не машина, г≥потеза не факт; ≥ будь певний, що ¤кщо ти побачиш у моњй книз≥ що-небудь, що суперечить цим принципам, це означатиме, що ти мене зовс≥м не зрозум≥вФ (÷ит. по: ƒ.—.“аранов. јнатоми¤ мудрости, т.2, стор. 342).
ƒ≥дро вважав, що дл¤ усп≥шного п≥знанн¤ природи необх≥дн≥ три реч≥ Ц три методи досл≥дженн¤: спостереженн¤ природи, розм≥ркуванн¤ ≥ експеримент. У—постереженн¤ збираЇ факти; розм≥ркуванн¤ њх комб≥нуЇ; досв≥д перев≥р¤Ї результати комб≥нац≥йФ.
≤ дал≥: Уƒостов≥рний метод ф≥лософствуванн¤ був ≥ буде пол¤гати в тому, щоб розумом ≥ експериментом контролювати в≥дчутт¤, в≥дчутт¤м п≥знавати природуФ (там же, стор. 357).
«Т¤совуючи сутн≥сть матер≥альност≥ природи, ƒ≥дро висловлював думку про можлив≥сть загальноњ чутливост≥ матер≥њ. «а ц≥Їю теор≥Їю не лише людина, а й тварини мають псих≥чн≥ функц≥њ, над≥лен≥ здатн≥стю в≥дчутт¤ ≥ пам'¤ттю.
ƒ≥дро був переконаним атењстом, п≥ддавав н≥щивн≥й критиц≥ засилл¤ церкви у сусп≥льному житт≥, теолог≥ю, рел≥г≥йн≥ догмати. ” своњй ф≥лософськ≥й еволюц≥њ ф≥лософ швидко пройшов шл¤х в≥д дењзму ¬ольтера до матер≥ал≥зму ≥ атењстичних погл¤д≥в.
√оловною справою житт¤ ƒ≥дро, безумовно, було виданн¤ У≈нциклопед≥њ або “лумачного словника наук, мистецтв ≥ ремеселФ, котра в≥д≥грала велику роль у пропаганд≥ нових сусп≥льно-пол≥тичних ≥дей, наукових дос¤гнень, розповсюдженн≥ просв≥тництва, критиц≥ схоластики та рел≥г≥йного мракоб≥сс¤. ” ƒ≥дро були величезн≥ труднощ≥ на цьому шл¤ху, але в≥н дов≥в цю справу до к≥нц¤ Ц 35 том≥в ≈нциклопед≥њ були видан≥.
≈нциклопед≥¤ стала одним з видатних наукових ≥ культурних надбань ’V≤≤≤ стол≥тт¤. √овор¤чи словами ƒ≥дро, ≈нциклопед≥¤ набула значенн¤ Унайр≥дшого з ≥снуючих пам'¤тник≥в людського розумуФ.
¬плив ƒ≥дро на сусп≥льну думку в Ївропейських крањнах був величезний. —п≥лкуванн¤ з ним стало бажаним дл¤ багатьох монарх≥в, котр≥ намагалис¤ показати свою просв≥чен≥сть. –ос≥йська ≥мператриц¤ атерина ≤≤ не забарилась скористатис¤ цим. ƒ≥дро був запрошений до ѕетербургу. ѕрот¤гом одинадц¤ти м≥с¤ц≥в (у 1774 р.) ƒ≥дро майже щоденно проводив двогодинн≥ бес≥ди з ≥мператрицею про нагальн≥ соц≥ально-економ≥чн≥ проблеми Ївропейських крањн ≥ –ос≥њ. ‘≥лософ справив на атерину ≤≤ позитивне враженн¤. “а й ƒ≥дро теж не залишивс¤ у боргу перед ≥мператрицею, оск≥льки в≥н вважав найкращим державним устроЇм просв≥чену монарх≥ю ≥ захищав њњ.
—еред французьких просв≥тник≥в-енциклопедист≥в ’V≤≤≤ стол≥тт¤ ч≥льн≥ м≥сц¤ займали видатн≥ ф≥лософи-матер≥ал≥сти .√ельвец≥й ≥ ѕ.√ольбах. ќсновними проблемами њх ф≥лософського вченн¤ були проблеми природи, людини ≥ сусп≥льства.
лод јдр≥ан √ельвец≥й (1715 Ц 1771) Ц ст≥йкий приб≥чник матер≥ал≥стичноњ ф≥лософ≥њ зокрема сенсуал≥зму ƒж. Ћокка. «аслугу останнього в≥н вбачав в тому, що англ≥йський ф≥лософ за основу людських знань брав в≥дчутт¤. Ќаписав р¤д зм≥стовних праць: Уѕро розумФ (1758), Уѕро людинуФ (1773), в ¤ких намагавс¤ на основ≥ матер≥ал≥стичного вченн¤ зТ¤сувати сутн≥сть людини ≥ сусп≥льства.
—утн≥сть вченн¤ .√ельвец≥¤: природа ≥снуЇ обТЇктивно, незалежно в≥д людини. ¬она в≥чна. Ќ≥ким не створена. ™, була ≥ завжди буде. Ћюдина здатна п≥знати природу, њњ предмети ≥ ¤вища з допомогою в≥дчутт≥в. ≤ншим засобом п≥знанн¤ Ї мисленн¤, котре розум≥в лише ¤к комб≥нуванн¤ в≥дчутт≥в. ÷е досить спрощений п≥дх≥д до такого феномену, ¤к мисленн¤, котре ірунтуЇтьс¤ на в≥дчутт¤х, однак до останн≥х не зводитьс¤.
ќсобливу увагу √ельвец≥й прид≥л¤в проблемам людини, њњ вихованню, впливу на цей процес соц≥ального середовища.
√ельвец≥й стверджував, що Ужодна людина не народжуЇтьс¤ доброюФ ≥ що Ужодна людина не народжуЇтьс¤ злоюФ. Ћюди народжуютьс¤ не лише без ≥дей, а ≥ Убез характеру ≥ байдуж≥ до морального добра ≥ зла...Ф. УЋюдина в колисц≥ Ц н≥що ≥ њњ вади, њњ доброчесност≥, њњ штучн≥ пристраст≥, њњ таланти, њњ передсуди ≥, нак≥нець, нав≥ть почутт¤ себелюбства Ц все в н≥й нажитеФ (ƒив. .√ельвец≥й. —оч. в 2-х томах, т.2, стор. 263, 271). ≤ дал≥: Уус≥м тим, чим ми Ї, ми зобовТ¤зан≥ вихованнюФ (там же).
√ельвец≥й був глибоко переконаний, що моральн≥сть, справжн¤ доброчесн≥сть людин≥ залежить в≥д соц≥ального середовища, в≥д державного устрою, правильних закон≥в. “ому дл¤ доброчинного вихованн¤ необх≥дно скасувати т≥ закони сусп≥льства, ¤к≥ Ї шк≥дливими дл¤ народу, ≥ зам≥нити њх корисними дл¤ нього. Ќове законодавство повинно стати основою новоњ моральност≥ ≥ нового вихованн¤. ¬се сусп≥льне житт¤ на думку ф≥лософа ц≥лком залежить в≥д законодавства, а останнЇ повинно враховувати думку людей. —л≥д також п≥дкреслити, що √ельвец≥й визнавав на¤вн≥сть законом≥рностей у розвитку сусп≥льства, ототожнюючи њх з ≥нтересами людей, котр≥ Ї УпотаЇмною причиноюФ його руху.
” своњй знаменит≥й прац≥ Уѕро розумФ √ельвец≥й п≥ддав гостр≥й критиц≥ церкву, реакц≥йну мораль теолог≥в протиставл¤ючи њй УземнуФ, людську моральн≥сть. Ќе випадково ѕарижський арх≥Їпископ р≥зко засудив книгу ф≥лософа, ¤ка УприймаЇ за своЇ основне начало мерзотну доктрину матер≥ал≥зму..., котра встановлюЇ правила, зовс≥м протилежн≥ Ївангельськ≥й моральност≥, котра спр¤мована на порушенн¤ миру в держав≥, на обуренн¤ п≥длеглих проти влади ≥ проти самоњ особи њх государ¤; вона спри¤Ї безбожникам, дењстам, вс≥л¤кого роду нев≥руючим; в≥дроджуЇ майже вс≥ њхн≥ безбожн≥ системи, ¤к≥ повн≥ ненавист≥ до церкви ≥ њњ служител≥в, ¤к≥ порушують побожне благогов≥нн¤ перед св¤щенним писанн¤м ≥ батьками церкви, ≥ ¤к≥ Ї блюзн≥рськими, богохульними, хибними ≥ ЇретичнимиФ (÷ит. по: ¬.Ќ. узнецов, Ѕ.¬.ћееровський, ј.‘.√р¤знов. «ападно-европейска¤ философи¤ ’V≤≤≤ века. ћ., 1986, стор. 303).
ѕромовиста характеристика вченн¤ √ельвец≥¤. „и неправда?..
ѕаризький парламент засудив книгу √ельвец≥¤ Уѕро розумФ до спаленн¤. ќднак це не зламало ф≥лософа. ¬≥н продовжував працювати над проблемою людини. ” 1770 роц≥ робота над новою книгою була завершена. √ельвец≥й назвав њњ Уѕро людинуФ, але публ≥кувати не наважувавс¤, бо¤чись пересл≥дуванн¤. нига вийшла вже п≥сл¤ смерт≥ ф≥лософа, у 1772 роц≥, в √олланд≥њ (до реч≥, з допомогою рос≥йського посла у ц≥й крањн≥ кн¤з¤ ƒ.√ол≥цина).
—еред великих французьких ф≥лософ≥в-енциклопедист≥в ѕоль-јнр≥ √ольбах (1723 Ц 1789) був найб≥льш ¤скравим, ірунтовним ≥ посл≥довним у своњх ф≥лософських погл¤дах. Ќаписав р¤д зм≥стовних праць таких, ¤к У¬икритт¤ христи¤нстваФ (1761), У ишенькове богосл≥вТ¤Ф (1768), У—истема природи або про закони св≥ту ф≥зичного ≥ духовногоФ (1770), У—оц≥альна системаФ (1773), Уѕриродна моральФ (1776) та багато ≥нших. «а свою творчу д≥¤льн≥сть в 1780 роц≥ був обраний почесним членом рос≥йськоњ ≥мператорськоњ академ≥њ наук.
√оловною ф≥лософською працею √ольбаха була У—истема природиФ. ¬ н≥й в≥н дав розгорнуту, добре обірунтовану теор≥ю матер≥ал≥зму.
ќсновн≥ положенн¤ ф≥лософського вченн¤ так≥:
1. ѕрирода ≥снуЇ сама по соб≥, реально, обТЇктивно, незалежно н≥ в≥д бога, н≥ в≥д людини. ¬она Ц в≥чна, н≥ким не створена. У—лова бог ≥ твор≥нн¤ не м≥ст¤ть у соб≥ н≥¤кого реального зм≥сту ≥ тому њх необх≥дно вилучити ≥з вжиткуФ.
2. ќсновою природи Ї матер≥¤ ≥ рух. Ућатер≥¤ Ї все те, що ¤кимсь чином д≥Ї на наш≥ в≥дчутт¤Ф. ÷е Ц одне з найб≥льш важливих визначень матер≥њ ¤к речовини, що Ї у ф≥лософськ≥й л≥тератур≥.
–ух Ц ун≥версальний атрибут матер≥њ, Успос≥б њњ ≥снуванн¤Ф. –ух необх≥дним чином випливаЇ з самоњ сутност≥ матер≥њ. –ух ≥ матер≥¤ Ц взаЇмозвТ¤зан≥. ЌемаЇ матер≥њ без руху ¤к ≥ руху без матер≥њ. Уѕрирода отримала св≥й рух в≥д самоњ себеФ.
√ольбах розр≥зн¤в два види руху: а) рух ¤к перем≥щенн¤ т≥л, котрий ми спостер≥гаЇмо; б) рух ¤к внутр≥шн¤, прихована зм≥на. У–ух... Ї посл≥довна зм≥на в≥дношень ¤кого-небудь т≥ла до р≥зних точок просторуФ (ƒив. ѕ.√ольбах. —оч. в 2-х томах, ћ., 1963, т.1, стор. 75). ≤ дал≥: У≤снуЇ ще Увнутр≥шн≥й ≥ прихований рух, котрий залежить... в≥д поЇднанн¤, д≥њ ≥ протид≥њ невидимих молекул, з ¤ких складаЇтьс¤... т≥лоФ (там же, стор. 69).
“аким чином, √ольбах близько п≥д≥йшов до розум≥нн¤ руху ¤к Узм≥ни взагал≥Ф.
3. ¬ природ≥ все причинно обумовлено. Ѕезпричинних ¤вищ не буваЇ. ¬ипадков≥сть Ц це ¤вища, причини ¤ких нам нев≥дом≥. ‘актично, √ольбах заперечував випадков≥ ¤вища, њх звТ¤зок з причинн≥стю, необх≥дн≥стю.
4. ƒжерелом п≥знанн¤ Ї природа. Ќаш≥ в≥дчутт¤ Ц це образи тих речей, ¤к≥ ними в≥дображаютьс¤. УЅудь-¤ка ≥де¤ Ц це образ предмета, в≥д ¤кого поход¤ть наш≥ в≥дчутт¤ ≥ у¤вленн¤Ф. √ольбах сол≥дарний з сенсуал≥стською теор≥Їю п≥знанн¤ ƒж. Ћокка.
5. ритика рел≥г≥њ ≥ ≥деал≥стичноњ ф≥лософ≥њ. –ел≥г≥¤ виникла в результат≥ темр¤ви, обману одних ≥ жахом перед нев≥домим Ц ≥нших. У–ел≥г≥¤ Ц це мистецтво одурманювати людей з метою в≥двол≥канн¤ њх думок в≥д того зла, ¤ке запод≥вають њм у цьому св≥т≥ т≥, що мають владуФ. У ожна людина, ¤ка розумно розм≥рковуЇ, швидше стане атењстом, бо з допомогою розм≥ркуванн¤ вона прийде до того, що теолог≥¤ Ї набором н≥сен≥тниць, що рел≥г≥¤ суперечить ус≥м принципам здорового глузду ≥ вносить несправност≥ у людське п≥знанн¤Ф (÷ит. по: ¬.—.“аранов. јнатоми¤ мудрости, т.2, стор 387).
√ольбах р≥шуче виступив проти ≥деал≥зму англ≥йського ф≥лософа ƒж. Ѕеркл≥ (1685 Ц 1753), котрий виходив з того, що ≥снуЇ лише те, що людина сприймаЇ з допомогою в≥дчутт≥в безпосередньо. У≤снувати означаЇ бути сприйн¤тимФ Ц основна теза беркманськоњ ф≥лософ≥њ. “е, що не сприймаЇтьс¤ в≥дчутт¤ми, отже, не ≥снуЇ. Ѕез субТЇкта немаЇ ≥ обТЇкта. ÷е, безумовно, н≥сен≥тниц¤. “аку, Уф≥лософ≥юФ Ѕеркл≥ √ольбах називав Унайсумбурн≥шоюФ ≥з ус≥х ≥деал≥стичних систем, бо вона суперечить здоровому глузду.
6. ѕогл¤ди на сусп≥льство, його устр≥й. ¬ основ≥ њх Ц знанн¤, осв≥та, просв≥тництво. ѕеретворенн¤ сусп≥льства у в≥дпов≥дност≥ з цим Ц Їдиний шл¤х до покращенн¤ житт¤ людей. ¬ир≥шальна роль в ≥стор≥њ належить законодавц¤м, котр≥ повинн≥ приймати Усправедлив≥Ф закони. Ѕо лише так≥ закони забезпечать люд¤м щасливе житт¤. Ѕув приб≥чником догов≥рноњ теор≥њ держави. ¬имагав свободи дл¤ функц≥онуванн¤ приватноњ власност≥. Ќайл≥пшою формою державного устрою вважав конституц≥йну монарх≥ю, не в≥дкидаючи при цьому ≥ абсолютну монарх≥чну владу, у випадку, коли вона Ї Упросв≥тницькоюФ. Ѕуржуазне сусп≥льство розгл¤дав ¤к Уцарство розумуФ.
‘≥лософ≥¤ Ќового часу, завд¤ки р≥шуч≥й д≥¤льност≥ њњ видатних творц≥в, остаточно п≥д≥рвала вплив на сусп≥льне житт¤ реакц≥йноњ церковно-феодальноњ ≥деолог≥њ, розчистила шл¤х дл¤ встановленн¤ нових буржуазних в≥дносин, спри¤ла подальшому розвитку матер≥ал≥стичного св≥торозум≥нн¤.
ќсновн≥ риси ф≥лософ≥њ Ќового часу (’V≤≤ Ц ’V≤≤≤ ст.). Ќа завершенн¤ теми, сл≥д визначити основн≥ риси, що притаманн≥ ф≥лософ≥њ Ќового часу. Ќими Ї, принаймн≥, так≥ основн≥ риси:
1. «вТ¤зок з наукою. ритика схоластики;
2. ¬провадженн¤ в науку експериментальних ≥ математичних метод≥в досл≥дженн¤;
3. –озробка ≥ застосуванн¤ в процес≥ п≥знанн¤ метод≥в ≥ндукц≥њ ≥ дедукц≥њ.
4. –ац≥онал≥зм ≥ емп≥ризм ¤к визначальн≥ напр¤мки ф≥лософ≥њ Ќового часу;
5. –озробка вченн¤ про людину ≥ њњ нев≥дТЇмн≥ права;
6. ѕросв≥тництво;
7. –озробка догов≥рноњ теор≥њ держави, вченн¤ про њњ сутн≥сть та природне походженн¤.
2.5. Ќ≥мецька класична ф≥лософ≥¤ (’V≤≤≤ Ц ’≤’ ст.)
У¬се, що в науках засновано на розум≥, залежить в≥д ф≥лософ≥њ.Ф
√егель.
Ќ≥мецька класична ф≥лософ≥¤ представлена багатьма видатними особистост¤ми (‘≥хте, Ўелл≥нг, Ўопенгауер та ≥нш≥). јле найб≥льший вклад в розвиток н≥мецькоњ класичноњ ф≥лософ≥њ внесли так≥ мислител≥, ¤к ≤. ант, √.√егель ≥ ѕ.‘ейЇрбах.
ќсновн≥ ф≥лософськ≥ ≥дењ ≤. анта. ≤мануњл ант (1724 Ц 1804) Ц н≥мецький ф≥лософ ≥ вчений, родоначальник н≥мецькоњ класичноњ ф≥лософ≥њ. Ќародивс¤ в м. ен≥гсберз≥ (ѕрус≥¤) в родин≥ рем≥сника. «ак≥нчив теолог≥чний факультет ен≥гсберзького ун≥верситету, в ¤кому спочатку був доцентом, пот≥м професором ≥ ректором. ¬икладав у ньому р¤д курс≥в ф≥лософ≥њ, лог≥ки, математики, механ≥ки, ф≥зики, географ≥њ, антрополог≥њ ≥ загальноњ ≥стор≥њ. Ѕув енциклопедично ерудованою людиною.
–озр≥зн¤ють два пер≥оди в творч≥й д≥¤льност≥ анта Ц УдокритичнийФ (до 1770 р.) ≥ УкритичнийФ.
¬ УдокритичнийФ пер≥од ант виступив ¤к крупний вчений, теоретик, природодосл≥дник. ¬ цей пер≥од в≥н визнавав можлив≥сть обТЇктивного ≥снуванн¤ речей поза св≥дом≥стю людини.
У≤деал≥зм, Ц писав ант, Ц пол¤гаЇ в утвердженн≥, що ≥снують лише мисл¤ч≥ ≥стоти, а реч≥ суть лише наш≥ у¤вленн¤..., ¤ким насправд≥ не в≥дпов≥даЇ н≥¤кий предмет. я ж, навпаки, кажу: нам дан≥ ц≥ реч≥ ¤к так≥, що знаход¤тьс¤ поза нами... я визнаю, що поза нами ≥снують т≥ла, тобто реч≥, ¤к≥ сам≥ по соб≥ нам нев≥дом≥, але про ¤к≥ ми знаЇмо з у¤влень, котр≥ збуджуютьс¤ у нас њх впливом на нашу чутлив≥сть. ’≥ба можна назвати це ≥деал≥змом? ÷е його пр¤ма протилежн≥стьФ (÷ит. по: ѕ.—.“аранов. јнатоми¤ мудрости, т.2, стор. 404).
¬ Удокритичний пер≥одФ ант публ≥куЇ свою блискучу роботу У«агальна природна ≥стор≥¤ ≥ теор≥¤ небаФ (1755), в ¤к≥й обірунтовуЇ г≥потезу про природне походженн¤ сон¤чноњ системи. ант по¤снював процес виникненн¤ сон¤чноњ системи д≥¤нн¤м протилежних сил ≥ тенденц≥й Ц прит¤ганн¤м ≥ в≥дштовхуванн¤м, доцентровими ≥ в≥дцентровими силами.
÷е дало можлив≥сть обірунтувати р¤д особливостей сон¤чноњ галактики Ц розташуванн¤ орб≥т планет майже в одн≥й площин≥, а також виникненн¤ природних супутник≥в планет, к≥лець —атурна ≥ т.п. ант стверджував, що народженн¤ нових св≥т≥в ≥ руйнуванн¤ старих Ц це в≥чний, безперервний процес оновленн¤ св≥ту.
осмогон≥чна концепц≥¤ анта була найвеличн≥шим дос¤гненн¤м астроном≥њ з час≥в оперн≥ка. ¬перше було розхитано у¤вленн¤ про те, що природа немаЇ н≥¤коњ ≥стор≥њ в час≥.
¬ Удокритичний пер≥одФ ант зробив важливе в≥дкритт¤ про грав≥тац≥йну взаЇмод≥ю ћ≥с¤ц¤ ≥ «емл≥, котра впливаЇ на швидк≥сть њх обертанн¤, про упов≥льнююче обертанн¤ «емл≥ внасл≥док терт¤, котре викликаЇтьс¤ приливами ≥ в≥дливами. ¬с≥ ц≥ ≥дењ анта стали основою дл¤ нового погл¤ду на св≥т ¤к на рухливий, зм≥нний, суперечливий. ÷е в≥д≥грало важливу роль у формуванн≥ д≥алектики.
“аким чином, в Удокритичний пер≥одФ вченню анта були притаманн≥ елементи матер≥ал≥зму ≥ д≥алектики, а саме: визнанн¤ ним обТЇктивного, реального ≥снуванн¤ природи (концепц≥¤ природноњ ≥стор≥њ сон¤чноњ системи); науков≥ в≥дкритт¤ стосовно взаЇмод≥њ ћ≥с¤ц¤ ≥ «емл≥, упов≥льнюючого обертанн¤ «емл≥ внасл≥док прилив≥в; д≥¤нн¤ в≥дцентрових ≥ доцентрових сил, прит¤ганн¤ ≥ в≥дштовхуванн¤; визнанн¤ фундаментального положенн¤ матер≥ал≥стичноњ ф≥лософ≥њ про те, що реч≥ ≥снують поза нашою св≥дом≥стю ≥ що у¤вленн¤ про них ми маЇмо завд¤ки в≥дчутт¤м, ¤к≥ Ї джерелом знань.
¬ Укритичний пер≥одФ творч≥сть анта набуваЇ ≥ншого іатунку. ¬≥н фактично став на шл¤х запереченн¤ п≥знанн¤ речей, њх сутност≥. в цей пер≥од ант публ≥куЇ р¤д праць таких, ¤к У ритика чистого розумуФ (1781), У ритика практичного розумуФ (1788), У ритика здатност≥ судженьФ (1790).
√оловна ≥де¤ цих твор≥в Ц це УкритикаФ теор≥њ п≥знанн¤, теза про те, що людина перш н≥ж зТ¤сувати сутн≥сть речей повинна встановити меж≥ своњх п≥знавальних можливостей; що вона зможе п≥знати, а що не зможе.
¬же в цьому м≥стивс¤ сумн≥в анта стосовно можливост≥ самого п≥знанн¤. ÷е, можна сказати, перша циклинна в ант≥вську теор≥ю незнанн¤. ÷е Ц перший елемент агностицизму. јгностицизм (в≥д грец. а Ц не, gnosis Ц знанн¤) Ц вченн¤, ¤ке повн≥стю чи частково заперечуЇ можлив≥сть п≥знанн¤ св≥ту.
ант вимагав зд≥йснювати п≥знанн¤ теоретично, а не в процес≥ практичноњ д≥¤льност≥. √егель у звТ¤зку з цим писав, що ант под≥бний до людини, котра бажаЇ навчитис¤ плавати до того, ¤к вона вв≥йде у воду.
ƒругий елемент агностицизму анта Ц це розм≥ркуванн¤ про несхож≥сть, не≥дентичн≥сть самого предмету ≥ його образу.
ѕредмети природи, за антом, знаход¤тьс¤ поза нашою св≥дом≥стю, незалежно в≥д нењ. јле образи њх, що виникають у наш≥й св≥домост≥, не схож≥, не ≥дентичн≥ з предметами, так само ¤к дим не схожий на вогонь, ¤к крик, викликаний б≥ллю, на саму б≥ль.
“рет≥й елемент агностицизму анта Ц це у¤вленн¤ про категор≥њ мисленн¤ ¤к Учист≥Ф, апр≥орн≥, дан≥ до досв≥ду форми п≥знанн¤. јпр≥ор≥ (лат. a priori Ц перв≥сно) Ц терм≥н ≥деал≥стичноњ ф≥лософ≥њ, котрим позначаютьс¤ знанн¤, отриман≥ до досв≥ду ≥ незалежно в≥д нього, ≥ ¤ке споконв≥чно притаманне св≥домост≥. “ак, ант стверджував, що так≥ категор≥њ, ¤к прост≥р ≥ час Ї апр≥орними формами п≥знанн¤.
Ѕ≥льше того, за вченн¤м анта, вс≥ категор≥њ трансцендентальноњ лог≥ки Ї УчистимиФ, апр≥орними, позбавленими Удом≥шокФ досв≥ду, практики. “рансцендентальний (в≥д лат. transcendere Ц переступати) Ц все те, що виходить, переступаЇ, за меж≥ чуттЇвого досв≥ду, не даЇтьс¤ в ньому, тобто Ї апр≥орним. “аке тлумаченн¤ анта Ї просто недоречним. Ѕо вс≥ категор≥њ, пон¤тт¤ науки мають практичне, апостер≥орне походженн¤. ¬они Ї результатом узагальненн¤ практичного досв≥ду.
јпостер≥ор≥ (в≥д лат. a posteriori Ц з наступного) Ц терм≥н, що на в≥дм≥ну в≥д апр≥ор≥, означаЇ знанн¤ котре отримане в результат≥ досв≥ду, практичноњ д≥¤льност≥.
„етвертий елемент агностицизму анта Ц це розрив д≥алектичного звТ¤зку м≥ж сутн≥стю ≥ ¤вищем, встановленн¤ принциповоњ в≥дм≥нност≥ м≥ж ними. ант вважав, що сутн≥сть Ї Ур≥ччю в соб≥Ф ≥ њњ п≥знати неможливо, що людина здатна п≥знати неможливо, що людина здатна п≥знати лише ¤вища. ќднак з точки зору д≥алектики, м≥ж ¤вищем ≥ сутн≥стю немаЇ принциповоњ меж≥, а Ї лише в≥дм≥нн≥сть м≥ж тим, що п≥знано ≥ тим, що ще не п≥знано. оли ми п≥знаЇмо ¤вище, то так чи ≥накше одночасно п≥знаЇмо ≥ його сутн≥сть. —утн≥сть таким чином, зТ¤вл¤Їтьс¤, а ¤вище даЇ у¤вленн¤ про сутн≥сть. ≤накше бути не може.
ант Ц ф≥лософ суперечливий, непосл≥довний. « одного боку, в≥н глибокий вчений-природодосл≥дник, котрий зд≥йснив р¤д важливих в≥дкритт≥в, був близький до матер≥ал≥зму ≥, з ≥ншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шл¤х запереченн¤ п≥знанн¤. « одного боку, все багатство реального св≥ту ант втиснув у своњ 12 апр≥орних категор≥й загальноњ лог≥ки ≥ вважав њх в≥чними, незм≥нними, нерухливими, ¤к≥ н≥ за ¤ких обставин не переход¤ть одна в одну. « ≥ншого боку, розгл¤даючи так зван≥ антином≥њ Учистого розумуФ, розкрив глибоку д≥алектику взаЇмозвТ¤зку, категор≥й к≥нечного ≥ безк≥нечного, простого ≥ складного, причини ≥ насл≥дку, свободи ≥ необх≥дност≥. јнтином≥¤ (грец. Ц суперечн≥сть в закон≥) Ц нездоланна суперечн≥сть, утрудненн¤. ўо це за антином≥њ Учистого розумуФ?
ант у своњй прац≥ У ритика чистого розумуФ розгл¤даЇ чотири так≥ антином≥њ:
1. —в≥т маЇ початок в час≥ ≥ простор≥. —в≥т не маЇ початку ≥ в час≥, ≥ в простор≥.
2. Ѕудь-¤ка складна р≥ч складаЇтьс¤ з простих частин. ¬ св≥т≥ немаЇ н≥чого простого.
3. ¬се в св≥т≥ в≥дбуваЇтьс¤ за необх≥дн≥стю. ќднак цього не досить дл¤ по¤сненн¤ ус≥х ¤вищ. Ѕо у св≥т≥ д≥њ, ¤к≥ зд≥йснюютьс¤ свободно, в≥льно. У≤снуЇ свободна причинн≥сть. ЌемаЇ н≥¤коњ свободи, все зд≥йснюЇтьс¤ у св≥т≥ т≥льки за законами природиФ.
4. ” св≥т≥ Ї необх≥дна сутн≥сть ¤к його причина. ЌемаЇ н≥¤коњ абсолютно необх≥дноњ сутност≥ в св≥т≥, н≥ поза ним.
“обто, ант звернув увагу на суперечност≥ Учистого розумуФ, ¤к≥, на його думку, Ї нерозвТ¤зними, антином≥чними. ≤ншими словами Учистий розумФ може довести одну частину антином≥њ ≥ спростувати ≥ншу ≥ навпаки, може довести ≥ншу ≥ спростувати одну.
÷е вченн¤ анта про антином≥њ Учистого розумуФ в≥д≥грало важливу роль у розвитку д≥алектики.
ѕозитивним у вченн≥ анта було у¤вленн¤ про роль антагон≥зм≥в у сусп≥льному розвитку ≥ про необх≥дн≥сть в≥чного миру, ¤кого можна дос¤гти через взаЇморозум≥нн¤ м≥ж народами, м≥жнародну торг≥влю, сп≥вроб≥тництво, врахуванн¤ взаЇмних ≥нтерес≥в, невтручанн¤ в внутр≥шн≥ справи держав, статус-кво кордон≥в тощо.
≤нтерес представл¤ють ≥ розм≥ркуванн¤ анта про моральний закон (категоричний ≥мператив), про людину, ¤ку не можна розгл¤дати ¤к зас≥б дл¤ дос¤гненн¤ будь-¤коњ мети, бо вона сама Ї такою метою. ÷≥ думки анта, безперечно, Ї одним з дос¤гнень н≥мецькоњ класичноњ ф≥лософ≥њ.
ант Ц дуал≥ст. « одного боку, в≥н визнавав, що матер≥альн≥ реч≥ ≥снують сам≥ по соб≥, обТЇктивно ≥ в≥дображаютьс¤ нашими в≥дчутт¤ми. « ≥ншого боку, в≥н вважав, що вони Ї Уречами в соб≥Ф, тобто неп≥знаванними.
ƒал≥. «аперечуючи бога, ¤к арх≥тектора ¬сесв≥ту, ант разом з тим стверджував, що божественний дух створив необх≥дн≥ передумови дл¤ наступного розвитку природи; що Ї вище, розумне начало, творець св≥товоњ доц≥льност≥ ≥ гармон≥њ. ” звТ¤зку з цим в≥н прагнув обмежити науку, щоб зберегти рел≥г≥ю. Уя повинен, Ц писав ант, Ц пот≥снити знанн¤, щоб надати м≥сце в≥р≥Ф.
“аким чином, основною рисою ф≥лософ≥њ анта Ї њњ двоњст≥сть, поЇднанн¤ в одн≥й систем≥ р≥знор≥дних, протилежних ф≥лософських напр¤мк≥в. ќсновна суперечн≥сть ф≥лософського вченн¤ анта Ц це нев≥дпов≥дн≥сть м≥ж визнанн¤м ним ≥снуванн¤ речей, ¤вищ природи поза св≥дом≥стю людини ≥ запереченн¤м њхнього п≥знанн¤ (реч≥ Ц обТЇктивн≥, але неп≥знаванн≥).
‘≥лософська система ≥ д≥алектика √егел¤. √еорг ¬≥льгельм ‘р≥др≥х √егель (1770 Ц 1831) Ц один з найвидатн≥ших н≥мецьких ф≥лософ≥в, ч≥льний представник н≥мецькоњ класичноњ ф≥лософ≥њ, обТЇктивний ≥деал≥ст.
‘≥лософ≥¤ √егел¤ Ц вершина н≥мецького класичного ≥деал≥зму к≥нц¤ ’V≤≤≤ Ц початку ’≤’ стол≥тт¤.
«а основу ус≥х ¤вищ природи ≥ сусп≥льства √егель приймав духовне першоначало. ¬≥н називав його Усв≥товим духомФ, Уабсолютною ≥деЇюФ, Усв≥товим розумомФ. Ујбсолютна ≥де¤Ф Ц обТЇктивна, н≥ в≥д кого ≥ н≥ в≥д чого незалежна, реально ≥снуюча ≥ внутр≥шньо суперечлива. ¬она Ї основою гегел≥вськоњ системи обТЇктивного ≥деал≥зму.
—утн≥сть гегел≥вськоњ ф≥лософськоњ системи. Ујбсолютна ≥де¤Ф, маючи св≥й ≥мпульс розвитку, оск≥льки вона внутр≥шньо суперечлива, у своЇму рус≥ проходить три ступен≥: 1) розвиток ц≥Їњ ≥дењ на першому етап≥ породжуЇ своЇ власне багатство, створюючи своњ пон¤тт¤, категор≥њ. √егель цей процес зТ¤сував у своњй прац≥ УЌаука лог≥киФ. 2) ≤де¤ завд¤ки своњй суперечливост≥ переходить у своЇ ≥нше бутт¤, у свою протилежн≥сть, ¤кою Ї матер≥альна р≥ч Ц природа. √егель розгл¤даЇ це у своњй прац≥ У‘≥лософ≥¤ природиФ. 3) Ќа третьому етап≥ розвиток ≥дењ завершаЇтьс¤ повним зб≥гом (тотожн≥стю) самоњ ≥дењ ≥ св≥ту або, за висловом √егел¤, Уабсолютним знанн¤мФ. Ћише на цьому етап≥ Уабсолютна ≥де¤Ф, ¤к Уабсолютне знанн¤Ф, знову повертаЇтьс¤ до своњх джерел ≥ п≥знаЇ саму себе, св≥й розвиток. ѕроцес розвитку Уабсолютноњ ≥дењФ завершуЇтьс¤. ÷е зТ¤совуЇтьс¤ √егелем у прац≥ У‘≥лософ≥¤ духуФ. —хематично це можна в≥добразити таким чином: Уабсолютна ≥де¤Ф Ц природа Ц абсолютне знанн¤ (ф≥лософ≥¤). «авершуЇтьс¤ гегел≥вська ф≥лософська система ≥ завершуЇтьс¤ њњ п≥знанн¤.
Ќайб≥льш зм≥стовним етапом розвитку абсолютноњ ≥дењ Ї початковий њњ етап, де √егель розгл¤даЇ власне багатство самоњ ц≥Їњ ≥дењ. ÷им багатством Ї: вченн¤ про бутт¤, де √егель вперше обірунтовуЇ ним створений один ≥з основних закон≥в д≥алектики Ц закон переходу к≥льк≥сних зм≥н у ¤к≥сн≥ ≥ визначаЇ т≥ категор≥њ (пон¤тт¤), ¤к≥ цей закон конкретизують Ц к≥льк≥сть, ¤к≥сть, становленн¤, м≥ра, перех≥д, визначен≥сть, стрибок; вченн¤ про сутн≥сть, де √егель зосереджуЇ свою увагу на суперечливост≥ бутт¤, ¤к першооснови будь-¤кого руху, будь-¤коњ життЇвост≥, ≥ ¤ка м≥ститьс¤ в самих речах ≥ ¤вищах, ≥манентно њм притаманна. Уѕринцип ус≥л¤кого саморуху, Ц писав √егель, Ц Ї н≥ чим ≥ншим ¤к зображенн¤м суперечност≥Ф.
” своЇму вченн≥ про сутн≥сть √егель п≥дходить до розум≥нн¤ одного з фундаментальних принцип≥в д≥алектики Ц принципу суперечност≥, його всезагальност≥. ¬≥н визначаЇ його ¤к закон мисленн¤ закон Їдност≥ та боротьби протилежностей, конкретизуЇ його р¤дом категор≥й: протилежн≥сть, в≥дм≥нн≥сть, суперечн≥сть, Їдн≥сть (тотожн≥сть), боротьба, взаЇмод≥¤, позитивне, заперечувальне, р≥зниц¤ тощо.
–озробка √егелем вченн¤ про суперечлив≥сть всього, що нас оточуЇ, Ц найвище дос¤гненн¤ св≥товоњ ф≥лософ≥њ ’≤’ стол≥тт¤, надбанн¤ високоњ гуман≥тарноњ культури, результат проникненн¤ мисленн¤ людини у фундаментальну, глибинну сутн≥сть ус≥х речей ≥ ¤вищ д≥йсност≥.
¬ченн¤ про пон¤тт¤. Ќа цьому етап≥ абсолютна ≥де¤ збагачуЇтьс¤ новим зм≥стом стосовно утворенн¤ пон¤ть лог≥ки, њх суперечливост≥. √егель розгл¤даЇ пон¤тт¤ загального, особливого ≥ одиничного, њх суперечлив≥сть.
ѕон¤тт¤ особливого Узн≥маЇФ у соб≥ одиничне ≥, таким чином, Ї його першим запереченн¤м. ѕон¤тт¤ Узн¤тт¤Ф у √егел¤ означаЇ одночасно ≥ знищенн¤, ≥ утриманн¤. «г≥дно з цим, вища категор≥¤ УзнищуЇФ в процес≥ свого руху те, що Ї в нижч≥й, але збер≥гаЇ у соб≥ все позитивне, що м≥ститьс¤ у попередн≥й категор≥њ, але в переробленому, Узн¤томуФ вигл¤д≥.
ƒал≥. ѕон¤тт¤ загального, у свою чергу, включаЇ в себе особливе, тобто Узн≥маЇФ його ≥ тому Ї його другим запереченн¤м. ќтже, рух думки йде таким шл¤хом: одиничне Ц особливе (перше запереченн¤ одиничного) Ц загальне (друге запереченн¤ особливого). “ут √егель п≥дходить до розкритт¤ сутност≥ своЇњ знаменитоњ тр≥ади: тезис, антитезис ≥ синтез або запереченн¤ запереченн¤. ÷е не що ≥нше, ¤к ген≥альна здогадка ф≥лософа про важливий загальний закон д≥алектики Ц закон запереченн¤ запереченн¤.
¬еличезною заслугою √егел¤ Ї розробка ним д≥алектичного методу досл≥дженн¤, котрий за своњм зм≥стом включаЇ в себе закони ≥ принципи д≥алектичноњ лог≥ки, закони мисленн¤. «а √егелем, цей метод не може бути в≥дм≥нним в≥д д≥алектики, в≥н тотожн≥й њй. ј це означаЇ, що д≥алектичний метод передбачаЇ розгл¤д ус≥х ¤вищ через призму њх суперечливост≥: звТ¤зку з ≥ншими ¤вищами; б≥жучост≥ категор≥й; ¤к≥сних перетворень; утриманн¤, Узн¤тт¤Ф старого у новому тощо.
ƒ≥алектичний метод, писав √егель, У... Їдино ≥стинний. ¬≥н не Ї чимось в≥дм≥нним в≥д свого предмета ≥ зм≥сту, бо саме зм≥ст внутр≥ себе, д≥алектика, котру в≥н маЇ у соб≥, рухаЇ вперед цей зм≥ст. Ќе можна вважати науковими будь-¤к≥ способи викладу, ¤кщо вони не дотримуютьс¤ руху цього методуФ (ƒив. √егель. Ќаука логики. —оч. т.1, ћ., 1970, стор. 108).
ƒо заслуг гегел≥вськоњ ф≥лософ≥њ сл≥д в≥днести також зм≥стовну розробку категор≥й д≥алектики, розкритт¤ њх сутност≥ та особливостей. ÷е низка таких категор≥й, ¤к форма ≥ зм≥ст, сутн≥сть ≥ ¤вище, можлив≥сть ≥ д≥йсн≥сть, необх≥дн≥сть ≥ випадков≥сть, причина ≥ насл≥док, частина ≥ ц≥ле ≥ т.п. √егель показав, що категор≥њ д≥алектики Ї рухливими, б≥жучими, плинними, ¤к насл≥док плинност≥ тих речей, ¤к≥ вони в≥дображають. √егель п≥ддав критиц≥ дуал≥зм анта, його сумн≥ви стосовно можливост≥ п≥знанн¤ сутност≥ речей; в≥н був переконаний, що Уу затаЇн≥й ≥ замкнут≥й сутност≥ ¬сесв≥ту немаЇ сили, котра змогла б протисто¤ти дерзанню п≥знанн¤; вона повинна розкритис¤ перед ним, показати йому своњ багатства ≥ своњ глибини...Ф √егель розробив ≥ застосував такий важливий метод наукового досл≥дженн¤, ¤к сходженн¤ в≥д абстрактного до конкретного . ¬с¤ його ф≥лософська система Ї ≥люстрац≥Їю цього методу Ц в≥д загальноњ, абстрактноњ Уабсолютноњ ≥дењФ до ф≥лософ≥њ з њњ конкретним багатством пон¤ть, категор≥й ≥ принцип≥в.
•рунтовною ≥ глибокою Ї гегел≥вська концепц≥¤ ф≥лософ≥њ ≥стор≥њ. ¬иход¤чи з взаЇмов≥дношенн¤ субТЇкта ≥ обТЇкта, ≥сторика та предмета його досл≥дженн¤, √егель ≥сторичну л≥тературу под≥л¤Ї на три види: 1) першопочаткову; 2) рефлективну; 3) ф≥лософську. ѕершопочаткова ≥стор≥¤ Ц це в≥дношенн¤ одночасност≥, в тому значенн≥, що сам досл≥дник знайомий ≥з своњм предметом безпосередньо. ÷е висх≥дна ≥сторична форма. ƒух автора ≥ дух под≥й, про ¤к≥ в≥н пише, Ї тотожними. јвтор не користуЇтьс¤ рефлекс≥Їю, оск≥льки сам в≥дтворюЇ њх вочевидь. –ефлективна (в≥дображувальна) ≥стор≥¤ Ц це, коли автор живе в один час, а досл≥джуЇ ≥нший. У–ефлективнийФ ≥сторик черпаЇ св≥й матер≥ал з першопочатковоњ ≥стор≥њ. ¬≥н може ненароком спотворити дух т≥Їњ епохи, про ¤ку пише. –ефлективна ≥стор≥¤ несе в соб≥ можлив≥сть анти≥сторизму, несв≥домого перекрученн¤ ≥сторичноњ правди.
√егель ставить, таким чином, дуже важливе питанн¤ ≥сторичного п≥знанн¤, а саме: ¤к ≥з сучасност≥ проникнути у давнину, ¤к в≥дтворити дух епохи, ¤ка зникла, коли досл≥дник належить до зовс≥м ≥ншоњ епохи.
‘≥лософська ≥стор≥¤, за √егелем, повинна бути такою, ¤кою вона Ї: ≥сторичною, емп≥ричною Ц такою, ¤ка не допускаЇ апр≥орних вигадок.
‘≥лософ≥¤ ≥стор≥њ займаЇтьс¤ не окремими ситуац≥¤ми, а загальним мисленн¤м, оск≥льки проникаЇ в ц≥ле Ц просл≥дковуЇ загальн≥ законом≥рност≥ його розвитку.
¬с¤ ≥стор≥¤ людства, за √егелем, Ї прогресом в усв≥домленн≥ свободи ≥ њњ обТЇктивац≥њ у пол≥тико-правових формах та ≥нститутах. ¬сесв≥тн¤ ≥стор≥¤ - це прогрес у розвитку ≥ усв≥домленн≥ свободи. ‘≥лософ приходить до фундаментального теоретичного висновку, що всесв≥тньо-≥сторичний процес зд≥йснюЇтьс¤ з необх≥дн≥стю, що ≥стор≥¤ розвиваЇтьс¤ законом≥рно (ƒив. √.√егель. —оч. т.8. ‘илософи¤ истории. ћ., 1935, стор. 32 Ц 33, 92 Ц 94).
–азом з цими здобутками гегел≥вськоњ ф≥лософ≥њ необх≥дно в≥дзначити ≥ њњ негативн≥ сторони.
1. ‘≥лософська система √егел¤ ≥ його д≥алектика, д≥алектичний метод, не узгоджувалис¤ м≥ж собою. « одного боку, √егель вважав свою систему завершеною, остаточною, незм≥нною. « ≥ншого боку, його ж д≥алектичний метод вимагав зм≥ни, руху, розвитку, так ¤к останн≥, з точки зору д≥алектики, Ї найзагальн≥шими принципами бутт¤. “ому основною суперечн≥стю гегел≥вського ф≥лософського вченн¤ була суперечн≥сть м≥ж його консервативною, незм≥нною системою ≥ його ж д≥алектичним методом.
2. ƒ≥алектика ¤к метод, на думку √егел¤, може бути застосована лише дл¤ усв≥домленн¤, анал≥зу т≥льки минулого, а не тепер≥шнього ≥ майбутнього. ћожна так сказати: посада зобовТ¤зувала. √егель був оф≥ц≥йним прусським ф≥лософам. ¬≥н став на шл¤х в≥двертоњ апологетики реакц≥йноњ прусськоњ монарх≥њ ‘р≥др≥ха-¬≥льгельма ≤≤≤, вважаючи њњ Унайдосконал≥шою формою державиФ, вищим ви¤вленн¤м ≥ вт≥ленн¤м Уабсолютного духуФ. “ому ≥ не бажав √егель застосовувати свою д≥алектику дл¤ анал≥зу н≥мецькоњ д≥йсност≥, оск≥льки це тањло небезпеку дл¤ стаб≥льност≥ самоњ прусськоњ реакц≥йноњ державноњ системи.
3. ’ибною в сам≥й основ≥ Ї Уабсолютна ≥де¤Ф √егел¤, ¤ка, н≥бито, породжуЇ ≥з самоњ себе весь предметний св≥т. ÷е Ц в≥дродженн¤ на вищ≥й основ≥ обТЇктивного ≥деал≥зму ѕлатона, його Утеор≥њ ≥дейФ, безп≥дставн≥сть ¤коњ показав ще јр≥стотель.
4. ќдн≥Їю з негативних рис сусп≥льних погл¤д≥в √егел¤ Ї його нац≥онал≥зм, зверхнЇ ставленн¤ до ≥нших народ≥в, в≥дмова њм у цив≥л≥зованому розвитку. √егель лише н≥мц≥в вважав нос≥Їм абсолютного духу, У≥сторичним народомФ. ƒухи ж ≥нших народ≥в Ц Убезправн≥Ф.
Ѕезумовно, це негативн≥ моменти у ф≥лософському вченн≥ √егел¤, однак, попри все це, √егель вн≥с великий вклад в розвиток ф≥лософ≥њ, мав енциклопедичну вчен≥сть ≥ там, де в≥н бравс¤ за справу, там його по¤ва була епохальною. √егель ген≥ально вгадав д≥алектику речей в д≥алектиц≥ пон¤ть.
ќдним з серйозних ≥ непримиренних супротивник≥в ф≥лософського вченн¤ √егел¤ був Ћюдв≥г ‘ейербах.
ћатер≥ал≥зм ≥ гуман≥зм ф≥лософ≥њ Ћ.‘ейербаха. Ћюдв≥г ‘ейербах (1804 Ц 1872) Ц н≥мецький ф≥лософ, войовничий матер≥ал≥ст ≥ гуман≥ст, ч≥льний представник н≥мецькоњ класичноњ ф≥лософ≥њ. ¬в≥йшов в ≥стор≥ю ¤к глибокий ≥ ірунтовний критик ≥деал≥зму √егел¤.
Ќа думку ‘ейербаха, Уф≥лософ≥¤ √егел¤ Ц це рац≥ональна м≥стикаФ, Успекул¤тивна ф≥лософ≥¤Ф, котра Ї безп≥дставною. јбсолютний дух √егел¤ Ї звичайною людською св≥дом≥стю, ¤ка в≥д≥рвана в≥д людини ≥ перетворена в абсолют. “ака ф≥лософ≥¤ не зможе дос¤гти ≥стинних результат≥в, доки вона перебуваЇ в межах Учистоњ думкиФ. ƒумка Ц це к≥нець, а не початок речей.
ќсновн≥ ф≥лософськ≥ твори Ћ.‘ейербаха: Уƒо критики ф≥лософ≥њ √егел¤Ф (1839), Уѕро начала ф≥лософ≥њФ (1841), У—утн≥сть христи¤нстваФ (1841), Упопередн≥ тези до реформи ф≥лософ≥њФ (1842), Уќсновн≥ положенн¤ ф≥лософ≥њ майбутньогоФ (1843), Уѕитанн¤ про безсмерт¤ з точки зору антрополог≥њ (1846 Ц 1866) та багато ≥нших.
—утн≥сть основних положень ф≥лософ≥њ ‘ейербаха можна звести, принаймн≥, до наступних:
1) ѕрирода, бутт¤, матер≥¤ Ц основа, реальн≥сть, котра з необх≥дн≥стю породжуЇ мисл¤чий дух, розум. ѕрирода, матер≥¤, ≥снуЇ незалежно в≥д мисленн¤, св≥домост≥ ≥ будь-¤коњ ф≥лософ≥њ. —в≥дом≥сть Ї продуктом матер≥њ, а не навпаки (ƒив. Ћюдвиг ‘ейербах. »збр. ‘илос. ѕроизведени¤ в 2-х томах, т.1, ћ., 1955, стор. 69, 87, 117)
2) ѕрирода Ц основа, на ¤к≥й д≥Ї людина ¤к частина природи;
3) ѕрирода Ц джерело ус≥х наших знань. якби не було природи, то наше п≥знанн¤ не мало б н≥ спонукань, н≥ матер≥алу, н≥ зм≥сту. ѕочаток п≥знанн¤ Ц в≥дчутт¤. УћоЇ в≥дчутт¤ субТЇктивно, але його основа або причина обТЇктивнаФ (цит. твори, т.1, стор. 572). ѕ≥знанн¤ цим не зак≥нчуЇтьс¤. У¬≥дчутт¤ми читаЇмо ми книгу природи, але розум≥Їмо њњ не в≥дчутт¤ми, а розумомФ (том же, стор. 271). Ћюдське п≥знанн¤ Ц безмежне. У“е, чого ми ще не п≥знали, п≥знають наш≥ нащадкиФ (÷ит. твори, т.1, стор. 85).
4) Ќе Уабсолютний духФ повинен бути предметом ф≥лософ≥њ, а Улюдина, включаючи ≥ природуФ. ÷е Ц Їдиний, ун≥версальний ≥ вищий предмет ф≥лософ≥њФ (ƒив. цит. твори ‘ейербаха, т.1, стор. 202);
5) –ел≥г≥¤ Ї заблудженн¤м людини. ¬она свого власного зм≥сту. УЅожественна сутн≥сть Ї не чим ≥ншим ¤к людською сутн≥стю, ¤ка обТЇктивуЇтьс¤ ≥ розгл¤даЇтьс¤ ¤к окрема сутн≥стьФ (там же, т.2, стор. 43). УЋюдина обТЇктивуЇ свою сутн≥сть ≥ в цьому пол¤гаЇ таЇмниц¤, сутн≥сть рел≥г≥њФ (там же, стор. 60), УЅог Ї в≥дособлена, вид≥лена, субТЇктивна, своЇр≥дна сутн≥сть людиниФ (стор. 61), УЅог Ц це в≥докремлене в≥д людини його яФ.
УЋюдина вт≥люЇ в рел≥г≥њ свою власну потаЇмну сутн≥стьФ (там же, т.2, стор. 64);
6) –ел≥г≥ю необх≥дно подолати. ¬ результат≥ подоланн¤ рел≥г≥њ необх≥дно: на м≥сц≥ в≥ри поставити Ц нев≥ру; на м≥сце рел≥г≥њ Ц осв≥ту; на м≥сце б≥бл≥њ Ц розум; на м≥сце неба Ц «емлю, на м≥сце ’риста Ц людину.
ќднак ‘ейербах не ставить питанн¤ про подоланн¤ рел≥г≥њ ¤к форми св≥домост≥. ¬≥н намагавс¤ надати ф≥лософ≥њ характер рел≥г≥њ, тобто створити нову рел≥г≥ю, але без бога.
‘ейербах у своЇму вченн≥ переб≥льшував роль форм сусп≥льноњ св≥домост≥ у розвитку сусп≥льства. ¬≥н вважав, що пер≥оди розвитку людськоњ ≥стор≥њ Ув≥др≥зн¤ютьс¤ один в≥д одного лише перем≥нами в рел≥г≥њФ (ƒив. —оч., т.1, стор. 108). ќднак це не в≥дпов≥даЇ ≥стин≥. ’ристи¤нство ≥снуЇ вже понад 2000 рок≥в, а людство у своЇму розвитку пройшло вже к≥лька епох (пер≥од≥в) Ц рабовласництво, феодал≥зм, кап≥тал≥зм, посткап≥тал≥зм тощо, хоча рел≥г≥¤ (христи¤нство) не зазнала до кор≥нних зм≥н. ƒокор≥нн≥ зм≥ни мало матер≥альне виробництво, ¤ке ≥ зумовило подальш≥ сусп≥льн≥ зм≥ни.
‘ейербах не зрозум≥в рол≥ матер≥ально-предметноњ д≥¤льност≥ людей ¤к критер≥ю ≥стини в процес≥ п≥знанн¤, зам≥нивши його сумн≥вним категоричним судженн¤м, що У≥стинно те, що в≥дпов≥даЇ сутност≥ роду; нев≥рно те, що йому суперечить. ≤ншого закону дл¤ ≥стини не ≥снуЇФ (ƒив. Ћюдвиг ‘ейерб≥х, т.2, стор. 192).
ƒал≥. ритикуючи справедливо гегел≥вську ф≥лософ≥ю, протиставл¤ючи йому свою матер≥ал≥стичну концепц≥ю природи, ‘ейербах абсолютно не зрозум≥в д≥алектику √егел¤ Ц саме те, що Ї найц≥нн≥шим у його вченн≥. ¬≥н просто в≥дкинув њњ, ¤к рац≥ональну м≥стику.
ћаркс у своњх У“езах про ‘ейербахаФ звинувачував його в тому, що, н≥бито, ‘ейербах розгл¤дав людину абстрактно, лише ¤к б≥олог≥чний вид, а не ¤к сусп≥льну ≥стоту, продукт ≥стор≥њ. ќднак це не зовс≥м справедливо по в≥дношенню до ‘ейербаха. ‘≥лософ неодноразово наголошував на тому, що людина не лише твор≥нн¤ природи, а й продукт ≥стор≥њ. УЋюдина, Ц писав ‘ейербах, Ц ¤ка виникла безпосередньо ≥з природи, ≥ була лише чисто природною ≥стотою, а не людиною, а продукт культури, ≥стор≥њФ (Ћюдвиг ‘ейербах. —оч. т.1, стор. 266).
Ћюдв≥г ‘ейербах великий своњм палким захистом матер≥ал≥зму, його зм≥стовною розробкою, критикою рел≥г≥њ ≥ ≥деал≥зму, своњм гуман≥змом, непохитною в≥рою в людину, њњ розум, люд¤ну мораль. ¬ чому ви¤вл¤Їтьс¤ гуман≥зм ф≥лософ≥њ ‘ейербаха?
¬≥н ви¤вл¤Їтьс¤ насамперед, в тому, що ‘ейербах поставив людину в центр≥ своЇњ ф≥лософ≥њ.
¬ обірунтуванн≥ ним моральних принцип≥в людини, ¤кими повинн≥ бути: примноженн¤ добра, чиста сов≥сть, любов до людини, њњ прагненн¤ до щаст¤ та њњ благо. —утн≥сть цих принцип≥в в≥дображаЇ таке судженн¤ ‘ейербаха: Уƒобрим ≥ моральним Ї лише той, хто виключно ≥ Їдино, абсолютно ≥ безумовно маЇ своњм принципом ≥ критер≥Їм благо людиниФ (—оч. т.1, стор. 640); ≥ дал≥: У„иста сов≥сть Ї не що ≥нше, ¤к рад≥сть з приводу радост≥, котра принесена ≥нш≥й людин≥Ф (там же, стор. 634); Ућо¤ моральна вимога до людей обмежуЇтьс¤ виключно тим, щоб вони не робили н≥чого злогоФ (там же, стор. 641); Уƒоброчесн≥сть Ц це власне щаст¤, котре, однак, почуваЇ себе щасливим т≥льки у звТ¤зку з чужим щаст¤мФ (там же, стор. 635).
√уман≥зм ‘ейербаха ви¤вл¤Їтьс¤, дал≥, у постановц≥ питанн¤ про необх≥дн≥сть осв≥ченост≥ людини, набутт≥ нею знань, щоб пот≥снити в≥ру; у перетворенн≥ самоњ ф≥лософ≥њ в рел≥г≥ю, де б у центр≥ сто¤в не ≤сус ’ристос, а людина.
“ак≥ головн≥ основн≥ положенн¤ ≥ принципи ф≥лософ≥њ Ћюдв≥га ‘ейербаха. …ого вченн¤ стало одним з теоретичних джерел марксистськоњ ф≥лософ≥њ.
ќсновн≥ риси н≥мецькоњ класичноњ ф≥лософ≥њ. Ќасамк≥нець, необх≥дно визначити основн≥ риси, що притаманн≥ н≥мецьк≥й класичн≥й ф≥лософ≥њ ’≤’ стол≥тт¤. “акими њњ рисами Ї:
ѕо-перше, ірунтовна розробка теор≥њ д≥алектики, њњ лог≥ки ≥ методолог≥њ, закон≥в, категор≥й ≥ принцип≥в; по-друге, зм≥стовна критика традиц≥йноњ метаф≥зики; по-третЇ, перех≥д в≥д субТЇктивного ≥деал≥зму до обТЇктивного; по-четверте, теоретичне обірунтуванн¤ агностицизму; по-пТ¤те, зм≥стовна розробка матер≥ал≥стичноњ концепц≥њ св≥торозум≥нн¤; по-шосте, постановка питанн¤ про розвиток сусп≥льства ¤к законом≥рний процес.
2.6. ћарксистська ф≥лософ≥¤
‘≥лософи лише р≥зним чином по¤снювали св≥т, а справа пол¤гаЇ в тому, щоб зм≥нити його.
.ћаркс
ћарксизм, котрий виник у 50-х роках ’≤’ стол≥тт¤, Ї радикальною соц≥ально-пол≥тичною, економ≥чною ≥ ф≥лософською концепц≥Їю, що ув≥брала в себе дос¤гненн¤ в розвитку економ≥ки, пол≥тики, соц≥олог≥њ, науки ≥ ф≥лософ≥њ того часу. ѓњ авторами сули н≥мецьк≥ ф≥лософи арл ћаркс (1818 Ц 1883) ≥ ‘р≥др≥х ≈нгельс (1820 Ц 1895).
ћарксизм виник на певному сусп≥льному ірунт≥. …ого викликали до житт¤ в≥дпов≥дн≥ ≥сторичн≥ умови, теоретичн≥ джерела ≥ науков≥ в≥дкритт¤.
онкретно-≥сторичними умовами виникненн¤ марксизму були: утвердженн¤ буржуазних сусп≥льних в≥дносин; формуванн¤ пролетар≥ату ¤к класу, вих≥д його на пол≥тичну арену; потреба роб≥тничого класу у теоретичному усв≥домленн≥ своЇњ рол≥.
“еоретичними джерелами марксизму стали ≥ англ≥йська пол≥тична економ≥¤ (ƒ.–≥кардо, јд.—м≥т); н≥мецька класична ф≥лософ≥¤ (√.√егель, Ћ.‘ейербах); соц≥олог≥чна концепц≥¤ французьких ≥ англ≥йських соц≥ал≥ст≥в (ј.—ен-—≥мон, Ў.‘урьЇ, –.ќден).
Ќауков≥ передумови виникненн¤ марксизму визначаютьс¤ дос¤гненн¤ми в галуз≥ природничих наук. ‘.≈нгельс вид≥л¤в в цьому в≥дношенн≥ три найб≥льш видатн≥ в≥дкритт¤ того часу. ÷е Ц в≥дкритт¤ у 50-х роках ’≤’ стол≥тт¤ закон≥в збереженн¤ енерг≥њ ≥ речовини (ћайер, √ельмгольц, ƒжоуль); в≥дкритт¤ кл≥тинноњ будови живих орган≥зм≥в (Ўлейден, Ўван, √ор¤н≥нов); в≥дкритт¤ „.ƒарв≥на щодо еволюц≥йного походженн¤ живих орган≥зм≥в.
ѕ≥сл¤ цих в≥дкритт≥в стало ¤сно, що попередн≥й метод усв≥домленн¤ д≥йсност≥ Ц метаф≥зика, стала поступатис¤ нов≥й концепц≥њ Ц д≥алектиц≥.
ќск≥льки сусп≥льна св≥дом≥сть завжди Ї в≥дображенн¤м сусп≥льноњ д≥йсност≥, то джерела марксистськоњ ф≥лософ≥њ ¤к форми сусп≥льноњ св≥домост≥ необх≥дно шукати у сусп≥льному житт≥, точн≥ше у сусп≥льному бутт≥ людей, њх матер≥ально-предметн≥й д≥¤льност≥.
ћарксистська ф≥лософ≥¤ Ї результатом усв≥домленн¤ непримиренних соц≥альних суперечностей, њх теоретичноњ ≥нтерпретац≥њ, узагальненн¤ революц≥йноњ соц≥ально-пол≥тичноњ практики. ћова йде про усв≥домленн¤ соц≥альних суперечностей не взагал≥ в ≥стор≥њ сусп≥льного розвитку, а в сусп≥льств≥ конкретному Ц буржуазному. „ому?
“ому, що в буржуазному сусп≥льств≥ соц≥альн≥ суперечност≥ найб≥льш розвинен≥, загострен≥. ѓх легше усв≥домлювати, вивчати, розкривати њхню сутн≥сть та причини виникненн¤.
ќпоненти ћаркса стверджували ≥ стверджують, що в≥н н≥бито був патр≥архом класовоњ боротьби, оск≥льки багато своњх ≥дей в≥н розвинув саме на ц≥й основ≥.
ќднак це не в≥дпов≥даЇ д≥йсност≥. Ѕоротьба клас≥в була в≥дкрита ≥ описана ще до ћаркса. ѓњ творц¤ми були французьк≥ ≥сторики ’≤’ стол≥тт¤ Ц ‘ранцуа √≥зо (1787 Ц 1874), ќгюст ћ≥ньЇ (1796 Ц 1884) ≥ ќгюстен “ьЇр≥ (1795 Ц 1856). ¬они одними з перших прийшли до висновку, що боротьба клас≥в ведетьс¤ ≥з-за економ≥чноњ, майновоњ нер≥вност≥. ќсобливо це стало пом≥тним, коли по ™вроп≥ пройшла лавина буржуазних революц≥й, в ¤ких, ¤к вир≥шальна сила, виступив роб≥тничий клас (революц≥йн≥ виступи роб≥тник≥в в ћанчестер≥ (1819), повстанн¤ л≥онських ткач≥в у ‘ранц≥њ (1831), чартистський рух в јнгл≥њ (1839) ≥ т.д.).
ћаркс дав свою, аргументовану концепц≥ю класовоњ боротьби. —воњ думки в≥н виклав у лист≥ до свого друга …осипа ¬ейдемейЇра в≥д 5 березн¤ 1852 року. ќсь њњ основн≥ положенн¤: 1) класи виникають на певному етап≥ розвитку сусп≥льного виробництва; 2) класова боротьба неминуче веде до встановленн¤ влади роб≥тник≥в Ц диктатури пролетар≥ату; 3) диктатура пролетар≥ату Ї лише етапом на шл¤ху л≥кв≥дац≥њ клас≥в взагал≥.
ћаркс ви¤вив глибоку нев≥дпов≥дн≥сть м≥ж сусп≥льним характером виробництва ≥ приватно-кап≥тал≥стичним способом присвоЇнн¤, м≥ж працею ≥ капталом. —аме це, на думку ћаркса ≥ лежить в основ≥ класовоњ боротьби.
ћаркс показав, що лише роб≥тничий клас, ¤к самий революц≥йний ≥ орган≥зований, зац≥кавлений в поваленн≥ буржуазного ладу, може стати могильником кап≥тал≥зму. Ўл¤хом встановленн¤ своЇњ пол≥тичноњ влади ≥ знищенн¤ приватноњ кап≥тал≥стичноњ власност≥. ¬сесв≥тньо-≥сторична роль пролетар≥ату саме пол¤гаЇ в цьому. “аке у¤вленн¤ Ї найважлив≥шою частиною марксистськоњ теор≥њ революц≥йного перетворенн¤ сусп≥льства, його ф≥лософ≥њ.
ќсновн≥ ≥дењ нового ф≥лософського св≥тогл¤ду ћаркс виклав у своњй прац≥ У“ези про ‘ейербахаФ, про ¤ку ≈нгельс говорив, що у н≥й, у зародку, Ї вс≥ елементи новоњ ф≥лософ≥њ. ” чому сутн≥сть цих елемент≥в?
1. ÷ентральною ≥деЇю тез ћаркса Ї зТ¤суванн¤ зм≥сту практики ¤к предметноњ д≥¤льност≥, котра повинна лежать в основ≥ оц≥нки предметност≥ ¤к самого мисленн¤, так ≥ п≥знанн¤. —аму практику ћаркс визначав ¤к зб≥г зм≥ни обставин ≥ людськоњ д≥¤льност≥, такий зб≥г в≥н розгл¤дав ¤к Уреволюц≥йну практикуФ.
¬се сусп≥льне житт¤, за ћарксом, Ї, по сут≥, практичним. ¬с≥ таЇмниц≥, котр≥ завод¤ть теор≥ю, ф≥лософ≥ю в нетр≥, м≥стику, знаход¤ть своЇ рац≥ональне розвТ¤занн¤ лише у людськ≥й практичн≥й д≥¤льност≥. ћаркс висуваЇ ≥дею практики ¤к критер≥ю ≥стини на в≥дм≥ну в≥д попередньоњ ф≥лософ≥њ, котра вбачала цей критер≥й у теоретичн≥й д≥¤льност≥.
2. Ћюди суть продукти обставин ≥ вихованн¤. ÷е Ц теза попередньоњ ф≥лософ≥њ. ” д≥йсност≥ ж, за ћарксом, сутн≥сть людини визначаЇтьс¤ сукупн≥стю ус≥х сусп≥льних в≥дносин.
3. ор≥нн¤ рел≥г≥њ сл≥д шукати у земн≥й основ≥. ÷е в≥рно. јле ц¤ земна основа може бути зрозум≥лою лише з њњ само суперечливост≥.
«емна основа роздвоюЇтьс¤, в≥докремлюЇ себе в≥д самоњ себе ≥ це в≥докремлене видаЇтьс¤ за рел≥г≥йне, Усамост≥йне царствоФ. ќтже, земна основа рел≥г≥њ може бути зрозум≥лою лише через свою суперечлив≥сть ≥ њњ подоланн¤. ”¤вленн¤ про бога, саме Урел≥г≥йне почутт¤Ф формуЇтьс¤ на земн≥й основ≥ ≥ Ї Усусп≥льним продуктомФ.
4. Ќайб≥льше, що могла дос¤гти попередн¤ ф≥лософ≥¤ Ц це спостереженн¤ д≥¤льност≥ окремих ≥ндив≥д≥в у громад¤нському буржуазному сусп≥льств≥. ƒл¤ нењ характерна спогл¤дальн≥сть ¤к спос≥б д≥¤нн¤.
5. точка зору попередньоњ ф≥лософ≥њ Ц буржуазне сусп≥льство. “очка зору новоњ ф≥лософ≥њ Ц людське сусп≥льство або усусп≥льнене людство.
6. ѕопередн¤ ф≥лософ≥¤ лише намагалас¤ по¤снити св≥т, а справа пол¤гаЇ в тому, щоб зм≥нити його.
ƒал≥. √овор¤чи про нов≥ елементи марксистськоњ ф≥лософ≥њ марксистськоњ ф≥лософ≥њ сл≥д послатис¤ на ≈нгельса, котрий в заслугу ћарксу ставив дв≥ реч≥: 1) в≥дкритт¤ матер≥ал≥стичного розум≥нн¤ ≥стор≥њ; 2) в≥дкритт¤ закону додатковоњ вартост≥.
—утн≥сть матер≥ал≥стичного розум≥нн¤ ≥стор≥њ ћаркс зТ¤сував у передмов≥ до своЇњ прац≥ Уƒо критики пол≥тичноњ економ≥њФ. ќсь його стислий виклад:
” сусп≥льному виробництв≥ свого житт¤ люди вступають в певн≥, необх≥дн≥, в≥д њхньоњ вол≥ не залежн≥ в≥дносини Ц виробнич≥ в≥дносини, котр≥ в≥дпов≥дають певному ступеню розвитку њх матер≥альних продуктивних сил. —укупн≥сть цих виробничих в≥дносин складають економ≥чну структуру сусп≥льства, реальний базис, на ¤кому зд≥ймаЇтьс¤ юридична ≥ пол≥тична надбудова, ¤к≥й в≥дпов≥дають певн≥ форми сусп≥льноњ св≥домост≥. —пос≥б виробництва матер≥ального житт¤ обумовлюЇ соц≥альний, пол≥тичний ≥ духовний процеси житт¤ взагал≥. Ќе св≥дом≥сть людей визначаЇ њхнЇ бутт¤ а навпаки, њх сусп≥льне бутт¤ визначаЇ њх св≥дом≥сть. Ќа певному ступен≥ свого розвитку матер≥альн≥ продуктивн≥ сили сусп≥льства вступають у суперечн≥сть з ≥снуючими виробничими в≥дносинами, насамперед з в≥дносинами власност≥, ¤к≥ Ї визначальним елементом виробничих в≥дносин, внутр≥ ¤ких вони до цього часу розвивались. ≤з форм розвитку продуктивних сил ц≥ в≥дносини перетворюютьс¤ у њх кайдани. “од≥ наступаЇ соц≥альна революц≥¤, ¤ка приводить виробнич≥ в≥дносини, насамперед, в≥дносини власност≥, у в≥дпов≥дн≥сть з розвитком продуктивних сил. «≥ зм≥ною економ≥чноњ основи б≥льш-менш швидко в≥дбуваЇтьс¤ переворот в ус≥й величезн≥й надбудов≥. ѕри цьому необх≥дно розр≥зн¤ти матер≥альний переворот в економ≥чних умовах виробництва в≥д юридичних, пол≥тичних, ф≥лософських та ≥нших ≥деолог≥чних форм, в ¤ких люди усв≥домлюють цей конфл≥кт м≥ж продуктивними силами ≥ виробничими в≥дносинами. як про окрему людину не можна судити на основ≥ того, що вона сама про себе думаЇ, так само не можна судити про певну епоху перевороту за њњ св≥дом≥стю. Ќавпаки, цю св≥дом≥сть необх≥дно по¤снити з суперечностей матер≥ального житт¤, ≥з ≥снуючого конфл≥кту м≥ж сусп≥льними продуктивними силами ≥ виробничими в≥дносинами. ∆одна сусп≥льна форц≥¤ не загине до тих п≥р, поки розвиваютьс¤ њњ продуктивн≥ сили, дл¤ ¤ких вона даЇ достатньо простору ≥ нов≥ б≥льш розвинен≥ виробнич≥ в≥дносини н≥коли не зТ¤вл¤тьс¤ ран≥ше до тих п≥р поки визр≥ють матер≥альн≥ умови њњ ≥снуванн¤ в надрах старого сусп≥льства (ƒив. .ћаркс и ‘. ≈нгельс. —оч. т.13, стор. 6-7).
÷е коротке, стисле формулюванн¤ основних положень, закон≥в ≥ принцип≥в марксистськоњ соц≥альноњ ф≥лософ≥њ. —утн≥сть матер≥ал≥стичного розум≥нн¤ ≥стор≥њ, отже, пол¤гаЇ в тому, що в основ≥ житт¤ сусп≥льства лежать фундаментальн≥ матер≥альн≥ чинники, а сусп≥льна св≥дом≥сть, њњ р≥зноман≥тн≥ форми в к≥нцевому рахунку визначаютьс¤ цими матер≥альними чинниками ≥ залежать в≥д них.
ўо ж до в≥дкритт¤ ћарксом закону додатковоњ вартост≥, про ¤кий говорив ≈нгельс, то тут необх≥дно зауважити наступне:
ћаркс встановив, що додаткова варт≥сть створюЇтьс¤ працею роб≥тник≥в зверх вартост≥ його робочоњ сили ≥ безв≥дплатно привласнюЇтьс¤ роботодавцем (кап≥тал≥стом). “обто, закон додатковоњ вартост≥ в≥дображаЇ необх≥дний, суттЇвий звТ¤зок, в≥дношенн¤ м≥ж роб≥тником ≥ роботодавцем, коли останн≥й привласнюЇ частину прац≥ роб≥тник≥в без будь-¤кого екв≥валенту. ≤ншими словами, закон додатковоњ вартост≥ в≥дображаЇ в≥дношенн¤ експлуатац≥њ роб≥тник≥в кап≥тал≥стами. ¬≥н Ї основним обТЇктивним законом кап≥тал≥стичного способу виробництва. ƒодаткова варт≥сть, ¤ка створюЇтьс¤ роб≥тниками ≥ привласнюЇтьс¤, Ц глибинна, критер≥альна основа непримиренних соц≥ально-класових суперечностей. “ому класова боротьба роб≥тник≥в проти буржуаз≥њ Ї законом≥рною, необх≥дною ≥ неминучою.
ћаркс ≥ його вченн¤ мали ≥ мають багато посл≥довник≥в. ÷е так≥ в≥дом≥ д≥¤ч≥, ¤к …осип ¬ейдемейер (1818 Ц 1866), ‘р≥др≥х ≈нгельс (1820 Ц 1895), …осип ƒ≥дген (1828 Ц 1866), ѕоль Ћафарг (1842 Ц 1911), ≈дуард Ѕернштейн (1850 Ц 1932), арл аумський (1854 Ц 1438), √.¬.ѕлЇханов (1856 Ц 1918), ƒимитр ЅлагоЇв (1856 Ц 1924), ¬.≤.Ћен≥н (1870 Ц 1924), арл Ћ≥бкнехт (1871 Ц 1919), ….¬.—тал≥н (1879 Ц 1953), ѕальм≥ро “оль¤тт≥ (1893 Ц 1964), ћао-÷зе-дун (1893 Ц 1976), ћор≥с ронфорт ( 1909 Ц 1980), √ерберт јнтекер (народ. 1915 р.), Ћуњ јльтюсер (народ 1918 р.), ћикола “рибаджанов (народ. 1920 р.), …ожер Ћукач (народ 1922 р.), јльфред оз≥нг (народ. 1928 р.) та багато ≥нших.
ќсновн≥ риси марксистськоњ ф≥лософ≥њ. ћарксистська ф≥лософ≥¤ Ї результатом теоретичного усв≥домленн¤ суперечливоњ кап≥тал≥стичноњ д≥йсност≥, непримиренних суперечностей м≥ж роб≥тниками, з одного боку, ≥ роботодавцем (буржуаз≥Їю), з ≥ншого. ћарксистська ф≥лософ≥¤ Ї радикальним оновленн¤м св≥товоњ ф≥лософ≥њ. ¬ чому цей радикал≥зм ви¤вл¤Їтьс¤?
1. ¬ тому, що марксистська ф≥лософ≥¤ вперше стала св≥тогл¤дом пригн≥ченого класу, в≥дображала ≥нтереси пролетар≥ату. –об≥тничий клас знайшов у марксистськ≥й ф≥лософ≥њ свою духовну зброю. ћарксистська ф≥лософ≥¤ знайшла в особ≥ роб≥тничого класу свого матер≥ального нос≥¤.
2. –адикал≥зм марксистськоњ ф≥лософ≥њ ви¤вл¤Їтьс¤ у визначенн≥ самого њњ предмету, ¤ким Ї найб≥льш загальн≥ закони розвитку природи, сусп≥льства ≥ мисленн¤.
3. –адикал≥зм, дал≥, ви¤вл¤Їтьс¤ у розповсюдженн≥ д≥алектики √егел¤ не лише на сферу духовного житт¤ сусп≥льства, але ≥ на матер≥альний св≥т, сусп≥льство, що дало змогу визначити матер≥альну основу сусп≥льства Ц спос≥б виробництва матер≥альних благ, обірунтувати тезу про первинн≥сть сусп≥льного бутт¤ щодо вторинност≥ сусп≥льноњ св≥домост≥.
4. –адикал≥зм ф≥лософ≥њ .ћаркса ви¤вл¤Їтьс¤ у в≥дкритт≥ матер≥ал≥стичного розум≥нн¤ ≥стор≥њ.
5. ƒл¤ марксистськоњ ф≥лософ≥њ Ї визначальним в≥дкритт¤ основних закон≥в розвитку сусп≥льства (основного соц≥олог≥чного закону, закону в≥дпов≥дност≥ виробничих в≥дносин характеру ≥ р≥вню розвитку продуктивних сил тощо); погл¤д на розвиток сусп≥льства ¤к на природно-≥сторичний процес.
6. ¬ марксистськ≥й ф≥лософ≥њ, вперше, практика, ¤к людська предметна д≥¤льн≥сть, включена в теор≥ю п≥знанн¤ ¤к основа, джерело ≥ критер≥й ≥стини.
≤, насамк≥нець, останнЇ м≥ркуванн¤ стосовно марксизму ≥ марксистськоњ ф≥лософ≥њ, њхньоњ трагед≥њ.
“рагед≥¤ ц¤ пол¤гаЇ в утоп≥зм≥, незд≥йсненност≥ р¤ду положень марксизму ≥ марксистськоњ ф≥лософ≥њ, ¤к≥ не витримали перев≥рки сусп≥льною практикою.
ћарксистська ф≥лософ≥¤, марксисти, виход¤чи ≥з своњх основоположних постулат≥в, ≥деальну, у¤влювану модель соц≥ал≥стичного сусп≥льства видавали за емп≥ричну реальн≥сть. Ќа практиц≥ ж ц≥ постулати не знайшли свого п≥дтвердженн¤.
2.7. ќсновн≥ напр¤мки сучасноњ св≥товоњ ф≥лософ≥њ.
У—вобода духу не Ї в≥докремленим проголошенн¤м прав, а Ї вищим станом, ¤кий повинна дос¤гнути людина. ѕеремога над рабством Ї духовний актФ
ћ.Ѕерд¤Їв
‘≥лософ≥ю ’’ стол≥тт¤ характеризують р≥зноман≥тн≥ школи, напр¤мки, теч≥њ, що Ї в≥дображенн¤м складност≥ сусп≥льного житт¤, його суперечливост≥. ƒо них в≥днос¤тьс¤: неокант≥анська ф≥лософ≥¤, неогегель¤нська, феноменолог≥чна, герменев≥чна, екзистенц≥альна, неотом≥стська, неопозитив≥стьська тощо.
ќсновними ж теч≥¤ми, котр≥ репрезентують ф≥лософську думку ’’ стол≥тт¤, Ї, принаймн≥, три напр¤мки, а саме: екзистенц≥альна ф≥лософ≥¤, неотом≥стська ≥ неопозитив≥стська.
ѕочнемо з екзистенц≥альноњ ф≥лософ≥њ.
ѕредмет, основи пон¤тт¤ та принципи ф≥лософ≥њ екзистенц≥ал≥зму.
≈кзистенц≥альна ф≥лософ≥¤ Ц одна з найб≥льш модних сучасних ф≥лософських систем. ÷е, насамперед, по¤снюЇтьс¤ тим, що вона звертаЇтьс¤ до людини, њњ житт¤, проблем ≥снуванн¤, њњ внутр≥шнього св≥ту.
≈кзистенц≥альна ф≥лософ≥¤ виникла, ¤к особливий напр¤мок, п≥сл¤ 1-оњ св≥товоњ в≥йни у Ќ≥меччин≥ (ћарт≥н ’айдеггер (1889 Ц 1976), арл ясперс (1883 Ц 1969)) ≥ ƒан≥њ (—ьорен ьеркьегор (1813 Ц 1855), ќтримала св≥й подальший розвиток п≥сл¤ 2-оњ св≥товоњ в≥йни у ‘ранц≥њ (∆ан-ѕоль —артр (1905 Ц 1980), јльбер амю (1913 Ц 1960), √абр≥ель ћарсель (1889 Ц 1973)) ≥ ≤спан≥њ (’осе ќртега-≥-√ассет (1983 Ц 1955)).
‘≥лософ≥¤ екзистенц≥ал≥зму виникла, таким чином, на крутому перелом≥ сусп≥льноњ ≥стор≥њ. ¬она Ї теоретичним усв≥домленн¤м драматизму першоњ половини ’’ стол≥тт¤, траг≥зму людини, котра потрапила на межу житт¤ ≥ смерт≥, бутт¤ ≥ небутт¤ в результат≥ реальноњ загрози њњ ≥снуванню ¤к людини, ¤к виду.
Ћихол≥тт¤ св≥тових воЇн, њх траг≥чн≥ насл≥дки, похитнули ≥люз≥њ частини ≥нтел≥генц≥њ «аходу щодо сенсу житт¤, його рац≥ональност≥. Ќа зм≥ну цьому прийшло розчаруванн¤, невпевнен≥сть у майбутньому, знев≥ра, в≥дчутт¤ приреченост≥ людини, безглузд¤ самого њњ ≥снуванн¤. Ќеобх≥дно було знайти в≥дпов≥д≥ на запитанн¤: в чому сенс житт¤? ўо робити? ≤ чи взагал≥ варто жити?
≤дейними джерелами екзистенц≥ал≥стськоњ ф≥лософ≥њ стали: погл¤ди датського ф≥лософа —. ьеркьегора, ¤кий, до реч≥, вперше використав пон¤тт¤ Уекзистенц≥¤Ф. «г≥дно з його розум≥нн¤м цього пон¤тт¤, ф≥лософ повинен розгл¤дати д≥йсн≥сть субТЇктивно Ц так ¤к в≥н њњ сприймаЇ Ц виключно через своЇ ≥снуванн¤, своЇ житт¤; феноменолог≥¤ н≥мецького ф≥лософа ≈дмунда √уссерл¤ (1859 Ц 1938), його концепц≥¤, що предмет, обТЇкт п≥знанн¤ не ≥снуЇ без субТЇкта, а ви¤вл¤Їтьс¤ ≥ створюЇтьс¤ лише в результат≥ ≥нтуњц≥њ Ц м≥стичноњ здатност≥ людини до п≥знанн¤, котре не спираЇтьс¤ н≥ на досв≥д, н≥ на мисленн¤; субТЇктив≥стськ≥ та ≥ррац≥ональн≥ ≥дењ Уф≥лософ≥њ житт¤Ф н≥мецького ф≥лософа ¬≥льгельма ƒ≥льте¤ (1833 Ц 1911) та французького ф≥лософа јнр≥ Ѕергсона (1859 Ц 1941) тощо.
ќсновоположною ≥деЇю ус≥х цих р≥зних ф≥лософських теч≥й, ¤ка њх обТЇднувала, було пон¤тт¤ житт¤ та його ≥ррац≥ональне тлумаченн¤. ∆итт¤ Ц Укосм≥чна силаФ, УжиттЇвий поривФ, Увнутр≥шнЇ переживанн¤Ф, Уун≥версальний в≥дчайФ, Ужитт¤ ¤к вол¤Ф ≥ т.д. ≥ т.п. ∆итт¤ Ц абсолютно неск≥нченне начало св≥ту, котре в≥др≥зн¤Їтьс¤ ¤к в≥д матер≥њ, так ≥ в≥д св≥домост≥. …ого не можна ос¤гнути рац≥онально. ∆итт¤ не можна п≥знати н≥ з допомогою почутт≥в, н≥ з допомогою мисленн¤. ¬оно п≥знаЇтьс¤ лише ≥нтуњтивно. “аке тлумаченн¤ житт¤ ≥ стало в≥дправним моментом у розвитку екзистенц≥йноњ ф≥лософ≥њ.
–озр≥зн¤ють рел≥г≥йний екзистенц≥ал≥зм (ћарсель, ясперс, Ѕерд¤Їв) ≥ атењстичний (—артр, ’айдеггер, амю). ќднак под≥л м≥ж ними умовний. –ел≥г≥йний ірунтуЇтьс¤ на тому, що все в≥д бога. јтењстичний на тому, що бога немаЇ, але житт¤ без нього неможливе ≥ абсурдне.
≈кзистенц≥ал≥зм (в≥д лат. existentia Ц ≥снуванн¤) Ц досл≥вно: ф≥лософ≥¤ ≥снуванн¤, ≥снуванн¤ людини Ц ≥ррац≥ональний, субТЇктивно-≥деал≥стичний напр¤мок у сучасн≥й св≥тов≥й ф≥лософ≥њ. ≤ррац≥ональний (в≥д лат. irrationalis Ц нерозумний) Ц принцип ≥деал≥стичних ф≥лософських вчень, ¤к≥ розумовому, рац≥ональному п≥знанню протиставл¤ють ≥нтуњц≥ю, в≥ру, одкровенн¤, Уекзистенц≥йне про¤сненн¤Ф тощо.
ѕредметом ф≥лософ≥њ ≥снуванн¤ або екзистенц≥ал≥зму Ї людина, њњ внутр≥шн≥й св≥т, њњ житт¤, субТЇктивн≥сть, усв≥домленн¤ нею д≥йсност≥, переповненоњ суперечност¤ми.
ќсновними пон¤тт¤ми ц≥Їњ ф≥лософ≥њ Ї: У≥снуванн¤Ф, УтривогаФ, УрозпачФ, Узакинут≥стьФ, УабсурдФ, Уприречен≥стьФ, УзаколотФ, УпровинаФ, Усумн≥вФ, Ув≥дчайФ, УпристрастьФ, УсвободаФ, Усенс житт¤Ф тощо. “обто, вс≥ ц≥ пон¤тт¤ мають в≥дношенн¤ до людини, њњ внутр≥шнього св≥ту Ц всього того, що ≥ Ї предметом ф≥лософ≥њ екзистенц≥ал≥зму.
‘ундаментальним, визначальним пон¤тт¤м екзистенц≥йноњ ф≥лософ≥њ Ї пон¤тт¤ ≥снуванн¤. ≤снуванн¤, на думку —артра, це не що ≥нше ¤к переживанн¤ субТЇктом свого власного бутт¤. ѕон¤тт¤ У≥снуванн¤Ф не п≥ддаЇтьс¤ п≥знанню н≥ науковими, н≥ ≥ншими методами. —артр: У≥снуванн¤Ф означаЇ: випробовувати почутт¤, ставати, бути ≥зольованим, бути субТЇктивним, бути в≥чно стурбованим самим собою... УтривогаФ Ц це означаЇ, що людина маЇ Упочутт¤ в≥дпов≥дальност≥Ф. У–озпачФ Ц це даремн≥ оч≥куванн¤, незд≥йсненн≥ мр≥њ, що приводить до розпачу. У«амкнут≥стьФ Ц це означаЇ, що людина Ц замкнута, що бога немаЇ, ¤кби був бог, то людина не була б такою жалюг≥дною ≥ УзакинутоюФ. ѓй немаЇ на що спертис¤ а н≥ в соб≥, а н≥ ззовн≥. якщо ж бога немаЇ, то все дозволено. Ћюдина Ї в≥льною. Ћюдина Ц це свобода. ќднак людина, колись закинута у св≥т, Ув≥дпов≥даЇ за все, що робитьФ (ƒив. ∆.-ѕ. —артр Ёкзистенциализм Ц это гуманизм. ƒив. —умерки богов. ћ., 1990).
“аким чином, У≥снуванн¤Ф, ¤к основоположне пон¤тт¤ екзистенц≥ал≥зму, ототожнюЇтьс¤ з субТЇктивними переживанн¤ми людини ≥ видаЇтьс¤ за первинне начало, що даЇ п≥дставу констатувати, що це ф≥лософське вченн¤ належить до субТЇктивно-≥деал≥стичного напр¤мку ф≥лософ≥њ.
«начне м≥сце у ф≥лософ≥њ екзистенц≥ал≥зму займаЇ проблема свободи, њњ тлумаченн¤. —ама Уекзистенц≥¤Ф, ≥снуванн¤ людини ототожнюЇтьс¤ з њњ свободою однак свобода визначаЇтьс¤ ¤к особист≥сний виб≥р людини. У‘ормула Убути в≥льноюФ дл¤ людини означаЇ самовизначенн¤ до њњ власних бажаньФ. ƒ≥йсна свобода в≥дкриваЇтьс¤ дл¤ людини тод≥, коли вона знаходитьс¤ у пошуку, у турбот≥, тривоз≥, що њњ немаЇ. УЋюдина не може бути то рабом, а то в≥льною. ¬она повн≥стю ≥ завжди в≥льна або њњ (людини) немаЇ взагал≥Ф (∆.-ѕ. —артр).
арл ясперс, пров≥дний представник рел≥г≥йного екзистенц≥ал≥зму по¤снюЇ, що свобода людини Ц це не Ї њњ свав≥лл¤. ¬она обмежена законом, гарантуЇтьс¤ законом.
УЋюдин≥, Ц пише .ясперс, Ц властив≥ два домаганн¤: 1) на захист в≥д насильства; 2) на визнанн¤ значимост≥ своњх погл¤д≥в Ц своЇњ вол≥. «ахист надаЇ њй правова держава, визнанн¤ значимост≥ њњ погл¤д≥в ≥ вол≥ Ц демократ≥¤. —вобода може бути завойована лише в тому випадку, ¤кщо влада долаЇтьс¤ правом, свобода боретьс¤ за владу, ¤ка слугуЇ праву своЇњ мети вона дос¤гаЇ у правов≥й держав≥. «акони мають однакову силу дл¤ вс≥х. «м≥на закон≥в зд≥йснюЇтьс¤ лише правовим шл¤хомФ ( .ясперс. —мысл и назначение истории. ћ., 1991, стор. 171, 175).
¬ажливим пон¤тт¤м ф≥лософ≥њ ≥снуванн¤ Ї Усенс житт¤Ф, той зм≥ст, ¤кий ф≥лософи вкладають в це пон¤тт¤. ¬ чому ж сенс житт¤? Ќав≥що людина живе? ƒл¤ чого?
Ѕезумовно, це непрост≥ запитанн¤. ќднозначноњ в≥дпов≥д≥ на них немаЇ. ™ р≥зне, неоднозначне розум≥нн¤ проблеми сенсу житт¤. ™, наприклад, альтруњстичн≥ концепц≥њ: людина живе дл¤ того, щоб ≥нших зробити щасливими; сенс житт¤ в тому, щоб робити люд¤м добро; сенс житт¤ в продовженн≥ свого роду; у примноженн≥ добра на земл≥ тощо.
” ф≥лософ≥њ екзистенц≥ал≥зму питанн¤ про сенс житт¤ вир≥шуЇтьс¤ однозначно: житт¤ людини Ц це Убутт¤ дл¤ смерт≥Ф (—артр), тому ≥ житт¤, ≥ смерть Ц абсурдн≥. Ујбсурдно те, що ми народилис¤, абсурдно ≥ те, що ми живемоФ. У–ух людини до смерт≥ Ц основний сенс людського бутт¤ (ћ.’айдеггер).
амю вважав абсурдним весь св≥т, в ¤кому людина приречена на абсурдне ≥снуванн¤. який же вих≥д з цього? ¬иходу немаЇ. «алишаЇтьс¤ суњцид, самогубство. У«алишаЇтьс¤ лише одна по-справжньому серйозна ф≥лософська проблема самогубства,Ф Ц писав ј. амю (ƒив. ј. амю. ћиф о —исифе. —умерки богов, ћ., 1990, стор. 223).
≈кзистенц≥альна ф≥лософ≥¤ протиставл¤Ї людин≥ сусп≥льство ¤к щось вороже њй, що руйнуЇ њњ свободу, ≥ндив≥дуальн≥сть. «в≥дси вимога бунту проти нього. Ѕунтувати Ц означаЇ ≥снувати. редо амю: Уя бунтую Ц це означаЇ, що ¤ ≥снуюФ. Ѕунт≥вна людина Ц це особист≥сть, ¤ка говорить Ун≥Ф, ¤ка все заперечуЇ. амю протиставл¤Ї бунт, ¤к в≥н його розум≥Ї, боротьб≥ людини за своњ права, проти њњ абсурдного ≥снуванн¤. ‘≥лософ протиставл¤в бунт революц≥њ, бо останн¤ примушуЇ людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, навТ¤зуючи њй чуж≥ погл¤ди, чужу мету, обмежуючи њњ свободу.
≤ррац≥ональн≥сть бутт¤, абсурдн≥сть самого ≥снуванн¤ людини, сумн≥ви в можливост≥ рац≥онального п≥знанн¤ св≥ту Ц це все складов≥ ф≥лософ≥њ екзистенц≥ал≥зму.
Ѕутт¤, на думку —артра, Уне маЇ н≥ приводу, н≥ причини, н≥ необх≥дност≥Ф. –озум не може бути ключем до п≥знанн¤, бо нездатний роз≥братис¤ в тому, що правильно, а що Ц н≥. У≤стини серед нас немаЇ. ƒвоњст≥сть ≥ суперечн≥сть оточують нас ≥ ми ховаЇмос¤ в≥д самих себеФ. —в≥т Ц це шифрограма, ¤ку не можна розшифрувати, стверджуЇ ясперс. Ѕезнад≥йн≥ спроби рац≥онального п≥знанн¤. ƒл¤ цього потр≥бна в≥ра Ц або рел≥г≥йна, або ф≥лософська.
јбсурдн≥сть, ≥ррац≥ональн≥сть ф≥лософ≥њ ≥снуванн¤ ви¤вл¤Їтьс¤ також ≥ в утвердженн≥, що Углибинн≥ основиФ свого ≥снуванн¤ людина здатна п≥знати лише в екстремальних умовах, в т.зв.. Упограничних ситуац≥¤хФ ¤к то: провина, смерть, самогубство, заколот, стражданн¤ тощо.
ўо ж до принцип≥в ф≥лософ≥њ екзистенц≥ал≥зму, то њх зТ¤сував ∆.-ѕ. —артр у своњй прац≥ У≈кзистенц≥ал≥зм Ц це гуман≥змФ (1947). ¬с≥ реч≥, розм≥рковуЇ ф≥лософ, спочатку мають сутн≥сть, а лише пот≥м ≥снують тобто, виходить так, що будь-¤ка р≥ч, ¤ку ми бачимо вперше, ≥ н≥чого про нењ не знаЇмо, вже маЇ свою сутн≥сть. —артр наводить такий приклад: людина знаЇ про сутн≥сть ножа, вже до того, ¤к в≥н виник. ÷е Ц н≥сен≥тниц¤. ѕро сутн≥сть ножа люди д≥зналис¤ лише в процес≥ практичного використанн¤ р≥зних предмет≥в, поки д≥йшли до розум≥нн¤ сутност≥ ножа.
ќтже, на думку —артра, вс≥ реч≥ спочатку мають свою сутн≥сть, а пот≥м ≥снують. Ћише людина спочатку ≥снуЇ ≥ т≥льки згодом набуваЇ своЇњ сутност≥. УЋюдина спочатку ≥снуЇ ≥ лише пот≥м вона визначаЇтьс¤Ф. ÷е Ц перший принцип екзистенц≥альноњ ф≥лософ≥њ (ƒив. ∆.-ѕ. —артр. Ёкзистенциализм Ц это гуманизм. —умерки богов. ћ., 1990, стор. 323).
ƒругий принцип ф≥лософ≥њ ≥снуванн¤ Ц субТЇктивн≥сть людини. ÷е означаЇ, що: а) субТЇкт сам себе обираЇ, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за меж≥ своЇњ субТЇктивност≥. У—аме це... ≥ Ї глибоким сенсом екзистенц≥ал≥змуФ, бо У... немаЇ н≥¤кого ≥ншого св≥ту, окр≥м людського св≥ту, св≥ту людськоњ субТЇктивност≥Ф (там же, стор. 324, 343). “обто, все ≥снуюче маЇ сенс лише тод≥, коли сприймаЇтьс¤ людиною, в≥дображаЇтьс¤ нею, звТ¤зана з њњ переживанн¤ми, можливост¤ми, вибором, тривогою, в≥дпов≥дальн≥стю, свободою, пограничними ситуац≥¤ми ≥ т.п.
—убТЇктивн≥сть людини, безумовно, важливий момент в њњ ≥снуванн≥. ќднак у —артра в≥н набуваЇ гротескного характеру, переб≥льшуЇтьс¤, абсолютизуЇтьс¤, видаЇтьс¤ за перв≥сну основу, що Ї безп≥дставним.
¬ ц≥лому ф≥лософ≥¤ екзистенц≥ал≥зму Ї ≥ррац≥онально-субТЇктив≥стським вченн¤м, суттЇвими рисами ¤кого Ї песим≥зм, переб≥льшенн¤ значенн¤ субТЇктивного, фатальна приречен≥сть людини, абсурдн≥сть њњ ≥снуванн¤ тощо.
Ќеотом≥стська ф≥лософ≥¤. —учасна рел≥г≥йна ф≥лософ≥¤ не Ї Їдиним ц≥лим. ѕ≥д впливом р≥зних в≥роспов≥дань вона розпод≥л¤Їтьс¤ на р¤д ф≥лософських шк≥л, концепц≥й, доктрин, тип≥в мисленн¤. ¬иход¤чи з цього можна говорити про христи¤нську, ≥удањстську, мусульманську, будд≥йську, ламањстську ≥ т.д рел≥г≥йн≥ ф≥лософ≥њ.
¬ рамках христи¤нства ≥снують ≥ розвиваютьс¤ католицька, протестантська ≥ православна ф≥лософ≥њ. ожна з них маЇ своњ особливост≥.
Ќайб≥льш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, Ї ф≥лософ≥¤ неотом≥зму, заснованого на вченн≥ ≥тал≥йського теолога ‘оми (“оммазо) јкв≥нський (1225 Ц1274).
„≥льн≥ представники цього ф≥лософського напр¤мку: французи ∆ак ћар≥тен (1882 Ц 1973) ≥ ≈тьЇн ∆≥льсон (1884 Ц 1978), ёзеф Ѕохенський (народ. 1902 р.), австр≥Їць √устав ¬еттер (народ. 1911 р.), пол¤к ерел ¬ойтила (народ. 1920 р.) Ц нин≥шн≥й ѕапа ≤ванЦѕавло ≤≤ та ≥нш≥.
“еоретичним центром по розробц≥ ф≥лософ≥њ неотом≥зму Ї: јкадем≥¤ св¤того ‘оми у –им≥, католицький ун≥верситет у ‘рейбурз≥ (Ўвейцар≥¤), атолицьк≥ ун≥верситети у ¬ашингтон≥, ѕариж≥, ћадрид≥, “оронто, ќттав≥ ≥ т.д.
–одоначальником неотом≥зму Ї ‘ома јкв≥нський, його теолог≥чне вченн¤, ¤ке ≈нцикл≥кою ѕапи Ћьва ’≤≤≤ (1879) визнано Їдино ≥стинною ф≥лософ≥Їю, що в≥дпов≥даЇ ус≥м христи¤нським догматам. Ќеотом≥зм (в≥д нео... ≥ том≥зм (в≥д ≥мен≥ “оммазо) Ц обТЇктивно-≥деал≥стичне вченн¤, оф≥ц≥йна ф≥лософська доктрина католицизму. ¬иник у середин≥ ’≤’ стол≥тт¤.
Ќеотом≥зм в≥дродив ≥ модерн≥зував схоластичне теолог≥чне вченн¤ том≥зму, його основн≥ принципи ≥ постулати.
ќсновний том≥стський принцип, ¤кий вз¤тий за основу ≥ сучасним неотом≥змом, це: Уф≥лософ≥¤ Ц служниц¤ богосл≥вТ¤Ф. ” У атолицькому словникуФ про це мовитьс¤ таке: ф≥лософ≥¤ Ї нею тому, що Упо-перше, тому, що вона прокладаЇ дорогу дл¤ в≥ри, встановлюючи, наприклад, духовну природу душ≥, бутт¤ бога ≥ т.д.; дал≥, тому, що, хоч вона ≥ не може довести ≥стини одкровенн¤, вона може показати, що вони не Ї такими, що ¤вно суперечать розуму; в-трет≥х, тому, що в ус≥х випадках, коли ф≥лософ≥¤ ≥ теолог≥¤ стикаютьс¤, ф≥лософ зобовТ¤заний, коли зТ¤вл¤Їтьс¤ необх≥дн≥сть, виправити своњ висновки у в≥дпов≥дност≥ з вищою ≥ найб≥льш достов≥рною ≥стиною в≥ри. ÷е схоластична акс≥ома, що н≥що не може бути ≥стинним у ф≥лософ≥њ, що визнаЇтьс¤ неправильним у теолог≥њФ (÷ит. по: —овременна¤ буржуазна¤ философи¤. ћ., 1978, стор. 415).
—холастичними акс≥омами були у вченн≥ ‘оми јкв≥нського ≥ так≥ принципи ¤к принцип гармон≥њ в≥ри ≥ знанн¤, примат в≥ри над знанн¤м (знанн¤ не повинно суперечити в≥р≥, ¤кщо це не так, то воно повинно бути в≥дкинуто ¤к неприйн¤тне); принцип ≥Їрарх≥њ (принцип ѕ≥рам≥ди: на вершин≥ абсолютна божественна св≥дом≥сть, все ≥нше Ц у њњ п≥дн≥жж¤); принцип твор≥нн¤ всього ≥снуючого богом. ¬с≥ ц≥ принципи Ї основоположними у сучасному неотом≥зм≥.
јвторитет јкв≥нського дуже високий у католицькому св≥т≥. …ого називають УпророкомФ, Усв¤тимФ, ¤кий передбачив ≥ зТ¤сував багато сучасних ф≥лософських проблем. ¬ченн¤ ‘оми, за¤вл¤ють неотом≥сти, даЇ ≥стинн≥ в≥дпов≥д≥ на вс≥ св≥тогл¤дн≥ проблеми людини. У”с≥м тим, хто нин≥ хоче ≥стини, Ц писав ћар≥тен, Ц ми кажемо: ≥д≥ть до ‘омиФ.
„ому ж сучасн≥ католицьк≥ ф≥лософи так п≥днос¤ть ‘ому ≥ його схоластичне вченн¤, котре в≥дпов≥дало р≥вню розвитку сусп≥льства у ’≤≤≤ стол≥тт≥?
ўоб дати в≥дпов≥дь на це запитанн¤, необх≥дно розгл¤нути дуже важливу особлив≥сть рел≥г≥йноњ ф≥лософ≥њ, а саме: њњ доступн≥сть, зрозум≥л≥сть, простоту викладу. Ѕез цього не можна зрозум≥ти, чому ф≥лософське вченн¤ схоласта ’≤≤≤ стол≥тт¤ стало необх≥дним, прийн¤тним у ’’ стол≥тт≥.
¬ченн¤ ‘оми јкв≥нського ¤к раз ≥ мало таку особлив≥сть, ¤к в≥дносна простота доведенн¤ рел≥г≥йних постулат≥в, доступн≥сть, певна спрощен≥сть в по¤сненн≥ складних проблем розвитку природи, людина ≥ сусп≥льства.
¬≥зьмемо, дл¤ прикладу, пТ¤ть способ≥в доведенн¤ бутт¤ бога. —каж≥мо так: ‘ома добре знав ф≥лософ≥ю, особливо античну, особливо ф≥лософ≥ю ѕлатона ≥ јр≥стотел¤ ≥ використав њх вченн¤ дл¤ обірунтуванн¤ теолог≥њ.
” католицьк≥й ф≥лософськ≥й доктрин≥ Ї в≥с≥м способ≥в доведенн¤ бутт¤ бога, пТ¤ть з них обірунтував ‘ома јкв≥нський. ќсь вони, ц≥ пТ¤ть способ≥в:
1) бог ≥снуЇ на основ≥ загальноњ причини. јргументац≥¤: все у св≥т≥ маЇ свою причину, а це означаЇ, що Ї Упричина причинФ, нею Ї бог;
2) на основ≥ на¤вност≥ руху. јргументац≥¤: все у св≥т≥ рухаЇтьс¤, рух Ц нев≥дТЇмний атрибут природи. ÷е означаЇ, що хтось зробив Уперший поштовхФ, хтось дав Упочаток рухов≥Ф. ÷ей початок рухов≥ дав бог;
3) на основ≥ випадковост≥ ус≥х конечних речей св≥ту. ÷е означаЇ, що за випадков≥стю стоњть необх≥дна ≥стота. ÷≥Їю необх≥дною ≥стотою Ї бог;
4) на основ≥ недосконалост≥ твор≥нь людини робитьс¤ висновок, що Ї щось найдосконал≥ше ≥ цим найдосконал≥шим Ї бог;
5) на основ≥ доц≥льност≥ ≥ того пор¤дку, котрий ≥снуЇ у ¬сесв≥т≥. ÷¤ ≥снуюча доц≥льн≥сть лише п≥дтверджуЇ, що њњ може створити лише бог.
—учасн≥ неотом≥сти доповнили розробку ‘оми јкв≥нського ще трьома доведенн¤ми бутт¤ бога, а саме:
6) психолог≥чним (на¤вн≥сть бога у св≥домост≥ доводить те, що в≥н Ї насправд≥. Ѕо ¤кщо Ї бог у св≥домост≥, то в≥н Ї також ≥ в д≥йсност≥);
7) моральним (чому вс≥ люди мають ≥дентичн≥ моральн≥ принципи? “ому, що бог засновник св≥тового морального пор¤дку);
8) ≥сторико-юридичним (це доведенн¤ зд≥йснюЇтьс¤ на документально-≥сторичн≥й основ≥ Ц д≥¤нн¤ ≤суса ’риста, ¤к —ина Ѕожого, його вченн¤, народженн¤, розпТ¤тт¤, воскрес≥нн¤ тощо).
ѕредметом ф≥лософ≥њ неотом≥зму Ї, звичайно, бог, його д≥¤нн¤ ¤к творц¤ ¬сесв≥ту, в≥руванн¤ в нього.
¬ гносеолог≥њ неотом≥зм вс≥л¤ко обмежуЇ рац≥ональне п≥знанн¤, бо Ї, мовл¤в, ≥стини, ¤к≥ недоступн≥ йому. ÷е Ц божественн≥ ≥стини, ¤к≥ можуть бути предметом в≥ри, а не науки. ћежами п≥знанн¤ Ї лише св≥т речей, ¤к≥ створен≥ богом. ўо ж торкаЇтьс¤ рел≥г≥йних догм, то вони знаход¤тьс¤ за межами рац≥онального п≥знанн¤ ≥ не можуть бути њњ предметом. Ѕутт¤ бога повинна бути доведено лише на основ≥ тих речей, котр≥ в≥н створив. “еолог≥¤ Ц це наука вищого рангу, вона вивчаЇ абсолютне, божественне ≥ сама не потребуЇ н≥¤кого обірунтуванн¤.
Ќеотом≥стська ф≥лософ≥¤ в≥д початку ≥ до к≥нц¤ Ц у вченн≥ про природу, людину, њх п≥знанн¤ Ц теоцентрична, спр¤мована на абсолютне утвердженн¤, обірунтуванн¤ ≥ виправданн¤ рел≥г≥йного св≥торозум≥нн¤.
—л≥д в≥дзначити сучасну сусп≥льну концепц≥ю католицькоњ церкви, котра маЇ р¤д позитивних момент≥в.
—оц≥альна доктрина зор≥Їнтована на загальнолюдськ≥ ц≥нност≥ так≥, ¤к право на житт¤, г≥дне людини, на свободу, на приватну власн≥сть, на громад¤нське сусп≥льство, де пануЇ право.
—оц≥альна ф≥лософ≥¤ неотом≥зму зор≥Їнтована на жорстоку критику ¤к соц≥ал≥зму (рад¤нського зразка), так ≥ кап≥тал≥зму з його соц≥альними вадами. ќсобливо така ор≥Їнтац≥¤ церкви стала можливою з приходом у ¬атикан арела ¬ойтили Ц крак≥вського кардинала, ¤кий був обраний ѕапою ≤ваном-ѕавлом ≤≤.
ѕапа у своњ вже немолод≥ роки в≥дв≥дав понад 120 крањн св≥ту. ¬еде величезну пропагандистську д≥¤льн≥сть, спр¤мовану не лише на зм≥цненн¤ рел≥г≥њ, але й на захист обездолених, б≥дних, пригн≥чених.
ап≥тал≥стичну систему ѕапа називаЇ антинародною. ќднак критика кап≥тал≥зму спр¤мована не проти його приватновласницьких основ, а проти його етичноњ ≥ культурноњ сутност≥. ап≥тал≥зм, на думку ѕапи, робить т≥ ж сам≥ помилки, що були ≥ при соц≥ал≥зм≥ Ц не даЇ розвиватис¤ сам≥й людин≥, принижуЇ њњ г≥дн≥сть, порушуючи њњ права, розгл¤даючи њњ ¤к Упростий елемент, молекулу у соц≥альному орган≥зм≥Ф. јмериканський образ житт¤ Ц неприйн¤тний дл¤ людини, вважаЇ ѕапа. …ого можна назвати Укультурою смерт≥Ф Ц на континент≥ процв≥таЇ торг≥вл¤ наркотиками, злочинн≥сть, культ наживи, проституц≥¤, жорсток≥сть в≥дчужен≥сть м≥ж людьми.
ѕапа пропонуЇ Уевангел≥зувати кап≥тал≥змФ, спод≥ваючись на те, що ц¤ система вбере в себе христи¤нськ≥ ц≥нност≥, повагу до людини, до обездолених на вс≥й планет≥.
“ак≥, коротко суть ≥ особливост≥ сучасноњ неотом≥стськоњ ф≥лософ≥њ Ц оф≥ц≥йноњ доктрини католицькоњ церкви.
Ќеопозитив≥зм: його сутн≥сть та принципи. Ќеопозитив≥зм, ¤к ф≥лософський напр¤мок, бере св≥й початок ще з першоњ половини ’≤’ стол≥тт¤. …ого родоначальником був французький ф≥лософ ќгюст онт (1798 Ц 1957).
онт висунув ≥дею створенн¤ новоњ ф≥лософ≥њ, в≥дм≥нноњ ¤к в≥д матер≥ал≥зму, так ≥ в≥д ≥деал≥зму, оск≥льки, на його думку, останн≥ н≥чого дл¤ науки не дають на зм≥ну њм повинна прийти позитивна ф≥лософ≥¤ або позитив≥зм (в≥д лат. positivus Ц позитивний).
—утн≥сть позитив≥зму в≥дображають так≥ три основн≥ його положенн¤: 1) п≥знанн¤ людини повинно бути в≥льним в≥д будь-¤коњ ф≥лософ≥њ; 2) вс¤ попередн¤ ф≥лософ≥¤ ¤к метаф≥зична, так ≥ д≥алектична повинна бути усунена ≥ зам≥нена: або спец≥альними науками, або узагальненим огл¤дом системи знань, або загальною класиф≥кац≥Їю наук, њх сп≥вв≥дношенн¤м; 3) позитивна ф≥лософ≥¤ повинна бути нейтральною, що спри¤тиме усуненню протилежност≥ м≥ж матер≥ал≥змом ≥ ≥деал≥змом.
ѕозитив≥зм онта заперечував, таким чином, роль будь-¤коњ ф≥лософ≥њ у розвитку теоретичного мисленн¤, виробленн≥ пон¤ть, зТ¤суванн≥ св≥тогл¤дних проблем науки; у досл≥дженн≥ пограничних проблем, ¤к≥ виникають на меж≥ наук, ≥ ¤к≥ не п≥ддаютьс¤ ≥нтерпретац≥њ жодноњ з них. онт фактично в≥дкинув основний предмет будь-¤кого ф≥лософського напр¤мку Ц в≥дношенн¤ Улюдина Ц св≥тФ, вважаючи таким предметом Ц класиф≥кац≥ю наук.
редо онта: Унаука повинна бути сама соб≥ ф≥лософ≥ЇюФ, тому вс≥ проблеми традиц≥йноњ ф≥лософ≥њ необх≥дно в≥дкинути ¤к псевдопроблеми.
ќднак швидко ви¤вилось безп≥дставн≥сть такоњ тези. ¬иникаЇ нова форма позитив≥зму, котра повертаЇтьс¤ до проблем попередньоњ ф≥лософ≥њ: природи п≥знанн¤, досв≥ду, проблем сп≥вв≥дношенн¤ субТЇкта ≥ обТЇкта, ф≥зичного ≥ псих≥чного, категор≥й Ур≥чФ, Усубстанц≥¤Ф, елемент≥в св≥ту тощо. ÷е Ц друга ≥сторична форма позитив≥зму Ц емп≥р≥о критицизм (в≥д грец. empirie Ц досв≥д ≥ критика) Ц досл≥вно: Укритика досв≥дуФ. ќсновоположниками цього напр¤мку були швейцарський ф≥лософ –≥хард јвенар≥ус (1843 Ц 1896) ≥ австр≥йський ф≥лософ ≈рнст ћах (1838 Ц 1916). ‘≥лософ≥¤ Удругого позитив≥змуФ була зведена мах≥змом до теор≥њ п≥знанн¤, в≥д≥рваноњ в≥д реальноњ д≥йсност≥. ќднак вона переконливо довела, що наука не може об≥йтись без ф≥лософ≥њ, њњ пон¤ть ≥ методолог≥њ, бо, ¤к говорив √егель, Увсе, що в науках засновано на розум≥, залежить в≥д ф≥лософ≥њФ (ƒив. ƒ.—.“аранов, т.2, стор.477).
¬иникненн¤ ≥ формуванн¤ Утретього позитив≥змуФ Ц неопозитив≥зму звТ¤зано з д≥¤льн≥стю таких ф≥лософ≥в, ¤к ћ.Ўл≥к (1882 Ц 1936), ќ.Ќейрат (1882 Ц 1945), –. арнап (1891 Ц 1970), √.–ейхенбах (1891 Ц 1953), Ћ.¬≥тченштейн (1889 Ц 1951), ј.јйЇр (1910 Ц 1989), Ѕ.–ассел (1872 Ц 1970) ≥ представник≥в новоњ хвил≥ постпозитив≥зму таких, ¤к . оппер (1902 Ц 1994), “. ун (народ. 1922 р.), ѕ.‘ейЇрабенд (народ. 1924 р.), ё.’абермас (народ. 1929 р.) та ≥нших.
—утн≥сть неопозитив≥зму Ц у запереченн≥ сучасноњ ф≥лософ≥њ ¤к науки, в абсолютизац≥њ науково-природничого знанн¤, в недооц≥нц≥ сусп≥льних наук. —татус науки мають, на думку ф≥лософ≥в цього напр¤мку, лише природнич≥ науки, котр≥ отримують своњ знанн¤ з допомогою природничо-експериментальних метод≥в. ‘≥лософ≥¤ не може бути наукою, оск≥льки вона своњ проблеми розвТ¤зуЇ ≥ншими методами.
ƒ≥йсно, ф≥лософ≥¤ не досл≥джуЇ своњ проблеми з допомогою науково-природничих, препаративних метод≥в таких, ¤к кристал≥зац≥¤, спектрограф≥¤, ф≥льтрац≥¤, перегонка, рентгенограф≥¤ ≥ т.п. ќднак з цього зовс≥м не випливаЇ, що ф≥лософ≥¤ не Ї наукою.
‘≥лософ≥¤ маЇ справу з найб≥льш загальними проблемами бутт¤. “ому ц≥ проблеми можуть бути зТ¤сован≥ лише адекватними њм методами п≥знанн¤ такими, ¤к ≥ндукц≥¤ ≥ дедукц≥¤, анал≥з ≥ синтез, лог≥чний ≥ ≥сторичний методи, методом сходженн¤ в≥д абстрактного до конкретного Ц з допомогою д≥алектики, њњ закон≥в ≥ принцип≥в. ѕредметом неопозитив≥зму Ї анал≥з мови науки, тлумаченн¤ текст≥в, њх по¤сненн¤.
ƒл¤ неопозитив≥зму характерними Ї три науково-п≥знавальних принципи: редукц≥онал≥зму, вериф≥кац≥њ ≥ конвенц≥онал≥зму.
ѕринцип редукц≥њ (в≥д лат. reductio Ц поверненн¤, в≥дновленн¤) Ц зведенн¤ в процес≥ досл≥дженн¤ одного ¤вища до ≥ншого, одн≥Їњ проблеми до ≥ншоњ з метою спрощенн¤ њх. ÷е Ц лог≥чний прийом, котрий застосовуЇтьс¤ у п≥знанн≥. ќднак не все складне можна звести до простого. «веденн¤, скаж≥мо, вищих форм житт¤ до нижчих Ц це нонсенс. ¬трачаЇтьс¤ специф≥ка ¤вища, тобто принцип редукц≥њ не можна абсолютизувати, ¤к це допускаЇтьс¤ у ф≥лософ≥њ неопозитив≥зму.
ѕринцип вериф≥кац≥њ Ц це перев≥рка результату досл≥дженн¤ на ≥стинн≥сть. « точки зору неопозитив≥зму ≥стинно лише те, що може бути безпосередньо емп≥рично перев≥рене на практиц≥. ѕереб≥льшенн¤, абсолютизац≥¤ цього принципу у неопозитив≥зм≥ призводить до в≥дкиданн¤ такоњ важливоњ форми розвитку природничо наукових знань, ¤к г≥потеза.
ѕринцип конвенц≥онал≥зму Ц принцип домовленост≥, УдоговоруФ. ƒосл≥дники домовл¤ютьс¤ стосовно того чи ≥ншого обТЇкту п≥знанн¤: ¤к його тлумачити, що в≥н собою ¤вл¤Ї, ¤ка його особлив≥сть тощо. јле при цьому втрачаЇтьс¤ обТЇкт п≥знанн¤ ¤к обТЇктивна реальн≥сть, саме те, з приводу чого в≥дбуваЇтьс¤ Удомовлен≥стьФ.
—учасний неопозитив≥зм мав р¤д р≥зновидностей: лог≥чний позитив≥зм, семантичний, пост-позитив≥зм тощо. јле сутн≥сть њх одна Ц абсолютизац≥¤ субТЇктивних момент≥в у п≥знанн≥, ≥гноруванн¤ його обТЇктивних момент≥в, переб≥льшенн¤ значенн¤ природничих наук, надзвичайна формал≥зац≥¤ гносеолог≥чних проблем.
Ќеобх≥дно також в≥дзначити здобутки ф≥лософ≥в Ц неопозитив≥ст≥в, а саме: њх значний вклад в розвиток лог≥ки, математики, емп≥ричноњ соц≥олог≥њ, семантики Ц анал≥зу смислу наукових терм≥н≥в, положень, знак≥в, закон≥в, њх адекватност≥ тим обТЇктам, дл¤ в≥дображенн¤ ¤ких вони створен≥.
ќсновн≥ риси сучасноњ св≥товоњ ф≥лософ≥њ. —учасна епоха характеризуЇтьс¤ небаченим дос≥ зростанн¤м впливу науково-техн≥чного прогресу на природу, на вс≥ сторони житт¤ сусп≥льства, людину, на саме њњ ≥снуванн¤ Ц результат≥ ≥нформатизац≥њ, комп'ютеризац≥њ, електронно-атомних технолог≥й, нов≥тн≥х засоб≥в масовоњ ≥нформац≥њ, ¤к≥ тепер не мають меж. ѕ≥д впливом цього формуЇтьс¤ нова картина св≥ту, в≥дбуваЇтьс¤ радикальна зм≥на ц≥нн≥сних ор≥Їнтац≥й ≥ пр≥оритет≥в людини. «агальнолюдськ≥ ц≥нност≥ набувають все б≥льшого визнанн¤. Ќав≥ть колишн≥й –ад¤нський —оюз, ¤кий фактично не визнавав У«агальну декларац≥ю прав людиниФ, прийн¤ту ќќЌ у 1948 роц≥, через 41 р≥к врешт≥-решт у 1984 роц≥ ратиф≥кував њњ.
‘≥лософ≥¤ ¤к теоретична форма в≥дображенн¤ д≥йсност≥ (форма сусп≥льноњ св≥домост≥) не може цього не враховувати. ” звТ¤зку з цим сучасна св≥това ф≥лософ≥¤ набуваЇ таких основних рис:
1. ќсмисленн¤ глобальних проблем, котр≥ сто¤ть нин≥ перед людством, а саме: еколог≥чних, ресурсозбер≥гаючих, продовольчих, демограф≥чних, енергетичних, технолог≥чних ≥ т.п.;
2. ѕереосмисленн¤ в цьому контекст≥ проблем самоњ людини, њњ виживанн¤ ¤к виду;
3. ¬изнанн¤ пр≥оритету у ф≥лософ≥њ загальнолюдських ц≥нностей, в≥дображених у У«агальн≥й декларац≥њ прав людиниФ;
4. ѕлюрал≥зм (множинн≥сть) ф≥лософських вчень ≥ напр¤мк≥в, запереченн¤ монопол≥зму будь-¤кого з них;
5. “олерантн≥сть (терпим≥сть) щодо ставленн¤ до р≥зних ф≥лософських концепц≥й;
6. ѕостановка проблеми формуванн¤ планетарноњ св≥домост≥.
2.8. ”крањнська ф≥лософ≥¤.
У¬с≥х наук с≥мТ¤ всередин≥ людини ховаЇтьс¤, тут њх джерело затаЇнн¤.Ф
√.—коворода
« давн≥х-давен украњнський народ був високорозвиненим етносом, про що св≥дчать висока трип≥льська культура. (—ередина 4 Ц 3-го тис¤чол≥тт¤ до н.е.), а також видатна памТ¤тка украњнського народу V Ц ≤’ ст. Ц "¬елесова нига". ¬ н≥й, зокрема, ч≥тко просл≥дковуЇтьс¤ характерна риса ф≥лософського св≥тогл¤ду украњнц≥в Ц непохитна в≥ра у своњ власн≥ сили та зд≥бност≥. "ј йдемо куди Ц знаЇмо...". "…демо до пол≥в наших трудитис¤, ¤к боги вел≥ли кожному чолов≥ков≥"; "ѕравда така, що ми ƒажбож≥ внуки..., а ум великий божий Ї Їдиний з нами ≥ тому творимо ≥ говоримо з богами воЇдино"; "ћаЇмо ≥стину в≥ру, що не потребуЇ людськоњ жертви"; "ћи в≥дважн≥, коли боремос¤ за житт¤..."; "≤ одс≥чемо старе житт¤ наше од нового..." (ƒив. "¬елесова нига". - ., 1994. стор. 26, 18, 14, 39, 41, 47).
¬ цих висловлюванн¤х ви¤влен≥ св≥тогл¤дн≥ ор≥Їнтац≥њ наших пращур≥в, њх ц≥нност≥, ¤к≥ вони спов≥дали: впевнен≥сть у власних силах, працьовит≥сть, творч≥сть, в≥дважн≥сть, повага до житт¤ людини, р≥шуч≥сть у боротьб≥ за свободу, оптим≥зм, над≥¤ на краще майбутнЇ.
‘≥лософ≥¤ ињвськоњ –ус≥
¬ "≤зборнику —в¤тослава" (1703 р.) серед ≥нших переклад≥в знаход¤тьс¤ уривки з "ƒ≥алектики" в≥зант≥йського ф≥лософа V≤≤ - V≤≤≤ ст. ≤оанна ƒамаск≥на, в ¤ких даЇтьс¤ таке визначенн¤ ф≥лософ≥њ: "‘≥лософ≥¤ Ї п≥знанн¤м речей божественних ≥ людських, тобто видимих ≥ невидимих. ‘≥лософ≥¤ Ї мистецтвом мистецтв ≥ наукою наук; вона Ї любовТю до мудрост≥, ≥стинною ж мудр≥стю Ї бог".
ѕереважаючим у подальшому становленн≥ ф≥лософ≥њ ињвськоњ –ус≥ стаЇ платон≥вський мотив ф≥лософ≥њ ¤к "любомудр≥¤", тобто "соф≥йне" розум≥нн¤ ф≥лософського знанн¤. ” платон≥всько-христи¤нськ≥й традиц≥њ "соф≥¤", тобто "мудр≥сть" тлумачитьс¤ ¤к особист≥сне, а не абстрактне значенн¤, що св≥дчить про екзистенц≥альн≥сть (життЇвосмислов≥сть) ф≥лософськоњ думки, а христи¤нство сприймаЇтьс¤ п≥д знаком —оф≥њ". (Ќедаремно саме —оф≥њ - ћудрост≥ в ињвськ≥й –ус≥ було присв¤чено три њњ головних храми: у иЇв≥, Ќовгород≥ та ѕолоцьку), а хрещенн¤ –ус≥ змальовуЇтьс¤ одним ≥з перших кињвських любомудр≥в ≤лар≥оном ¤к прих≥д "примудрост≥ Ѕожоњ" - —оф≥њ. “ому мудр≥сть Ї не просто "в≥данн¤м", тобто знанн¤м. ¬она Ї знанн¤м не речей самих по соб≥, а њхньоњ сут≥, ¤ка Ї "божественним задумом" њх твор≥нн¤.
‘≥лософ≥¤ ињвськоњ –ус≥ охоплюЇ пер≥од з ’≤ ст. Ќайб≥льш ранньою ориг≥нальною памТ¤ткою ц≥Їњ доби сл≥д вважати "—лово про закон ≥ благодать" ≤лар≥она. «ак≥нчуЇтьс¤ цей пер≥од в середин≥ ’≤V ст., ≥з втратою незалежност≥ √алицько-¬олинським кн¤з≥вством, культура ¤кого безпосередньо розвивала здобутки ињвськоњ –ус≥. ¬продовж цього пер≥оду ф≥лософ≥¤ ≥снувала ¤к сукупн≥сть ф≥лософських ≥дей, ¤к≥ структурували св≥тогл¤д ≥ в≥дображалис¤ у всьому масив≥ результат≥в культурно творчост≥. “обто ф≥лософ≥¤ ще не вид≥лилась у в≥дносно самост≥йну сферу теоретичного освоЇнн¤ св≥ту.
ќтже, державотворч≥ процеси, сусп≥льн≥ в≥дносини, культура в ц≥лому ≥ ф≥лософ≥¤ зокрема формуютьс¤ спочатку на власн≥й родоплем≥нн≥й основ≥, на перших порах без впливу б≥льш розвинених цив≥л≥зац≥й.
—уттЇвий вплив на розвиток ињвськоњ –ус≥ зд≥йснило хрещенн¤ –ус≥ у 988 р. ÷¤ ≥сторична под≥¤ привела до того, що через ¬≥зант≥ю в культуру давн≥х русич≥в входить антична ф≥лософ≥¤, христи¤нська л≥тература, завд¤ки чому –усь познайомилас¤ з дос¤гненн¤ми культури, ф≥лософ≥њ давньоЇвропейських народ≥в. јле здобутки античноњ ф≥лософ≥њ проникали в культуру –ус≥ через христи¤нських автор≥в ≥ в христи¤нськ≥й "обробц≥". ¬насл≥док цього ф≥лософ≥¤ сприймаЇтьс¤ русичами ¤к частина теолог≥њ, ¤ка п≥дпор¤дкована теолог≥њ. ÷е призвело до того, що тривалий пер≥од давньоруська ф≥лософ≥¤ ≥снувала ¤к п≥дпор¤дкована рел≥г≥њ частина культури.
¬арто також в≥дзначити, що христи¤нство, христи¤нськ≥ та античн≥ автори були в≥дом≥ лише вузькому колу духовноњ ел≥ти сусп≥льства. ќсновна ж маса населенн¤ –ус≥ продовжувала в≥рити у традиц≥йних ¤зичницьких бог≥в Ц ѕеруна, ƒаждьбога, —трибога тощо. ¬се це призвело до того, що ф≥лософ≥¤ ињвськоњ –ус≥ на перших порах свого розвитку мала перш за все просв≥тницький характер, њњ основне завданн¤ вбачалос¤ в тому, щоб розТ¤снювати народу основн≥ положенн¤ христи¤нства ≥ христи¤нськоњ ф≥лософ≥њ. —аме тому давньоруськ≥ автори писали своњ твори не у форм≥ наукових трактат≥в, а у вигл¤д≥ послань, пропов≥дей, звертань тощо.
ќсновою проблемою ф≥лософ≥њ цього пер≥оду була людина, сенс њњ бутт¤, розум≥нн¤ людського щаст¤ та шл¤х≥в його дос¤гненн¤, сп≥вв≥дношенн¤ Ѕога ≥ людини, тобто морально-етична проблематика.
ћорально-етичний напр¤мок у ф≥лософ≥њ ињвськоњ –ус≥ започаткував митрополит ≤лар≥он, ¤кий у 1051 р. написав вже згадуваний тв≥р "—лово про закон ≥ благодать", в ¤кому осмислюЇтьс¤ ≥стор≥¤ людства, вказуЇтьс¤ на њњ ц≥л≥сний характер, розгл¤даютьс¤ проблеми сенсу людського житт¤, свободи людини у св≥т≥ на основ≥ христи¤нських догмат≥в.
” творчост≥ митрополита кињвського лимента —мол¤тича (серед. ’≤≤ ст.) ф≥лософська проблематика представлена б≥льш ч≥тко й систематично. –озгл¤даючи життЇво-смислов≥ проблеми бутт¤ людини, в≥н виходить з того, що ≥стина вже закладена у Ѕ≥бл≥њ, тому завданн¤м розуму ≥ ф≥лософ≥њ пол¤гаЇ в тому, щоб в≥рно зрозум≥ти цю божественну ≥стину. ” "ѕосланн≥ ѕресв≥тер≥ ‘ом≥" —мол¤тич досл≥джуЇ питанн¤, ¤ким же Ї справедливий життЇвий шл¤х людини ≥ робить висновок, що це Ї ос¤гненн¤м запов≥дей, ¤к≥ дан≥ людин≥ Ѕогом, та неухильне њх виконанн¤. Ќа думку автора, найб≥льше перешкоджають людин≥ йти праведним шл¤хом дв≥ њњ вади - марнославство ≥ славолюбство.
ќдн≥Їю з най¤скрав≥ших постатей серед д≥¤ч≥в культури ињвськоњ –ус≥ ’≤≤ ст. Ї ирило Їпископ “уровський. ¬≥н народивс¤ (1130 р.) у заможн≥й с≥мТњ в невеличкому м≥ст≥ “уров≥, там пройшов його життЇвий шл¤х, ¤кий зак≥нчивс¤ у 1182 р. « 1169 р. ирило стаЇ Їпископом “уровським ≥ був ним, очевидно, до самоњ смерт≥. ¬ його творчому доробку пор¤д з урочистими "—ловами" вид≥л¤ютьс¤ "Ѕес≥ди", посланн¤ сучасним йому пол≥тичним ≥ церковним д≥¤чам.
“ворч≥сть ирила Ї не лише високим зразком волод≥нн¤ словом, але й насичена глибоким моральним зм≥стом, що й зумовило високий авторитет його ¤к Їпископа. “вори “уровського найповн≥ше репрезентують широке коло комплексу тих ≥дей, ¤к≥ розробл¤лис¤ у ф≥лософськ≥й думц≥ ињвськоњ –ус≥. Ќа в≥дм≥ну в≥д багатьох сучасник≥в в≥н не комп≥л¤тор, а ориг≥нальний мислитель. «розум≥ло, що в≥н не м≥г вийти за меж≥ середньов≥чного способу мисленн¤ ≥ тому пост≥йно використовуЇ традиц≥йн≥ авторитетн≥ тексти, устален≥ образи й сюжети. “ворч≥сть ирила безпосередньо повТ¤зана з грецькою культурою, перш за все з в≥зант≥йською, а через нењ - ≥ з античною спадщиною.
” вченн≥ про бутт¤ (онтолог≥њ) “уровський виходить з фундаментального протиставленн¤ двох св≥т≥в Ц земного ≥ небесного, видимого й невидимого, що ≥ Ї суттю христи¤нського дуал≥зму взагал≥. «начну увагу в≥н прид≥л¤Ї анал≥зов≥ протилежностей "внутр≥шнього" ≥ "зовн≥шнього", њх сп≥вв≥дношенню ¤к церковного ≥ св≥тського, христи¤нського ≥ поганського. як висновок Ц зовн≥шнЇ Ї темр¤вою, внутр≥шнЇ Ц св≥тлом.
÷¤ особлив≥сть у розум≥нн≥ св≥ту визначаЇ й п≥дх≥д “уровського до центральноњ проблеми ф≥лософ≥њ ињвськоњ –ус≥ Ц проблеми людини, що Ї ц≥лком законом≥рним, адже в природ≥ людини поЇднан≥ обидв≥ сторони христи¤нськоњ картини св≥ту.
–озгл¤даючи сп≥вв≥дношенн¤ УЅог Ц людинаФ, “уровський безперечний пр≥оритет надаЇ Ѕогов≥, ¤кий Ї творчою силою, творцем всього сутнього; людина ж перебуваЇ у стан≥ п≥дкоренн¤ Ѕогов≥. ¬одночас мислитель акцентуЇ увагу на тому, що весь задум створенн¤ спр¤мований до вищоњ мети, ¤кою Ї людина. Ѕог в≥дкриваЇ ≥стину людин≥, вказуЇ њй шл¤х до обожненн¤, не позбавл¤ючи свободи вол≥ людини у вибор≥ м≥ж добром ≥ злом.
ирило “уровський обірунтовуЇ позиц≥ю христи¤нського антропоцентризму, зг≥дно ¤коњ кожна людина, ¤к праведник, так ≥ гр≥шник, Ї предметом Ѕожоњ уваги. ¬иход¤чи з такоњ позиц≥њ, ирило обірунтовуЇ сп≥вв≥дношенн¤ т≥ла ≥ душ≥, ¤ка Ї одн≥Їю з центральних у творчост≥ мислител¤. ѕри цьому в≥н в≥дходить в≥д абсолютного протиставленн¤ т≥ла ≥ душ≥, прагне подолати њх суперечлив≥сть Ц адже з христи¤нськоњ позиц≥њ душа не може бути т≥льки чистою, а т≥ло Ц т≥льки гр≥шним. ƒуша, хоча вона ≥ вторинна за походженн¤м, творитьс¤ не ≥з земл≥, Ї витоком Ѕожого ƒуху. ƒуша, за “уровським, Ї життЇвим началом людини, в≥д нењ вит≥кають доброчинн≥ вчинки. якщо ж душа п≥дкор¤Їтьс¤ т≥лесному началу, то це призводить людину до гр≥ха.
Ќайб≥льш в≥домими ≥ значними творами ирила “уровського Ї Уѕов≥ст≥ про б≥лоризц¤Ф, Уѕритча про сл≥пц¤ й хромц¤Ф, У—ловоФ.
–озгл¤даючи ≥стор≥ю давньоруськоњ ф≥лософ≥њ, не можна об≥йти ≥ њњ гносеолог≥чн≥ проблеми. —еред них значне м≥сце займаЇ проблема значенн¤ серц¤ в п≥знанн≥ ≥ житт≥ людини. ѕ≥дкреслюючи роль розуму, давньоруськ≥ мислител≥ не заперечували ≥ значенн¤ почутт≥в та вол≥ в п≥знавальн≥й д≥¤льност≥ людини, вищою метою ¤коњ Ї дос¤гненн¤ сп≥лкуванн¤, злитт¤ з божественною ≥стиною. ” цьому процес≥ особлива увага прид≥л¤Їтьс¤ органу, завд¤ки ¤кому стаЇ можливим залученн¤ людини до вищоњ ≥стини. “аким органом вважалос¤ серце ¤к та ланка, ¤ка зводить воЇдино розум, почутт¤ ≥ волю людини. —ерце Ї центром, завд¤ки ¤кому людина приЇднуЇтьс¤ до вищого, сакрального св≥ту.
—аме виокремленн¤ рол≥ серц¤ суттЇво вплинуло на подальший розвиток украњнськоњ ф≥лософськоњ думки, одн≥Їю з своЇр≥дних рис ¤коњ стало зосередженн¤ уваги на розробц≥ Уф≥лософ≥њ серц¤Ф, перш за все у творчост≥ .“ранкв≥л≥она-—тавровецького, √.—ковороди, ѕ.ёркевича.
” ф≥лософ≥њ ¤к складовоњ культури пер≥оду ињвськоњ –ус≥ в≥дображаютьс¤ переважно дв≥ суперечност≥ давньоруського сусп≥льства: боротьба труд¤щих проти соц≥ального гнобленн¤ та м≥жусобиц≥ в пан≥вному клас≥ сусп≥льства. “ому основним спр¤муванн¤м теоретичних концепц≥й, що виникають у звТ¤зку з осмисленн¤м цих суперечностей, Ї прагненн¤ до њх помТ¤кшенн¤, до гармон≥зац≥њ сусп≥льного житт¤. ÷≥ теор≥њ соц≥ального примиренн¤ звернен≥ передус≥м до сфери морал≥, адже вихованн¤ кожноњ людини в дус≥ принцип≥в любов≥, милосерд¤ ≥ терп≥нн¤ маЇ привести до мирного ≥ дружнього соц≥ального житт¤ (мабуть, це звучить актуально й дл¤ сьогоденн¤ в ”крањн≥).
” розвиток соц≥ально-ф≥лософськоњ думки цього пер≥оду значний внесок зробили численн≥ УѕатерикиФ, особливо знаменитий У иЇво-ѕечерський патерикФ, в ¤ких формуЇтьс¤ етичний ≥деал украњнськоњ культури. —в¤т≥сть, образ св¤того розум≥Їтьс¤ ¤к вт≥ленн¤ морального ≥деалу. —аме в цей пер≥од зростаЇ ≥нтерес до окремоњ особистост≥, до особливостей њњ внутр≥шнього св≥ту та своЇр≥дност≥ життЇвого шл¤ху. ѕроблема добра ≥ зла поЇднуЇтьс¤ з проблемою св¤тост≥ ≥ гр≥ховност≥ людини, з пон¤тт¤м плот≥ ≥ душ≥, т≥ла ≥ духу.
«а час≥в ињвськоњ –ус≥ виникають перш≥ спроби осмисленн¤ ≥стор≥њ та њњ сенсу, дол≥ та призначенн¤ батьк≥вщини, рол≥ христи¤нства в ≥стор≥њ, сп≥вв≥дношенн¤ необх≥дност≥ (тобто УзаконуФ) та свободи (Ублагодат≥Ф).
”крањнська ф≥лософ≥¤ ’≤V Ц ’V≤ стол≥тт¤. ”крањнська ф≥лософ≥¤ ’≤V Ц ’V≤ стол≥тт¤ представлена Їрес¤ми, гуман≥стичними напр¤мками, д≥¤льн≥стю рел≥г≥йно-нац≥ональних братств.
™рес≥ слугували рел≥г≥йною оболонкою соц≥ального протесту народних мас проти ≥снуючоњ влади, п≥дтриманоњ церквою. ™рес≥ (в≥д грец. Ц особливе в≥ровченн¤) Ц р≥зн≥ в≥дхиленн¤ в≥д оф≥ц≥йного в≥ровченн¤.
√уман≥стичний напр¤мок розвитку ф≥лософ≥њ ”крањни репрезентують так≥ мислител≥, ¤к ё.ƒрогобич (1450 Ц 1494), ѕ.–ус≥н (народ. 1470 р.), —.ќр≥хоський (1513 Ц 1566) та ≥нш≥. ’арактерною рисою њх гуман≥стичного вченн¤ був антропоцентризм, велич людини, њњ розум, внутр≥шн≥й св≥т.
ƒругий гуман≥стичний напр¤мок мав звТ¤зок з д≥¤льн≥стю просв≥тник≥в ќстрозькоњ академ≥њ (√.—мотрицький, …. н¤гиницький, ≤.¬ишенський). ќсоблив≥стю цього напр¤мку була ≥де¤ збереженн¤ ≥ розвитку давньословТ¤нськоњ мови, використанн¤ њњ духовного потенц≥алу дл¤ становленн¤ людини ¤к особистост≥, њњ самоп≥знанн¤, духовного зростанн¤.
¬ ’V≤ стол≥тт≥ на ”крањн≥ виникають рел≥г≥йно-нац≥ональн≥ орган≥зац≥њ православноњ ор≥Їнтац≥њ, так зван≥ братства, д≥¤льн≥сть ¤ких була спр¤мована проти рел≥г≥йного, нац≥онального ≥ соц≥ального пригнобленн¤ украњнського ≥ б≥лоруського населенн¤ з боку панськоњ ѕольщ≥ ≥ католицькоњ церкви.
“ак≥ братства були створен≥ у Ћьвов≥, иЇв≥, ¬≥льно, ћ≥нську, ќстроз≥ та багатьох ≥нших м≥стах.
’арактерними рисами д≥¤льност≥ братських угрупувань були: антиклерикальна, реформац≥йна спр¤мован≥сть Ц антикатолицизм; протест проти нац≥онального ≥ соц≥ального поневоленн¤; культурно-просв≥тницька д≥¤льн≥сть; розгл¤д проблем людини, поЇднанн¤ в н≥й т≥лесного ≥ духовного начал, Їднанн¤ њњ з Ѕогом.
ƒ≥¤льн≥сть братських шк≥л, попри њхню ≥сторичну обмежен≥сть, спри¤ла становленню самосв≥домост≥ православного люду, подальшому розвитку гуман≥стичних традиц≥й украњнськоњ ф≥лософ≥њ.
‘≥лософ≥¤ иЇво-ћогил¤нськоњ академ≥њ. иЇво-ћогил¤нська академ≥¤ виникаЇ на баз≥ ињвськоњ братськоњ школи та школи иЇво-ѕечерського монастир¤, ¤к≥ були обТЇднан≥ зусилл¤ми митрополита ѕетра ћогили в 1632 р. —початку це був колег≥ум, а згодом, з 1701 року, став академ≥Їю, першим вищим навчальним закладом сх≥дних словТ¤н. ¬перше в ”крањн≥ ф≥лософ≥¤ викладалас¤ окремо в≥д теолог≥њ. ѓњ викладанн¤ в значн≥й м≥р≥ було схоластичним. ¬икладач≥ академ≥њ розум≥ли ф≥лософ≥ю ¤к систему дисципл≥н чи наук, покликаних в≥днайти ≥стину, причину речей, даних людин≥ богом, а також досл≥дити моральн≥ основи њњ житт¤. ≤стину вони ототожнювали з вищим бутт¤м, тобто богом, ¤кого вважали також творцем природи.
¬изначними ф≥лософами, котр≥ представл¤ли иЇво-ћогил¤нську академ≥ю, були ≤.√≥зель (бл. 1600 Ц 1683), …. ононович-√орбацький (пом. 1653 р.), —.яворський (1658 Ц 1722), ‘.ѕрокопович (1681 Ц 1736), √. ониський (1717 Ц 1795) та ≥нш≥.
«агальною ознакою њх ф≥лософського вченн¤ було те, що воно в значн≥й м≥р≥ ірунтувалос¤ на ≥деал≥стичних, теософських началах. “еософ≥¤ ( в≥д грец. тео Ц бог, соф≥¤ Ц мудр≥сть) Ц рел≥г≥йно-ф≥лософське вченн¤, котре претендуЇ на те, щоб Унауковими методамиФ довести Убожественну мудр≥стьФ, зробивши њњ надбанн¤м особи. ¬они ¤к правило, визнавали першопричиною всього ≥снуючого бога, котрий творить не лише реч≥, Уматер≥юФ, але ≥ њх УформуФ.
–азом з тим п≥д впливом розвитку науки ≥, насамперед, природознавства у ф≥лософ≥њ иЇво-ћогил¤нськоњ академ≥њ поступово зм≥щуютьс¤ акценти з теософ≥њ до пантењзму, до визнанн¤ того, що сама природа Ї богом. Уѕовне визначенн¤ природи, Ц писав найв≥дом≥ший ф≥лософ академ≥њ ‘.ѕрокопович, Ц зб≥гаЇтьс¤ з богом в≥дносно природних речей, в ¤ких в≥н необх≥дно ≥снуЇ ≥ ¤к≥ в≥н рухаЇ. «в≥дси виходить, що це визначенн¤ не лише природи..., але воно, очевидно, в≥дноситьс¤ до матер≥њ ≥ форми (÷ит по: У‘илософска¤ мысль в иеве. ., 1982, стор. 123).
ƒоречно в≥дзначити, що розум≥нн¤ ф≥лософами академ≥њ взаЇмозвТ¤зку матер≥њ ≥ форми, хоч ≥ ірунтувалос¤ на пантењстичн≥й основ≥, суттЇво в≥др≥зн¤лось в≥д тлумаченн¤ цього питанн¤ у ф≥лософ≥њ јр≥стотел¤. ” останнього матер≥¤ Ї пасивною, ≥нертною, форма ж Ї активною, рухливою, причинною. Ћише вона даЇ ≥мпульс до розвитку. ѕроф. академ≥њ …. ононович-√орбацький, в противагу античному ф≥лософу, п≥дкреслював, що Уматер≥¤ не пасивна, ¤к вважав јр≥стотель, а активна, бо з нењ вивод¤тьс¤ вс≥ форми... ¬с¤ природа Ц це субстанц≥¤ д≥¤нн¤Ф (там же, стор. 125). Ућатер≥¤ Ї активною ≥ д≥¤льноюФ, Ц погоджувавс¤ учень ононовича-√орбацького Ц ≤.√≥зель, Ц але Уактивна сила кожноњ реч≥Ф залежить в≥д Увсемогутност≥ божоњФ (там же, стор. 126).
≤. √≥зель Ц самобутн≥й ≥ глибокий мислитель. ¬≥н стверджував, що матер≥¤ (безумовно, створена богом) не може бути знищена н≥ в ¤к≥сному, н≥ в к≥льк≥сному в≥дношенн≥. ¬она не виникаЇ ≥ не зникаЇ в процес≥ њњ перетворенн¤, а лише переходить з одного стану в ≥нший. Ућатер≥¤, Ц писав ф≥лософ, Ц Ї в однаков≥й к≥лькост≥ ≥ до того, в ¤кому вигл¤д≥ вона була у т≥л≥ дерева, ≥ пот≥м, перебуваючи в т≥л≥ вогню, котрий виник з цього дереваФ (там же, стор. 127).
“аку ж думку под≥л¤в ≥ ‘.ѕрокопович, ¤кий п≥дкреслював, що Упершу матер≥ю не можна н≥коли н≥ створити, н≥ зруйнувати, а також н≥ зб≥льшити, н≥ зменшити ту, ¤ку створив бог напочатку св≥ту...; в ¤к≥й к≥лькост≥ вона створена, такою ж залишаЇтьс¤ до цього часу ≥ залишитьс¤ завждиФ (там же, стор. 127 Ц 128).
‘≥лософському вченню професор≥в иЇво-ћогил¤нськоњ академ≥њ було притаманне розум≥нн¤ Їдност≥ матер≥њ ≥ руху, його суперечливост≥, плинност≥ речей. –ух Ц це така властив≥сть матер≥њ, без ¤коњ не можна збагнути будь-¤ких зм≥н, процес≥в виникненн¤ ≥ зникненн¤, круговороту в природ≥. УЅез ірунтовного розум≥нн¤ руху, Ц писав ‘.ѕрокопович, Ц неможливо добре зрозум≥ти ≥ всього ≥ншого..., бо вс≥ перем≥ни, виникненн¤ ≥ загибель, круговорот небес, рух елемент≥в, активн≥сть ≥ пасивн≥сть, б≥жуч≥сть ≥ зм≥нн≥сть в≥дбуваютьс¤ завд¤ки рухов≥. –ух ¤вл¤Ї собою ¤к би загальне житт¤ всього св≥туФ (там же, стор. 128 Ц 129). ќднак Упричиною причинФ цього руху, на думку ф≥лософа, Ї бог, тобто ц¤ проблема теж вир≥шувалас¤ ф≥лософами академ≥њ з позиц≥й пантењзму.
–азом з тим, незважаючи на так≥ пантењстичн≥ у¤вленн¤, у ф≥лософ≥њ иЇво-ћогил¤нськоњ академ≥њ знаходили в≥дображенн¤ елементи д≥алектики, глибокого розум≥нн¤ сутност≥ протилежностей у розвитку природи, њњ речей ≥ ¤вищ. ≤.√≥зель, наприклад, вважав, що реч≥ рухаютьс¤ сам≥ по соб≥ ≥ це в≥дбуваЇтьс¤ внасл≥док д≥¤нн¤ протилежних сил, Уде немаЇ протилежностей, Ц писав ≤.√≥зель, Ц там немаЇ н≥ виникненн¤, н≥ знищенн¤Ф, тобто немаЇ руху. У–ух, Ц п≥дкреслював ‘.ѕрокопович, Ц виникаЇ з протилежного; тобто спокою.
¬с¤ природа Ї Їдн≥стю руху ≥ спокою. якщо реч≥ рухаютьс¤ чи знаход¤тьс¤ у спокоњ, то все це обусловлюЇтьс¤ самою природою, њњ УпринципамиФ. ‘.ѕрокопович висловлював таку думку: Уѕрирода Ї принципом ≥ причиною руху ≥ спокою, тобто ¤кщо реч≥ рухаютьс¤, њх рух обумовлюЇтьс¤ природою, ≥ ¤кщо перебувають у спокоњ, то њх спок≥й знову-таки обумовлюЇ природа... т≥ла за своЇю природою або рухаютьс¤ або знаход¤тьс¤ у спокоњФ (там же, стор. 130).
ƒосить зм≥стовно представлена у ф≥лософ≥њ иЇво-ћогил¤нськ≥й академ≥њ концепц≥¤ п≥знанн¤. ‘≥лософи академ≥њ ¤к≥ мали сумн≥в у можливост¤х людини п≥знати оточуючий њњ св≥т, розум≥ли, що зд≥йснюЇтьс¤ ¤к на р≥вн≥ в≥дчутт≥в, так ≥ на р≥вн≥ розуму. ¬еликого значенн¤ в процес≥ п≥знанн¤ вони надавали чуттЇв≥й д≥¤льност≥ людини, вважаючи, що п≥знанн¤ не може об≥йтись без цього. УЅудь-¤ке п≥знанн¤, Ц наголошував —.яворський, Ц залежить в≥д в≥дчутт≥вФ. Ќе менше категоричним було також судженн¤ …. ононовича-√орбацького: Ув ≥нтелект≥ немаЇ н≥чого, чого б не було ран≥ше у в≥дчутт¤хФ (там же, стор. 133).
ќднак, ¤ким би важливим не було б чуттЇве п≥знанн¤ людини, воно само по соб≥ ще не даЇ можливост≥ проникнути у сутн≥сть речей ≥ ¤вищ. ƒл¤ цього потр≥бен розум, ≥нтелектуальна д≥¤льн≥сть, з допомогою ¤коњ людина може зд≥йснити це. Ѕо в≥дчутт¤ в≥дображають д≥йсн≥сть конкретно, безпосередньо, а розум Ц опосередковано, узагальнено, абстрактно ≥ це в≥дображенн¤ б≥льш досконале. У–озум, Ц писав ≤.√≥зель, Ц п≥знаЇ чуттЇв≥ образи б≥льш досконало, н≥ж в≥дчутт¤, бо в≥дчутт¤ п≥знаЇ матер≥ально ≥ конкретно, а розум Ц нематер≥ально ≥ абстрактноФ (там же, стор. 134).
«даЇтьс¤, що вищенаведен≥ р¤дки вз¤т≥ ≥з сучасних досл≥джень по теор≥њ п≥знанн¤, наст≥льки вони њй в багатьох в≥дношенн¤х адекватн≥. ÷е ¤скраве св≥дченн¤ високого розвитку украњнськоњ ф≥лософ≥њ ’V≤≤ Ц ’V≤≤≤ стол≥тт¤.
–езультатом п≥знанн¤ людини Ї дос¤гненн¤ нею ≥стини. ÷е зд≥йснюЇтьс¤, на думку ф≥лософ≥в академ≥њ, двома шл¤хами Ц лог≥чним (в≥дпов≥дн≥сть знанн¤ д≥йсност≥) ≥ трансцендентальним, тобто таким, ¤кий надаЇтьс¤ людин≥ богом, через його одкровенн¤.
ўо ж до критер≥ю ≥стини, то тут ми маЇмо пом≥тне переб≥льшенн¤ чуттЇвого п≥знанн¤, котре вважалос¤ не лише початком п≥знанн¤, але ≥ критер≥Їм його достов≥рност≥. У‘≥зичн≥ теор≥њ, Ц наголошував ‘.ѕрокопович, Ц стають б≥льш точними... через випробуванн¤ њх органами в≥дчутт¤Ф (там же, стор. 133).
“аким чином, ф≥лософ≥¤ иЇво-ћогил¤нськоњ академ≥њ, з одного боку, ірунтувалас¤ головним чином на теософськ≥й, пантењстичн≥й ≥ дењстичн≥й основах, а, з ≥ншого, ≥ це Ї значним надбанн¤м њњ розробник≥в, глибоке розум≥нн¤ сутност≥ природи, њњ руху ≥ розвитку, самоњ матер≥њ, к≥льк≥сноњ ≥ ¤к≥сноњ стаб≥льност≥ останньоњ, елемент≥в д≥алектики протилежностей, теор≥њ п≥знанн¤ ≥ т.п., що спри¤ло становленню ≥ розвитку наукового св≥торозум≥нн¤. ‘≥лософ≥¤ иЇво-ћогил¤нськоњ академ≥њ Ц ц≥нне надбанн¤ украњнськоњ духовноњ культури.
‘≥лософ≥¤ √.—. —ковороди. ¬идатний украњнський ф≥лософ √.—. —коворода (1722 Ц 1794), вихованець иЇво-ћогил¤нськоњ академ≥њ, ф≥лософ, поет ≥ мандр≥вник, пос≥даЇ особливе м≥сце в ≥стор≥њ украњнськоњ ф≥лософ≥њ. ўе за його житт¤ про нього складалис¤ легенди ¤к про украњнського —ократа. ” 16 рок≥в в≥н став студентом ињвськоњ академ≥њ, певний час перебував у дв≥рськ≥й капел≥ у ѕетербурз≥, мандрував по крањнах «ах≥дноњ ™вропи, знав мови, вивчав ф≥лософ≥ю, був знавцем античноњ ≥ патр≥стичноњ л≥тератури. „асом свого становленн¤ ≥ особист≥сного утвердженн¤ —коворода вважав своњ 30 рок≥в; л≥тературну д≥¤льн≥сть в≥н почав з другоњ половини 60-х рок≥в. «а його житт¤ н≥чого не було надруковано, вже п≥сл¤ смерт≥ стають в≥домими цикли його ф≥лософських д≥алог≥в (УЌарк≥сФ, У—имфон≥¤ наречена книга асханьФ, У∆ена ЋотоваФ, Уѕотоп зм≥њнФ та ≥нш≥).
‘≥лософська концепц≥¤ √.—ковороди Ц пантењзм. Ѕог ≥ природа Ц це Їдине ц≥ле: кожна людина маЇ в соб≥ Ѕога, в≥н не ≥снуЇ поза людиною. √оловна проблема його ф≥лософ≥њ Ц це проблема людини. …ого ф≥лософ≥¤ УпрактичнаФ, оск≥льки ф≥лософа ц≥кавить передус≥м моральна проблематика. ” центр≥ уваги ф≥лософ≥њ Умандр≥вного ф≥лософаФ Ц рел≥г≥йн≥ ≥ моральн≥ проблеми. √.—коворода викладаЇ њх мовою образ≥в, символ≥в, метафор. ћетодом розробленн¤ цих проблем Ї пошук ≥ протиставленн¤ протилежностей, суперечностей, антитез, тому цей метод називають антитетичним.
ƒл¤ √.—ковороди весь св≥т Ї прос¤кненим протилежност¤ми: житт¤ Ц смерть, св≥тло Ц т≥нь, безглузд¤ Ц мудр≥сть, плач Ц см≥х, безчест¤ Ц слава, лют≥сть Ц мил≥сть, початок Ц к≥нець тощо. ”се в св≥т≥ рухаЇтьс¤ м≥ж протилежност¤ми у кол≥ (Ук≥льц≥Ф), початком ¤кого Ї в≥дпаданн¤ в≥д Ѕога, а к≥нцем Ц поверненн¤ до нього.
√.—коворода не створив теоретично оформленого ≥ систематизованого вченн¤. —вою ф≥лософ≥ю в≥н розум≥в, ¤к вм≥нн¤ жити в Ѕогов≥, у гармон≥њ з природою, у мир≥ з людьми ≥ власною сов≥стю. У оли дух людини веселий, думки спок≥йн≥, серце мирне, Ц то й усе св≥тле, щасливе, блаженне. ќце ≥ Ї ф≥лософ≥¤Ф, Ц стверджував —коворода.
ѕров≥дними ≥де¤ми ф≥лософ≥њ √.—ковороди стали:
Ц вченн¤ про людину, про самоп≥знанн¤ ¤к Їдиний шл¤х до Ѕога ≥ до щаст¤;
Ц вченн¤ про три св≥ти, ¤к≥ складають все ≥снуюче;
Ц ≥де¤ подв≥йноњ природи трьох св≥т≥в;
Ц Уф≥лософ≥¤ серц¤Ф ¤к осередку духовного житт¤ людини та головного ≥нструменту самоп≥знанн¤;
Ц етичний ≥деал Унер≥вноњ р≥вност≥Ф та ≥де¤ Усродноњ прац≥Ф.
ѕо своњй любов≥ до людини Ѕог дав њй все необх≥дне, вважав мислитель. ѕричому все, що потр≥бне, зробив легким, а важке Ц непотр≥бним. Ќайпотр≥бн≥шим дл¤ людини Ї щаст¤, Умир душевнийФ. ¬оно доступне вс≥м, пол¤гаЇ в п≥знанн≥ себе ¤к образу Ѕожого. Уѕогл¤нь у себеФ, тобто п≥знай себе Ц це основний мотив ф≥лософ≥њ —ковороди.
ƒал≥, вважав ф≥лософ, усе створене Ѕогом можна визначити ¤к три св≥ти: перший Ї загальний св≥т, Уде живе усе породженеФ, Ув≥н складаЇтьс¤ ≥з незчисленних св≥т≥в ≥ Ї великий св≥тФ макрокосм; другий св≥т Ц це м≥крокосм людини; трет≥й Ц символ≥чний св≥т Ѕ≥бл≥њ. —имволи Ѕ≥бл≥њ Уведуть думку нашу до розум≥нн¤ в≥чноњ натуриФ.
ожен ≥з трьох св≥т≥в складаЇтьс¤ з двох УнатурФ, маЇ подв≥йну природу, одна з ¤ких Ц видима (матер≥альна), друга Ц невидима, тобто божественна, Ц вважав —коворода. Ќевидима натура ≥ Ї Ѕогом, ¤кий пронизуЇ собою все суще (отже, тут ми бачимо ренесансний пантењзм, про що вже говорилос¤ ран≥ше). ћакросв≥т за зовн≥шньою матер≥альною оболонкою приховуЇ внутр≥шн≥й божественний сенс. ћ≥кросв≥т м≥стить у соб≥ гр≥ховну, т≥лесну, земну природу людини, але разом з тим, Ц правдиву, д≥йсну природу Ц людину ¤к образ ≥ подобу Ѕожу. «а символами Ѕ≥бл≥њ, за Увидимою натуроюФ њњ тексту потр≥бно вп≥знати ≥ розгадати живий дух, невидимий сенс божественного одкровенн¤.
Ќа противагу ѕросв≥тництву ≥ рац≥онал≥зму ’V≤≤≤ ст. —коворода створюЇ вченн¤ про УсерцеФ, ¤к позасв≥дом≥ ≥ надрозумов≥ глибини людськоњ душ≥. —ерце Ц це Убезодн¤Ф людськоњ душ≥, через ¤ку в≥дкриваЇтьс¤ божественна Убезодн¤Ф, тому Убезодн¤ кличе безоднюФ, через п≥знанн¤ себе людина п≥знаЇ Ѕога. —ерце, а не розум виступаЇ джерелом бажань, почутт≥в ≥ думок. –азом з тим людське серце Ї засобом п≥знанн¤, саме у ньому повинн≥ зТЇднатис¤ розум ≥ в≥ра, розум ≥ вол¤ людини.
“аким чином, етичне вченн¤ √.—ковороди спр¤моване на пошук шл¤ху, що веде до д≥йсноњ людини, до щаст¤, до Уобожненн¤Ф, до уподобанн¤ Ѕогу. Ћюдська дол¤ залежить в≥д природних нахил≥в, а тому у кожн≥й людин≥ Ї нахил до УсродноњФ соб≥ справи. ƒл¤ дос¤гненн¤ внутр≥шнього спокою ≥ миру потр≥бно додержуватис¤ правила про Усродн≥стьФ, жити у злагод≥ з≥ своњм характером, з власною природою, не насилувати своњх схильностей ≥ обдарувань. “ому етичним ≥деалом —ковороди Ї ≥деал нер≥вноњ р≥вност≥, адже ус≥ люди Ї лише Ут≥нню справжньоњ людини, ус≥ р≥вн≥ перед Ѕогом, але разом з тим вс≥ Ї р≥зними, тому що мають свою власну натуру. ™диною метою вс≥х людей Ї наближенн¤ до Ѕога, але кожна людина маЇ св≥й шл¤х до Ѕога, своЇ призначенн¤.
”крањнська ф≥лософ≥¤ ’≤’ Ц початку ’’ ст. ”крањнська ф≥лософ≥¤ ’≤’ Ц початку ’’ стол≥тт¤ представлена такими ≥менами, ¤к ќ.Ќовицький (1806 Ц 1884), —.√огоцький (1813 Ц 1898), “.Ўевченко (1814 Ц 1861), ћ. остомаров (1817 Ц 1885), ѕ.ёркевич (1827 Ц 1874), ћ.ƒрагоманов (1841 Ц 1895) та ≥ншими.
ƒл¤ мислител≥в цього пер≥оду характерне глибоке розум≥нн¤ проблем ф≥лософ≥њ, соц≥олог≥њ, ≥сторичного процесу, соц≥ально-пол≥тичноњ ≥ нац≥ональноњ проблематики.
ѕроф. ињвського ун≥верситету —.√огоцький вперше в –ос≥йськ≥й ≥мпер≥њ створив чотиритомну ф≥лософську енциклопед≥ю Ц У‘≥лософський лексиконФ (1857). ѕроф. ќ. Ќовицький видав р¤д ф≥лософських праць, високо ц≥нував вченн¤ видатного н≥мецького ф≥лософа √егел¤ за його глибоке розум≥нн¤ законом≥рност≥ ≥сторичного поступу, нер≥дко посилавс¤ на нього, використовував його судженн¤. “ак, у в≥дпов≥дност≥ з гегел≥вською ф≥лософ≥Їю, в≥н стверджував, що ф≥лософ≥¤, УЇ наука, тобто думка, котра прагне до повного ≥ систематичного розвитку самоњ себеФ, що ф≥лософськ≥ вченн¤ р≥зних час≥в ≥ народ≥в Усуть р≥зноб≥чн≥ ≥ р≥зноман≥тн≥ способи в≥дтворенн¤ д≥йсност≥ в думкахФ (пор≥вн¤йте висловлюванн¤ √егел¤ про те, що Уф≥лософ≥¤ Ї в думках охоплена епохаФ) тощо.
–азом з тим це не завадило ќ.Ќовицькому п≥ддавати ф≥лософську концепц≥ю √егел¤ за рац≥онал≥зм р≥зк≥й критиц≥, оск≥льки зм≥ст духовного св≥ту людини, Уживе в переконанн¤х серц¤, а не в пон¤тт¤х розумуФ. ÷¤ критика зд≥йснювалас¤ ќ.Ќовицьким з позиц≥й ≥ррац≥онал≥зму ≥ тењзму, з позиц≥й того, що Ув≥ра завжди вища знанн¤, рел≥г≥¤ вище ф≥лософ≥њ (там же, стор. 197).
ѕ≥сл¤ √.—ковороди пров≥сником ф≥лософ≥њ украњнського духу був “.√.Ўевченко. ¬ажливою рисою його ф≥лософських, сусп≥льно-пол≥тичних погл¤д≥в була посл≥довна ≥ безкомпром≥сна антикр≥посницька спр¤мован≥сть, непримиренна боротьба проти самодержавноњ пол≥тики нац≥онального гнобленн¤ народ≥в, в≥дстоюванн¤ демократизму у нац≥ональному питанн≥.
¬ ≥сторичному минулому ”крањни його ц≥кавили под≥њ ≥ традиц≥њ, повТ¤зан≥ з визвольною боротьбою украњнського народу проти ≥ноземних загарбник≥в, проти соц≥ального рабства ≥ нац≥онального гнобленн¤. ѕоет-ф≥лософ високо оц≥нив «апорозьку —≥ч, ¤ка в≥д≥грала важливу роль в ≥стор≥њ ”крањни ≥ становить њњ славетну стор≥нку.
’вилювала “.√.Ўевченка ≥ словТ¤нська проблема, ¤ку в≥н розвТ¤зував з позиц≥й демократизму ≥ братерськоњ Їдност≥ словТ¤н.
—в≥тосприйн¤ттю Ўевченка притаманний принциповий антропоцентризм ¤кий зумовлюЇ сприйн¤тт¤ навколишнього св≥ту природи, ≥стор≥њ й культури кр≥зь призму переживань, бажань, потреб ≥ прагнень людини. ƒл¤ нього цей св≥т уособлюЇ ”крањна ¤к екзест≥йний стан бутт¤. …ого особиста дол¤ й дол¤ його народу стають в≥ддзеркаленн¤м одне одного. ÷¤ ф≥лософ≥¤ глибоко ≥ндив≥дуальна, особиста ≥, разом з тим, ірунтувалас¤ на нац≥ональн≥й ≥дењ украњнського народу, його ментальност≥. ”люблений герой Ўевченка Ц лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступаЇ оборонцем р≥дного краю, нос≥Їм народноњ правди ≥ чест≥.
¬≥нець Ўевченковоњ творчост≥ Ц уславленн¤ свободи, першоњ ≥ неодм≥нноњ передумови людського поступу, добробуту й щаст¤. ƒо найволелюбн≥ших твор≥в належить його У обзарФ.
“.Ўевченко Ц поет-пророк. ¬≥н в≥рив у те, що представники науки ≥ техн≥ки допоможуть труд¤щ≥й людин≥, що њхн≥ в≥дкритт¤ служитимуть трудовому народу. ћайбутн¤ ”крањна повинна стати св≥том, зв≥льненим в≥д зла.
ћ. остомаров Ц ≥сторик, етнограф, громадський д≥¤ч. ќсобливе значенн¤ при вивченн≥ його соц≥ально-ф≥лософських погл¤д≥в маЇ прац¤ У ниги бутт¤ украњнського народуФ, у ¤ких висв≥тлюЇтьс¤ траг≥чна ≥стор≥¤ украњнського народу ≥ виголошуЇтьс¤ впевнен≥сть, що в≥н обовТ¤зково в≥дродитьс¤ ¤к самобутн≥й культурний етнос.
” 1861 р. остомаров публ≥куЇ велику статтю, в ¤к≥й робить спробу проанал≥зувати основн≥ риси украњнськоњ духовност≥ у пор≥вн¤нн≥ з рос≥йською й доходить до висновку, що украњнський народ маЇ своњ власн≥ етнопсихолог≥чн≥ характеристики, ¤к≥ виокремлюють його серед ≥нших народ≥в, зокрема рос≥йського.
ќдним ≥з визначних украњнських ф≥лософ≥в ’≤’ стол≥тт¤ був ѕ.ёркевич Ц ірунтовний розробник самобутньоњ концепц≥њ Уф≥лософ≥њ серц¤Ф.
ѕ.ёркевич був переконаний, що в серц≥ людини Ц найглибша основа ≥ духовно-етичне джерело людського ≥снуванн¤. ¬ д≥¤льност≥ серц¤ Ц в почутт¤х, переживанн¤х, емоц≥¤х, реакц≥¤х, а не в думках, в њх всезагальност≥, в≥дображаЇтьс¤ ≥ндив≥дуальн≥сть особистост≥. ‘≥лософ п≥дкреслюЇ, що розум лише вершина, а не кор≥нн¤ духовного житт¤ людини. «нанн¤ ми отримуЇмо в результат≥ духовноњ д≥¤льност≥; лише тод≥, коли воно проникло в серце, знанн¤ може бути засвоЇним.
Ѕудучи рел≥г≥йним ф≥лософом, ѕ.ёркевич не визнавав ≥снуванн¤ матер≥ального начала незалежно в≥д духу. Ућатер≥альне началоФ Ї лише таким, коли воно розгл¤даЇтьс¤ у взаЇмод≥њ з духом. ѕро Удуховне началоФ ми маЇмо у¤вленн¤ в результат≥ самоспостереженн¤, внутр≥шнього досв≥ду.
ѕ.ёркевич розгортаЇ ц≥л≥сну систему доказ≥в стосовно серц¤ ¤к осередд¤ ус≥Їњ т≥лесност≥ ≥ духовноњ д≥¤льност≥ людини, найсуттЇв≥шого органу, в≥дправноњ точки рух≥в, бажань, почутт≥в, думок, емоц≥й з ус≥ма њх в≥дт≥нками ≥ особливост¤ми. Ѕо:
Ц серце Ї охоронцем ≥ нос≥Їм ус≥х т≥лесних ≥ духовних сил людини;
Ц серце Ї центром духовного житт¤ людини. ¬оно зачинаЇ ≥ породжуЇ р≥шуч≥сть людини на т≥, чи ≥нш≥ проступки; в ньому виникають багатоман≥тн≥ нам≥ри ≥ бажанн¤; воно Ї осередд¤м вол≥ людини та њњ бажань;
Ц серце Ї центром вс≥х п≥знавальних д≥й душ≥ людини. ¬се, що ми знаЇмо, що ми пригадуЇмо Ц все йде в≥д серц¤;
Ц серце Ї осередд¤м багатоман≥тних душевних почувань, хвилювань ≥ пристрастей людини;
Ц серце Ц основа њњ морального житт¤, моральний стрижень. Ћише серце здатне передати вс≥ нюанси морального стану людини.
“ому серце Ї найважлив≥шою складовою частиною нашого ≥снуванн¤. —тан серц¤ в≥дображаЇ весь наш духовний стан. Ћюдина повинна в≥ддати Ѕогов≥ одне своЇ серце, щоб стати йому в≥рним в думках, словах ≥ справах (ƒив. ѕ.ƒ.ёркевич. ‘илософские произведени¤. ћ., 1990, стор. 73).
У‘≥лософ≥¤ серц¤Ф ѕ.ёркевича Ц ф≥лософ≥¤ кард≥оцентризму (в≥д грец. кард≥о Ц серце, в центр≥).
ћ.ƒрагоманов Ц украњнський ≥сторик, мислитель, громадсько-пол≥тичний д≥¤ч. ќсновн≥ його ф≥лософсько-соц≥олог≥чн≥ погл¤ди викладен≥ у двотомному виданн≥ УЋ≥тературно-публ≥цистичн≥ прац≥Ф. ¬≥н переконаний у безмежних можливост¤х людського розуму ≥ науки п≥знати навколишн≥й св≥т. ” своњх досл≥дженн¤х ƒрагоманов прид≥л¤Ї значну увагу проблем≥ методу, зокрема, дл¤ п≥знанн¤ сусп≥льного житт¤ використовуЇ соц≥олог≥чний метод, ¤кий передбачаЇ анал≥з основних елемент≥в кожного сусп≥льного ¤вища, розкритт¤ њх взаЇмозвТ¤зку ≥ взаЇмод≥њ.
¬≥дзначаючи велике значенн¤ економ≥чних фактор≥в у розвитку сусп≥льства, ћ.ƒрагоманов не погоджуЇтьс¤ з тим, що цей фактор Ї Їдино вир≥шальним, виступаЇ проти одноб≥чного його переоц≥нюванн¤, оск≥льки людство однаковою м≥рою загинуло б ≥ в≥д голоду, ≥ в≥д безпл≥дд¤, ≥ в≥д ≥д≥отизму. “ому безглуздо вир≥шувати, ¤ка саме потреба найголовн≥ша, оск≥льки кожна з них головна.
’арактерною рисою соц≥олог≥чних погл¤д≥в мислител¤ Ї те, що Уосновною одиницеюФ сусп≥льства в≥н вважав людську особу. ѓњ добробут ≥ щаст¤ були дл¤ нього важливою метою поступу.
‘≥лософ≥¤ ≤.‘ранка. ≤.я.‘ранко (1856 Ц 1916) Ц видатний украњнський письменник, ф≥лософ, громадський д≥¤ч. «ак≥нчив ф≥лософський факультет Ћьв≥вського ун≥верситету (1880), мав вчену ступ≥нь доктора ф≥лософ≥њ, ¤ку отримав у ¬≥денському ун≥верситет≥ (1893).
—в≥тогл¤д ≤.‘ранка формувавс¤ в складних умовах пореформеноњ √аличини п≥д вир≥шальним впливом революц≥йного демократизму “.Ўевченка, рос≥йських революц≥йних демократ≥в ’≤’ стол≥тт¤, т≥сного звТ¤зку з роб≥тничим ≥ демократичним рухом «ах≥дноњ ”крањни. «а свою сусп≥льно-пол≥тичну д≥¤льн≥сть, пропаганду соц≥ал≥стичних ≥дей, заклики до повстанн¤ украњнського народу проти поневоленн¤, ‘ранко неодноразово п≥ддававс¤ увТ¤зненню з боку австр≥йських властей.
‘≥лософськ≥ погл¤ди ‘ранка зазнали значного впливу марксистських ≥дей. ¬≥н був знайомий з У ап≥таломФ .ћаркса, частину ¤кого переклав на украњнську мову, твором ‘.≈нгельса Ујнти-ƒюр≥нгФ тощо.
—воњ ф≥лософськ≥ погл¤ди ‘ранко виклав в прац¤х Ућисл≥ о еволюц≥њ в ≥стор≥њ людськост≥Ф, Уўо таке поступ?Ф, Уѕро працюФ, У атех≥зис економ≥чного соц≥ал≥змуФ, У ≥лька сл≥в о т≥м, ¤к упор¤дкувати наш≥ людов≥ видавництваФ, УЌайнов≥ш≥ напр¤мки в народознавств≥Ф та багатьох ≥нших прозових, поетичних та публ≥цистичних творах.
ќсновою св≥тогл¤ду ≤.‘ранка Ї ф≥лософський матер≥ал≥зм.
” зб≥рц≥ У«≥вТ¤ле лист¤Ф, говор¤чи про матер≥ал≥стичне розум≥нн¤ д≥йсност≥, ≤.‘ранко в≥дзначаЇ, що в основ≥ всього ≥снуючого лежить не ≥де¤, дух, а матер≥¤, ¤ка в≥чна ≥ не маЇ н≥ початку, н≥ к≥нц¤. ѓњ найважлив≥шою властив≥стю Ї рух, зм≥на, плинн≥сть. У¬ д≥йсност≥, в природ≥, Ц писав ‘ранко, Ц все п≥дл¤гаЇ безперервн≥й зм≥н≥, руху ≥ обм≥ну матер≥њФ.
ћислитель був переконаний, що житт¤, обТЇктивна д≥йсн≥сть Ї визначальним у в≥дношенн≥ до св≥домост≥, що св≥дом≥сть Ц результат поступового ≥ складного розвитку матер≥њ, що природа створила людину з њњ високою орган≥зац≥Їю, а не ¤кась ≥стота Ц природу, ¤к про це тверд¤ть ф≥лософи-≥деал≥сти.
≤.‘ранко доводив безмежн≥сть п≥знанн¤ на противагу агностицизму, в≥рив у п≥знаванн≥сть св≥ту ≥ його законом≥рностей.
У...ЌемаЇ певних меж, Ц писав в≥н, Ц котр≥ вказують людин≥: до сих п≥р д≥йдеш, а дал≥ Ц н≥. “е, що вчора п≥знати здавалос¤ неможливим, ви¤вл¤Їтьс¤ можливим сьогодн≥Ф. ѕрирода, на його думку, п≥знаванна, вона Ї своЇр≥дною книгою, ¤ку людина повинна читати, щоб бути щасливою, бо знанн¤ закон≥в розвитку полегшить њњ житт¤. “≥льки матер≥ал≥стична ф≥лософ≥¤, п≥дкреслював ≤.‘ранко, може дати люд¤м можлив≥сть в≥дкрити безл≥ч таЇмниць, розкрити њх, п≥знати ≥ використати, бо лише вона здатна обТЇктивно зТ¤сувати факти, закони сусп≥льного розвитку на основ≥ досл≥джень зовн≥шнього св≥ту.
≤.‘ранко розум≥в, що ≥деал≥стична ф≥лософ≥¤ не ставила своЇю умовою досл≥дженн¤ закон≥в ≥ сил природи, а звертала свою увагу на безпл≥дне розм≥ркуванн¤. ≤деал≥сти вважають, що зовн≥шн≥й св≥т Ї т≥льки в≥дбитком нашоњ думки, пох≥дним нашого УяФ. ѕод≥бн≥ твердженн¤, писав ≤.‘ранко, породили у подальшому так≥ безглузд≥ ≥дењ, котр≥ под≥л¤Ї реакц≥йна ф≥лософ≥¤ Ўопенгауера або √артмана, що Ї запереченн¤м ус¤коњ здоровоњ науки.
¬ теор≥њ п≥знанн¤ ≤.‘ранко в≥ддавав перевагу њњ чуттЇвому етапу. ¬≥н вважав, що людина може говорити, думати лише про те, що у форм≥ вражень д≥йшло до њњ св≥домост≥. ќднак в≥дчутт¤ ще не дають повного знанн¤. ѕовнота його дос¤гаЇтьс¤ Укритичним розумом, котрий спираЇтьс¤ на детальне вивченн¤ ≥ пор≥вн¤нн¤ факт≥в ≥ ¤вищФ.
≤.‘ранко розум≥в, що процес п≥знанн¤ складний процес ≥ його результати повинн≥ п≥дкр≥плюватис¤ практикою. ќднак в≥н не зм≥г збагнути вс≥Їњ складност≥ процесу п≥знанн¤, не п≥дн¤вс¤ до розум≥нн¤ практики ¤к сукупноњ матер≥ально-предметноњ д≥¤льност≥ людини. ѕрактику ‘ранко розум≥в ¤к критер≥й в≥рност≥ в≥дображенн¤ д≥йсност≥ в художн≥х образах.
≤.‘ранко ви¤вл¤в глибоке розум≥нн¤ окремих елемент≥в д≥алектики. ¬≥н вимагав розгл¤дати ¤вища в њх розвитку. У’то каже УпоступФ, той каже одним духом дв≥ реч≥. ќдно те, що все на св≥т≥ зм≥нюЇтьс¤, н≥що не стоњть на м≥сц≥, а друге..., що поступ веде до добраФ. ѕри цьому ‘ранко ви¤вл¤Ї розум≥нн¤ суперечливост≥ сусп≥льного житт¤. Ќа думку ф≥лософа причина розвитку лежить в самих речах ≥ ¤вищах. ожний предмет маЇ в соб≥ внутр≥шню силу, що спричин¤Ї рух. ÷¤ внутр≥шн¤ сила Ц суперечн≥сть, ¤ка У... вир≥внюЇ вс≥ нер≥вност≥, котра з найр≥знородн≥ших частей творить одноц≥льну Їдн≥стьФ. ‘ранко дор≥каЇ тим ф≥лософам, ¤к≥ не бачили причинного звТ¤зку ¤вищ, внутр≥шньоњ д≥алектики в предметах ≥ ¤вищах обТЇктивноњ д≥йсност≥.
≤.‘ранко був близьким до розум≥нн¤ причинного звТ¤зку матер≥альних, економ≥чних в≥дносин ≥ сфер духовного житт¤ сусп≥льства. “ак, в статт≥ УЌайнов≥ш≥ напр¤мки в народознавств≥Ф в≥н п≥дкреслюЇ, що сусп≥льн≥ ≥ пол≥тичн≥ установи Ї лише зовн≥шн≥м ви¤вом, Унадбудовою продукц≥йних в≥дносинФ. ‘ранко переконаний, що р≥вень духовного житт¤ сусп≥льства залежить в≥д стану його економ≥ки.
≤.‘ранко розум≥в, що економ≥чн≥ зм≥ни у сусп≥льств≥ мус¤ть спричин¤ти ≥ духовн≥ зм≥ни у св≥домост≥ людей, бо без цього не можна зд≥йснити н≥¤к≥ кор≥нн≥ соц≥альн≥ перетворенн¤. ÷≥ зм≥ни у св≥домост≥ людей мислитель повТ¤зував з боротьбою проти рел≥г≥њ ≥ ≥деал≥зму, проти кр≥посницькоњ ≥деолог≥њ, соц≥ального ≥ нац≥онального гн≥ту украњнського народу з боку царизму.
¬иступи ‘ранка проти рел≥г≥њ ≥ ≥деал≥зму, проти кр≥посницькоњ ≥деолог≥њ становл¤ть суттЇву рису його ф≥лософського св≥тогл¤ду.
¬плив марксистськоњ ф≥лософ≥њ на ‘ранка позначивс¤ ≥ в розум≥нн≥ ним рол≥ народних мас в ≥сторичному процес≥. ¬≥н розум≥в, що корол≥, полководц≥, р≥зн≥ завойовники не т≥льки не УробилиФ ≥ не Уробл¤тьФ ≥стор≥њ, а, навпаки, ≥стор≥¤ породжуЇ њх самих. Ѕо вони зТ¤вилис¤ ≥ стали необх≥дними лише внасл≥док певних соц≥альних передумов.
¬ галуз≥ естетики ≤.‘ранко теж сто¤в на матер≥ал≥стичн≥й основ≥. ƒжерелом цього були естетичн≥ погл¤ди рос≥йських революц≥он≥ст≥в-демократ≥в 40-60 рок≥в ’≤’ стол≥тт¤, естетика “.Ўевченка.
ƒл¤ естетики ≤.‘ранка, ¤к ≥ дл¤ його сучасник≥в Ц ѕ.ћирного, ѕ.√рабовського, ћ. оцюбинського, Ћ.”крањнки, Ц характерною Ї боротьба за реал≥зм, народн≥сть мистецтва. «а основу останнього, за висловом ‘ранка, необх≥дно брати Ужитт¤ ¤к Їдиний кодекс естетичнийФ.
¬иступаючи проти Ќечу¤-Ћевицького, котрий проголошував в≥чн≥сть закон≥в мистецтва ≥ розгл¤дав л≥тературу ¤к надкласове ¤вище, ‘ранко наголошував, що такоњ л≥тератури немаЇ у св≥т≥, а Ув≥чн≥ закони мистецтваФ Ц це Устаре см≥тт¤Ф, ¤ке догниваЇ на см≥тнику ≥стор≥њ ≥ ¤ке перегризають т≥льки платн≥ в≥слюки-л≥тератори, що пишуть на л≥кт≥ своњ пов≥ст≥ ≥ фейлетони. Ћ≥тература повинна бути живим в≥дбитком сучасного житт¤ народного, його образом Ц ось висновок, до ¤кого приходить ≤.‘ранко.
≤.‘ранко, йдучи за “.Ўевченком, не переставав закликати украњнський народ до боротьби за своЇ соц≥альне ≥ нац≥ональне визволенн¤. …ого громадська, л≥тературна ≥ наукова д≥¤льн≥сть характеризуЇтьс¤, насамперед, соц≥ально-пол≥тичною спр¤мован≥стю, революц≥йн≥стю, що в≥дображала боротьбу труд¤щих мас зах≥дноњ ”крањни проти поневоленн¤. ≤ в ц≥й боротьб≥ ‘ранко займав видатне м≥сце ¤к революц≥онер-демократ, мислитель, традиц≥њ ¤кого Ї ц≥нним надбанн¤м украњнськоњ сусп≥льно-пол≥тичноњ думки.
ќсновн≥ риси украњнськоњ ф≥лософ≥њ. ≤, насамк≥нець, необх≥дно визначити основн≥ риси украњнськоњ ф≥лософ≥њ, що њй притаманн≥. Ќими, принаймн≥, Ї так≥:
Ц формуванн¤ ф≥лософськоњ думки украњнського етносу на самобутн≥й, м≥фолог≥чн≥й основ≥;
Ц суттЇве рел≥г≥йне забарвленн¤ давньоруськоњ ф≥лософ≥њ;
Ц в≥дображенн¤ у давньоруськ≥й ф≥лософ≥њ в≥ри у власн≥ сили ≥ зд≥бност≥ етносу, прагненн¤ до Їднанн¤ ус≥х руських земель;
Ц переважанн¤ у ф≥лософськ≥й думц≥ ињвськоњ –ус≥ морально-етичноњ проблематики сп≥взвучноњ з христи¤нськими ц≥нност¤ми;
Ц дуал≥зм ≥ пантењзм украњнськоњ ф≥лософ≥њ ’V≤≤≤ стол≥тт¤.
Ц Уф≥лософ≥¤ серц¤Ф ¤к самобутн¤ ≥нтерпретац≥¤ Їдност≥ розуму, вол≥, почутт≥в людини, ¤к зас≥б п≥знанн¤, долученн¤ њњ до вищого, позаземного божественного св≥ту;
Ц захист ≥нтерес≥в труд¤щих, боротьба проти њх соц≥ального ≥ нац≥онального гнобленн¤;
Ц глибоке розум≥нн¤ в украњнськ≥й ф≥лософ≥њ ’≤’ стол≥тт¤ проблем ф≥лософського матер≥ал≥зму, елемент≥в д≥алектики; боротьба проти ≥деал≥зму.
”крањнська ф≥лософ≥¤ Ї ф≥лософ≥Їю украњнського духу.
онтрольн≥ запитанн¤
1. ¬ чому пол¤гаЇ предмет ф≥лософ≥њ екзистенц≥ал≥зму?
2. «Т¤суйте основн≥ принципи екзистенц≥альноњ ф≥лософ≥њ.
3. ўо таке Уекзистенц≥¤Ф?
4. ” чому сутн≥сть неотом≥стськоњ ф≥лософ≥њ?
5. «Т¤суйте принципи неопозитив≥стськоњ ф≥лософ≥њ.
6. ўо таке принцип вериф≥кац≥њ?
7. ¬ чому пол¤гають основн≥ риси сучасноњ св≥товоњ ф≥лософ≥њ?
8. «Т¤суйте основн≥ риси античноњ ф≥лософ≥њ.
9. ¬ чому сутн≥сть стих≥йноњ д≥алектики √еракл≥та?
10. –озкрийте сутн≥сть ф≥лософського вченн¤ ѕлатона.
11. ¬ чому пол¤гаЇ критика јр≥стотел¤ Утеор≥њ ≥дейФ ѕлатона?
12. Ќазв≥ть основн≥ риси середньов≥чноњ ф≥лософ≥њ.
13. ” чому пол¤гаЇ гуман≥зм ф≥лософ≥њ епохи ¬≥дродженн¤?
14. «Т¤суйте основн≥ риси ф≥лософ≥њ епохи ¬≥дродженн¤.
15. «Т¤суйте сутн≥сть ф≥лософського вченн¤ ƒекарта.
16. ўо таке ≥ндукц≥¤ ≥ дедукц≥¤?
17. «Т¤суйте сутн≥сть рац≥онал≥зму ≥ емп≥ризму.
18. ўо означаЇ пон¤тт¤ Усенсуал≥змФ?
19. ¬ чому пол¤гаЇ матер≥ал≥стичне вченн¤ ƒж.Ћокка?
20. «Т¤суйте соц≥ально-пол≥тичн≥ погл¤ди ƒж.Ћокка.
21. ’то був засновником французького просв≥тництва?
22. ¬ чому сутн≥сть соц≥ально-пол≥тичного вченн¤ ¬ольтера?
23. яке визначенн¤ дл¤ пон¤тт¤ Уматер≥¤Ф ѕ.√ольбах?
24. як≥ риси притаманн≥ ф≥лософ≥њ Ќового часу?
25. ¬ чому пол¤гаЇ основна суперечн≥сть ф≥лософського вченн¤ анта?
26. «Т¤суйте сутн≥сть д≥алектики √егел¤.
27. ¬ чому ви¤вл¤Їтьс¤ гуман≥зм ф≥лософ≥њ ‘ейербаха?
28. ¬ чому пол¤гають основн≥ риси марксистськоњ ф≥лософ≥њ?
29. ¬ чому сутн≥сть матер≥ал≥стичного розум≥нн¤ ≥стор≥њ?
30. Ќа ¤ких засадах формувалас¤ украњнська ф≥лософ≥¤?
31. ќхарактеризуйте особливост≥ давньоруськоњ ф≥лософ≥њ.
32. яка проблематика була дом≥нуючою в украњнськ≥й ф≥лософ≥њ?
33. ¬ чому пол¤гаЇ дуал≥зм украњнськоњ ф≥лософ≥њ ’V≤≤≤ стол≥тт¤?
34. ¬ чому сутн≥сть пантењзму √. —ковороди?
35. «Т¤суйте сутн≥сть Уф≥лософ≥њ серц¤Ф.
36. –озкрийте теоретичн≥ основи св≥тогл¤ду ≤.‘ранка.
37. ўо таке ф≥лософ≥¤ украњнського духу?
“еми реферат≥в
1. ѕредмет, основн≥ пон¤тт¤ та принципи ф≥лософ≥њ екзистенц≥ал≥зму.
2. ѕроблеми людини та њњ свободи у екзистенц≥альн≥й ф≥лософ≥њ.
3. —утн≥сть рел≥г≥йного екзистенц≥ал≥зму.
4. Ќеотом≥зм Ц ф≥лософська доктрина католицькоњ церкви.
5. —утн≥сть том≥зму та його основн≥ принципи.
6. Ќеопозитив≥зм, його сутн≥сть та особливост≥.
7. ѕринципи неопозитив≥зму.
8. јнтична д≥алектика.
9. ‘≥лософ≥¤ ѕлатона.
10. ‘≥лософське вченн¤ јр≥стотел¤.
11. ≈тика —ократа.
12. √уман≥зм ф≥лософ≥њ епохи ¬≥дродженн¤.
13. ≤ндуктивний метод ‘.Ѕекона.
14. –ац≥онал≥зм –.ƒекарта.
15. —енсуал≥зм ƒж.Ћокка.
16. ћатер≥ал≥зм ѕ.√ольбаха.
17. ¬ченн¤ про людину .√ельвец≥¤.
18. јгностицизм ≤. анта.
19. —утн≥сть д≥алектики √.√егел¤.
20. ќсновна суперечн≥сть ф≥лософськоњ системи √.√егел¤.
21. јнтрополог≥зм Ћ.‘ейербаха.
22. ћарксистська ф≥лософ≥¤ ¤к радикальне оновленн¤ св≥товоњ ф≥лософ≥њ.
23. ѕередумови ≥ джерела формуванн¤ ф≥лософських у¤влень сх≥дних словТ¤н.
24. ‘≥лософ≥¤ у иЇво-ћогил¤нськ≥й академ≥њ.
25. ‘≥лософська система √. —ковороди.
26. ‘≥лософська спадщина √. —ковороди ≥ сучасн≥сть.
27. ≈тичне вченн¤ √. —ковороди.
28. ард≥оцентризм украњнськоњ ф≥лософ≥њ.
29. √уман≥зм ф≥лософ≥њ “.Ўевченка.
30. ‘≥лософськ≥ погл¤ди ≤.‘ранка
31. ѕроблеми ф≥лософського матер≥ал≥зму у творчост≥ ≤.‘ранка.
32. ‘≥лософ≥¤ ”крањни другоњ половини ’≤’ Ц початку ’’ стол≥тт¤.
–екомендована л≥тература
1. Ѕерд¤ев Ќ.ј. ÷арство духа и щарство кеар¤. ћ., 1995.
2. ∆ильсон Ё. –азум и ќткровение в —редние века. Ѕогословие в культуре —редневековь¤. ., 1992.
3. ∆.-ѕ. —артр. Ёкзистенциализм Ц это гуманизм. —умерки богов. ћ., 1990.
4. ќртега-и-√ассет ’. „то такое философи¤. ћ., 1991.
5. ’айдеггер ћартин. ¬рем¤ и бытие. ћ., 1993.
6. ћаритен ∆. ‘илософи¤ в мире. ћ., 1994.
7. амю ј. Ѕунтующий человек. ћ., 1990.
8. ясперс . —мысл и назначение истории. ћ., 1991.
9. ‘илософи¤ ’’ века. ћ., 1997.
10. —овременна¤ западна¤ филоиофи¤. —ловарь. ћ., 1991.
11. —овременна¤ буржуазна¤ философи¤. ћ., 1978.
12. ‘илософский энциклопедический словарь. ћ., 1984.
13. —пиркин ј.√. ‘илософи¤ учебник. ћ., 1998.
14. анке ¬.ј. ќсновы философии. ћ., 2000.
15. ћатериалисты древней √реции. ћ., 1955.
16. ‘рагменты ранних греческих философов. ћ., 1989.
17. јнтологи¤ мировой философии, т.1, ћ., 1969.
18. јристотель, ѕолитика. —оч. в 4-х томах, т.4, ћ., 1983.
19. ћакиавелли Ќикколо. √осударь. ћ., 1990.
20. Ѕекон ‘. Ќов≥й органон. —оч. в 2-х томах, т.2, ћ., 1972.
21. √егель √. ¬.‘. Ёнциклопеди¤ философских наук в 3-х томах. т.1, ћ., 1 Ќаука логики. 1974.
22. ƒекарт ‘. –ассуждение о методе. »збр. произв. в 2-х томах, т.1, ћ., 1989.
23. √ельвеций . ќ человеке. —оч. в 2-х томах, т.2, ћ., 1974.
24. √ольбах ѕ. —истема природы. »збр. соч. в 2-х томах, т.1, ћ., 1963.
25. ант ». ритика чистого разума. —оч в 6-ти томах, т.3, ћ., 1964.
26. Ћокк ƒж. ќпыт о человеческом разуме. »збр. соч. в 2-х томах, т.1, ћ., 1969.
27. √улыга ј.¬. Ќемецка¤ класическа¤ философи¤. ћ., 1986.
28. ћаркс . “езисы о ‘ейербахе. .ћаркс и ‘.Ёнгельс. —оч. т. 3.
29. “аранов ѕ.—. јнатоми¤ мудрости. 120 философов. ∆изнь, судьба, учение, в 2-х томах. —имферополь, 1996.
30. ‘ейербах Ћ. ќсновные положени¤ философии будущего. »збр. филос. соч. в 2-х томах, т.1, ћ., 1955.
31. узнецов ¬.Ќ., ћееровский Ѕ.¬., √р¤знов ј.‘. «ападноевропейска¤ философи¤ ’V≤≤≤ века. ћ., 1985.
32. раткий очерк истории философии. ћ., 1960.
33. јлександров √.‘. »стори¤ западно-европейской философии. ћ., 1946.
34. ‘≥лософ≥¤. Ќавчальний пос≥бник, 2-ге виданн¤, перероблене ≥ доповнене. «а ред. ≤.‘.Ќадольного. ., 2001.
35. ¬елесова книга. ., 1994.
36. √рушевський ћ.—. ќчерк истории украинского народа. ., 1991.
37. √орський ¬.—. ≤стор≥¤ украњнськоњ ф≥лософ≥њ. урс лекц≥й. ., 1996.
38. ≤стор≥¤ ф≥лософ≥њ ”крањни. ѕ≥дручник. ., 1994.
39. —коворода √.—. ѕовне з≥бр. твор≥в у 2-х томах, ., 1973.
40. ‘ранко ≤.я. «≥бр. твор≥в у 50-ти томах, том 45, ., 1986.
41. „ижевський ƒ. Ќариси ≥стор≥њ ф≥лософ≥њ на ”крањн≥. ., 1992.
42. ёркевич ѕ.ƒ. ‘илософские произведени¤. ћ., 1990.
43. ‘илософска¤ мысль в иеве (историко-философский очерк). ., 1982.
<< попередн¤ зм≥ст наступна >>
