“ема 1. ‘≥лософ≥¤, њњ сутн≥сть, особливост≥ та функц≥њ
‘≥лософ≥¤ ¤к мудр≥сть. ‘≥лософ≥¤ ¤к форма сусп≥льноњ св≥домост≥. ќсобливост≥ ф≥лософського знанн¤. ѕредмет ф≥лософ≥њ. јльтернативн≥ способи осмисленн¤ проблем бутт¤. ƒ≥алектика ≥ метаф≥зика. ‘≥лософ≥¤ ≥ св≥тогл¤д. ‘≥лософ≥¤ ≥ наука. ‘≥лософ≥¤ ≥ рел≥г≥¤. ‘≥лософ≥¤ ≥ право. ‘ункц≥њ ф≥лософ≥њ.
‘≥лософ≥¤ ¤к мудр≥сть. ‘≥лософ≥¤ одна з найдавн≥ших наук, котра бере св≥й початок ще з VI стол≥тт¤ до нашоњ ери, тобто ≥снуЇ вже понад 2500 рок≥в. ¬она складна за своњм зм≥стом, предметом та функц≥¤ми. ‘≥лософ≥¤ Ї одночасно: формою сусп≥льноњ св≥домост≥, св≥тогл¤дом ≥ наукою. ‘≥лософ≥ю ще з давн≥х давен визначали ¤к любов до мудрост≥ (слово Уф≥лософ≥¤Ф грецького походженн¤ Ц в≥д phileo Ц люблю ≥ sophia Ц мудр≥сть). ўо це означаЇ? ўо таке мудр≥сть?
ўоб зТ¤сувати ц≥ питанн¤ сл≥д мати на уваз≥, принаймн≥, три важливих моменти:
1) ‘≥лософ≥¤ маЇ справу з найб≥льш загальними, фундаментальними проблемами ≥снуванн¤ св≥ту, а саме: його Їдност≥, природи, тенденц≥й розвитку тощо. «нанн¤ ж загального, фундаментального Ї виключно важливим дл¤ п≥знанн¤ ≥стини, оск≥льки у загальному б≥льше суттЇвого, н≥ж у частковому. Ќе випадково, патр≥арх св≥товоњ ф≥лософ≥њ јристотель, ¤кого √егель називав Увчителем людстваФ стверджував, що Утой, хто знаЇ загальне, знаЇ б≥льше того, хто знаЇ частковеФ.
ѕ≥знати, зТ¤сувати загальне Ц непросто, бо воно неочевидне. «агальне це таке, що не сприймаЇтьс¤ на р≥вн≥ в≥дчутт≥в. «агальне Ї продуктом лог≥чного мисленн¤. ¬оно ¤вл¤Ї собою основну п≥двалину наукового знанн¤. јристотель п≥дкреслював, що Узнанн¤м в найб≥льш≥й м≥р≥ волод≥Ї той, хто знаЇ загальне. ћабуть, важче всього дл¤ людини п≥знати саме це, найб≥льш загальне, бо воно дальше всього знаходитьс¤ в≥д чуттЇвих сприйн¤тьФ.
ќск≥льки ф≥лософ≥¤ досл≥джуЇ найб≥льш загальн≥ проблеми ≥снуванн¤ св≥ту, ост≥льки вона саме тому здатна ос¤гнути його в ц≥лому, дати ц≥л≥сне у¤вленн¤ про св≥т, його розвиток, тенденц≥њ поступу. ÷е торкаЇтьс¤ також ≥ св≥ту самоњ людини, њњ виникненн¤, розвитку, м≥сц¤ в природ≥ тощо.
”¤вленн¤ про предмет в ц≥лому, його ц≥л≥сне баченн¤ Ї надбанн¤м розуму людини, св≥дченн¤м могутност≥ њњ ≥нтелекту, здатност≥ зТ¤совувати найб≥льш загальн≥ законом≥рност≥ розвитку всього сутн≥сного. У‘≥лософ≥¤, - в≥дзначав √егель, - займаЇтьс¤ не окремими ситуац≥¤ми, а загальним мисленн¤м, оск≥льки проникаЇ в ц≥ле (просл≥дковуЇ загальн≥ законом≥рност≥...)Ф. ѕод≥бну думку висловлював також в≥домий ≥спанський ф≥лософ ќртега-≥-√ассет: У‘≥лософ≥¤, - говорив в≥н, - Ї ун≥версальною ≥ абсолютною наукоюФ, ф≥лософ≥¤ Ц У це пошук ц≥лого, загальногоФ, Уце п≥знанн¤ ”н≥версумуФ.
—кладн≥ ¤вища чи процеси людина може охопити в мисленн≥ в ц≥лому, але за умови, коли здатна вид≥лити найб≥льш загальне, суттЇве, притаманне ус≥м цим ¤вищам чи процесам. ¬ цьому контекст≥ ф≥лософ≥¤, ¤к Упошук ц≥лого, загальногоФ, сп≥вв≥дноситьс¤ з мудр≥стю.
2) ‘≥лософ≥¤ небезп≥дставно ототожнюЇтьс¤ з≥ знанн¤м першоначал, першопричин бутт¤. ÷≥ знанн¤, на думку јр≥стотел¤, сл≥д в≥днести до Умудрост≥Ф. Ѕо Умудр≥сть Ї наука про визначальн≥ причини ≥ началаФ. ≤ дал≥: Унаставники б≥льш мудр≥ не завд¤ки ум≥нню д≥¤ти, а тому що вони волод≥ють узагальненими знанн¤ми ≥ знають причиниФ; У∆одне з чуттЇвих сприйн¤ть ми не вважаЇмо мудр≥стю, хоча вони ≥ дають важлив≥ знанн¤ про одиночне, бо вони не вказують УчомуФ... ћудрими вважаютьс¤ не т≥, хто маЇ досв≥д, а т≥, що Узнають причинуФ; Ући наставник≥в у кожн≥й справ≥ шануЇмо б≥льше, вважаючи, що вони б≥льше знають, н≥ж рем≥сники, ≥ мудр≥ш≥ њх, оск≥льки вони знають причини того, що створюЇтьс¤Ф. јристотель по¤снюЇ, кого можна називати мудрим, ≥ ¤коњ науки це стосуЇтьс¤:
Уѕо-перше, ми припускаЇмо, що мудрий, наст≥льки це можливо, знаЇ все, хоча в≥н ≥ не маЇ знанн¤ про кожний предмет окремо. ѕо-друге, ми вважаЇмо мудрим того, хто здатний п≥знати важке ≥ нелегко ос¤гнене дл¤ людини (сприйн¤тт¤ почутт¤ми властиве ус≥м, а тому це легко ≥ н≥чого мудрого в цьому немаЇ). ѕо-третЇ, ми вважаЇмо, що б≥льш мудр≥шим у будь-¤к≥й науц≥ Ї той, хто б≥льш точний ≥ б≥льш здатний навчити ви¤вленню причинФ.
‘≥лософ≥¤ досл≥джуЇ те, що Унайб≥льш г≥дне п≥знанн¤ Ц першоначала ≥ причини, бо через них ≥ на њх основ≥ п≥знаЇтьс¤ все ≥нше...Ф; Уќтже, з усього викладеного випливаЇ, що ≥мТ¤ мудрост≥ необх≥дно в≥днести до одн≥Їњ ≥ т≥Їњ ж науки: це повинна бути наука, котра досл≥джуЇ перш≥ начала ≥ причиниФ. “акою наукою Ї ф≥лософ≥¤. У‘≥лософ≥¤ Ц найб≥льш ц≥нна з наук, бо спр¤мована на п≥знанн¤ першопричин, сутн≥сного ≥ в≥чногоФ.
ќтже, мудр≥сть ототожнюЇтьс¤ у ф≥лософ≥њ з п≥знанн¤м першопричин ≥ першоначал, Усутн≥сного ≥ в≥чногоФ.
3) ‘≥лософ≥¤ ¤к мудр≥сть, що спр¤мована на п≥знанн¤ найб≥льш загального, Усутн≥сного ≥ в≥чногоФ, даЇ змогу розкривати законом≥рн≥ звТ¤зки. Ѕо що таке закон? «акон Ц це в≥дношенн¤ м≥ж сутност¤ми, найб≥льш загальний, установлений звТ¤зок м≥ж речами, ¤кий повторюЇтьс¤ при в≥дпов≥дних умовах ≥ Ї обТЇктивним, внутр≥шн≥м, необх≥дним, загальним ≥ суттЇвим. ќск≥льки ф≥лософ≥¤ займаЇтьс¤ зТ¤суванн¤м цього, ост≥льки вона ≥ маЇ в≥дношенн¤ до мудрост≥. ћудр≥сть, таким чином, Ї важливою ознакою ф≥лософ≥њ, котра осмислюЇ д≥йсн≥сть на основ≥ п≥знанн¤ найб≥льш загальних звТ¤зк≥в, причин, тенденц≥й розвитку та њх практичного (предметного) використанн¤. Ќе випадково сучасний французький ф≥лософ ћ≥шель √ур≥на п≥дкреслюЇ, що мудр≥сть Ц не що ≥нше, ¤к вм≥нн¤ використовувати знанн¤ на практиц≥ Ц Умистецтво житиФ.
ќтже, ф≥лософ≥¤ ¤к мудр≥сть зТ¤совуЇ найб≥льш загальн≥, фундаментальн≥ проблеми ≥снуванн¤ св≥ту; першоначала ≥ першопричини бутт¤; вона спр¤мована на п≥знанн¤ загальних, усталених, необх≥дних звТ¤зк≥в м≥ж сутност¤ми Ц законом≥рних звТ¤зк≥в. “аким чином, мудр≥сть, ¤к ф≥лософський феномен, - це форма духовно-практичного осмисленн¤ д≥йсност≥, зТ¤суванн¤ причин, тенденц≥й розвитку всього сутн≥сного, передбачуванн¤ насл≥дк≥в цього розвитку на основ≥ поЇднанн¤ ≥нтелекту та практичного досв≥ду.
‘≥лософ≥¤ ¤к форма сусп≥льноњ св≥домост≥.
” сусп≥льств≥ мають м≥сце багатоман≥тн≥ в≥дносини: матер≥альн≥ (економ≥чн≥), пол≥тичн≥, правов≥, моральн≥, культурн≥ тощо. јле не вс≥ вони р≥внозначн≥. ћатер≥альн≥ (економ≥чн≥) в≥дносини складають основу житт¤ людини ≥ сусп≥льства. ¬они Ї визначальними, однак, щоб зрозум≥ти складн≥ взаЇмов≥дносини людини ≥ сусп≥льства, людини з людиною цього ще не достатньо. Ѕо люди у своњй д≥¤льност≥ керуютьс¤ не лише матер≥альними (економ≥чними) ≥нтересами, але ≥ духовними. ¬они мають в≥дпов≥дн≥ пол≥тичн≥, правов≥, ф≥лософськ≥, моральн≥, естетичн≥ ≥ т.п. ≥дењ та погл¤ди. ќстанн≥ вид≥л¤ютьс¤, стають загальними дл¤ певних соц≥альних груп ≥ нос¤ть сусп≥льний характер. ¬они складають сусп≥льну св≥дом≥сть.
—усп≥льна св≥дом≥сть Ц це сукупн≥сть ≥дей, теор≥й, концепц≥й, погл¤д≥в людей, котр≥ в≥дображають њх сусп≥льне ≥снуванн¤ або бутт¤. ќск≥льки сусп≥льне бутт¤ людини Ї складним ≥ багатоман≥тним, ост≥льки такою Ї ≥ сусп≥льна св≥дом≥сть. ¬икристал≥зованими формами сусп≥льноњ св≥домост≥ Ї пол≥тична, правова, ф≥лософська, моральна, рел≥г≥йна ≥ т.п. ¬с≥ ц≥ форми представл¤ють собою в≥дображенн¤ р≥зних стор≥н життЇд≥¤льност≥ людини ≥ сусп≥льства.
« теоретико-п≥знавальноњ точки зору ф≥лософ≥¤, ¤к р≥зновид сусп≥льноњ св≥домост≥, Ї формою в≥дображенн¤ д≥йсност≥ у св≥домост≥ людини. ÷е в≥дображенн¤ Ї складним, теоретичним. —каж≥мо, людина в≥дображаЇ св≥т, вона бачить, насамперед, те, що очевидне, що даЇтьс¤ у њњ в≥дчутт¤х. ÷е в≥дображенн¤ д≥йсност≥ на р≥вн≥ Усв≥тов≥дчутт¤Ф, Усв≥тосприйн¤тт¤Ф. ƒл¤ ф≥лософ≥њ ¤к форми сусп≥льноњ св≥домост≥ специф≥чним, притаманним њй, Ї Усв≥торозум≥нн¤Ф, Усв≥тозТ¤суванн¤Ф. ќстаннЇ зд≥йснюЇтьс¤ людиною лише в процес≥ њњ теоретичного мисленн¤, шл¤хом абстрагуванн¤, проникненн¤ у найб≥льш суттЇве, загальне. “акий спос≥б ос¤гненн¤ д≥йсност≥ даЇ можлив≥сть зТ¤сувати те, що не сприймаЇтьс¤ на р≥вн≥ в≥дчутт≥в. ќбТЇктивн≥ закони розвитку природи чи сусп≥льства не можна, наприклад, сприйн¤ти з допомогою зору, дотику чи смаку. ¬они сприймаютьс¤ лише на р≥вн≥ мисленн¤.
ћисленн¤ Ц це процес в≥дображенн¤ св≥ту в пон¤тт¤х, судженн¤х, умовиводах шл¤хом узагальненн¤ Ц вид≥ленн¤ найб≥льш загальних, суттЇвих ознак, звТ¤зк≥в, властивостей, в≥дношень речей, що мають м≥сце в обТЇктивн≥й д≥йсност≥. ‘≥лософ≥¤, ¤к форма сусп≥льноњ св≥домост≥, ірунтуЇтьс¤ саме на такому узагальнюючому в≥дображенн≥ д≥йсност≥ ≥ це Ї досить важливим дл¤ розум≥нн¤ њњ специф≥ки, в≥дм≥нност≥ в≥д ≥нших наук. ‘≥лософ≥¤, за висловом √егел¤ УЇ сучасна епоха, котра ос¤гнута в мисленн≥Ф. Ѕо епоху, њњ сутн≥сть, тенденц≥њ розвитку можна ос¤гнути не в процес≥ Усв≥тов≥дчутт¤Ф, а в результат≥ Усв≥торозум≥нн¤Ф Ц теоретичного мисленн¤. ÷е Ц Їдиний спос≥б охопити в ц≥лому таке складне ¤вище, ¤к епоха.
ќсобливост≥ ф≥лософського знанн¤. ‘≥лософ≥¤ це система певних знань про природу, сусп≥льство, людину, процес њњ мисленн¤, п≥знанн¤. ÷≥ знанн¤ у пор≥вн¤нн≥ з природничими мають своњ особливост≥. ¬ чому вони пол¤гають?
‘≥лософськ≥ знанн¤ мають найб≥льш високий р≥вень узагальненн¤, в результат≥ ¤кого вид≥л¤ютьс¤ сп≥льн≥ риси, ознаки, звТ¤зки, в≥дношенн¤ речей ≥ процес≥в, що мають м≥сце в обТЇктивному св≥т≥. ѕроцес узагальненн¤ зд≥йснюЇтьс¤ шл¤хом абстрагуванн¤ Ц лог≥чного засобу в≥дхил¤нн¤ в≥д того, що не Ї предметом досл≥дженн¤ на даному етап≥ п≥знанн¤ ≥ концентрац≥¤ уваги на тому, що Ї таким предметом.
Ћюдське п≥знанн¤, житт¤ людини не мислиме без абстракц≥й. Ћюдина не може н≥ п≥знавати, н≥ практично д≥¤ти, н≥ сп≥лкуватис¤ без абстрагуючоњ д≥¤льност≥. Ќайпрост≥ший акт п≥знанн¤ Ц розр≥зненн¤ двох речей Ц вже передбачаЇ абстрагуючу д≥¤льн≥сть людини. якщо необх≥дно встановити њх в≥дм≥нн≥сть, то ми не беремо до уваги того, що дл¤ них Ї под≥бним, в≥дхил¤Їмос¤ в≥д нього, ≥ навпаки, ¤кщо нам необх≥дно встановити те, що дл¤ них Ї под≥бним, то ми подумки в≥дхил¤Їмос¤ в≥д того, що дл¤ них Ї в≥дм≥нним. ÷е в≥дхил¤нн¤ в≥д тих чи ≥нших ознак предмета ≥ Ї ≥люстрац≥Їю процесу абстрагуванн¤.
‘≥лософськ≥ знанн¤ ф≥ксуютьс¤ у пон¤тт¤х, у ¤ких в≥дображаЇтьс¤ те, що Ї загальним в речах. ќтже, не беретьс¤ до уваги те, що Ї у них конкретним, в≥дм≥нним. ‘≥лософськ≥ пон¤тт¤ Ї результатом дуже високого р≥вн¤ абстрагуванн¤. ¬ них не просто вид≥л¤Їтьс¤ загальне, а найзагальн≥ше. —каж≥мо, в такому пон¤тт≥, ¤к матер≥¤, в≥дображаЇтьс¤ найб≥льш загальна властив≥сть оточуючоњ нас д≥йсност≥, а саме те, що вона Ї обТЇктивною реальн≥стю, незалежною в≥д вол≥ ≥ св≥домост≥ людини. як встановлюЇтьс¤ така найзагальн≥ша властив≥сть пон¤тт¤ Уматер≥¤Ф? Ўл¤хом абстрагуванн¤, в≥дхиленн¤ в процес≥ п≥знанн¤ в≥д конкретних њњ властивостей ≥ концентрац≥њ уваги на б≥льш загальних, аж до найзагальн≥ших (всезагальних). ќсь приблизний шл¤х такого абстрагуванн¤: Уц¤ тро¤ндаФ (маЇ конкретну визначен≥сть: Уц¤Ф); тро¤нда (тут ми вже абстрагуЇмось в≥д визначенн¤ Уц¤Ф). —лово Утро¤ндаФ ф≥ксуЇ б≥льш загальне, н≥ж маЇмо у словосполученн≥ Уц¤ тро¤ндаФ. ƒал≥. —лово Укв≥ткаФ. ¬оно охоплюЇ вс≥ кв≥ти, що мають м≥сце в д≥йсност≥, тобто ми подумки в≥дхил¤Їмось в≥д конкретноњ р≥зноман≥тност≥ кв≥т≥в, бо увага концентруЇтьс¤ на тому загальному, що Ї у вс≥х кв≥т≥в. ƒал≥. —лово УрослинаФ включаЇ в себе весь рослинний св≥т ≥ Ї б≥льш широкою абстракц≥Їю. јле це ще не Ї найб≥льш загальним пон¤тт¤м. ћи можемо йти дал≥ шл¤хом абстрагуванн¤ (в≥дхиленн¤ в≥д конкретного). Ќа цьому шл¤ху б≥льш загальним буде пон¤тт¤ УживеФ. ќстаннЇ включаЇ в себе не лише весь рослинн≥й св≥т, але й тваринний. ѕон¤тт¤ УживеФ маЇ вже дуже високий р≥вень абстрагуванн¤. ≤, нарешт≥, пон¤тт¤ Уматер≥¤Ф ф≥ксуЇ у соб≥ найзагальн≥ше, бо у ньому ф≥ксуЇтьс¤ все те, що ≥снуЇ обТЇктивно, тобто пон¤тт¤ Уматер≥¤Ф маЇ найвищий р≥вень в≥дхиленн¤ в≥д конкретного, найвищий р≥вень абстрагуванн¤.
ожна наука маЇ св≥й пон¤т≥йний апарат, котрий даЇ можлив≥сть матер≥ал≥зувати знанн¤. ќднак на в≥дм≥ну в≥д пон¤ть ф≥лософ≥њ цей пон¤т≥йний апарат може бути застосований лише до конкретноњ галуз≥ знань. —каж≥мо, економ≥чна наука маЇ так≥ пон¤тт¤, ¤к Упродуктивн≥ силиФ, Уварт≥стьФ, УприбутокФ, УтоварФ ≥ т.п. ¬они в≥дображають сутн≥сть економ≥чних процес≥в. ќднак не можуть бути застосованими дл¤ зТ¤суванн¤ проблем теор≥њ п≥знанн¤, лог≥ки, д≥алектики тощо, бо мають ≥нший, в≥дм≥нний в≥д ф≥лософ≥њ р≥вень узагальненн¤. “ак само закон вартост≥ не може бути застосованим до зТ¤суванн¤ проблем б≥олог≥њ, бо останн¤ маЇ своњ, притаманн≥ њй закони. ўо ж торкаЇтьс¤ пон¤ть ф≥лософ≥њ, то вони використовуютьс¤ в процес≥ п≥знанн¤ у будь-¤ких сферах д≥йсност≥, оск≥льки ц≥ пон¤тт¤ абстрагуютьс¤ в≥д ус≥х сфер бутт¤, тобто в них вид≥л¤ютьс¤ найб≥льш загальн≥ ознаки, що притаманн≥ ус≥м речам ≥ ¤вищам обТЇктивного св≥ту. “ому пон¤тт¤ ф≥лософ≥њ мають найвищий р≥вень узагальненн¤.
2. ‘≥лософськ≥ знанн¤ Ц це знанн¤ найб≥льш загальних проблем бутт¤, а саме: св≥ту, його Їдност≥, людини, њњ походженн¤, мисленн¤, п≥знанн¤, розвитку сусп≥льства тощо. ≤ншими словами, це знанн¤ загального в систем≥ в≥дношенн¤ Усв≥т Ц людина Ц д≥¤льн≥стьФ.
3. ‘≥лософське знанн¤ Ц це таке знанн¤, котре даЇ можлив≥сть з допомогою свого пон¤т≥йного апарату адекватно в≥добразити рух ≥ розвиток Ц б≥жуч≥сть всього ≥снуючого.
∆итт¤ Ц зм≥нне, рухливе. —пок≥й, що спостер≥гаЇтьс¤ у природ≥ Ц р≥ч в≥дносна. Ћише рух Ї абсолютною величиною. Ѕо ¤кщо предмет знаходитьс¤ в дан≥й систем≥ у спокоњ, то по в≥дношенн≥ до ≥ншоњ системи в≥н знаходитьс¤ у рус≥. “акий закон природи. ƒ≥алектика в≥дображаЇ ц≥ зм≥ни, б≥жуч≥сть, звТ¤зки. јле ¤к? ÷е непросте запитанн¤. ќдна р≥ч Ц це визнати, що рух, зм≥на ≥снуЇ. ≤нша р≥ч, б≥льш складна Ц в≥добразити цей рух, зм≥ну у мисленн≥. якщо св≥т зм≥нюЇтьс¤, рухаЇтьс¤, то ф≥лософ≥¤ повинна мати такий пон¤т≥йний апарат, ¤кий давав би адекватне у¤вленн¤ про такий рух ≥ розвиток.
‘≥лософ≥¤, ще з час≥в √егел¤, маЇ змогу завд¤ки своњм пон¤тт¤м, дати точне у¤вленн¤ про рух, зм≥ну, розвиток, взаЇмозвТ¤зок речей в обТЇктивн≥й д≥йсност≥. “ому ф≥лософськ≥ пон¤тт¤ сам≥ Ї рухливими, б≥жучими; вони р≥зко вир≥зн¤ютьс¤ гнучк≥стю, взаЇмопереходами. —каж≥мо, к≥льк≥сть переходить в ¤к≥сть, а ¤к≥сть переходить в к≥льк≥сть; можлив≥сть стаЇ д≥йсн≥стю, останн¤ ж Ї основою дл¤ нових можливостей; причина переходить у насл≥док, насл≥док може бути причиною дл¤ ≥ншого ¤вища, що звТ¤зане з ним; зм≥ст визначаЇтьс¤ формою, але останн¤ може бути зм≥стом дл¤ ≥ншого процесу ≥ т.д. ≥ т.п.
“аким чином, знанн¤, що ф≥ксуютьс¤ в пон¤т≥йному апарат≥ ф≥лософ≥њ дають змогу адекватно в≥добразити рух, зм≥ни, взаЇмопереходи речей через власну гнучк≥сть, рухлив≥сть.
4. ≤, нарешт≥, останнЇ. ‘≥лософське знанн¤ складаЇ теоретичну основу св≥тогл¤ду, з допомогою ¤кого людина здатна в≥добразити ц≥л≥сну картину св≥ту в його багатоман≥тност≥.
ѕредмет ф≥лософ≥њ. ¬раховуючи вищевикладене, можна визначити ≥ сам основний предмет ф≥лософ≥њ.
–озкритт¤ предмету будь-¤коњ науки, ≥ ф≥лософ≥њ теж, передбачаЇ окресленн¤ в≥дпов≥дного кола проблем, котр≥ та чи ≥нша наука досл≥джуЇ, ≥ ¤к≥ Ї дл¤ нењ специф≥чними, особливими. ƒл¤ ф≥лософ≥њ такими особливими проблемами, ¤к було вже показано вище, Ї загальн≥ проблеми ≥снуванн¤ св≥ту, ¤к природи, його Їдност≥, походженн¤, тенденц≥й розвитку тощо. —убТЇктом же п≥знанн¤, осмисленн¤ цих проблем Ї людина ¤к творча, д≥¤льна ≥стота. “ому в предмет будь-¤коњ ф≥лософськоњ системи, будь-¤кого њњ напр¤мку необх≥дно включаЇтьс¤, ¤к основне, - в≥дношенн¤ Улюдина Ц св≥тФ, його р≥зн≥ модиф≥кац≥њ.
—каж≥мо, у √егел¤ в основ≥ його ф≥лософськоњ системи лежить так звана Уабсолютна ≥де¤Ф, котра Ї н≥ чим ≥ншим, ¤к г≥пербол≥зованою обТЇктивованою людською св≥дом≥стю, Уабсолютним розумомФ. Ујбсолютна ≥де¤, - наголошував ф≥лософ, - Ї розум, мисленн¤, розумне мисленн¤Ф; у ф≥лософ≥њ екзистенц≥ал≥зму, у ∆.ѕ. —артра, абсолютизуЇтьс¤, переб≥льшуЇтьс¤ Усв≥т людиниФ, њњ субТЇктивн≥сть. УЌемаЇ н≥¤кого ≥ншого св≥ту, окр≥м людського св≥ту, св≥ту людськоњ субТЇктивност≥Ф, - п≥дкреслював ∆. Ц ѕ. —артр; ≈дмунд √уссерль, засновник так званоњ феноменолог≥чноњ школи, в предмет ф≥лософ≥њ включав лише Учисту св≥дом≥стьФ Ц в≥докремлену в≥д ≥снуванн¤ ≥ св≥домост≥ конкретноњ людини; Ћ. ‘ейЇрбах дотримувавс¤ ≥ншоњ точки зору. ƒл¤ нього УЇдиним, ун≥версальним ≥ вищим предметом ф≥лософ≥њФ Ї Улюдина ≥ природа ¤к базис людиниФ; ф≥лософськ≥ концепц≥њ, наприклад, ƒ. Ћокка, ѕ. √ольбаха та ≥нших ірунтуютьс¤ на пр≥оритетност≥ св≥ту, природи, матер≥њ, њх обТЇктивност≥ тощо.
ќтже , при осмисленн≥ основних проблем бутт¤ ф≥лософи так чи ≥накше розгл¤дали њх через призму в≥дношенн¤ Улюдина-св≥тФ. Ќе випадково …оган ‘≥хте, представник н≥мецькоњ класичноњ ф≥лософ≥њ, вважав, що розвиток ф≥лософ≥њ може в≥дбуватис¤ двома основними шл¤хами Ц в≥д реч≥ до ≥дењ (‘≥хте називав такий п≥дх≥д УдогматизмомФ) ≥ в≥д ≥дењ до реч≥ (‘≥хте називав такий п≥дх≥д У≥деал≥змомФ).
‘актично ж н≥мецький ф≥лософ визначив два основних протилежних напр¤мки у ф≥лософ≥њ Ц матер≥ал≥стичний (Ув≥д реч≥ до ≥дењФ) ≥ ≥деал≥стичний (Ув≥д ≥дењ до реч≥Ф). Ѕо що таке матер≥ал≥зм?
ћатер≥ал≥зм (в≥д лат. Materialis Ц речовинний) Ц це ф≥лософський напр¤мок, ¤кий виходить з того, що природа, бутт¤, матер≥¤ Ї первинними, а св≥дом≥сть, мисленн¤, дух Ц вторинними. « точки зору матер≥ал≥зму, св≥т ¤к природа Ї матер≥альним, обТЇктивним, незалежним в≥д людини, њњ вол≥, св≥домост≥. ј сама св≥дом≥сть, мисленн¤, дух Ї властив≥стю високоорган≥зованоњ матер≥њ, њњ ≥деальним в≥дображенн¤м.
≤деал≥зм (в≥д грецьк. Idea Ц ≥де¤, образ, пон¤тт¤) Ц ф≥лософський напр¤мок, протилежний матер≥ал≥зму, ¤кий виходить з того, що св≥дом≥сть, мисленн¤, дух Ї первинними, а природа, бутт¤, матер≥¤ Ц вторинними. ¬≥н под≥л¤Їтьс¤ на певн≥ р≥зновиди Ц обТЇктивний ≥деал≥зм та субТЇктивний ≥деал≥зм залежно в≥д того, ¤ке духовне першоначало кладетьс¤ в його основу. ќбТЇктивний ≥деал≥зм за основу д≥йсност≥ приймаЇ безособист≥сний дух, розум, св≥дом≥сть (Уабсолютний духФ, Уабсолютний розумФ, Учиста св≥дом≥стьФ). —убТЇктивний ≥деал≥зм конструюЇ св≥т на основ≥ особливостей ≥ндив≥дуальноњ св≥домост≥ ≥ ставить цей св≥т в залежн≥сть в≥д нењ, в≥д УяФ.
¬ чому причини такого р≥знополюсного в≥дображенн¤ д≥йсност≥? як≥ п≥знавальн≥ кор≥нн¤ такого в≥дображенн¤?
јльтернативн≥ способи осмисленн¤ проблем бутт¤. “еоретико-п≥знавальними основами матер≥ал≥стичного в≥дображенн¤ д≥йсност≥ Ї матер≥ально-предметн≥ д≥¤льн≥сть людини, практика; розум≥нн¤ Увторинност≥Ф людини по в≥дношенню до Упервинност≥Ф природи незалежност≥ останньоњ по в≥дношенню до людини, њњ св≥домост≥.
јнтичн≥ ф≥лософи, ¤к правило, були стих≥йними матер≥ал≥стами. ¬они бачили св≥т таким, ¤ким в≥н Ї, а саме: що св≥т передуЇ людин≥, а не навпаки, що в≥н Ї обТЇктивним, незалежним в≥д њњ св≥домост≥, вол≥, бажань.
ѕро перших ф≥лософ≥в јр≥стотель говорив, що вони прагнули зТ¤сувати Уте, з чого сутнЇ складаЇтьс¤, з чого воно ¤к першого виникаЇ ≥ в що, ¤к в останнЇ воно повертаЇтьс¤; те, що ¤к субстанц≥¤ (першопочаток Ц ¬. Ѕ.), залишаЇтьс¤ завжди одним ≥ тим же ≥ зм≥нюЇтьс¤ лише в своњх визначенн¤х... “ому вони вважають, що жодна р≥ч не виникаЇ ≥ не знищуЇтьс¤, оск≥льки завжди збер≥гаЇтьс¤ одна ≥ таж природаФ.
—права в тому, що процес п≥знанн¤ Ї складним ≥ суперечливим.
ѕро це св≥дчать, принаймн≥, хоча б так≥ моменти:
1. онкретне (будь-¤ка р≥ч) в≥дображаЇтьс¤ у св≥домост≥ людини безпосередньо. «агальн≥ ознаки речей в≥дображаютьс¤ опосередковано. онкретне даЇтьс¤ людини на р≥вн≥ в≥дчутт≥в. «агальне ж Ц на р≥вн≥ мисленн¤. “од≥ виникають запитанн¤, а чи маЇмо ми на р≥вн≥ мисленн¤ (¤к посередника м≥ж р≥ччю ≥ образом њњ) адекватне в≥дображенн¤ самоњ реч≥? ¬ чому сутн≥сть звТ¤зку м≥ж загальним ≥ конкретним?
÷е непрост≥ запитанн¤, тому ≥ зТ¤совують њх р≥зн≥ ф≥лософи по р≥зному.
ѕрактична д≥¤льн≥сть людини переконувала њњ в тому, що не нею створений св≥т, природа, а вона Ї породженн¤м цього св≥ту, природи. —аме тому античн≥ ф≥лософи на перший план, ¤к правило, ставили природу, њњ самодостатн≥сть, незалежн≥сть в≥д людини. ÷е ≥ стало п≥знавальною основою обТЇктивного, матер≥ал≥стичного в≥дображенн¤ д≥йсност≥.
ўодо основ ≥деал≥стичного в≥дображенн¤ д≥йсност≥, то сл≥д в≥дзначити, насамперед, значн≥ труднощ≥, ¤к≥ зустр≥чаЇ людина на шл¤ху процесу п≥знанн¤, можлив≥сть створювати нею так≥ п≥знавальн≥ образи ≥ обТЇкти, котрих немаЇ у д≥йсност≥. Ќаприклад, ми маЇмо у¤вленн¤ про реч≥, ¤к≥ н≥коли н≥хто не бачив (м≥фолог≥чн≥ образи). јле вони Ї у св≥домост≥.
¬ середн≥ в≥ки (XIV) у ф≥лософ≥њ точилас¤ суперечка м≥ж так званими ном≥нал≥стами та реал≥стами з приводу природи загальних пон¤ть (ун≥версал≥й).
Ќом≥нал≥сти (в≥д лат. Nomen Ц ≥мТ¤, назва) Ц –осцел≥н, ƒунс —кот, ”. ќккам вважали, що реально ≥снують лише окрем≥ реч≥, а загальн≥ пон¤тт¤ про них Ц т≥льки назви, ≥мена, що породжен≥ людським мисленн¤м. Ѕ≥льше того, вони стверджували, що загальн≥ пон¤тт¤ не лише не ≥снують незалежно в≥д речей, але нав≥ть не в≥дображають њх конкретних властивостей.
–еал≥сти (јнсельм ентербер≥йський, ‘ома јкв≥нський) виходили з того, що загальн≥ пон¤тт¤ ≥снують реально (зв≥дси ≥ назва), незалежно в≥д речей, передують њм, ≥ Ї њх реально ≥снуючими духовними сутност¤ми.
як бачимо, ф≥лософи давали р≥зне тлумаченн¤ проблем≥ взаЇмозвТ¤зку загального ≥ конкретного. ¬они не розум≥ли того, що загальн≥ пон¤тт¤ в≥дображають реальн≥ ознаки речей, що обТЇктивно ≥снують, ≥ що одиничн≥, конкретн≥ реч≥ не в≥докремлен≥ в≥д загального, а мають його у соб≥.
ƒал≥. « точки зору ф≥лософ≥в-сенсуал≥ст≥в (ƒж. Ћокк, д. ƒ≥дро та ≥н.), у мисленн≥ немаЇ н≥чого, чого ран≥ше не було б у в≥дчутт¤х, тому ≥стинним, справжн≥м п≥знанн¤м Ї емп≥ричне п≥знанн¤, що засноване на чуттЇвому досв≥д≥ (сенсуал≥зм Ц в≥д лат. Sensus Ц почутт¤, в≥дчутт¤ Ц напр¤мок в теор≥њ п≥знанн¤, котрий визнаЇ в≥дчутт¤ Їдиним джерелом знань).
–ац≥онал≥сти (–. ƒекарт, Ћейбн≥ц та ≥н.), виходили з того, що справжнЇ, достов≥рне знанн¤ не може бути отримане емп≥ричним шл¤хом, з допомогою досв≥ду. «нанн¤ мають лише одне джерело Ц сам розум (рац≥онал≥зм в≥д лат. Ц rationalis Ц розумний). «аб≥гаючи наперед, сл≥д п≥дкреслити, що ≥стинне п≥знанн¤ можливе лише за умови орган≥чноњ Їдност≥ емп≥ричного та рац≥онального п≥знанн¤ на основ≥ практики.
2. ќбраз предмета, будь-¤коњ реч≥, Ї одночасно ≥ обТЇктивним, незалежним в≥д людини, ≥ субТЇктивним, залежним в≥д нењ, в≥д њњ в≥дчутт≥в. Ѕо за джерелом образ предмета Ц обТЇктивний, а за формою Ц субТЇктивний, притаманний лише людин≥. Ћюдина Ї субТЇктом п≥знанн¤, вона зТ¤совуЇ сутн≥сть речей, вид≥л¤Ї њх загальн≥ ознаки ≥ багато що залежить в≥д њњ ≥нтелекту. “ому субТЇктивний момент у п≥знанн≥ маЇ, безумовно, важливе значенн¤.
3. ѕ≥знанн¤, з одного боку, ¤к п≥знанн¤ св≥ту Ц безмежне. « ≥ншого боку, воно маЇ певн≥ меж≥, оск≥льки так≥ меж≥ мають конкретн≥ реч≥.
якщо ж в процес≥ п≥знанн¤ цю складн≥сть ≥ суперечлив≥сть не враховувати, переб≥льшувати або недооц≥нювати ту чи ≥ншу його сторону, то неминуч≥ заблудженн¤, неадекватне в≥дображенн¤ д≥йсност≥.
≤деал≥стичний спос≥б в≥дображенн¤ проблем бутт¤ ¤краз ≥ ірунтуЇтьс¤ на переб≥льшенн≥, абсолютизац≥њ субТЇктивних момент≥в в процес≥ п≥знанн¤, ≥гноруванн≥ або в≥дкиданн≥ його обТЇктивних момент≥в.
÷е ≥ Ї одн≥Їю з п≥двалин альтернативного ≥деал≥стичного в≥дображенн¤ д≥йсност≥.
«Т¤совуючи основи альтернативного в≥дображенн¤ д≥йсност≥, необх≥дно вказати ще на одну таку обставину Ц це переб≥льшенн¤ в процес≥ п≥знанн¤ рол≥ самих пон¤ть. ѕитанн¤ стоњть так: що Ї першим у п≥знанн≥ Ц створене в процес≥ п≥знанн¤ пон¤тт¤, чи те, що в≥дображаЇтьс¤ цим пон¤тт¤м.
« точки зору здорового глузду, висх≥дним у п≥знанн≥ виступаЇ не пон¤тт¤ про реч≥, а сам≥ ц≥ реч≥, њх загальн≥ ознаки, ¤к≥ ≥ в≥дображаютьс¤ цим пон¤тт¤м. Ѕо що таке Упон¤тт¤Ф? ѕон¤тт¤ Ц це форма мисленн¤, в котр≥й в≥дображаютьс¤ загальн≥ ознаки, властивост≥, в≥дношенн¤ передмов. ¬ процес≥ абстрактноњ д≥¤льност≥ людина вид≥л¤Ї найб≥льш загальн≥ моменти речей ≥ ф≥ксуЇ њх у пон¤тт≥ про дан≥ реч≥.
«давалось, що ¤кщо в≥дсутн≥й сам предмет, то не може бути ≥ пон¤тт¤ про нього, не може бути у¤вленн¤ про те, ¤к≥ загальн≥ властивост≥ йому притаманн≥. ќднак ц¤ очевидна ≥стина сприймаЇтьс¤ ф≥лософами по р≥зному.
ѕлатон, наприклад, вважав, що пон¤тт¤ про реч≥ передують речам. ѕон¤тт¤ Ї њх сутност¤ми, сам≥ ж реч≥ таких сутностей не мають. –еч≥ Ц плинн≥, зм≥нн≥, перех≥дн≥. ѕон¤тт¤ ж про реч≥ Ц в≥чн≥, найважлив≥ш≥.
√егель теж под≥л¤в под≥бну точку зору. ¬≥н писав: Уѕомилково думати, що спочатку предмети утворюють зм≥ст наших у¤влень, а вже пот≥м привноситьс¤ наша субТЇктивна д≥¤льн≥сть, котра через посередництво... операц≥њ абстрагуванн¤... утворюЇ њх пон¤тт¤. ѕон¤тт¤, навпаки, Ї ≥стинно першим... ≥ реч≥ мають сутн≥сть завд¤ки... пон¤ттюФ
Ќ≥хто не заперечуЇ важливу роль пон¤ть в науц≥. ¬они Ї над≥йними засобами п≥знанн¤ ≥стини. јле великою помилкою Ї переб≥льшенн¤ њх значенн¤ в процес≥ п≥знанн¤, в≥докремленост≥ њх в≥д тих обТЇкт≥в, котр≥ вони в≥дображають. “аке переб≥льшенн¤, абсолютизац≥¤ пон¤ть в процес≥ п≥знанн¤ ≥ Ї складовою альтернативного ≥деал≥стичного в≥дображенн¤ д≥йсност≥ у св≥домост≥ людини.
ѕри розгл¤д≥ альтернативних способ≥в (осмисленн¤) проблем бутт¤ сл≥д мати на уваз≥ ≥ альтернативн≥сть у визначенн≥ самоњ сут≥ процесу п≥знанн¤, а саме: чи здатна людина взагал≥ п≥знати оточуючий св≥т, чи њй це не п≥д силу?
‘≥лософи ≥ цю проблему вир≥шували з альтернативних точок зору. Ќаприклад ≤. ант вважав, що сутн≥сть принципово п≥знати неможливо. ™дине, що п≥дл¤гаЇ п≥знанню Ц це те, що видиме, що УзТ¤вл¤Їтьс¤Ф, що Ї ¤вищем. –оз≥рвавши необх≥дний звТ¤зок м≥ж сутн≥стю ≥ ¤вищем, ант фактично став на шл¤х запереченн¤ п≥знанн¤ (на шл¤х агностицизму. ¬≥д грецьк. Ц gnosis Ц знанн¤, а Ц запереченн¤ його). ≤нший в≥домий ф≥лософ √. √егель, навпаки, глибоко в≥рив у здатн≥сть людини п≥знати оточуючий св≥т. ¬≥н п≥дкреслював, що: У” прихован≥й ≥ замкнут≥й сутност≥ ¬сесв≥ту немаЇ сили, котра змогла б протисто¤ти в≥дважност≥ п≥знанн¤; вона (сутн≥сть Ц ¬. Ѕ.) повинна розкритис¤ перед нею (людиною Ц ¬. Ѕ.), показати њй своЇ багатство ≥ своњ глибини ≥ дати њй насолодитис¤ нимиФ.
ƒ≥алектика ≥ метаф≥зика. јльтернативн≥сть осмисленн¤ проблем бутт¤ маЇ м≥сце ≥ в п≥дходах до зТ¤суванн¤ проблем розвитку, розкритт¤ його сутност≥, метод≥в п≥знанн¤ тощо. ћова йде про д≥алектику ≥ метаф≥зику ¤к певних альтернативних ф≥лософських концепц≥й. ѕочнемо з визначенн¤ самих пон¤ть Уд≥алектикаФ ≥ Уметаф≥зикаФ.
ѕон¤тт¤ Уд≥алектикаФ, ¤кщо розгл¤дати його в ≥сторико-ф≥лософському аспект≥, маЇ дек≥лька визначень: 1) в античн≥й ф≥лософ≥њ пон¤тт¤ Уд≥алектикаФ означало мистецтво суперечки, субТЇктивне вм≥нн¤ вести полем≥ку Ц вм≥нн¤ знайти суперечност≥ в судженн¤х супротивника з метою спростуванн¤ його аргумент≥в. √егель один з перших звернув увагу на таку особлив≥сть античноњ д≥алектики, п≥дкресливши, що останн¤ маЇ в≥дношенн¤ до лог≥ки самого процесу п≥знанн¤. Уƒ≥алектику, - писав в≥н, часто розгл¤дали ¤к ¤кесь мистецтво, неначе вона ірунтуЇтьс¤ на ¤комусь субТЇктивному талант≥, а не належить до обТЇктивност≥ пон¤тт¤Ф; 2) п≥д пон¤тт¤м Уд≥алектикаФ розум≥ють стиль мисленн¤, ¤кий характеризуЇтьс¤ гнучк≥стю, компром≥сн≥стю; 3) д≥алектика Ц це теор≥¤ розвитку Уабсолютноњ ≥дењФ, Уабсолютного духуФ (у √егел¤); 4) д≥алектика Ц це вченн¤ про звТ¤зки, що мають м≥сце в обТЇктивному св≥т≥; 5) д≥алектика Ц це теор≥¤ розвитку не лише Уабсолютноњ ≥дењФ, Уабсолютного духуФ, ¤к у √егел¤, а й розвитку матер≥ального св≥ту, ¤к у ћаркса, ¤ка враховуЇ р≥зноб≥чн≥сть речей, њх взаЇмод≥ю, суперечност≥, рухлив≥сть, переходи тощо; 6) д≥алектика Ц це наука про найб≥льш загальн≥ закони розвитку природи сусп≥льства ≥ п≥знанн¤; 7) д≥алектика Ц це лог≥ка, лог≥чне вченн¤ про закони ≥ форми в≥дображенн¤ у мисленн≥ розвитку ≥ зм≥ни обТЇктивного св≥ту, процесу п≥знанн¤ ≥стини. ≈лементи такого погл¤ду на д≥алектику ми знаходимо вже в античн≥й ф≥лософ≥њ, у вченн≥ √еракл≥та, јр≥стотел¤ та ≥нших. Ќайб≥льш ¤скраво таке розум≥нн¤ д≥алектики ви¤вл¤Їтьс¤ у ф≥лософ≥њ анта ≥ особливо √егел¤. “ак, ант розр≥зн¤Ї загальну ≥ трансцендентальну лог≥ку. ѕершу в≥н вважав формальною, другу Ц д≥алектичною, оск≥льки останн¤ вивчаЇ розвиток знань ≥ не в≥дхил¤Їтьс¤ в≥д њх зм≥сту. ўо ж до √егел¤, то в≥н вперше дав всеб≥чно розроблену систему д≥алектики ¤к лог≥ки мисленн¤, абстрагуванн¤, створенн¤ пон¤ть; 8) д≥алектика Ц це теор≥¤ п≥знанн¤, ¤ка враховуЇ складн≥сть ≥ суперечлив≥сть останнього, звТ¤зки субТЇктивного ≥ обТЇктивного в ≥стин≥, Їдн≥сть абсолютного ≥ в≥дносного тощо, використовуючи в цьому процес≥ основн≥ закони, категор≥њ ≥ принципи д≥алектики, њх гносеолог≥чн≥ аспекти; 9) д≥алектика Ц це загальний метод, методолог≥¤ наукового п≥знанн¤, творчост≥ взагал≥.
ќтже, д≥алектика ¤к ф≥лософська концепц≥¤ маЇ р¤д визначень, котр≥ дають у¤вленн¤ про р≥зн≥ њњ сторони, р≥зний зм≥ст. ¬ даному розд≥л≥ мова буде йти про р≥зн≥ њњ сторони, р≥зний зм≥ст. ¬ даному розд≥л≥ мова буде йти про д≥алектику ¤к про теор≥ю розвитку, ¤к лог≥ку ≥ ¤к теор≥ю п≥знанн¤. ¬≥дпов≥дно до цього будуть розгл¤нут≥ ≥ альтернативн≥сть д≥алектики Ц метаф≥зиц≥. ўо таке метаф≥зика?
“ерм≥н Уметаф≥зикаФ означаЇ: 1) УметаФ (з грецькоњ Ц м≥ж, п≥сл¤, через) Ц преф≥кс, що характеризуЇ пром≥жний стан реч≥, њњ зм≥ну, перем≥щенн¤ тощо; 2) в сучасн≥й науц≥ вживаЇтьс¤ дл¤ позначенн¤ складних систем, наприклад, метатеор≥¤ (теор≥¤ про теор≥ю), метаматематика, металог≥ка, метагалактика. У‘≥зикаФ Ц природа, наука про природу, що вивчаЇ загальн≥ властивост≥ матер≥ального св≥ту. “ерм≥н Уметаф≥зикаФ досл≥вно означаЇ Уп≥сл¤ ф≥зикиФ. ƒаний терм≥н був вперше застосований у звТ¤зку з класиф≥кац≥Їю ф≥лософськоњ спадщини јр≥стотел¤ јндрон≥ком –адоським (1-е стол≥тт¤ до нашоњ ери), ¤кий обТЇднав р≥зн≥ лекц≥њ ≥ зам≥тки јр≥стотел¤ з ф≥лософ≥њ п≥д такою назвою. «годом терм≥н Уметаф≥зикаФ набув ≥ншого, б≥льш широкого ф≥лософського значенн¤.
ѕон¤тт¤ Уметаф≥зикаФ в ≥сторико-ф≥лософському аспект≥ маЇ р¤д значень: 1) метаф≥зика Ц це вченн¤ про надчуттЇв≥, недоступн≥ досв≥дов≥ принципи ≥ начала бутт¤ (≥снуванн¤ св≥ту); 2) метаф≥зика Ц це синон≥м ф≥лософ≥њ; 3) метаф≥зика в переносному розум≥нн≥ (буденному) вживаЇтьс¤ дл¤ означенн¤ чогось абстрактного, малозрозум≥лого, умоспогл¤дального; 4) метаф≥зика Ц це наука про реч≥, спос≥б зТ¤суванн¤ св≥тогл¤дних питань (сенс житт¤, основне питанн¤ ф≥лософ≥њ тощо), ¤к≥ не п≥ддаютьс¤ ос¤гненню за допомогою експерименту та метод≥в конкретних наук; 5) метаф≥зика Ц це концепц≥¤ розвитку, метод п≥знанн¤, альтернативний д≥алектиц≥. ¬ значенн≥ Уантид≥алектикаФ терм≥н Уметаф≥зикаФ запровадив у ф≥лософ≥ю √егель.
¬ чому ж ви¤вл¤Їтьс¤ альтернативн≥сть д≥алектики ≥ метаф≥зики ¤к двох концепц≥й розвитку ≥ метод≥в п≥знанн¤?
1. јльтернативн≥сть метаф≥зики ≥ д≥алектики ви¤вл¤Їтьс¤ в розум≥нн≥ метаф≥зики ≥ д≥алектики ви¤вл¤Їтьс¤ в розум≥нн≥ звТ¤зку старого ≥ нового, того, що Ї, з тим, що виникаЇ ≥ чому належить майбутнЇ. ѕитанн¤ стоњть так: нове повн≥стю в≥дкидаЇ старе чи ¤кось його утримуЇ дл¤ свого подальшого розвитку? —таре повн≥стю зникаЇ чи в Узн¤томуФ вигл¤д≥ залишаЇтьс¤ в новому?
« точки зору метаф≥зики ¤к концепц≥њ розвитку ≥ методу п≥знанн¤ старе повн≥стю в≥дкидаЇтьс¤ новим, оск≥льки вони Ї протилежност¤ми, котр≥ виключають одна одну. ÷е щось под≥бне до абсолютного знищенн¤ старого. ќднак в обТЇктивн≥й д≥йсност≥ все в≥дбуваЇтьс¤ значно складн≥ше. –озвиток необх≥дно включаЇ в себе ≥ старе, тобто все те, що необх≥дне дл¤ дальшого розвитку нового. ј це вже д≥алектичний погл¤д на процес звТ¤зку нового з≥ старим, протилежний метаф≥зиц≥, про що вже йшла мова вище.
2. јльтернативн≥сть метаф≥зики ≥ д≥алектики ви¤вл¤Їтьс¤ в розум≥нн≥ джерела розвитку, руху, зм≥ни. ‘актично метаф≥зика його серйозно ≥ не досл≥джуЇ, обмежуючись у¤вленн¤м про УпершопоштовхФ ¤к джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами ≥ ¤вищами, що Ї недостатн≥м з точки зору науки, д≥алектики. ќстанн¤ таке джерело руху ≥ розвитку вбачаЇ у внутр≥шн≥й суперечност≥ речей ≥ ¤вищ, в саморус≥ матер≥њ через ц≥ суперечност≥.
3. јльтернативн≥сть метаф≥зики ≥ д≥алектики ви¤вл¤Їтьс¤ в розум≥нн≥ Умехан≥змуФ розвитку, способу переходу в≥д староњ до новоњ ¤кост≥. « точки зору метаф≥зики таким Умехан≥змомФ Ї зм≥на, рух ¤к процес зменшенн¤ чи зб≥льшенн¤, тобто ¤к к≥льк≥сне перетворенн¤ ≥снуючого поза ¤к≥сними зм≥нами, стрибкопод≥бним розвитком, коли виникаЇ нова ¤к≥сть на основ≥ к≥льк≥сних зм≥н.
4. јльтернативн≥сть метаф≥зики ≥ д≥алектики ви¤вл¤Їтьс¤ також в розум≥нн≥ спр¤мованост≥ розвитку. „и йде розвиток сутнього по пр¤м≥й, по колу чи ¤кимось ≥ншим шл¤хом? ÷е досить важливе ф≥лософське питанн¤, ¤ке зТ¤совуЇтьс¤, тлумачитьс¤ метаф≥зикою ≥ д≥алектикою протилежно. ƒ≥алектика, ¤к в≥домо, виходить з того, що розвиток йде не по колу, не по пр¤м≥й, а по аналог≥њ з≥ сп≥раллю, оск≥льки в процес≥ розвитку Ї повтори, поверненн¤ назад, в≥дтворенн¤ того, що було, однак повторенн¤, поверненн¤, в≥дтворенн¤ на б≥льш вищ≥й, н≥ж попередн¤, основ≥, виникненн¤ тих елемент≥в, ¤ких не було ≥ ¤к≥ набуваютьс¤ в процес≥ розвитку, даючи св≥дченн¤ про поступ, ¤к≥сне зростанн¤, становленн¤ нового. “аке у¤вленн¤, звичайно, даЇ д≥алектика ¤к сучасна методолог≥¤ в≥дображенн¤ д≥йсност≥.
5. јльтернативн≥сть метаф≥зики ≥ д≥алектики ви¤вл¤Їтьс¤ в самому стил≥ мисленн¤, усв≥домленн¤ д≥йсност≥. ƒл¤ метаф≥зики характерна одноб≥чн≥сть, абсолютизац≥¤, пр¤мол≥н≥йн≥сть, закостен≥л≥сть, негнучк≥сть. « точки зору д≥алектики, щоб справд≥ знати предмет, необх≥дно охопити, вивчити вс≥ його сторони, вс≥ звТ¤зки ≥ опосередкуванн¤. “реба брати предмет в його розвитку, саморус≥, зм≥н≥. ѕрактика людини повинна вв≥йти в повне визначенн¤ цього предмета ¤к критер≥й ≥стини.
6. јльтернативн≥сть метаф≥зики ≥ д≥алектики ви¤вл¤Їтьс¤ в розум≥нн≥ сут≥ ≥стинного знанн¤. якщо д≥алектика виходить з того, що ≥стинне знанн¤ предмета дос¤гаЇтьс¤ через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метаф≥зика ≥стинн≥сть такого знанн¤ обмежуЇ принципом Уабо-абоФ, Уабо те, або ≥ншеФ, синтез протилежних визначень виключаЇтьс¤.
7. јльтернативн≥сть метаф≥зики ≥ д≥алектики ви¤вл¤Їтьс¤ в розум≥нн≥ ≥ самоњ сут≥ п≥знанн¤. ћетаф≥зика розгл¤даЇ його ¤к результат, д≥алектика Ц ¤к процес. ќстаннЇ дозвол¤Ї охопити суперечливу Їдн≥сть абсолютноњ ≥ в≥дносноњ ≥стин, показати њх складн≥сть, д≥алектику звТ¤зку, ¤к≥сн≥ переходи в≥д емп≥ричного до теоретичного р≥вн≥в.
8. ≤, нарешт≥, останн≥. јльтернативн≥сть метаф≥зики ≥ д≥алектики ви¤вл¤Їтьс¤ в т¤ж≥нн≥ першоњ до побудови однозначноњ, статичноњ ≥ умогл¤дноњ картини св≥ту, до п≥дм≥ни д≥йсно ц≥л≥сного ос¤гненн¤ його абстрактними конструкц≥¤ми, перенесенн¤м законом≥рностей розвитку окремих сфер д≥йсност≥ на весь св≥т в ц≥лому, намагаючись дати завершену ≥ незм≥нну св≥тогл¤дну систему, що, з точки зору д≥алектики, Ї недостатн≥м ≥ тому неприйн¤тним.
√овор¤чи про альтернативн≥сть метаф≥зики ≥ д≥алектики, необх≥дно, однак, п≥дкреслити, що метаф≥зика Ц це не Ї щось нелог≥чне, нерозумне, безрезультатне. ћетаф≥зика Ц це ≥сторично неминуч≥ ф≥лософська теор≥¤ розвитку ≥ метод п≥знанн¤, котр≥ мають певн≥ здобутки в розвитку ф≥лософ≥њ, њњ категор≥йного апарату. Ќаприклад, метаф≥зика дала зм≥стовну трактовку таких важливих проблем, ¤к сп≥вв≥дношенн¤ свободи ≥ необх≥дност≥, зТ¤сувала природу загальних пон¤ть, суттЇво збагатила пон¤т≥йний ≥ терм≥нолог≥чний словник ф≥лософ≥њ тощо. ќднак з розвитком науки метаф≥зика ви¤вила свою недостатн≥сть ≥ поступилась д≥алектиц≥ ¤к б≥льш сучасному методу п≥знанн¤, усв≥домленн¤ д≥йсност≥.
“аким чином, ≥сторично склались дв≥ альтернативн≥ концепц≥њ Ц метаф≥зика ≥ д≥алектика. ¬они Ї протилежними з р¤ду важливих, фундаментальних начал, а саме: джерела розвитку, руху та зм≥ни; розум≥нн¤ звТ¤зку старого ≥ нового; переходу в≥д староњ ¤кост≥ до новоњ; спр¤мованост≥ розвитку; в розум≥нн≥ сут≥ ≥стинного знанн¤; сут≥ п≥знанн¤; стил≥ самого мисленн¤, а також в побудов≥ науковоњ картини св≥ту.
“ак≥ альтернативн≥ п≥дходи до процесу п≥знанн¤, до зм≥ни розвитку всього сутн≥сного, безумовно, накладають в≥дбиток ≥ на св≥тогл¤д людини, њњ св≥тоу¤вленн¤ ≥ св≥торозум≥нн¤.
‘≥лософ≥¤ ≥ св≥тогл¤д. ‘≥лософ≥¤ маЇ орган≥чний звТ¤зок з≥ св≥тогл¤дом. ўо ж таке св≥тогл¤д? —л≥д п≥дкреслити, що у визначенн≥ цього пон¤тт¤ немаЇ ч≥ткост≥. ¬оно не Ї загальновизнаним. ” сучасних ф≥лософських прац¤х про св≥тогл¤д мовитьс¤ таке: Усв≥тогл¤д Ц це форма сусп≥льноњ в≥домост≥; Усв≥тогл¤д Ц це форма самоусв≥домленн¤ особистост≥Ф; Усв≥тогл¤д Ц це система погл¤д≥в на св≥т ≥ на м≥сце людини у цьому св≥т≥Ф; Усв≥тогл¤д Ц це система принцип≥в д≥¤льност≥ людиниФ; У св≥тогл¤д Ц це погл¤д людини на св≥т ¤к ц≥леФ; св≥тогл¤д Ц це спос≥б духовно-практичного освоЇнн¤ св≥туФ.
÷≥ визначенн¤, безумовно, мають сенс. ¬они св≥дчать про те, що пон¤тт¤ Усв≥тогл¤дФ Ц багатогранне, в≥дображаЇ складн≥ процеси духовно-практичного житт¤ людини. « ус≥х вище наведених визначень найб≥льш узагальненим Ї таке: св≥тогл¤д Ц це форма сусп≥льноњ св≥домост≥, спос≥б духовно-практичного освоЇнн¤ св≥ту.
‘≥лософ≥¤ ≥ св≥тогл¤д в цьому контекст≥ мають орган≥чну Їдн≥сть. ‘≥лософ≥¤ теж Ї специф≥чним св≥тогл¤дом. ѕевним способом духовно- практичного освоЇнн¤ св≥ту. ‘≥лософ≥¤ ¤к св≥тогл¤д Ї системою найб≥льш загальних погл¤д≥в на св≥т, природу, сусп≥льство, людину, п≥знанн¤. ‘≥лософ≥¤ ¤к св≥тогл¤д теоретично обірунтовуЇ своњ положенн¤ ≥ висновки, основн≥ принципи соц≥ально-пол≥тичноњ, науковоњ, моральноњ, естетичноњ д≥¤льност≥ людини, тобто освоюЇ св≥т ¤к духовно (теоретично), так ≥ практично.
‘≥лософ≥¤ ≥ св≥тогл¤д, безумовно, мають сп≥льн≥сть. ¬ чому вона пол¤гаЇ?
—п≥льн≥сть ф≥лософ≥њ ≥ св≥тогл¤ду пол¤гаЇ в тому, що вони: 1) Ї своЇр≥дними формами сусп≥льноњ св≥домост≥, способами духовно-практичного освоЇнн¤ св≥ту; 2) мають однаковий предмет осмисленн¤ Ц в≥дношенн¤ Улюдина Ц св≥тФ; 3) дають ц≥л≥сне у¤вленн¤ про св≥т, людину, њњ походженн¤ ≥ т.п.; 4) мають сп≥льн≥сть за де¤кими своњми функц≥¤ми (наприклад, виховною).
–азом з тим, ф≥лософ≥¤ ≥ св≥тогл¤д Ц це не тотожн≥ пон¤тт¤. ¬ чому пол¤гаЇ њх нетотожн≥сть?
1. ѕон¤тт¤ Усв≥тогл¤дФ б≥льш широке за обс¤гом н≥ж пон¤тт¤ Уф≥лософ≥¤Ф. —в≥тогл¤д включаЇ в себе р≥зноман≥тн≥ погл¤ди людини на св≥т Ц ф≥лософськ≥, рел≥г≥йн≥, сусп≥льно-пол≥тичн≥, економ≥чн≥, етичн≥, естетичн≥ ≥ т.п.
2. ƒл¤ характеристики св≥тогл¤ду використовуютьс¤ пон¤тт¤ Узагальна картина св≥туФ, Усв≥тов≥дчутт¤Ф, Усв≥тосприйн¤тт¤Ф, Усв≥тоу¤вленн¤Ф, Усв≥торозум≥нн¤Ф тощо. ƒл¤ ф≥лософ≥њ найважлив≥шими в цьому контекст≥ Ї Усв≥торозум≥нн¤Ф.
3. ‘≥лософ≥¤ ≥ св≥тогл¤д р≥зн≥ за своЇю структурою. ѕерша включаЇ в себе онтолог≥ю, лог≥ку, теор≥ю п≥знанн¤ (гносеолог≥ю), д≥алектику, антрополог≥ю ≥ т.п. ¬ структуру останнього включаютьс¤: (досв≥д, знанн¤, в≥ра, ц≥нн≥сн≥ ор≥Їнтац≥њ, переконанн¤ тощо).
4. ‘≥лософ≥¤ представл¤Ї собою форму сусп≥льноњ св≥домост≥, св≥тогл¤д ≥ науку. —в≥тогл¤д ¤к система погл¤д≥в на св≥т, ¤к спос≥б його духовно-практичного освоЇнн¤ не Ї наукою. —в≥тогл¤д може ірунтуватис¤ на не наукових засадах.
5. ‘≥лософ≥¤ в≥дображаЇ ≥ обірунтовуЇ своЇ осмисленн¤ св≥ту своњми методами, принципами, законами, своњм лог≥ко-пон¤т≥йним апаратом, маючи таку функц≥ю, ¤к лог≥ко-гносеолог≥чна. —в≥тогл¤д не маЇ такоњ функц≥њ.
‘≥лософ≥¤ ≥ наука. ‘≥лософ≥¤, ¤к було показано вище, Ї не лише формою сусп≥льноњ св≥домост≥, а й св≥тогл¤дом, певним способом духовно-практичного освоЇнн¤ св≥ту. “епер сл≥д в≥дпов≥сти на запитанн¤, а чи Ї ф≥лософ≥¤ наукою?
¬заЇмозвТ¤зок ф≥лософ≥њ ≥ науки Ц традиц≥йно неоднозначна ≥ складна проблема. ќдн≥ ф≥лософи визнають за ф≥лософ≥Їю статус науки (наприклад, јр≥стотель, √егель, ќртега-≥-√ассет), ≥нш≥ це категорично заперечують (наприклад, ќ. онт, так зван≥ лог≥чн≥ позитив≥сти Ц –. арнап, ћ. Ўл≥к, Ћ. ¬≥тгенштейн та ≥нш≥).
‘≥лософська концепц≥¤ лог≥чних позитив≥ст≥в Ц це Упосл≥довний емп≥ризмФ. « точки зору цього напр¤мку, все доступне нам знанн¤ про зовн≥шн≥й св≥т отримуЇтьс¤ лише завд¤ки емп≥ричним наукам. ‘≥лософ≥¤ ж представл¤Ї теоретичну галузь знанн¤, тому вона не може бути наукою. У‘≥лософ≥¤, - писав –. арнап, - в≥днин≥ не визнаЇтьс¤ ¤к особлива галузь п≥знанн¤, котра стоњть пор¤д з емп≥ричною наукоюФ.
ћ. Ўл≥к вважав, що ф≥лософ≥¤ маЇ право на ≥снуванн¤, але лише ¤к теоретичний зас≥б дл¤ лог≥чного анал≥зу мови Ц мови емп≥ричноњ науки. У‘≥лософ≥¤ не Ї наукоюФ, - п≥дкреслював цей ф≥лософ.
«апереченн¤ щодо ф≥лософ≥њ ¤к науки притаманне ≥ сучасн≥й концепц≥њ сц≥Їнтизму. —ц≥Їнтизм (в≥д лат. Scientia Ц знанн¤, наука) Ц св≥тогл¤дний напр¤мок у ф≥лософ≥њ, в основ≥ ¤кого лежить у¤вленн¤ про наукове знанн¤ ¤к найвищу культурну ц≥нн≥сть. ќднак: а) в цю ц≥нн≥сть включаЇтьс¤ лише природниче ≥ точне знанн¤; б) науковим знанн¤м вважаЇтьс¤ лише те, котре здобуто емп≥ричним (досл≥дним) шл¤хом, з допомогою конкретних природно-наукових метод≥в (метод Ц шл¤х досл≥дженн¤, сукупн≥сть прийом≥в чи операц≥й практичного чи теоретичного п≥знанн¤). « такоњ точки зору, не лише ф≥лософ≥¤ втрачаЇ св≥й статус, але ≥ вс≥ гуман≥тарн≥ науки оголошуютьс¤ свав≥льними, необірунтованими, у ¤ких дом≥нуЇ субТЇктив≥зм, оц≥ночн≥ моменти. ƒ≥йсно, ф≥лософ≥¤ не Ї експериментальною наукою. ¬она не використовуЇ дл¤ своњ проблем конкретно-природнич≥ методи п≥знанн¤. јле це зовс≥м не означаЇ, що ф≥лософ≥¤ не Ї наукою.
‘≥лософ≥¤ не може будуватис¤ за природничонауковими зразками. ¬она маЇ своЇ УполеФ досл≥дженн¤, свою м≥ру точност≥ ≥ свою м≥ру доведенн¤. ƒл¤ ф≥лософ≥њ основним предметом розгл¤ду Ї, ¤к в≥домо, найб≥льш загальн≥ проблеми бутт¤ природи, людини, сусп≥льство, њх в≥дношенн¤.
‘≥лософ≥¤ п≥дтверджуЇ своњ знанн¤, ¤к правило, не окремими експериментами, а широкими засобами людськоњ предметноњ д≥¤льност≥ Ц практикою ¤к сукупн≥стю матер≥ально-виробничоњ, сусп≥льно-пол≥тичноњ, експериментально-науковоњ, чуттЇво-спогл¤дальноњ д≥¤льност≥ людини.
ѕрироднич≥ науки мають своњм предметом конкретн≥ матер≥альн≥ обТЇкти ≥ властивост≥. ƒл¤ х≥м≥њ, наприклад, таким предметом Ї перетворенн¤ речовин, зм≥на њх складу або будови. ѕредметом ф≥зики Ї, ¤к в≥домо, природа, њњ властивост≥. ‘≥з≥олог≥¤ вивчаЇ життЇд≥¤льн≥сть ц≥л≥сного орган≥зму ≥ його окремих частин Ц кл≥тин, орган≥в, функц≥ональних систем тощо.
÷≥лком лог≥чно, що дл¤ п≥знанн¤ сутност≥ таких обТЇкт≥в, ≥ њх властивостей, застосовуютьс¤ методи, прийоми, операц≥њ, що адекватн≥ цим наукам, так≥, скаж≥мо, ¤к рентгеноструктурний, масспектрограф≥чний, ¤к≥сний, к≥льк≥сний ≥ т.д. ÷≥ методи, безумовно, дають можлив≥сть отримати досв≥дне знанн¤, котре можна перев≥рити експериментально.
Ќа в≥дм≥ну в≥д природничих наук, ф≥лософ≥¤ маЇ свою специф≥ку. ќсновним предметом ф≥лософ≥њ Ї, ¤к це вже було показано вище, найб≥льш загальн≥ проблеми бутт¤. ‘≥лософ≥¤ Ц це наука про загальне. ќстаннЇ може бути п≥знаним на шл¤ху використанн¤ широких абстракц≥й, найб≥льш загальних пон¤ть, теоретичного мисленн¤ Ц на р≥вн≥ застосуванн¤ д≥алектики, њњ основоположних принцип≥в: Їдност≥ св≥ту, звТ¤зку, в≥дображенн¤, практики суперечност≥, ≥сторизму ≥ т.д., на р≥вн≥ д≥алектичного методу.
“аким чином, сутн≥сть ф≥лософських проблем бутт¤, ¤к≥ Ї найб≥льш загальними, може бути зТ¤сована, розкрита адекватними њй загальними методами.
“аким чином, сутн≥сть ф≥лософських проблем бутт¤, ¤к≥ Ї найб≥льш загальними, може бути зТ¤сована, розкрита адекватними њй загальними методами.
ўо ж таке наука? ўо включаЇ в себе це пон¤тт¤?
УЌаука Ц сфера людськоњ д≥¤льност≥, функц≥¤ ¤коњ виробленн¤ ≥ теоретична систематизац≥¤ обТЇктивних знань про д≥йсн≥сть; одна ≥з форм сусп≥льноњ св≥домост≥Ф (—оветский энциклопедический словарь. ћ., 1982, стор. 876).
УЌаука Ц форма людських знань, складова частина духовноњ культури сусп≥льства; система пон¤ть про ¤вища ≥ закони д≥йсност≥... Ќаука маЇ на мет≥ досл≥дженн¤ на основ≥ певних метод≥в п≥знанн¤ обТЇктивних закон≥в розвитку природи, сусп≥льства ≥ мисленн¤ (ƒив. ‘≥лософський словник. ƒруге виданн¤. .,1986, стор. 416).
ƒал≥. Ућета науки Ц опис, по¤сненн¤ ≥ передбаченн¤ процес≥в ≥ ¤вищ д≥йсност≥, котр≥ складають њњ предмет... на основ≥ вивченн¤ закон≥в, що в≥дкриваютьс¤ неюФ (ƒив. ‘илософский энциклопедический словарь. ћ., 1983, стор. 403, п≥дкресленн¤ моЇ Ц ¬. Ѕ.).
ќтже, дл¤ науки (будь-¤коњ) важливими структурними елементами Ї: 1) предмет досл≥дженн¤; 2) закони, котр≥ вона в≥дкриваЇ; 3) пон¤т≥йний (категор≥альний) апарат, котрий вона використовуЇ; 4) методи досл≥дженн¤ ¤вищ ≥ процес≥в д≥йсност≥.
‘≥лософ≥¤, ¤к наука, маЇ вс≥ ц≥ структурн≥ елементи. ¬она маЇ св≥й предмет, своњ закони розвитку, св≥й пон¤т≥йний апарат, ≥ своњ методи, що даЇ њй можлив≥сть адекватно в≥дображати обТЇктивну д≥йсн≥сть.
ўо Ї сп≥льним дл¤ ф≥лософ≥њ ≥ науки?
—п≥льним дл¤ ф≥лософ≥њ ≥ науки Ї те, що: 1) ф≥лософ≥¤ ≥ наука Ї формами сусп≥льноњ св≥домост≥; 2) ф≥лософ≥¤ ≥ наука здобут≥ знанн¤ представл¤ють у теоретичн≥й форм≥, у форм≥ лог≥чних доведень своњх висновк≥в; 3) ф≥лософ≥¤ ≥ наука Ї структурними елементами наукового св≥тогл¤ду, тобто включаютьс¤ в структуру св≥тогл¤ду; 4) ф≥лософ≥¤ ≥ наука мають однопор¤дков≥ структурн≥ елементи (предмет, закони, пон¤тт¤ (категор≥њ), методи досл≥дженн¤).
–азом з тим, ф≥лософ≥¤ ≥ наука мають ≥ в≥дм≥нност≥: 1) у ф≥лософ≥њ пон¤т≥йний апарат, закони мають на в≥дм≥ну в≥д будь-¤коњ науки всезагальний характер, тобто екстраполюютьс¤ на вс≥ сфери д≥йсност≥; 2) ф≥лософ≥¤, ¤к в≥домо, Ї форою сусп≥льноњ св≥домост≥. Ќаука окр≥м цього виступаЇ ще ¤к безпосередн¤ продуктивна сила сусп≥льного виробництва; 3) закони ≥ пон¤т≥йний апарат ф≥лософ≥њ виконують функц≥ю загальноњ методолог≥њ п≥знанн¤. «акони ≥ пон¤т≥йний апарат окремоњ науки виконують методолог≥чну функц≥ю лише дл¤ ц≥Їњ науки; 4) ф≥лософ≥¤ даЇ загальну ц≥л≥сну картину св≥ту. ќкрема наука досл≥джуЇ лише певну сферу д≥йсност≥ ≥ тому такоњ ц≥л≥сноњ картини св≥ту дати не може; 5) ф≥лософ≥¤ включаЇтьс¤ в теоретичне обірунтуванн¤ будь-¤кого св≥тогл¤ду. Ќаука Ї важливою складовою наукового св≥тогл¤ду.
ƒл¤ б≥льш зм≥стовного зТ¤суванн¤ особливостей ф≥лософ≥њ, необх≥дно розгл¤нути њњ взаЇмозвТ¤зки з ≥ншими формами сусп≥льноњ св≥домост≥, наприклад, з рел≥г≥Їю, правом, показати, що Ї дл¤ них сп≥льним ≥ в≥дм≥нним.
‘≥лософ≥¤ ≥ рел≥г≥¤. ¬заЇмозвТ¤зки ф≥лософ≥њ ≥ рел≥г≥њ давн≥ ≥ р≥знопланов≥. –ел≥г≥¤ сто¤ла б≥л¤ джерел ф≥лософ≥њ. ќстанн¤ виникла п≥зн≥ше на досить високому етап≥ розвитку сусп≥льства, самоњ людини, ¤к людини, њњ теоретичного мисленн¤.
–ел≥г≥¤ Ц специф≥чна форма духовно-практичного освоЇнн¤ св≥ту. « одного боку, вона представл¤Ї собою в≥дпов≥дн≥: повед≥нку, почутт¤, культ ≥ обр¤дн≥сть; з ≥ншого боку, рел≥г≥¤ Ц це певн≥ погл¤ди, в≥ра, у¤вленн¤, ≥дењ ≥ теор≥њ, тобто те, що складаЇ зм≥ст рел≥г≥њ ¤к форми сусп≥льноњ св≥домост≥. ўо Ї сп≥льним дл¤ ф≥лософ≥њ ≥ рел≥г≥њ?
—п≥льним дл¤ ф≥лософ≥њ ≥ рел≥г≥њ Ї, насамперед, те, що вони представл¤ють собою форми сусп≥льноњ св≥домост≥. ÷е, по-перше. ѕо-друге, ф≥лософ≥¤ ≥ рел≥г≥¤ Ї ≥сторичними типами св≥тогл¤ду, певними способами духовно-практичного освоЇнн¤ св≥ту; по-третЇ, ф≥лософ≥¤ ≥ рел≥г≥¤ в≥дображають св≥тогл¤ди людей безпосередньо. ‘≥лософ≥¤ ≥ рел≥г≥¤ найб≥льш в≥ддален≥ в≥д економ≥чного базису сусп≥льства; по-четверте, ф≥лософ≥¤ ≥ рел≥г≥¤ Ї важливими складовими духовного житт¤ сусп≥льства.
–азом з тим ф≥лософ≥¤ ≥ рел≥г≥¤ мають суттЇв≥ в≥дм≥нност≥: по-перше, предметом ф≥лософ≥њ Ї в≥дношенн¤ Улюдина-св≥тФ. ѕредметом рел≥г≥њ Ї Ѕог, його твор≥нн¤; по-друге, ф≥лософ≥¤ ≥ рел≥г≥¤ мають р≥зну структуру. —труктура ф≥лософ≥њ складаЇтьс¤ з онтолог≥њ (вченн¤ про бутт¤), лог≥ки, д≥алектики, теор≥њ п≥знанн¤, соц≥ального вченн¤ тощо. ƒо структури рел≥г≥њ вход¤ть: 1) рел≥г≥йн≥ ≥дењ, погл¤ди та у¤вленн¤; 2) рел≥г≥йн≥ почутт¤; 3) рел≥г≥йн≥ культ ≥ обр¤дн≥сть; по-третЇ, ф≥лософ≥¤ ірунтуЇтьс¤ на доведенн≥. –ел≥г≥¤ ірунтуЇтьс¤ на в≥р≥; по-четверте, ф≥лософ≥¤ Ї формою п≥знанн¤, способом проникненн¤ у сутн≥сть ¤вищ. –ел≥г≥¤ Ї формою, способом ≥нтерпретац≥њ (тлумаченн¤) того, що Ї Ц в≥дпов≥дних догм ≥ постулат≥в; по-пТ¤те, ф≥лософ≥¤ ор≥ЇнтуЇтьс¤, насамперед, на ≥нтелект людини, њњ розум. –ел≥г≥¤ д≥Ї, передус≥м, на почутт¤, емоц≥њ (рел≥г≥йн≥ догми не можна збагнути розумом); по-шосте, у ф≥лософ≥њ, ¤к правило, початком њњ Ї загальне, абстрактне начало (апейрон, субстанц≥¤, абсолютна ≥де¤, матер≥¤ тощо). ” рел≥г≥њ, ¤к правило, основоположне начало Ц персон≥ф≥коване (ягве, ’ристос, ћагомет, Ѕудда ≥ т.п.). ≤, нарешт≥, останнЇ. ” пор≥вн¤нн≥ з ф≥лософ≥Їю рел≥г≥¤ представл¤Ї собою б≥льш консервативну ≥деолог≥чну форму в≥дображенн¤ д≥йсност≥, оск≥льки вона ірунтуЇтьс¤ на незм≥нних традиц≥йних догматах рел≥г≥йного вченн¤.
‘≥лософ≥¤ ≥ право. ¬ систем≥ форм сусп≥льноњ св≥домост≥ (про це мова йтиме б≥льш детально в подальших розд≥лах книги) значний ≥нтерес дл¤ розкритт¤ специф≥ки ф≥лософ≥њ представл¤ють взаЇмозвТ¤зки ф≥лософ≥њ ≥ права (правосв≥домост≥). ѕерш н≥ж розгл¤нути ц≥ взаЇмозвТ¤зки необх≥дно визначити саме пон¤тт¤ права, правосв≥домост≥.
ѕраво, насамперед, ¤вл¤Ї собою вольову систему, що складаЇтьс¤ ≥з загальнообовТ¤зкових норм, розпор¤джень ≥ д≥й, обумовлених в≥дпов≥дними сусп≥льними в≥дносинами, з метою встановленн¤ режиму громадського пор¤дку, що зд≥йснюЇтьс¤ з допомогою виховних заход≥в, а також державного примусу. оротше: право Ц це система соц≥альних норм ≥ в≥дносин, котр≥ охорон¤ютьс¤ ≥ захищаютьс¤ силою держави.
ѕраво ≥ правосв≥дом≥сть Ц це не тотожн≥ пон¤тт¤. ѕраво Ц це норми, розпор¤дженн¤, юридичн≥ закони, а правосв≥дом≥сть Ц це знанн¤ ≥ оц≥нка д≥ючого права у сусп≥льн≥й св≥домост≥. Ќер≥дко правова норма, юридичний закон, що приймаЇтьс¤ в тому чи ≥ншому сусп≥льств≥ не тотожн≥, не р≥внозначн≥ з його оц≥нкою у сусп≥льн≥й св≥домост≥. «акон, норма встановлюЇ одне, а в сусп≥льн≥й св≥домост≥ це УоднеФ в≥дкидаЇтьс¤ ¤к неприйн¤тне. “ому на практиц≥ де¤к≥ юридична закони ≥ норми ≥гноруютьс¤, порушуютьс¤, оск≥льки у сусп≥льн≥й св≥домост≥ вони оц≥нюютьс¤ негативно, ¤к несправедлив≥.
ќтже, коли ми розгл¤даЇмо звТ¤зки ф≥лософ≥њ ≥ права, то мова йде про право не ¤к юридичну норму, закон, а про право ¤к форму сусп≥льноњ св≥домост≥.
ўо Ї сп≥льним дл¤ ф≥лософ≥њ ≥ права?
Ќасамперед, ф≥лософ≥¤ ≥ право Ї формами сусп≥льноњ св≥домост≥; ф≥лософ≥¤ ≥ право п≥дпор¤дкован≥ загальним законом≥рност¤м розвитку сусп≥льноњ св≥домост≥, виступаючи ¤к специф≥чне в≥дображенн¤ економ≥чних, пол≥тичних та ≥нших в≥дносин даного сусп≥льства; ф≥лософ≥¤ ≥ право вход¤ть до духовноњ сфери сусп≥льства ¤к складов≥ надбудови; ф≥лософ≥¤ ≥ право мають сп≥льну виховну функц≥ю.
ќкр≥м сп≥льного, ф≥лософ≥¤ ≥ право мають суттЇв≥ в≥дм≥нност≥. 1) ” ф≥лософ≥њ ≥ права Ц р≥зн≥ предмети осмисленн¤ д≥йсност≥. ѕредметом ф≥лософ≥њ, ¤к вже в≥дзначалос¤ вище, Ї найб≥льш загальн≥ проблеми бутт¤, в≥дношенн¤ Улюдина Ц св≥тФ. ѕредметом права, ¤к форми сусп≥льноњ св≥домост≥, Ї оц≥нка конкретних норм, припис≥в, юридичних закон≥в ≥ т.п., що регулюють повед≥нку людей у сусп≥льств≥; 2) у ф≥лософ≥њ в≥дображаютьс¤ обТЇктивн≥ закони розвитку св≥ту. ўо ж до права, то в ньому знаход¤ть в≥дображенн¤ юридичн≥ закони, ¤к≥ встановлюютьс¤ людьми в ≥нтересах певних соц≥альних груп, клас≥в тощо; 3) ф≥лософ≥¤ ≥ право мають р≥зний р≥вень узагальненн¤. —пециф≥чними дл¤ ф≥лософ≥њ Ї, ¤к правило, широк≥ абстракц≥њ Ц ф≥лософськ≥ пон¤тт¤, закони ≥ принципи, котр≥ застосовуютьс¤ при досл≥дженн≥ права, зТ¤суванн≥ сутност≥ правовоњ св≥домост≥ Ц ф≥лософ≥њ права. ¬≥дносно ж конкретних норм права, юридичних закон≥в ≥ юридичних пон¤ть, то њх використанн¤ у ф≥лософ≥њ, њњ вивченн≥ Ц обмежене; 4) ф≥лософ≥¤ в≥дображаЇ економ≥чну структуру сусп≥льства, його матер≥альн≥ в≥дносини не пр¤мо, а опосередковано Ц через пол≥тику, пол≥тичну д≥¤льн≥сть людей. ѕраво в≥дображаЇ економ≥чн≥ в≥дносини сусп≥льства Ц безпосередньо. ѕраво в≥дображаЇ економ≥чн≥ в≥дносини сусп≥льства Ц безпосередньо. ѕраво маЇ пр¤мий звТ¤зок з економ≥чними в≥дносинами, насамперед, з в≥дносинами власност≥; 5) ≤, нарешт≥, останнЇ. ‘≥лософ≥¤ ≥ право мають р≥зну структуру. ѕро структуру ф≥лософ≥њ мова йшла вище, коли було розгл¤нуто питанн¤ про сп≥вв≥дношенн¤ ф≥лософ≥њ ≥ св≥тогл¤ду. ўо ж до структури права ¤к форми сусп≥льноњ св≥домост≥, то вона включаЇ в себе два важливих компоненти: а) правову ≥деолог≥ю ¤к систему правових погл¤д≥в, теоретичну правову св≥дом≥сть соц≥альноњ групи, класу; б) правову психолог≥ю Ц несистематизован≥ правов≥ погл¤ди, у¤вленн¤, звички, традиц≥њ, почутт¤, емоц≥њ, що формуютьс¤ в практичн≥й д≥¤льност≥ людей.
‘ункц≥њ ф≥лософ≥њ. ‘≥лософ≥¤ в≥д≥граЇ важливу роль у сусп≥льств≥, насамперед, в розвитку сусп≥льноњ св≥домост≥, та ≥ самоњ людини, њњ сутн≥сних сил. —в≥дченн¤м цього Ї найважлив≥ш≥ функц≥њ ф≥лософ≥њ.
‘ункц≥¤ (в≥д лат. Ц виконанн¤, звершенн¤) Ц спос≥б д≥¤нн¤ ¤коњсь системи, органу, котрий спр¤мований на дос¤гненн¤ певного результату. ‘≥лософ≥¤ ¤к форма сусп≥льноњ св≥домост≥, ¤к система певних знань, закон≥в ≥ принцип≥в, маЇ досить вагомий функц≥ональний потенц≥ал.
ƒавно пом≥чено, що ≥снуЇ звТ¤зок, м≥ж р≥внем розвитку ф≥лософ≥њ, ≥ нав≥ть њњ ≥снуванн¤, ≥ р≥внем розвитку свободи людини, пол≥тичноњ свободи, зокрема. Ѕо там, де розвинена ф≥лософ≥¤, розвиваЇтьс¤ ≥ свобода. ‘≥лософ≥¤ створюЇ спри¤тливий ірунт дл¤ цього через розвиток духовних п≥двалин сусп≥льства. ¬она впроваджуЇ у сусп≥льну св≥дом≥сть загальнолюдськ≥ ц≥нност≥ Ц ≥дењ свободи, нев≥дТЇмних прав людини, справедливост≥, соц≥альноњ р≥вност≥ тощо.
«гадаймо ƒжона Ћокка, котрий наголошував, що людина в≥д природи маЇ три нев≥дТЇмнх права: право на житт¤, право на свободу ≥ право на приватну власн≥сть, набуту чесною працею. ‘. ћ. ¬ольтер стверджував: Увс≥ люди народжуютьс¤ в≥льнимиФ; “. √оббс: Уприродне право будь-¤коњ людини Ц це њњ свободаФ. √. √егель: УЋюдина, ¤к така, в≥льна. —вобода духу складаЇ найголовн≥шу властив≥сть њњ природиФ. ¬сю ≥стор≥ю людства н≥мецький ф≥лософ повТ¤зував з Упрогресом в усв≥домленн≥ людиною свободиФ. Уѕриватна власн≥сть, - п≥дкреслював √егель, - Ї Їдиною сутн≥сною визначен≥стю особистост≥Ф; УЋише у власност≥ (волод≥нн≥ нею) особист≥сть Ї розумФ. ћ. Ѕерд¤Їв: Улюдська свобода Ц самодостатн¤ ц≥нн≥сть. ЌемаЇ н≥чого б≥льш важливого, н≥ж свобода людини. ¬с≥ форми сусп≥льного ладу виправдан≥ лише тод≥, коли слугують свобод≥ людини, њњ розвиткуФ. ∆.-ѕ. —артр: УЋюдина не може бути то рабом, а то в≥льною. ¬она повн≥стю ≥ завжди в≥льна, або њњ (людини) немаЇ взагал≥.Ф
ѕод≥бн≥ ≥дењ под≥л¤ли ≥ пропагували у св≥й час Ў. ћонтескТЇ, . √ельвец≥й, Ћ. ‘ейЇрбах, . ясперс, ћ. ’айдеггер, ’. ќртега-≥-√ассет та багато ≥нших.
‘≥лософи роками, стол≥тт¤ми ≥з покол≥нн¤ в покол≥нн¤ спроваджували ц≥ ≥дењ в сусп≥льну св≥дом≥сть, в правову систему, спри¤ли розвитков≥ свободи людини. —каж≥мо так: видатн≥ ф≥лософи сто¤ли б≥л¤ джерел Ївропейськоњ ≥ св≥товоњ цив≥л≥зац≥њ, сучасноњ демократ≥њ ≥ тод≥, ≥ тепер, в наш час. ѓх д≥¤льн≥стю ≥ визначавс¤ ≥ визначаЇтьс¤ вплив ф≥лософ≥њ на сусп≥льну думку, св≥дом≥сть людини, њњ культуру, на формуванн¤ загальнолюдських ц≥нностей. ‘≥лософ≥¤ набула, таким чином, свою важливу соц≥ально-практичну (предметно-д≥йову) ≥ виховну функц≥њ.
¬ажливою функц≥Їю ф≥лософ≥њ Ї њњ здатн≥сть з допомогою свого ≥нструментар≥ю створювати пон¤т≥йний апарат, проникати в сутн≥сть ¤вищ, зТ¤совувати обТЇктивн≥, законом≥рн≥ звТ¤зки м≥ж ними. “ому ф≥лософ≥¤ маЇ теоретико-п≥знавальну або лог≥ко-гносеолог≥чну функц≥ю. ¬она зд≥йснюЇтьс¤ з допомогою багатьох форм ≥ метод≥в таких, ¤к абстрагуванн¤, ≥ндукц≥¤ ≥ дедукц≥¤, анал≥з ≥ синтез, моделюванн¤, ≥деал≥зац≥¤, формал≥зац≥¤, судженн¤, пон¤тт¤, умовив≥д, ≥де¤, проблема, г≥потеза тощо.
≈л≥тною дл¤ ф≥лософ≥њ Ї функц≥¤ загально-методолог≥чна, котра пол¤гаЇ в тому, що њњ основоположн≥ принципи, закони, пон¤т≥йний апарат можуть бути використан≥ у будь-¤ких сферах наукового п≥знанн¤ ¤к загальн≥ методи досл≥дженн¤ тих чи ≥нших ¤вищ. „ому можуть бути використан≥ у будь-¤ких сферах наукового п≥знанн¤? “ому що ц≥ принципи, закони ≥ т.п. Ї результатом абстрагуванн¤ (вид≥ленн¤ найб≥льш загального), що притаманне ус≥м сферам бутт¤ ≥ тому вони застосовуютьс¤ в ус≥х сферах д≥йсност≥.
¬≥зьмемо конкретний приклад. ” ф≥лософ≥њ важливим принципом, що використовуЇтьс¤ в процес≥ п≥знанн¤ Ї принцип ≥сторизму. ўо в≥н означаЇ? ¬≥н означаЇ не що ≥нше, ¤к розгл¤д предмет≥в, ¤вищ чи процес≥в в њх розвитку, зм≥нах, саморус≥: ¤к те, чи ≥нше ¤вище виникло, ¤к≥ етапи у своЇму розвитку пройшло ≥ чим стало.
” звТ¤зку з цим принцип ≥сторизму ставить перед досл≥дником р¤д ≥мперативних, обовТ¤зкових вимог, а саме:
1) вих≥дна вимога Ц це ¤к≥сна, сутн≥сна ретроспективн≥сть, зворотний анал≥з;
2) вимога розгл¤ду передумов виникненн¤ того, чи ≥ншого ¤вища;
3) розгл¤ду ¤вища з точки зору його розвитку ¤к законом≥рного процесу;
4) вид≥ленн¤ в розвитку ¤вища певн≥ етапи (стад≥њ, фази, пер≥оди), зТ¤совуючи њх особливост≥, в≥дм≥нност≥;
5) визначенн¤ напр¤му розвитку ¤вища, його характер (¤кий в≥н: прогресивний, регресивний, гармон≥чний, дисгармон≥чний, динам≥чний, статичний ≥ т.п.);
6) розкритт¤ основноњ тенденц≥њ розвитку системи з метою передбаченн¤ њњ майбутнього;
7) вивченн¤ ≥стор≥њ пон¤т≥йного апарату певного ¤вища, чи системи стосовно зм≥ни њх зм≥сту, ¤кий вони мали колись, ≥ ¤кий мають тепер;
8) застосуванн¤ до п≥знанн¤ основних закон≥в ≥ принцип≥в д≥алектики.
Ѕезумовно, дотриманн¤ цих вимог принципу ≥сторизму Ц це нелегке завданн¤. јле лише на цьому шл¤ху можливе дос¤гненн¤ обТЇктивноњ (неупередженоњ) ≥стини. ≤ншого шл¤ху до нењ немаЇ. Ѕо метод, його знанн¤ застосуванн¤ Ц це р≥ч виключно важлива в процес≥ п≥знанн¤.
Ућетод Ц найперше, найосновн≥ше, - писав в≥домий рос≥йський природодосл≥дник ≤. ѕ. ѕавлов. Ц ¬≥д методу, способу д≥њ залежить вс¤ серйозн≥сть досл≥дженн¤: при доброму метод≥ ≥ ген≥альна людина буде працювати даремно ≥ не отримаЇ ц≥нних, точних данихФ.
≤, нарешт≥, ще одна функц≥¤ ф≥лософ≥њ Ц св≥тогл¤дна. ‘≥лософ≥¤ Ц це ц≥л≥сний узагальнений погл¤д на св≥т, людину, њх в≥дношенн¤, сутн≥сть походженн¤, п≥знанн¤, а також на його меж≥, можливост≥, значенн¤ тощо. «Т¤совуючи ц≥ проблеми на теоретичному р≥вн≥, ф≥лософ≥¤ маЇ фундаментальний св≥тогл¤дний потенц≥ал.
‘≥лософ≥¤, ¤к в≥домо, належить до гуман≥тарних наук, ¤к≥ н≥мц≥ доречно називають УSchone WissenschaftenФ Ц досл≥вно Украсивими наукамиФ. јр≥стотель стосовно ф≥лософ≥њ висловлювавс¤ так: У‘≥лософ≥¤ найб≥льш ц≥нна з наук, бо спр¤мована на п≥знанн¤ ≥стини Ц першопричин, сутн≥сного ≥ в≥чного. ¬с≥ ≥нш≥ науки необх≥дн≥..., але кращоњ за нењ немаЇ жодноњФ.
‘≥лософ≥¤ ¤к наука, форма сусп≥льноњ св≥домост≥ ≥ св≥тогл¤д, маЇ потужний гуман≥стичний потенц≥ал. ÷е ви¤вл¤Їтьс¤ в тому, що вона, по-перше, розгл¤даЇ людину ¤к Їдино можливий субТЇкт. Ћюдина включаЇтьс¤ в предмет ф≥лософ≥њ в контекст≥ сп≥вв≥дношенн¤ Улюдина-св≥тФ; по-друге, ф≥лософ≥¤ утверджуЇ людину ¤к найвищу ц≥нн≥сть св≥ту, творц¤ знанн¤ взагал≥ ≥ ф≥лософського, зокрема; по-третЇ, ф≥лософ≥¤ завд¤ки своЇму лог≥чному арсеналу, своњми формами ≥ методами створенн¤ пон¤ть, узагальнень, розвиваЇ теоретичне мисленн¤, мову, сутн≥сн≥ сили людини, њњ п≥знавальн≥ можливост≥. Ќе випадково в≥домий теоретик мовознавства ¬≥льгельм фон √умбольт вказував на нерозривний звТ¤зок розвитку нац≥њ з розвитком њњ теоретичного мисленн¤. УЌац≥¤ тим розвинен≥ша, - писав в≥н, - чим б≥льше розвинена њњ мова, теоретичне мисленн¤Ф; по-четверте, ф≥лософ≥¤ будь-¤ка, незалежно в≥д њњ спр¤муванн¤ ≥ сутност≥ Ц це форма п≥знанн¤, пошук ≥стини, спроба проникнути у св≥т речей, ≥дей ≥ ¤вищ; по-пТ¤те, ф≥лософ≥¤ завжди сто¤ла б≥л¤ джерел ≥деолог≥њ Ц могутнього фактору впливу на сусп≥льну св≥дом≥сть, людську д≥¤льн≥сть, сусп≥льний прогрес; по-шосте, ф≥лософ≥¤ зТ¤совуЇ фундаментальн≥ св≥тогл¤дн≥ проблеми (Ущо Ї щоФ, УчомуФ, У¤кФ) ≥ тому маЇ ірунтовний св≥тогл¤дний потенц≥ал, Ї теоретичного основою будь-¤кого св≥тогл¤ду.
ѕозитивна роль прогресивних ф≥лософських ≥дей у сусп≥льств≥ безперечна. «ахист нев≥дТЇмних прав людини, ¤кими Ї право на житт¤, на свободу ≥ приватну власн≥сть, формуванн¤ ≥деолог≥њ такого іатунку Ц все це Ї важливим людським вим≥ром ф≥лософ≥њ. якщо сучасн≥ Ївропейськ≥ крањни ≥ мають такий р≥вень демократичних свобод, таку правову систему њх захисту, то ц≥ здобутки необх≥дно в≥днести ≥ на адресу Ївропейських ф≥лософ≥в ≥ Ївропейськоњ ф≥лософ≥њ.
онтрольн≥ запитанн¤
1. ¬ чому пол¤гають особливост≥ ф≥лософського знанн¤?
2. як сп≥вв≥днос¤тьс¤ ф≥лософ≥¤ ≥ наука?
3. ўо таке св≥тогл¤д?
4. як≥ основн≥ структурн≥ елементи св≥тогл¤ду?
5. „им в≥др≥зн¤Їтьс¤ ф≥лософ≥¤ в≥д рел≥г≥њ?
6. ¬ чому пол¤гають функц≥њ ф≥лософ≥њ?
7. ўо Ї предметом ф≥лософ≥њ?
8. як≥ основн≥ ≥сторичн≥ типи св≥тогл¤ду?
9. „им в≥др≥зн¤Їтьс¤ д≥алектика в≥д метаф≥зики?
“еми реферат≥в
1. ‘≥лософ≥¤ ¤к форма сусп≥льноњ св≥домост≥.
2. ѕредмет ф≥лософ≥њ.
3. ‘≥лософ≥¤ ≥ св≥тогл¤д.
4. ‘≥лософ≥¤ ≥ наука.
5. ‘≥лософ≥¤ в систем≥ культури.
6. ‘≥лософ≥¤ ≥ рел≥г≥¤.
7. ‘≥лософ≥¤ ≥ право.
8. —утн≥сть д≥алектики.
9. ‘ункц≥њ ф≥лософ≥њ.
10. јльтернативн≥ способи в≥дображенн¤ проблем бутт¤.
–екомендована л≥тература
1. јристотель. ћетафизика. —оч. в 4-х томах, т. 1, ћ., 1976, стр. 66, 67, 68, 69, 71.
2. √урина ћишель. ‘илософи¤. ѕеревод с французского, ћ., 1998, стр. 119.
3. √егель. Ёнциклопеди¤ философских наук, т. 1, ћ., 1974, стр. 347, 402.
4. √егель. Ћекции по истории философии. —оч. в 3-х томах, т. 3, ћ., 1976, стр. 66.
5. √егель. —оч. в 3-х томах, т. 3, ћ., 1972, стр. 296.
6. «отов ј. ‘., ћельвиль ё. . «ападна¤ философи¤ ’’ века. ћ., 1998, стр. 371.
7. √умбольт ¬ильгельм. »збранные труды по ¤зыкознанию. ћ., 1984, стр. 230.
8. ќртега-и-√ассет ’. „то такое философи¤. ћ., 1991, стр. 10.
9. —пиркин ј. √. ‘илософи¤. ”чебник дл¤ вузов. ћ., 2000.
10. ‘илософский энциклопедический словарь, 2-е издание, ћ., 1989.
11. онке ¬. ј. ќсновы философии. ћ., 2000.
12. ‘≥лософ≥¤. Ќавчальний пос≥бник, 2-е виданн¤, перероблене ≥ доповнене (за ред. ≤. ‘. Ќадольного), ., 2001.
