“ема 3. ‘≥лософське вченн¤ про бутт¤ (онтолог≥¤)

3.1 ‘≥лософське усв≥домленн¤ св≥ту, його сутн≥сть та проблеми

ћатер≥¤ Ї причиною ус≥х причин, не будучи сама обумовлена н≥¤кою причиною
‘. Ѕекон

ћи зак≥нчили розгл¤д р≥зних напр¤мк≥в св≥товоњ ф≥лософ≥њ. “епер приступимо до зТ¤суванн¤ одн≥Їњ з найважлив≥ших тем ф≥лософськоњ науки, ¤ка маЇ виключне значенн¤ дл¤ њњ розум≥нн¤. ћова йтиме про онтолог≥ю.
—утн≥сть онтолог≥њ. ќнтолог≥¤ Ц це вченн¤ про бутт¤, розд≥л ф≥лософ≥њ у ¤кому зТ¤совуютьс¤ фундаментальн≥ проблеми ≥снуванн¤, розвитку сутн≥сного, найважлив≥шого. ѕон¤тт¤ Уонтолог≥¤Ф не маЇ однозначного тлумаченн¤ у ф≥лософ≥њ. ≤ це не випадково. ¬оно складне, зм≥стовне, багатогранне. ≤снуЇ, принаймн≥, три значенн¤ цього пон¤тт¤:
ѕо-перше, п≥д онтолог≥Їю розум≥ють ту частину ф≥лософ≥њ, ¤ка зТ¤совуЇ основн≥, фундаментальн≥ принципи бутт¤, першоначала всього сутн≥сного. —аме пон¤тт¤ Уонтолог≥¤Ф у переклад≥ з грецькоњ мови означаЇ вченн¤ про суще, сутн≥сне, найважлив≥ше (онто Ц суще, сутн≥сне, лог≥¤ Ц вченн¤). ÷е вченн¤ про першооснови бутт¤, про субстанц≥ю, матер≥ю, прост≥р, час, рух, причинн≥сть тощо.
ѕо-друге, у марксистськ≥й ф≥лософ≥њ пон¤тт¤ Уонтолог≥¤Ф вживаЇтьс¤ дл¤ зТ¤суванн¤ сутност≥ ¤вищ, що ≥снують незалежно в≥д людини, њњ св≥домост≥ (та ж матер≥¤, рух, розвиток, його обТЇктивн≥ закони ≥ т.п.).
ѕо-третЇ, у зах≥дн≥й ф≥лософ≥њ в пон¤тт¤ Уонтолог≥¤Ф теж включають найзагальн≥ш≥ принципи бутт¤, але вони розгл¤даютьс¤ на р≥вн≥ надчуттЇвоњ, надрац≥ональноњ ≥нтуњц≥њ. ÷е так звана Утрансцендентальна онтолог≥¤Ф √уссерл¤, У ритична онтолог≥¤Ф √артмана, Уфундаментальна онтолог≥¤Ф ’айдеггера тощо. “обто, найзагальн≥ш≥ принципи бутт¤ у такому розум≥нн≥ зТ¤совуютьс¤ лише ≥нтуњтивно, а не в процес≥ практичноњ, п≥знавальноњ д≥¤льност≥ людини, взаЇмод≥њ субТЇкта ≥ обТЇкта.
ѕ≥дсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що зм≥ст пон¤тт¤ Уонтолог≥¤Ф складають основи, витоки, першоначала всього ≥снуючого, найб≥льш загальн≥ принципи бутт¤ св≥ту, людини, сусп≥льства. ” пон¤тт≥ Уонтолог≥¤Ф знаходить в≥дображенн¤ та особлив≥сть цих основ, виток≥в та першоначал, що вони ≥снують обТЇктивно, тобто незалежно в≥д людини ≥ њњ св≥домост≥. ¬се це складаЇ сутн≥сть такого пон¤тт¤, ¤к Уонтолог≥¤Ф.
ўо означаЇ пон¤тт¤ Убутт¤Ф? як в≥домо, особлив≥стю ф≥лософ≥њ ¤к науки Ї те, що вона даЇ найб≥льш узагальнене знанн¤ про те, що ≥снуЇ. “ож ≥ ф≥лософське усв≥домленн¤ св≥ту ірунтуЇтьс¤ на узагальненому, абстрактному, теоретичному в≥дображенн≥ д≥йсност≥. “аке в≥дображенн¤ зд≥йснюЇтьс¤ з допомогою найб≥льш загальних пон¤ть, категор≥й. Ќайб≥льш загальною категор≥Їю ф≥лософ≥њ (при тому будь-¤коњ за напр¤мком) Ї найдавн≥ше пон¤тт¤ Убутт¤Ф.
Ѕутт¤ Ц ф≥лософська категор≥¤, що позначаЇ: 1) все те, що ми бачимо, що реально ≥снуЇ; 2) все те, що ми не бачимо, але воно Ї у д≥йсност≥ (наприклад, рад≥охвил≥, йон≥зуюче випром≥нюванн¤, електричне поле, внутр≥шн¤ зм≥на тощо); 3) все те, що Ї у¤вним, нереальним (наприклад, у¤вленн¤ про ≥деальне, м≥фолог≥чн≥ образи); 4) реальн≥сть, ¤ка ≥снуЇ обТЇктивно, незалежно в≥д св≥домост≥ людини (природа, обТЇктивн≥ закони); 5) загальний спос≥б ≥снуванн¤ людини, сусп≥льства.
¬иход¤чи з вищевикладеного, основними формами бутт¤ Ї: бутт¤ речового, матер≥ального; бутт¤ субТЇктивного ≥деального; бутт¤ б≥олог≥чного (живого); бутт¤ соц≥ального (сусп≥льного).
ћатер≥альне та ≥деальне. Ќайб≥льш загальним, абстрактним в≥дображенн¤м д≥йсност≥ в ≥сторико-ф≥лософському аспект≥ Ї також у¤вленн¤ про матер≥альне та ≥деальне, про Усв≥т речейФ ≥ Усв≥т ≥дейФ. ѕо сут≥, мова йде про основне питанн¤ ф≥лософ≥њ, про сп≥вв≥дношенн¤ матер≥ального та ≥деального, про те, що Ї первинним, а що пох≥дним, вторинним. Ќе може бути сумн≥ву, що ц¤ проблема у ф≥лософ≥њ ≥снуЇ. Ќав≥ть …оган √отл≥б ‘≥хте (н≥мецький ф≥лософ, субТЇктивний ≥деал≥ст) стверджував, що ф≥лософ≥¤ може розвиватис¤ лише двома шл¤хами: перший Ц в≥д речей до ≥дей; другий Ц в≥д ≥дей до речей. ѕерший шл¤х ‘≥хте називав УдогматизмомФ. ƒругий Ц У≥деал≥змомФ. —ебе ф≥лософ в≥дносив, звичайно, до останнього. ÷е не що ≥нше ¤к постановка фундаментального питанн¤ будь-¤коњ ф≥лософ≥њ, а саме: ¤к йти у ф≥лософ≥њ Ц в≥д речей до ≥дей (св≥домост≥), чи в≥д ≥дей (св≥домост≥) до речей.
ћатер≥альне Ц ф≥лософська категор≥¤, ¤ка даЇ у¤вленн¤ про фундаментальну ознаку бутт¤, а саме про його обТЇктивне ≥снуванн¤, незалежне в≥д св≥домост≥ людини, њњ життЇд≥¤льност≥ (наприклад, природа, космос, речовина, закони розвитку тощо).
≤деальне Ц це ф≥лософська категор≥¤ дл¤ позначенн¤ субТЇктивного, образного нематер≥ального в≥дображенн¤ д≥йсност≥ у людськ≥й св≥домост≥. ≤деальне даЇ у¤вленн¤ про суттЇву в≥дм≥нн≥сть м≥ж образом ≥ обТЇктом, ¤кий в≥дображаЇтьс¤. ÷¤ в≥дм≥нн≥сть пол¤гаЇ в тому, що образ, ¤кий в≥дображаЇ реально в≥дчутн≥ властивост≥ обТЇкта, сам цих властивостей не маЇ, оск≥льки позбавлений будь-¤коњ т≥лесност≥, матер≥альност≥. Ќаприклад, звичайна вишн¤. ¬она маЇ смак, кол≥р, форму, вагу, розм≥р (величину) тощо. ќднак образ вишн≥, що ми у¤вл¤Їмо, цих властивостей не маЇ. ќбраз вишн≥ не маЇ смаку, кольору, ваги, форми ≥ т.п. ¬≥н не маЇ жодного грама т≥лесност≥.
ќтже, образне, в≥дображуване, ≥деальне Ї субТЇктивною, духовною реальн≥стю; образне, ≥деальне ≥снуЇ лише в актах св≥домост≥.
 атегор≥¤ У≥деальнеФ маЇ, принаймн≥, чотири значенн¤ у ф≥лософ≥њ: 1) ≥деальне, що ≥снуЇ ¤к результат ≥нтелектуальноњ д≥¤льност≥ людини (л≥тературн≥, музичн≥, науков≥ твори тощо); 2) ≥деальне ¤к найдосконал≥ше, ¤к ≥деал (≥деал краси, сусп≥льний ≥деал, ≥деальна форма); 3) ≥деальне ¤к результат ≥деал≥зац≥њ обТЇкту у людськ≥й п≥знавальн≥й д≥¤льност≥. Ќаприклад, УточкаФ, Уабсолютно тверде т≥лоФ, У≥деальний розчинФ ≥ т.п. “аких обТЇкт≥в у природ≥ не ≥снуЇ. Ѕо що таке УточкаФ? У“очкаФ Ц це ≥деальний обТЇкт, ¤кий створений в результат≥ абстрагуванн¤ в≥д принциповоњ неможливост≥ побудувати даний обТЇкт практично, бо вона не маЇ н≥ висоти, н≥ ширини, н≥ довжини. ” природ≥ не ≥снуЇ У≥деального розчинуФ, котрий не мав би певного обТЇму ≥ певноњ температури. У≤деальний розчинФ Ц це ≥деальна модель створена подумки, коли не беруть до уваги саме ц≥ конкретн≥ ознаки Ц обТЇм ≥ температуру, щоб в≥днайти б≥льш загальн≥, суттЇв≥ ознаки, що притаманн≥ ус≥м розчинам. ÷е зд≥йснюЇтьс¤ в ≥нтересах п≥знанн¤; 4) ≤деальне ¤к обТЇктивний феномен, незалежний в≥д людини, њњ св≥домост≥ (Уабсолютний розумФ, Уабсолютна ≥де¤Ф у √егел¤, Ув≥чн≥ ≥дењФ у ѕлатона тощо).
“епер зупинимос¤ на зТ¤суванн≥ особливостей матер≥ального ¤к реального, обТЇктивного, котре не залежить в≥д людини та њњ св≥домост≥. ƒл¤ позначенн¤ того, що Ї обТЇктивним, незалежним в≥д св≥домост≥ людини у ф≥лософ≥њ вироблено у¤вленн¤ про матер≥ю.
ѕон¤тт¤ матер≥њ. ѕон¤тт¤ Уматер≥¤Ф, його формуванн¤ маЇ свою ≥стор≥ю. ” найдавн≥ший ф≥лософ≥в античного св≥ту вже була думка про першооснову всього ≥снуючого. Ќею, ¤к в≥домо, вони вважали воду, пов≥тр¤, вогонь, атом тощо. ћ≥ркуванн¤ про це ми знаходимо, зокрема, у ф≥лософ≥њ ‘алеса, јнакс≥мена, √еракл≥та, ƒемокр≥та. ќднак таке у¤вленн¤ про р≥зн≥ першооснови всього ≥снуючого не мало т≥Їњ ун≥версальност≥, всезагальност≥ охопленн¤ обТЇктивноњ д≥йсност≥, котре характерно дл¤ категор≥ального, ф≥лософського розум≥нн¤ матер≥њ.
«гадуЇтьс¤ розм≥ркуванн¤ англ≥йського ф≥лософа XVII стол≥тт¤ ‘ренс≥са Ѕекона про те, що У...древн≥ у¤вл¤ли соб≥ першу матер≥ю ¤к таку, що маЇ форму ≥ ¤к≥сть, а не ¤к абстрактну, т≥льки можливу ≥ безформну...Ф, бо У...в той час ще не настало царство Укатегор≥йФ, де б абстрактне начало могло укритис¤ п≥д захистом категор≥й субстанц≥њ, ≥ тому н≥хто не насм≥ливс¤ придумати ц≥лком у¤влювану матер≥ю, а за начало приймалос¤ т≥льки те, що могло б бути сприйн¤то почутт¤м...Ф (ƒив. ‘. Ѕекон. —оч., в 2-х томах, т. 2, ћ., 1972, стор. 305, 314).
Ћише учень ≥ посл≥довник ‘алеса Ц јнакс≥мандр першим д≥йшов до висновку, що в ус≥х цих речей Ц води, пов≥тр¤, вогню ≥ т.п. Ц повинна бути Їдина, загальна першооснова. ¬она повинна бути всеохоплюючою, безмежною, в≥чною. “акою першоосновою в≥н вважав УапейронФ (апейрон Ц з грецькоњ Ц безконечне, безмежне). ‘актично це була перша спроба дати узагальнене у¤вленн¤ про першооснову всього ≥снуючого, спроба категор≥ального визначенн¤ пон¤тт¤ матер≥њ.
ѕ≥зн≥ше, у јр≥стотел¤, ми вже знаходимо розум≥нн¤ пон¤тт¤ матер≥њ ¤к ф≥лософськоњ категор≥њ, котра не маЇ ¤кихось конкретних ознак ≥ Ї результатом абстрактного мисленн¤ людини. јр≥стотель стверджував, що Уматер≥¤... чуттЇво не сприймаЇтьс¤. ќднак до визнанн¤ њњ ≥снуванн¤ ми приходимо на основ≥ узагальненн¤ наших спостереженьФ (ƒив. јнатоми¤ мировой философии, т. 1, часть 1, ћ., 1969, стор. 441).
ѕод≥бну думку стосовно пон¤тт¤ матер≥њ под≥л¤в також, вже в≥домий нам, ‘ренс≥с Ѕекон. Ућатер≥¤, - писав в≥н, - позбавлена будь-¤ких (конкретних Ц ¬.Ѕ.) ¤костей... ¬она Ї, очевидно, найдосконал≥шою ф≥кц≥Їю людського розуму...Ф (‘. Ѕекон. —оч., в 2-х томах, т. 2, ћ., 1972, стор. 305).
ќтже, пон¤тт¤ матер≥њ вищезгадан≥ ф≥лософи повТ¤зували не з конкретними њњ властивост¤ми, а з чимось загальним, абстрактним, всеохоплюючим, безмежним. “акий п≥дх≥д став важливим кроком на шл¤ху визначенн¤ пон¤тт¤ матер≥њ ¤к ф≥лософськоњ категор≥њ.
ќднак не вс≥ ф≥лософи под≥л¤ли под≥бне у¤вленн¤ про пон¤тт¤ матер≥њ. Ќасамперед, такий п≥дх≥д в≥дкидали т≥, хто вважав першоосновою всього сущого дух, ≥дею, Уабсолютний розумФ, св≥доме начало. ƒо таких в≥дносивс¤ англ≥йський ф≥лософ, Їпископ ƒжордж Ѕеркл≥ (1684 Ц 1753). ¬≥н виступив з р≥зкою критикою у¤вленн¤ про матер≥ю ¤к про абстрактне пон¤тт¤. «апереченню цього Ѕеркл≥ присв¤тив У“рактат про начала людського п≥знанн¤Ф (1710). ¬ ньому в≥н не приховуЇ того, що головною його метою Ї боротьба проти матер≥ал≥зму в ус≥х його про¤вах. „ому? “ому, що Ѕеркл≥ був ф≥лософом-≥деал≥стом, Їпископом. …ого фах вимагав спростуванн¤ матер≥ал≥зму, основного його пон¤тт¤ матер≥њ, оск≥льки визнанн¤ останньоњ не залишало м≥сц¤ дл¤ Ѕога ¤к творц¤ всього ≥снуючого.
јргументац≥¤ Ѕеркл≥ проти пон¤тт¤ матер≥њ ¤к абстракц≥њ була нескладною. ¬она зводилас¤ до проголошеноњ ним тези: У≥снувати означаЇ бути сприйн¤тимФ. ўо це означаЇ? ѕросл≥дкуЇмо за лог≥кою ƒжорджа Ѕеркл≥. ¬се те, що реально ≥снуЇ, вважав Ѕеркл≥, ¤ сприймаю з допомогою орган≥в в≥дчутт¤. ћатер≥њ, ¤к пон¤тт¤, ¤ не сприймаю н≥ з допомогою зору, н≥ з допомогою дотику, а оск≥льки це так, то вона не ≥снуЇ, а отже позбавлена сенсу. ќсь його судженн¤ на цей рахунок: У¬ т≥м, що реч≥, котр≥ ¤ бачу моњми очима, чи в≥дчуваю моњми руками, д≥йсно ≥снують Ц ¤ зовс≥м не маю сумн≥ву. ™дина р≥ч, ≥снуванн¤ ¤коњ ¤ заперечую, це те, що ф≥лософи називають матер≥ЇюФ. (ƒив. јнтологи¤ мировой философии, т. 2, ћ., 1969, стор. 518-519).
ќднак це помилкове утвердженн¤. Ћюдина багато речей не сприймаЇ з допомогою в≥дчутт≥в, але це не означаЇ, що так≥ реч≥ не ≥снують. ћи не сприймаЇмо в≥дчутт¤м магн≥тне поле, ультразвук, рад≥охвил≥ тощо, але вони Ї. ѕро њх ≥снуванн¤ ми д≥знаЇмос¤ з допомогою в≥дпов≥дних прилад≥в. «акони природи теж не сприймаютьс¤ на р≥вн≥ в≥дчутт≥в, однак н≥хто не заперечуЇ њх ≥снуванн¤. ѕон¤тт¤ матер≥њ теж не сприймаЇтьс¤ з допомогою дотику, зору, смаку ≥ т.п. бо це абстракц≥¤, узагальнене у¤вленн¤, в ньому на р≥вн≥ мисленн¤ ф≥ксуЇтьс¤ найб≥льш загальна, всеохоплююча ознака д≥йсност≥, котра пол¤гаЇ в тому, що реч≥, предмети, природа ≥снують реально, обТЇктивно, незалежно в≥д людини, њњ св≥домост≥. Ућатер≥¤, - писав ‘. ≈нгельс, - Ї чисте твор≥нн¤ думки ≥ абстракц≥¤. ћи в≥дхил¤Їмос¤ в≥д ¤к≥сних в≥дм≥нностей речей, коли обТЇднуЇмо њх п≥д пон¤тт¤м матер≥њ. ћатер≥¤, ¤к така, не Ї чимось чуттЇво ≥снуючимФ (‘. ≈нгельс. јнти-ƒюринг. ћ., 1957, стр. 358).
“аким чином, пон¤тт¤ матер≥њ вироблено у ф≥лософ≥њ дл¤ позначенн¤ обТЇктивноњ реальност≥, котра даЇтьс¤ людин≥ у њњ в≥дчутт¤х. ÷¤ обТЇктивна реальн≥сть ≥ Ї зм≥стом такоњ ф≥лософськоњ категор≥њ, ¤к матер≥¤.
¬иди матер≥њ. ¬ ¤ких видах зустр≥чаЇтьс¤ матер≥¤ ¤к конкретна обТЇктивна реальн≥сть? ≤снуЇ така класиф≥кац≥¤ конкретних вид≥в матер≥њ:
1) речовинн≥ види (речовина). –ечовина Ц матер≥альне утворенн¤, котре складаЇтьс¤ з елементарних частинок, ¤к≥ мають масу спокою;
2) неречовинн≥ види матер≥њ (поле) Ц магн≥тне поле; поле ¤дерних сил; грав≥тац≥йне; електричне; рад≥охвил≥; ультразвук; рентгенов≥ промен≥; йон≥зуюче випром≥нюванн¤ тощо. Ќеречовинн≥ види матер≥њ не мають маси спокою ≥ волод≥ють неск≥нченним числом ступен≥в свободи;
3) антиречовинн≥ види матер≥њ (антиречовина). јнтиречовина Ц матер≥¤, котра складаЇтьс¤ з античастинок. ядра атом≥в антиречовини мають у соб≥ антипротони ≥ антинейтрони. ” речовини ¤дро з≥ знаком плюс (+), у антиречовини ¤дро з≥ знаком м≥нус (-) Ц анти¤дро. ” речовини електрон з≥ знаком м≥нус (-), у антиречовини електрон з≥ знаком плюс (+) Ц антиелектрон. ≈кспериментально на прискорювачах зар¤джених частинок отриман≥ анти¤дра гел≥¤, антипротон, антинейтрон, анти електрон тощо.
—труктурн≥ р≥вн≥ матер≥њ. ” ф≥лософ≥њ розгл¤даютьс¤, дал≥, структурн≥ р≥вн≥ вид≥в матер≥њ.  артина вигл¤даЇ так:
неорган≥чний р≥вень Ц м≥кросв≥т (з грецьк. Ц малий); макросв≥т (з грецьк. Ц великий); мегасв≥т (з грецьк. Ц надвелики, величезний);
орган≥чний р≥вень Ц орган≥зменний, надорган≥зменний р≥вн≥ матер≥њ (орган≥зменний р≥вень Ц кл≥тина, надорган≥зменний Ц б≥осфера (зона активного житт¤), б≥оциноз (Уживий комплексФ, сукупн≥сть рослин, тварин, м≥кроорган≥зм≥в, що насел¤ють певну д≥л¤нку суш≥ чи водоймища, наприклад, ¤к, озеро тощо);
соц≥альний р≥вень Ц людина, особист≥сть, с≥мТ¤, плем¤, народн≥сть, нац≥¤, соц≥альна група, сусп≥льство.
≤ насамк≥нець сл≥д п≥дкреслити, що матер≥ю ¤к пон¤тт¤ не можна ототожнювати з конкретними њњ видами, ¤к це було, скаж≥мо, в античн≥й ф≥лософ≥њ, коли першооснову всього ≥снуючого визначали через конкретн≥ види матер≥њ Ц воду, пов≥тр¤, вогонь тощо. „ому?
ѕо-перше, тому, що матер≥¤ ¤к пон¤тт¤ Ц це найб≥льш загальне, а конкретний вид матер≥њ Ц це окреме;
по-друге, матер≥¤ ¤к пон¤тт¤, ≥ про це вже йшла мова, не сприймаЇтьс¤ органами в≥дчутт¤ людини.  онкретн≥ види матер≥њ (речовина) на р≥вн≥ в≥дчутт≥в сприймаютьс¤;
по-третЇ, матер≥¤ ¤к пон¤тт¤ у ф≥лософ≥њ визначаЇтьс¤ не по в≥дношенню до њњ конкретних вид≥в, а по в≥дношенню до в≥дчутт≥в людини, њњ св≥домост≥. Ѕо визначенн¤ матер≥њ ¤к пон¤тт¤ через њњ конкретн≥ види Ї лог≥чною помилкою.
” лог≥ц≥ така помилка носить назву Утеж через тежФ (лат. idem per idem). ÷е коли кажуть: Уматер≥¤ Ї водаФ, тобто Уматер≥¤ Ї матер≥¤Ф; Улюдина Ї людинаФ. “аке визначенн¤ Ї хибним. ÷е Ц тавтолог≥¤ (тавтолог≥¤ Ц визначенн¤, ¤ке повторюЇ ран≥ше висловлене). Ѕо людину, скаж≥мо, можна визначити лише у пор≥вн¤нн≥ з нижчими за нењ живими ≥стотами. ” словнику ми знаходимо таке визначенн¤ людини: УЋюдина Ц сусп≥льна ≥стота, вища ступ≥нь розвитку тварин на «емл≥. ¬они в≥др≥зн¤Їтьс¤ в≥д вищих тварин св≥дом≥стю та членорозд≥льною мовоюФ (ƒив. ‘илософский словарь, ћ., 1963, стор. 499).
ќтже, лог≥чне визначенн¤ пон¤тт¤ матер≥њ можна дати лише по в≥дношенню до людини, њњ св≥домост≥, в≥дчутт≥в, а саме: матер≥¤ Ї ф≥лософська категор≥¤ дл¤ позначенн¤ обТЇктивноњ реальност≥, котра ≥снуЇ незалежно в≥д людини та њњ св≥домост≥ ≥ в≥дображаЇтьс¤ з допомогою њњ в≥дчутт≥в.
–ух Ц спос≥б ≥снуванн¤ матер≥њ. « точки зору ф≥лософ≥њ, матер≥¤ не виникаЇ ≥ не зникаЇ. ¬она ≥снуЇ в≥чно. ћатер≥¤ не може перетворюватис¤ в н≥що. як≥ б зм≥ни у св≥т≥ не в≥дбувалис¤ к≥льн≥сть ≥ ¤к≥сть матер≥њ залишаютьс¤ стаб≥льними. ÷ей процес детерм≥нуЇтьс¤ обТЇктивними законами природи. “ак, ≥з закону збереженн¤ маси ≥ енерг≥њ випливаЇ, що: ¤к≥ б зм≥ни у природ≥ не в≥дбувалис¤, загальний баланс субстанц≥ональноњ матер≥њ залишаЇтьс¤ незм≥нним (субстанц≥¤ Ц це те, з чого складаЇтьс¤ св≥т).
¬се ≥снуюче знаходитьс¤ у рус≥. ÷е в≥домо. ≤ н≥ в кого таке у¤вленн¤ не викликаЇ сумн≥в≥в. ўе в античну давнину говорили, що Ужитт¤ Ц це рух. ƒе немаЇ руху, там немаЇ житт¤Ф. –ух Ц це фактично абсолютна величина. —пок≥й, стаб≥льн≥сть речей Ц в≥дносна. ” рус≥ предмет, р≥ч виникаЇ, стаЇ. ” спокоњ закр≥плюЇтьс¤, ф≥ксуЇтьс¤. ЌемаЇ жодного виду матер≥њ, ¤ка б не знаходилас¤ у рус≥. Ќ≥де ≥ н≥коли не було ≥ не може бути матер≥њ поза рухом. –ух Ц це сам спос≥б ≥снуванн¤ матер≥њ. ¬≥домо, що при нагр≥ванн≥, скаж≥мо, води останн¤ ≥нтенсивно випаровуЇтьс¤. ѕри охолодженн≥ Ц ≥нтенсивн≥сть випаровуванн¤ зменшуЇтьс¤. ѕри температур≥ м≥нус 273∞ (абсолютна температура) рух молекул фактично припин¤Їтьс¤.
јле на атомному р≥вн≥ рух не припин¤Їтьс¤ Ц електрон продовжуЇ обертатис¤ навколо свого ¤дра, так само ¤к «емл¤, вс≥ планети нашоњ галактики обертаютьс¤ навколо —онц¤. —таб≥льн≥сть, ст≥йк≥сть, сон¤чноњ системи дос¤гаЇтьс¤ саме завд¤ки рухов≥. якби цього не було б, то вс≥ планети —он¤чноњ системи впали б на —онце, оск≥льки маса його ≥ прит¤ганн¤ надвелик≥. ÷ього не в≥дбуваЇтьс¤, тому що Ї рух, д≥¤нн¤ в≥дцентрових та доцентрових сил, котр≥ р≥вн≥ за своЇю величиною ≥ протилежн≥ за своЇю спр¤мован≥стю.
–ух Ц суперечливе ¤вище. ўось рухаЇтьс¤ лише тод≥, коли воно знаходитьс¤ в даному м≥сц≥ ≥ одночасно в ньому не знаходитьс¤. ѕо сут≥, рух Ц це сама ≥снуюча суперечн≥сть (√егель). –ух не лише перем≥щенн¤, котре можна спостер≥гати в≥зуально, а й внутр≥шн¤, невидима зм≥на.
ќсновн≥ форми руху матер≥њ. ” ф≥лософ≥њ розр≥зн¤ють пТ¤ть основних форм рух матер≥њ:
1) механ≥чна форма руху (д≥¤ Ц протид≥¤; прит¤ганн¤ Ц в≥дштовхуванн¤ тощо);
2) ф≥зична форма руху (наприклад, позитивна Ц негативна електрика, симетр≥¤ Ц антисиметр≥¤);
3) х≥м≥чна форма руху (розкладанн¤ Ц зТЇднанн¤; асоц≥ац≥¤ Ц дисоц≥ац≥¤);
4) б≥олог≥чна форма руху (асим≥л¤ц≥¤ Ц дисим≥л¤ц≥¤; спадков≥сть Ц м≥нлив≥сть);
5) соц≥альна форма руху (соц≥альн≥ суперечност≥; соц≥альн≥ конфл≥кти, антагон≥зми; боротьба ≥нтерес≥в р≥зних соц≥альних груп тощо).
ѕрост≥р ≥ час ¤к форми ≥снуванн¤ матер≥њ. –ух матер≥њ в≥дбуваЇтьс¤ у певному простор≥ ≥ час≥. ўо собою ¤вл¤ють пон¤тт¤ Упрост≥рФ ≥ УчасФ?
ѕрост≥р Ц форма ≥снуванн¤ (бутт¤) матер≥њ, ¤ка характеризуЇтьс¤ принаймн≥, двома суттЇвими моментами, а саме: прот¤жн≥стю матер≥альних обТЇкт≥в та њх взаЇмод≥Їю. “обто, прост≥р ≥снуЇ лише тод≥ ≥ в тому звТ¤зку, коли Ї матер≥альн≥ обТЇкти. Ѕез них це пон¤тт¤ Ї безпредметним. ќсоблив≥стю простору ¤к ф≥лософськоњ категор≥њ Ї його трьохм≥рн≥сть, бо так≥ вим≥ри мають матер≥альн≥ обТЇкти (ширина, висота, довжина).
„ас Ц теж форма ≥снуванн¤ матер≥њ.  атегор≥¤ УчасФ в≥дображаЇ тривал≥сть ≥снуванн¤ матер≥альних обТЇкт≥в ≥ посл≥довн≥сть њх зм≥ни. “ак само, ¤к ≥ прост≥р, час тез матер≥альних обТЇкт≥в не ≥снуЇ. ќсоблив≥стю часу Ї те, що в≥н незворотний. „ас повернути назад неможливо.
ќтже, зм≥стом простору ≥ часу ¤к загальних форм ≥снуванн¤ матер≥њ Ї матер≥альн≥ обТЇкти. ѕрост≥р ≥ час Ц форми бутт¤ матер≥њ, зм≥стом же Ї сама матер≥¤, њњ конкретн≥ види.
—п≥льними моментами дл¤ простору ≥ часу, ¤к ф≥лософських категор≥й, Ї те, що вони: а) обТЇктивн≥ (≥снують незалежно в≥д людини, њњ св≥домост≥); б) п≥знаванн≥ (Ї обТЇктами вивченн¤)
ѕрост≥р ≥ час за своњм зм≥стом суперечлив≥ пон¤тт¤. ÷¤ суперечлив≥сть пол¤гаЇ в тому, що неск≥нченн≥сть простору ≥ неск≥нченн≥сть часу у ¬сесв≥т≥ складаЇтьс¤ з к≥нечних прот¤жностей ≥ к≥нечних тривалостей. ќск≥льки, з одного боку, конкретн≥ обТЇкти Ї к≥нечними ¤к реч≥ «емл≥, а з ≥ншого, неск≥нченними, ¤к обТЇкти ¬сесв≥ту.
ѕрост≥р ≥ час ¤к ф≥лософськ≥ категор≥њ ≥ прост≥р ≥ час ¤к природничо-науков≥ пон¤тт¤ Ц це не одне ≥ теж. ѕерш≥ Ц найб≥льш загальн≥, стаб≥льн≥, абстрактн≥ пон¤тт¤. ƒруг≥ Ц зм≥нн≥, в≥дносн≥, нестаб≥льн≥. ѕрост≥р ≥ час ¤к природничо-науков≥ пон¤тт¤ зм≥нюютьс¤ з розвитком наукових у¤влень про матер≥альн≥ обТЇкти. Ќаприклад, ≤саак Ќьютон (1643 Ц 1687) вважав прост≥р незм≥нним, абсолютним (ƒив. …ого працю Ућатематичн≥ начала натуральноњ ф≥лософ≥њФ (1687)). Ќа його думку, прост≥р Ц це щось под≥бне до порожньоњ к≥мнати, у ¤ку можна внести мебл≥, винести њх, а прост≥р при цьому залишитьс¤ без зм≥н.
ќднак з часом це твердженн¤ Ќьютона про незм≥нн≥сть простору ¤к природничо-наукового пон¤тт¤ було спростовано н≥мецьким математиком Ѕерхардом –иманом (1826 Ц 1866).
—уть справи пол¤гала ось у чому: сума кут≥в трикутника, ¤к матер≥ального обТЇкту, на площин≥ завжди дор≥внюЇ 180∞. ÷е в≥домо. ќднак –иман дов≥в, що коли геометричну ф≥гуру трикутника у¤вити на сферичн≥й поверхн≥, то сума кут≥в такого трикутника буде не 180∞, а б≥льше. ќтже, ≥ прост≥р, таким чином буде б≥льшим, тобто зм≥нним, не стаб≥льним.
ƒал≥. ¬ свою чергу в≥домий рос≥йський математик ћикола Ћобачевський (1792 Ц 1856) дов≥в, що сума кут≥в трикутника може бути, навпаки, меншою за 180∞. ÷е залежить в≥д того, з ¤кого боку сферичноњ поверхност≥ у¤вити трикутник. ƒане в≥дкритт¤, котре не отримало визнанн¤ сучасник≥в, зд≥йснило переворот в у¤вленн≥ про природу простору, його зм≥нн≥сть.
“аким чином, незаперечно було доведено, що у¤вленн¤ про прост≥р ¤к конкретне природничо-наукове пон¤тт¤ зм≥нюЇтьс¤ у звТ¤зку з розвитком науки.
“аким же зм≥нним, нестаб≥льним Ї природничо-наукове пон¤тт¤ час. “ака зм≥нн≥сть, нестаб≥льн≥сть часу випливаЇ з теор≥њ в≥дносност≥ в≥домого ф≥зика-теоретика јльберта (1879 Ц 1955). ƒва висновки з його теор≥њ мають, принаймн≥, ф≥лософське значенн¤. ѕерший висновок: ¤кщо т≥ло рухаЇтьс¤ з≥ швидк≥стю св≥тла (300 тис км/сек), то це т≥ло зм≥нюЇтьс¤ у своњх розм≥рах. ќтже, зм≥нюютьс¤ ≥ його просторов≥ характеристики. ƒругий висновок: ¤кщо т≥ло рухаЇтьс¤ з≥ швидк≥стю св≥тла, то час дл¤ такого т≥ла прот≥каЇ пов≥льн≥ше.
√рунтуючись на досл≥дженн≥ ≈йнштейна, сучасний швейцарський ф≥зик-теоретик  лаус Ћейшнер у 1994 роц≥ розрахував, що коли т≥ло буде лет≥ти з≥ швидк≥стю 800 км/годину, то час у такому польот≥ матиме так≥ характеристики:
ѕол≥т т≥ла тривал≥стю:
15 рок≥в Ц на «емл≥ за цей час пройде 35 рок≥в;
20 рок≥в Ц на «емл≥ пройде 80 рок≥в;
30 рок≥в Ц на «емл≥ пройде 1200 рок≥в;
50 рок≥в Ц на «емл≥ пройде 4700 рок≥в.
“обто, час на «емл≥ прот≥каЇ швидше. ” польот≥ Ц пов≥льн≥ше. ћожна припустити, що той, хто проведе у такому польот≥ 50 рок≥в ≥ повернетьс¤ на «емлю Ц не застане н≥кого ≥з своњх близьких та знайомих Ц бо на «емл≥ за цей час пройде 4700 рок≥в.
≤люз≥њ простору ≥ часу. ѕрост≥р ≥ час, ¤к в≥домо, ≥снують незалежно в≥д людини, њњ св≥домост≥. ¬они обТЇктивн≥ за своЇю природою. –азом з тим, њх сприйн¤тт¤ не позбавлено ≥ субТЇктивних момент≥в. ÷е ви¤вл¤Їтьс¤ в тому, що: а) прот¤жн≥сть матер≥альних обТЇкт≥в в≥дображаЇтьс¤ у людськ≥й св≥домост≥ не завжди адекватно Ц в≥ддаль маж цими обТЇктами може складатис¤. ќсобливо це спостер≥гаЇтьс¤ у горах, пустел≥; б) час може прот≥кати по-р≥зному Ц або швидше, або пов≥льн≥ше. ¬се залежить в≥д субТЇктивних в≥дчутт≥в людини, њњ захопленост≥, уваги, ≥нтересу.
–озпов≥дають, що коли в≥домий рос≥йський художник ≤лл¤ –Їп≥н (1844 Ц 1930) малював своњ картини, то так цим захоплювавс¤, що ц≥лу добу маг не виходити з майстерн≥. …ому нав≥ть њжу ставили на в≥конце, котре було зроблене спец≥ально у двер¤х його майстерн≥.
јвтора теор≥њ в≥дносност≥ Ц јльберта ≈йнштейна кореспонденти ¤кось запитали, ¤к розум≥ти його утвердженн¤ про те, що час Ц пон¤тт¤ в≥дносне, може упов≥льнюватис¤, коли в≥домо, що час завжди в земних умовах прот≥каЇ однаково. Ќа це запитанн¤ маестро в≥дпов≥в у жарт≥влив≥й форм≥: Уќдна справа, коли ви тримаЇте на кол≥нах гарну д≥вчину, ≥нша, Ц коли ви стоњте голими пТ¤тами на гар¤ч≥й сковород≥. „ас дл¤ вас буде прот≥кати по-р≥зному. ” першому випадку час буде дл¤ вас прот≥кати швидко. ” другому Ц надто пов≥льноФ.
Ќав≥ть залежно в≥д в≥ку люди сприймають час не однаково. јмериканський досл≥дник ѕетер ћанган пров≥в такий експеримент. ¬≥н в≥д≥брав три групи людей р≥зного в≥ку: тим, кому 19 Ц 24 роки; 45 Ц 50 рок≥в; 60 Ц 70 рок≥в. ≤ попросив њх, зосередившись, пов≥домити, коли дл¤ них пройдуть три хвилини часу. ¬и¤вилас¤ така картина: дл¤ групи ос≥б 19 Ц 24-ти р≥чних оц≥нка трьох хвилин дор≥внювала 3,01 хвилини; дл¤ групи ос≥б 45 Ц 50-ти р≥чних три хвилини дор≥внювали 3,25 хвилини; дл¤ групи ос≥б 60 Ц 70-ти р≥чних три хвилини становили 3,67 хвилини. “обто, дл¤ л≥тн≥х людей час проходить швидше, хоча обТЇктивно час в земних умовах завжди прот≥каЇ однаково, стаб≥льно.
“ак≥, найб≥льш загальн≥ характеристики простору ≥ часу ¤к ф≥лософських категор≥й ≥ ¤к природничо-наукових пон¤ть.

3.2 ƒ≥алектика та њњ альтернативи

ƒ≥алектика Ї ос¤гненн¤ суперечностей у њх Їдност≥
√егель

ќсновн≥ пон¤тт¤, що характеризують д≥алектику, ¤к загальну теор≥ю розвитку. ƒ≥алектика Ї сучасною загальною теор≥Їю розвитку всього сутнього, ¤ка адекватно в≥дображаЇ його еволюц≥ю у своњх законах, категор≥¤х та принципах. ≤ це стосуЇтьс¤ не лише розвитку Уабсолютноњ ≥дењФ, ¤к у √егел¤, а й матер≥ального св≥ту. “обто д≥алектика поширюЇтьс¤ на всю навколишню д≥йсн≥сть ≥ Ї теоретичним в≥дображенн¤м розвитку ¤к УдухуФ, так ≥ матер≥њ, св≥домост≥, п≥знанн¤. ѓњ основним предметом Ї сам розвиток, його найб≥льш загальн≥ закони, що д≥ють ≥ ви¤вл¤ютьс¤ в розвитку природи, сусп≥льства ≥ мисленн¤.
ўо ж таке розвиток? як це пон¤тт¤ трактуЇтьс¤ у ф≥лософ≥њ?
–озвиток Ц це незворотна, спр¤мована, необх≥дна зм≥на матер≥альних та ≥деальних обТЇкт≥в. ” результат≥ розвитку виникаЇ нова ¤к≥сть, що Ї насл≥дком руху суперечностей, њх розвТ¤занн¤. –озвиток Ц загальна властив≥сть матер≥њ, њњ найважлив≥ша ознака.
–озвиток Ц це насамперед зм≥на, рух, але не будь-¤ка зм≥на, рух Ї розвитком. ¬ процес≥ руху ¤к розвитку створюЇтьс¤ нове, необх≥дне, здатне до саморуху, самов≥дтворенн¤.
—аморух у таких орган≥зованих ≥ ц≥л≥сних системах, ¤к сусп≥льство, орган≥зм, б≥осфера тощо, зд≥йснюЇтьс¤ ¤к саморозвиток, тобто ¤к самоперех≥д на вищий р≥вень орган≥зац≥њ. —аморух ≥ саморозвиток Ц важлив≥ моменти д≥алектики ¤к теор≥њ розвитку. —аморозвиток УгенетичноФ виростаЇ з саморуху ¤к нев≥дТЇмного атрибута матер≥њ. —аморух в≥дображаЇ зм≥ну ¤вища, реч≥ п≥д д≥Їю внутр≥шн≥х суперечностей, њм притаманних. «овн≥шн≥ фактори не детерм≥нують рух, а лише його модиф≥кують.
ўо ж таке рух, зм≥на? –ух, зм≥на Ц це внутр≥шньо повТ¤зана Їдн≥сть бутт¤ й небутт¤, тотожност≥ й в≥дм≥нност≥, стаб≥льност≥ й плинност≥, того, що зникаЇ, з тим, що зТ¤вл¤Їтьс¤. –ух, зм≥ну можна ос¤гнути лише в тому випадку, коли розгл¤дати його суперечлив≥ сторони в Їдност≥ та взаЇмод≥њ. ¬арто вз¤ти до уваги лише одну його сторону ≥ про≥гнорувати ≥ншу, ¤к рух, зм≥на стануть незрозум≥лими. “акий самий результат буде тод≥, коли ми станемо розгл¤дати њх не у взаЇмод≥њ, а в≥докремлено. Ѕо рух Ц це суперечн≥сть, св≥дченн¤ того, що т≥ло може рухатись лише тод≥, коли воно перебуваЇ в даному м≥сц≥ ≥ одночасно в ньому не перебуваЇ. ÷е Їдн≥сть протилежностей, котр≥ взаЇмно передбачають одна одну. «а √егелем, Упринцип ус¤кого саморуху ¤краз ≥ пол¤гаЇ ... в зображенн≥ суперечностей. ўось рухаЇтьс¤ не тому, що воно... в цьому ...перебуваЇ тут, а в ≥ншому ... там, а лише ... тому, що воно перебуваЇ тут ≥ не тут..., одночасно ≥ перебуваЇ, ≥ не перебуваЇ... –ух Ї самою суперечн≥стюФ. ѕост≥йне виникненн¤ ≥ одночасне вир≥шенн¤ даноњ суперечност≥ ≥ Ї рухом. ¬≥н, ¤к в≥домо, Ї абсолютним, нев≥дТЇмним атрибутом усього сутнього. “ому розвиток можна вважати вищою формою руху ≥ зм≥ни, точн≥ше, сутн≥стю руху, а рух можна визначити ¤к будь-¤ку зм≥ну ¤вища чи предмета.
ƒ≥алектика ¤к ф≥лософська теор≥¤ розвитку спираЇтьс¤ на так≥ фундаментальн≥ пон¤тт¤, ¤к звТ¤зок, взаЇмод≥¤, в≥дношенн¤. ѕон¤тт¤ звТ¤зку Ї одним ≥з найважлив≥ших у д≥алектиц≥. ѕроцес п≥знанн¤ завжди починаЇтьс¤ з ви¤вленн¤ звТ¤зк≥в. ≤ будь-¤ка наукова теор≥¤ ірунтуЇтьс¤ на зТ¤суванн≥ суттЇвих звТ¤зк≥в. ѕон¤тт¤ звТ¤зку Ї вих≥дним дл¤ розум≥нн¤ ун≥версальних (глобальних) звТ¤зк≥в обТЇктивноњ д≥йсност≥. ўо таке звТ¤зок?
ѕон¤тт¤ звТ¤зку в≥дбиваЇ взаЇмообумовлен≥сть речей ≥ ¤вищ, розд≥лених у простор≥ ≥ час≥. ≤снують р≥зноман≥тн≥ звТ¤зки. ¬они класиф≥куютьс¤ залежно в≥д ознак, ¤к≥ кладутьс¤ в основу т≥Їњ чи ≥ншоњ класиф≥кац≥њ. Ќаприклад, залежно в≥д р≥вн¤ орган≥зац≥њ ≥ форм руху матер≥њ, звТ¤зки можуть бути механ≥чн≥, ф≥зичн≥, х≥м≥чн≥, сусп≥льн≥. —усп≥льн≥ звТ¤зки у свою чергу можуть бути виробнич≥, класов≥, нац≥ональн≥, родинн≥, групов≥, особист≥ тощо. «вТ¤зки можуть бути також обТЇктивними ≥ субТЇктивними, внутр≥шн≥ми ≥ зовн≥шн≥ми, суттЇвими ≥ несуттЇвими, простими ≥ складними, необх≥дними ≥ випадковими, причинними ≥ насл≥дковими, сталими ≥ несталими, пост≥йними ≥ тимчасовими, пр¤мими ≥ опосередкованими, повторюваними ≥ неповторюваними тощо. «вТ¤зки можуть бути також одиничними, загальними ≥ всезагальними. «розум≥ло, що дуже важливими дл¤ науки ≥ практики Ї законом≥рн≥ звТ¤зки, њх п≥знанн¤.
ƒл¤ розум≥нн¤ д≥алектики ¤к теор≥њ розвитку важливим Ї пон¤тт¤ УвзаЇмод≥¤Ф, що в≥дображаЇ процеси взаЇмовпливу р≥зних обТЇкт≥в один на одного, зм≥ну њхнього стану, взаЇмоперех≥д, а також породженн¤ одних обТЇкт≥в ≥ншими.
¬заЇмод≥¤ носить обТЇктивний ≥ ун≥версальний характер. ÷е те перше, що виступаЇ перед нами, коли ми розгл¤даЇмо матер≥ю, що рухаЇтьс¤. √егель стверджував, що взаЇмод≥¤ виступаЇ УвзаЇмною причинн≥стюФ взаЇмно зумовлених субстанц≥й.
” св≥т≥ ≥снують т≥льки реч≥, њхн≥ властивост≥ й в≥дношенн¤.  ожна р≥ч маЇ своњ властивост≥, котр≥ Ї њњ певними в≥дношенн¤ми з ≥ншими. –≥ч маЇ здатн≥сть бути самою собою й ≥ншою, залежно в≥д њњ звТ¤зк≥в ≥з зовн≥шн≥м св≥том. –≥ч маЇ властив≥сть викликати те чи ≥нше в ≥ншому ≥ лише њй притаманним чином про¤вл¤тис¤ у сп≥вв≥дношенн≥ з ≥ншими речами. “обто р≥ч ви¤вл¤Ї своњ властивост≥ лише п≥д час в≥дпов≥дного в≥дношенн¤ до ≥нших речей. «в≥дси випливаЇ висновок про ф≥лософську вагом≥сть такоњ категор≥њ, ¤к в≥дношенн¤, котра характеризуЇ взаЇмозалежн≥сть елемент≥в певноњ системи.
ѕон¤тт¤ закону. «акон Ц це передус≥м, обТЇктивн≥сть, те, в≥д њњ св≥домост≥. «вичайно, мова не йде про юридичн≥ закони, ¤к≥ сьогодн≥ приймаютьс¤, а завтра Ц скасовуютьс¤. якщо, наприклад, ми ведемо мову про закони збереженн¤ енерг≥њ та речовини чи про закон всесв≥тнього т¤ж≥нн¤, то було б безглузд¤м стверджувати, що ми зможемо њх скасувати чи св≥домо загальмувати њхню д≥ю. ÷е стосуЇтьс¤ також ≥ обТЇктивних закон≥в розвитку сусп≥льства, таких, зокрема, ¤к залежн≥сть сусп≥льноњ св≥домост≥ в≥д сусп≥льного бутт¤, чи основного соц≥олог≥чного закону про вир≥шальну роль способу виробництва у сусп≥льному житт≥. ќтже, найсуттЇв≥шою ознакою закону буде те, що в≥н в≥дображаЇ обТЇктивний стан речей, обТЇктивн≥ звТ¤зки м≥ж речами, предметами, ¤вищами.
≤ншою важливою ознакою закону Ї необх≥дн≥сть такого звТ¤зку, що неминуче ви¤вл¤Їтьс¤ в процес≥ розвитку того чи ≥ншого ¤вища. якщо виникаЇ щось нове, то воно обовТ¤зково повТ¤зане ≥з старим, стоњть на його УплечахФ, не в≥дкидаЇ старого ц≥лком, а з необх≥дн≥стю Узн≥маЇФ потр≥бне дл¤ подальшого розвитку. ÷ей звТ¤зок Ї необх≥дним ≥ загальним, тобто в≥н Ї пост≥йним, внутр≥шн≥м ≥ таким, що неминуче повторюЇтьс¤, ¤кщо виникають умови дл¤ д≥њ такого звТ¤зку. ћожлив≥сть узагальненн¤ ¤краз ≥ ірунтуЇтьс¤ на тому спостереженн≥, що приблизно за однакових умов можуть в≥дбуватис¤ схож≥ под≥њ, тобто необх≥дн≥ суттЇв≥ звТ¤зки м≥ж речами будуть збер≥гатис¤. ¬ закон≥, за висловом √егел¤, Ї Устал≥сть, що збер≥гаЇтьс¤Ф. —аме ¤вище Ц зм≥нне, нестаб≥льне. «акон же Ц спок≥йне, ст≥йке в≥дображенн¤ ≥снуючого св≥ту. У÷арство закон≥в, Ц писав √егель, Ц м≥стить у соб≥ лише простий, незм≥нний, але р≥зноман≥тний зм≥ст ≥снуючого... Уцарство закон≥в Ц це спок≥йне в≥дображенн¤ ≥снуючого св≥ту, що зТ¤вл¤Їтьс¤.
«акон Ц це суттЇве в≥дношенн¤, звТ¤зок м≥ж сутност¤ми, ¤кий Ї: 1) обТЇктивним; 2) необх≥дним; 3) загальним; 4) внутр≥шн≥м; 5) суттЇвим; 6) повторювальним.
ћожна вид≥лити три групи закон≥в: 1) окрем≥ закони, притаманн≥ певним формам руху матер≥њ (закони механ≥ки, х≥м≥њ, б≥олог≥њ тощо);
2) особлив≥ закони, притаманн≥ ус≥м або багатьом формам руху матер≥њ (закони математики, к≥бернетики, закони збереженн¤);
4) загальн≥, ун≥версальн≥ закони (закони д≥алектики).
—л≥д розр≥зн¤ти закони природи ≥ закони сусп≥льства. ѕерш≥ д≥ють стих≥йно. ƒруг≥ ви¤вл¤ютьс¤ через св≥дом≥ д≥њ людей. ≤ це накладаЇ певний в≥дбиток на д≥ю закон≥в. «акони сусп≥льства можуть ≥гноруватис¤, гальмуватис¤ людьми тощо.
—усп≥льне житт¤ п≥дпор¤дковане певним обТЇктивним законам, њх систем≥. ќднак ц≥ закони не р≥внозначн≥. ќд≥ д≥ють завжди ≥ скр≥зь, ≥нш≥ Ц лише в певний час ≥ на певн≥й стад≥њ розвитку. “ому у ф≥лософ≥њ ≥ розр≥зн¤ють закони розвитку ≥ закони функц≥онуванн¤ сусп≥льства.
«акони розвитку Ц це закони, ¤к≥ д≥ють прот¤гом ус≥Їњ ≥стор≥њ людства ≥ характерн≥ дл¤ соц≥альноњ форми руху матер≥њ. ƒо таких закон≥в сл≥д в≥днести закон про визначальну роль способу виробництва у сусп≥льному житт≥, про визначальну роль сусп≥льного бутт¤ щодо сусп≥льноњ св≥домост≥ тощо. «акони розвитку визначають зм≥ну стану сусп≥льноњ системи у час≥. ÷е масштабн≥ закони. ƒо них також належать основн≥ закони д≥алектики, ¤к≥ ви¤вл¤ють свою д≥ю ≥ в сусп≥льств≥.
«акони функц≥онуванн¤ Ц це законом≥рн≥ обТЇктивн≥ звТ¤зки, ¤к≥ д≥ють у даний момент часу, на даному етап≥ розвитку сусп≥льства, на певн≥й його стад≥њ. —каж≥мо, закон вартост≥ д≥Ї лише за умов ≥снуванн¤ товарного виробництва. «акони розвитку ≥ закони функц≥онуванн¤ сп≥вв≥днос¤тьс¤ ¤к загальне ≥ особливе.
™ динам≥чн≥ та статистичн≥ закони. ” динам≥чних законах передбаченн¤ мають однозначний характер Ц Утак, а не ≥накше п≥де процес розвиткуФ. ” статистичних законах передбаченн¤ рос¤ть ≥мов≥рний характерФ Ц Уможе бути, а може н≥Ф. ќстаннЇ зумовлене д≥Їю багатьох випадкових фактор≥в. —татистичн≥ закони ви¤вл¤ютьс¤ в результат≥ взаЇмод≥њ значноњ к≥лькост≥ елемент≥в певноњ системи, скаж≥мо, соц≥альних колектив≥в, соц≥альних груп, тощо. ¬они не дають, звичайно, однозначних, достов≥рних передбачень, але Ї Їдино можливими п≥д час досл≥дженн¤ масових ¤вищ випадкового характеру ≥ в≥дбивають д≥алектику необх≥дност≥ та випадковост≥, њхнього взаЇмозвТ¤зку.
ƒинам≥чний закон Ц закон класу ¤вищ. ѕри цьому початковий стан однозначно ≥ ц≥лком визначаЇ подальший стан цього ¤вища. ƒинам≥чний закон Ц закон, що в≥дображаЇ в≥дношенн¤ м≥ж станами однор≥дних ¤вищ. “акий закон не визначаЇ повн≥сть зм≥ни кожного ¤вища, але зумовлюЇ загальну тенденц≥ю зм≥ни ус≥Їњ сукупност≥ таких ¤вищ. ѕри цьому початковий стан однозначно ≥ ц≥лком визначаЇ подальший стан цього ¤вища. ƒинам≥чний закон Ц закон, що в≥дображаЇ в≥дношенн¤ м≥ж станами однор≥дних ¤вищ. “акий закон не визначаЇ повн≥сть зм≥ни кожного ¤вища, але зумовлюЇ загальну тенденц≥ю зм≥ни ус≥Їњ сукупност≥ таких ¤вищ. ѕри цьому сума закон≥в розвитку окремих ¤вищ, звТ¤заних ≥з сукупн≥стю, не даЇ закону сукупност≥, бо у н≥й внасл≥док ≥нтеграц≥њ, взаЇмод≥њ виникають нов≥ властивост≥, в≥дм≥нн≥ в≥д тих, що були притаманн≥ окремим ¤вищам.
—усп≥льство складаЇтьс¤ ≥з сукупност≥ людей та њхн≥х в≥дношень, останн≥ Ц ≥з сукупност≥ нижчого пор¤дку: нац≥й, соц≥альних груп, колектив≥в тощо. ÷≥ сукупност≥ повТ¤зан≥ м≥ж собою, залежать одна в≥д одноњ ≥ разом з тим Ї в≥дносно самост≥йними. «акони, що визначають повед≥нку сукупност≥, не визначають одночасно повед≥нку кожного. “ому вони нос¤ть статистичний характер ≥ визначають лише загальну тенденц≥ю. Ќаприклад, д≥ю закону про визначальну роль сусп≥льного бутт¤ щодо сусп≥льноњ св≥домост≥ не завжди можна однозначно продемонструвати на повед≥нц≥ окремоњ людини, бо на людину впливають р≥зноман≥тн≥ фактори м≥кро- й макросередовища. ќднак д≥ю цього закону можна встановити однозначно, ¤кщо вз¤ти велику соц≥альну групу, нац≥ю тощо. “ут очевидною стаЇ залежн≥сть сусп≥льноњ св≥домост≥ в≥д сусп≥льного бутт¤. ќтже, ¤кщо закони визначають д≥¤нн¤, повед≥нку великоњ сукупност≥ людей (сусп≥льства в ц≥лому), то вони набувають динам≥чного характеру, тобто њх можна передбачити. з цього випливаЇ, що закони (динам≥чн≥, статистичн≥ та ≥нш≥) не можна абсолютизувати, переб≥льшувати, бо це означатиме визнанн¤ т≥льки необх≥дност≥ та ≥гноруванн¤ випадковост≥, що Ї ви¤вом одноб≥чноњ, нед≥алектичноњ позиц≥њ.
« категор≥Їю УзаконФ маЇ звТ¤зок категор≥¤ Узаконом≥рн≥стьФ. ÷е Ц не тотожн≥ пон¤тт¤. ¬они Ї однопор¤дковими, бо у них в≥дображен≥ необх≥дн≥, обТЇктивн≥, загальн≥ звТ¤зки, що ≥снують в обТЇктивн≥й д≥йсност≥.
јле законом≥рн≥сть Ї ширшим, н≥ж закон пон¤тт¤м. ÷е сукупна д≥¤ багатьох закон≥в, що конкретизують, наповнюють певним зм≥стом законом≥рн≥сть розвитку природи ≥ сусп≥льства.
ƒ≥алектика спираЇтьс¤ на три основн≥, ун≥версальн≥ закони: закон взаЇмного переходу к≥льк≥сних зм≥н у ¤к≥сн≥, закон Їдност≥ та боротьби протилежностей ≥ закон запереченн¤ запереченн¤.
¬они називаютьс¤ основними, ун≥версальними законами д≥алектики, тому що, по-перше, притаманн≥ ус≥м сферам д≥йсност≥, тобто д≥ють у природ≥, сусп≥льств≥ та п≥знанн≥; по-друге, розкривають глибинн≥ основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механ≥зм переходу в≥д старого до нового, звТ¤зки нового ≥з старим, того, що заперечуЇ, з тим, що заперечуЇтьс¤.
«акон взаЇмного переходу к≥льк≥сних зм≥н у ¤к≥сн≥. «акон взаЇмного переходу к≥льк≥сних зм≥н у ¤к≥сн≥ в≥дображаЇ ту важливу особлив≥сть обТЇктивноњ д≥йсност≥, за ¤коњ вс≥ предмети, процеси ≥ ¤вища набувають визначеност≥ через взаЇмод≥ю, взаЇмозалежн≥сть, суперечлив≥сть своњх зовн≥шн≥х та внутр≥шн≥х властивостей, к≥льк≥сних та ¤к≥сних характеристик, котр≥ ≥снують обТЇктивно, незалежно в≥д вол≥ й бажанн¤ людей. ¬заЇмод≥¤ ж к≥лькост≥ ≥ ¤кост≥ Ї загальною, внутр≥шньою, суттЇвою, необх≥дною, такою, що неминуче повторюЇтьс¤.
ўоб зТ¤сувати суть закону взаЇмного переходу к≥льк≥сних зм≥н у ¤к≥сн≥, його про¤ви й д≥¤нн¤, необх≥дно розкрити зм≥ст таких категор≥й, ¤к ¤к≥сть, к≥льк≥сть, властив≥сть, м≥ра, стрибок.
як≥сть Ц це тотожна буттю визначен≥сть. якщо р≥ч втрачаЇ визначен≥сть, то вона втрачаЇ ≥ свою ¤к≥сть. ќднак таке визначенн¤ ще не даЇ повного у¤вленн¤ про ¤к≥сть реч≥. –озр≥зн¤ють ¤к≥сть ¤к безпосередню визначен≥сть, що сприймаЇтьс¤ органами в≥дчутт≥в, ≥ ¤к≥сть ¤к сукупн≥сть суттЇвих властивостей реч≥, що сприймаЇтьс¤ органами в≥дчутт≥в, ≥ ¤к≥сть ¤к сукупн≥сть суттЇвих властивостей реч≥, що сприймаЇтьс¤ опосередковано через мисленн¤, абстрагуванн¤. як≥сть ≥ в≥дчутт¤ Ц це одне й те ж, вважав Ћ. ‘ейЇрбах. ќднак цього ще не досить дл¤ визначенн¤ ¤кост≥ ¤к ф≥лософськоњ категор≥њ. Ѕо в такому раз≥ мова йде про зТ¤суванн¤ ¤кост≥, коли окрем≥ властивост≥ предмета, можливо, не найсуттЇв≥ш≥, видаютьс¤ за його ¤к≥сть.
¬ластив≥сть ¤к категор≥¤ визначаЇ одну ≥з стор≥н реч≥ щодо ≥ншоњ. як≥сть реч≥ визначаЇтьс¤ виключно через њњ властивост≥. ћ≥ж властив≥стю ≥ ¤к≥стю ≥снуЇ д≥алектичний взаЇмозвТ¤зок. ≤ тому ц≥лком можливо ¤кусь одну властив≥сть у њњ вузькому розум≥нн≥ видати за ¤к≥сть предмета, ¤кий у р≥зних звТ¤зках може бути самим собою й ≥ншим. ѕон¤тт¤ ¤кост≥ у буденному ≥ ф≥лософському розум≥нн≥ не зб≥гаютьс¤. ќтже, Ї така ¤к≥сть, ¤ка сприймаЇтьс¤ в≥дчутт¤м (мова може йти про в≥дчутт¤ несуттЇвих властивостей предмета), ≥ ¤к≥сть ¤к ф≥лософська категор≥¤, котра означаЇ сукупн≥сть суттЇвих властивостей предмета, ≥з втратою ¤ких предмет неодм≥нно втрачаЇ свою визначен≥сть, тобто свою ¤к≥сть. —уттЇв≥ властивост≥ реч≥ не сприймаютьс¤ на р≥вн≥ в≥дчутт≥в, бо Ї результатом теоретичного узагальненн¤. √егель стверджував, що ¤к≥сть Ц це Усутн≥сна визначен≥стьФ.
 ≥льк≥сть Ц ф≥лософська категор≥¤, що в≥дображаЇ так≥ параметри реч≥, ¤вища чи процесу, ¤к число, величина, обс¤г, вага, розм≥ри, темп руху, температура тощо. «а висловлюванн¤м √егел¤, к≥льк≥сть Ц це Узн¤та визначен≥стьФ. “ерм≥н Узн¤тиФ, ¤кому √егель надавав великого значенн¤, означаЇ Узберегти, покласти крайФ. “ому к≥льк≥сть ¤к Узн¤та визначен≥стьФ виступаЇ запереченн¤м ¤кост≥, Ї њњ д≥алектичною протилежн≥сть, що взаЇмод≥Ї з нею.
ƒо певного часу к≥льк≥сть, њњ зм≥на не зач≥пають ¤кост≥ предмета ≥ тому на це не завжди звертають увагу, зауважуЇ √егель. јле це лише так здаЇтьс¤. Ќасправд≥ ж, пон¤тт¤ Ук≥льк≥стьФ Ц Ухитре пон¤тт¤Ф. ¬оно охоплюЇ суттЇве з т≥Їњ сторони, з ¤коњ ¤к≥сть начебто не зач≥паЇтьс¤ ≥, причому, наст≥льки не зач≥паЇтьс¤, що, скаж≥мо, зб≥льшенн¤ розм≥ру держави, ¤ке призводить њњ, зрештою, до нещаст¤, спочатку нав≥ть здаЇтьс¤ њњ щаст¤м. ќднак, Удержава маЇ м≥ру своЇњ величини, перевершивши ¤ку внутр≥шньо невтримно розпадаЇтьс¤ при тому ж державному устроњ, котрий при ≥ншому розм≥р≥ держави становив њњ щаст¤ й силуФ. ¬ сфер≥ моральн≥й, зауважуЇ √егель, УмаЇ м≥сце такий же перех≥д к≥льк≥сного в ¤к≥сне, ≥ р≥зн≥ ¤кост≥ ви¤вл¤ютьс¤ заснованими на в≥дм≥нност≥ величин. —аме через Уб≥льшеФ ≥ УменшеФ м≥ра легковажност≥ порушуЇтьс¤ ≥ зТ¤вл¤Їтьс¤ щось зовс≥м ≥нше Ц злочин, саме через Уб≥льшеФ ≥ УменшеФ справедлив≥сть переходить у несправедлив≥сть, доброчесн≥сть у порокФ. ќтже, зростанн¤ к≥лькост≥ веде до суттЇвих перетворень ≥снуючого.
як≥сн≥ зм≥ни, що в≥дбуваютьс¤ в обТЇктивному св≥т≥, зд≥йснюютьс¤ лише на основ≥ к≥льк≥сних зм≥н. ≤ншого шл¤ху до по¤ви нового просто не ≥снуЇ. ћожна навести багато факт≥в такоњ взаЇмод≥њ к≥льк≥сних та ¤к≥сних зм≥н. “ак, наприклад, ¤кщо т≥лу надати швидк≥сть 1000, 2000, 7000, 7910 метр≥в на секунду, то воно впаде на «емлю. якщо ж швидк≥сть т≥ла зб≥льшити лише на одну одиницю ≥ довести њњ до 7911 метр≥в на секунду, то т≥ло в≥д≥рветьс¤ в≥д «емл≥ ≥ стане њњ супутником. јбо в≥зьмемо звичайну воду.  оли вона тече спок≥йно, то не викликаЇ н≥¤ких руйнац≥й. јле варто зб≥льшити тиск до к≥лькох атмосфер, ≥ струм≥нь води перетворитьс¤ на землекопа. якщо ж зб≥льшити тиск до дес¤тк≥в атмосфер, то струм≥нь води перетворитьс¤ на заб≥йника. ¬арто ж довести тиск до 2000 атмосфер, ≥ цей струм≥нь стане каменер≥зом. ¬ода буде р≥зати гран≥т.
ўоб зробити пон¤тт¤ розвитку зрозум≥л≥шим, де¤к≥ ф≥лософи вдавалис¤ до переб≥льшенн¤ значенн¤ к≥льк≥сних зм≥н, котр≥, за висловом √егел¤, можна Убачити власними очимаФ, чого не можна сказати про ¤к≥сть ¤к щось не зовс≥м зрозум≥ле. √егель ≥рон≥зував з цього приводу. ¬≥н розгл¤дав д≥алектику к≥льк≥сних та ¤к≥сних зм≥н на прикладах, в≥домих у давн≥ часи п≥д назвою УлисийФ ≥ УкупаФ: У—тавилось запитанн¤: чи зТ¤витьс¤ лисина, ¤кщо висмикнути одну волосину з голови чи к≥нського хвоста або чи перестане купа бути купою, ¤кщо в≥дн≥мемо одну зернину? ћожна не задумуючись погодитис¤ з тим, що при цьому не зТ¤витьс¤ лисина ≥ купа не перестане бути купою, оск≥льки в≥дн≥манн¤ становить лише к≥льк≥сну ≥ дуже незначну р≥зницю...
 оли погоджуютьс¤, що в≥дн≥манн¤ одн≥Їњ волосини не робить лисим, забувають не лише про повторенн¤, а й про те, що сам≥ по соб≥ незначн≥ к≥лькост≥, наприклад, незначн≥ витрати статку, сумуютьс¤, а сума становить ¤к≥сне ц≥ле, так що п≥д к≥нець це ц≥ле ви¤вл¤Їтьс¤ таким, що зникло, голова Ц лисою, а гаманець Ц порожн≥мФ.
ћи так широко використовуЇмо висловлюванн¤ √егел¤ про д≥алектику переходу к≥льк≥сних зм≥н у ¤к≥сн≥, оск≥льки в наш час де¤к≥ ф≥лософи намагаютьс¤ довести, що таке розум≥нн¤ Ї помилковим ≥ властиве лише марксистськ≥й ф≥лософ≥њ. «вичайно, у гегел≥вськ≥й ф≥лософ≥њ взаЇмоперех≥д к≥льк≥сних зм≥н у ¤к≥сн≥ виступаЇ ¤к закон мисленн¤, лог≥ки. ќднак суть цього закону ≥ пол¤гаЇ саме в тому, що в≥н маЇ в≥дношенн¤ не лише до мисленн¤, лог≥ки, а й до самоњ д≥йсност≥, њњ розвитку. —ам √егель показав це, навод¤чи блискуч≥ приклади, вз¤т≥ з житт¤.
¬заЇмозвТ¤зок к≥льк≥сних ≥ ¤к≥сних зм≥н зд≥йснюЇтьс¤ ≥ в процес≥ п≥знанн¤, мисленн¤. ѕроцес збиранн¤ факт≥в, анал≥тична розумова д≥¤льн≥сть Ї т≥Їю необх≥дною базою, котра передуЇ новим в≥дкритт¤м, дос¤гненню нових знань.
‘ранцузький неотом≥ст “ей¤р де Ўарден вважав, що в ус≥х сферах, коли ¤ка-небудь величина достатньо виросла, вона р≥зко зм≥нюЇ св≥й вигл¤д, стан або природу.  рива зм≥нюЇ напр¤мок, площина переходить у точку, ст≥йке розвалюЇтьс¤, р≥дина кипить, ¤йце д≥литьс¤ на сегменти, спалах ≥нтуњц≥њ осв≥тлюЇ нагромадженн¤ факт≥в.  ритичн≥ точки зм≥ни стан≥в, ступен≥ по похил≥й л≥н≥њ, вс≥л¤к≥ стрибки у ход≥ розвитку Ц це Їдиний, зате справжн≥й спос≥б у¤вити соб≥ ≥ в≥дчути Уперший моментФ. ќтже, “ей¤р де Ўарден доходить висновку, що стрибки у розвитку Ц це Їдиний справжн≥й спос≥б зрозум≥ти суть зм≥н, що в≥дбуваютьс¤ у ход≥ розвитку.
 ожний перех≥д к≥льк≥сних зм≥н у ¤к≥сн≥ означаЇ одночасно ≥ перех≥д ¤к≥сних зм≥н у нов≥ к≥льк≥сн≥ зм≥ни. У«м≥на бутт¤, Ц писав √егель, Ц суть не лише перех≥д одн≥Їњ величини в ≥ншу, а й перех≥д ¤к≥сного в к≥льк≥сне ≥ навпакиФ.
 ≥льк≥сн≥ зм≥ни не Ї одноман≥тними. ≤снують к≥льк≥сн≥ зм≥ни, що в≥дбуваютьс¤ шл¤хом нагромадженн¤; Ї к≥льк≥сн≥ зм≥ни, ¤к≥ раптово спричинюють по¤ву новоњ ¤кост≥; Ї к≥льк≥сн≥ зм≥ни, ¤к≥ св≥дчать про поступове нагромадженн¤ елемент≥в новоњ ¤кост≥ (скаж≥мо, поширенн¤ нового виду, нагромадженн¤ елемент≥в новоњ ¤кост≥ у сусп≥льному житт≥ тощо); ≥снують к≥льк≥сн≥ зм≥ни, що Ї показником переходу ¤кост≥ у нову к≥льк≥сть.
¬заЇмний перех≥д к≥лькост≥ у ¤к≥сть Ї адекватним в≥дображенн¤м у мисленн≥ зм≥н, що в≥дбуваютьс¤ в обТЇктивному св≥т≥. якщо в ньому щось зм≥нюЇтьс¤, розвиваЇтьс¤, переходить з одного стану до ≥ншого, то наше мисленн¤, ¤кщо воно претендуЇ на точн≥сть в≥дображенн¤, маЇ це в≥дтворити, тобто ¤кщо св≥т рухаЇтьс¤, то наш≥ пон¤тт¤ про цей св≥т теж мають бути рухливими, ≥накше ми не зможемо адекватно в≥добразити рух, зм≥ни у сам≥й д≥йсност≥.
™дн≥сть, взаЇмозвТ¤зок ≥ взаЇмозалежн≥сть ¤кост≥ ≥ к≥лькост≥ виражаютьс¤ в пон¤тт≥ м≥ра. «а √егелем, Ум≥ра Ї сутньою Їдн≥сть к≥льк≥сного ≥ ¤к≥сногоФ, Ув м≥р≥ ¤к≥сне к≥льк≥сноФ, Ум≥ра Ї у своњй безпосередност≥ звичайною ¤к≥стю, що маЇ визначену, належну њй величинуФ ≥ найб≥льш лакон≥чно: м≥ра Ц У¤к≥сно виражена к≥льк≥стьФ. Ѕудь-¤кий предмет, ¤вище, процес мають свою м≥ру, тобто ¤к≥сно-к≥льк≥сну визначен≥сть.
ћ≥ра Ц це межа, в рамках ¤коњ предмет залишаЇтьс¤ тим, чим в≥н Ї, не зм≥нюючи своЇњ ¤кост≥ ¤к сукупност≥ кор≥нних його властивостей. ÷≥Їю категор≥Їю предмет охоплюЇтьс¤ в Їдност≥, синтез≥ його к≥лькост≥ та ¤кост≥. ѕорушенн¤ м≥ри предмета веде до порушенн¤ його бутт¤ ≥ переходу в ≥нше. ќднак це законом≥рний процес. —тара ¤к≥сть зникаЇ, а нова виникаЇ. –азом з тим виникаЇ ≥ нова м≥ра, ¤ка згодом теж буде порушена новими зм≥нами. “ак в≥дбуваЇтьс¤ розвиток всього сутнього.
ƒуже важливою категор≥Їю в розум≥нн≥ закону взаЇмного переходу к≥льк≥сних зм≥н у ¤к≥сн≥ Ї стрибок. ” д≥алектиц≥ взаЇмозвТ¤зку к≥льк≥сних ≥ ¤к≥сних зм≥н стрибок означаЇ перех≥д в≥д староњ ¤кост≥ до новоњ. —трибок Ї дискретн≥стю у виникненн≥ нового в≥дносно до попереднього стану ≥снуючого. ¬иникненн¤ новоњ ¤кост≥, хоч би ¤к вона обТЇктивно не народжувалас¤, завжди повТ¤зане з≥ стрибком, переривом к≥льк≥сноњ поступовост≥, незалежно в≥д того, в ¤к≥й форм≥ в≥дбуваЇтьс¤ ¤к≥сне перетворенн¤. ѕерех≥д в≥д староњ ¤кост≥ до новоњ Ї переломом у розвитку, переривом неперервност≥. —трибок у розвитку р≥внозначний по¤в≥ нового стану ≥снуючого внасл≥док суперечливого взаЇмозвТ¤зку к≥лькост≥ ≥ ¤кост≥, ¤кий п≥дноситьс¤ до р≥вн¤ ≥стотного, необх≥дного ≥ загального звТ¤зку. ÷ей звТ¤зок з неминуч≥стю, повторюЇтьс¤ в процесах становленн¤ найр≥зноман≥тн≥ших предмет≥в ≥ ¤вищ обТЇктивноњ д≥йсност≥.
Ќове не може зТ¤витис¤ т≥льки шл¤хом зростанн¤ чи зменшенн¤ того, що Ї. ¬оно потребуЇ нового простору дл¤ свого дальшого розвитку. ¬их≥д за стар≥ меж≥ у процес≥ становленн¤ нового не Ї, однак, повним розривом ≥з попередн≥м станом ≥снуючого хоча б уже тому, що м≥ж к≥льк≥стю ≥ ¤к≥стю Ї взаЇмозвТ¤зок.
 атегор≥¤ стрибка даЇ у¤вленн¤ про момент або пер≥од переходу до новоњ ¤кост≥. ћомент Ц коли стара ¤к≥сть перетворюЇтьс¤ на нову в≥дразу, раптово, ц≥лком; пер≥од Ц коли стара ¤к≥сть зм≥нюЇтьс¤ не в≥дразу, не раптово, не одноактно, а поступово.
—трибки зд≥йснюютьс¤ по-р≥зному в р≥зних сферах бутт¤. –озгл¤дають дв≥ найб≥льш узагальнен≥ форми стрибк≥в: а) стрибки у форм≥ разових, одноактних зм≥н; б) стрибки у форм≥ поступових ¤к≥сних перетворень. ѕриклади разових, одноактних стрибк≥в: пол≥тичний переворот у сусп≥льному житт≥; скасуванн¤ в≥джилих форм господарюванн¤; р≥зного роду катакл≥зми у природ≥; ан≥г≥л¤ц≥¤ тощо. ѕриклади поступових ¤к≥сних зм≥н: виникненн¤ нових вид≥в тварин ≥ рослин; становленн¤ людини; становленн¤ ≥ розвиток мови; перех≥д до ринкових в≥дносин, зм≥на форм власност≥ через пром≥жн≥ ланки Ц оренду, акц≥онуванн¤, викуп тощо. ѕоступов≥сть ¤к≥сних зм≥н, що в≥дбуваютьс¤ в процес≥ переходу до ринкових в≥дносин, пол¤гаЇ в тому, що в пром≥жних формах в≥дбуваЇтьс¤ нагромадженн¤ елемент≥в приватновласницьких в≥дносин ≥ в≥дмиранн¤ елемент≥в державноњ форми власност≥.
ўо ж впливаЇ на модиф≥кац≥ю форм стрибк≥в, ¤к≥сних перетворень? ‘орми ¤к≥сних зм≥н залежать в≥д: 1) характеру внутр≥шн≥х суперечностей, ¤к≥ притаманн≥ даному процесу ≥ Ї джерелом його розвитку; 2) умов розвитку того чи ≥ншого процесу. ќдин ≥ той процес, маючи в основ≥ однаков≥ суперечност≥, може в≥дбуватис¤ у р≥зних формах Ц ≥ разово, ≥ поступово. ћожна одноактно, разово л≥кв≥дувати приватну власн≥сть ≥ встановити державну чи сусп≥льну, а можна цю приватну власн≥сть перетворити на державну (сусп≥льну) поступово, у форм≥ поступових ¤к≥сних зм≥н через пром≥жн≥ ланки Ц державно-приватн≥ п≥дприЇмства, ¤к це було ≥ Ї, наприклад, у ¬ТЇтнам≥,  Ќ–. якщо ж економ≥чн≥ суперечност≥ в т≥й чи ≥нш≥й крањн≥ набувають антагон≥стичного характеру, то можливост≥ дл¤ поступового ¤к≥сного переходу обмежуютьс¤, посилюЇтьс¤ тенденц≥¤ до одноразового, одноактного перетворенн¤.
“аким чином, закон взаЇмного переходу к≥льк≥сних зм≥н у ¤к≥сн≥ конкретизуЇтьс¤ через р¤д категор≥й (¤к≥сть, к≥льк≥сть, властив≥сть, м≥ра, стрибок), котр≥ дають ц≥л≥сне у¤вленн¤ про його зм≥ст ¤к загального закону розвитку. ƒаний закон розкриваЇ внутр≥шн≥й механ≥зм переходу до новоњ ¤кост≥ у будь-¤к≥й сфер≥ обТЇктивноњ д≥йсност≥, в≥дпов≥даючи на запитанн¤, ¤к, ¤ким чином в≥дбуваЇтьс¤ розвиток, рух ≥ зм≥на всього сутнього.
«акон Їдност≥ та боротьби протилежностей. ”¤вленн¤ про суперечлив≥сть розвитку всього сутнього виникло ще в давнину (в VI ст. до нашоњ ери). ‘алес ћ≥летський вважав, наприклад, що навколишн≥й св≥т складаЇтьс¤ з р≥зних начал: рухомого й нерухомого, холодного й невидимого, земного й небесного, ск≥нченого й неск≥нченного. √еракл≥т, на в≥дм≥ну в≥д ‘алеса, вважав, що суперечлив≥ начала притаманн≥ самим речам. Ќа думку √еракл≥та, все в св≥т≥ складаЇтьс¤ з протилежностей. ѓхн¤ боротьба ≥ визначаЇ сенс будь-¤коњ реч≥, процесу. ƒ≥ючи одночасно, ц≥ протилежност≥ утворюють напружений стан, котрим ≥ визначаЇтьс¤ внутр≥шн¤ гармон≥¤ реч≥. √еракл≥т по¤снюЇ цю тезу в≥домим прикладом лука. ќбидва дугопод≥бних к≥нц≥ лука намагаютьс¤ роз≥гнутис¤, але т¤тива ст¤гуЇ њх, ≥ ц¤ њхн¤ взаЇмна напружен≥сть утворюЇ вищу Їдн≥сть.
Ѕоротьба протилежностей Ї загальною, вона становить, за √еракл≥том, справжню справедлив≥сть ≥ Ї умовою ≥снуванн¤ упор¤дкованого космосу.
√егель високо ц≥нував ≥дењ √еракл≥та про боротьбу та Їдн≥сть протилежних начал. ¬≥н п≥дкреслював, що використав ус≥ ц≥ ≥дењ грецького ф≥лософа у ход≥ розробки своЇњ концепц≥њ суперечностей.
√егел≥вська д≥алектика, будучи теор≥Їю розвитку Уабсолютного духуФ, проблему суперечностей п≥дн¤ла до р≥вн¤ всезагальност≥, глибокого ф≥лософського усв≥домленн¤. —ама Уабсолютна ≥де¤Ф, Уабсолютний духФ дл¤ √егел¤ Ї Їдн≥стю суперечливих начал Ц бутт¤ ≥ н≥що, ¤к≥ й спричинюють рух, зм≥ну, розвиток Уабсолютноњ ≥дењФ. —уперечн≥сть, за √егелем, Ї взаЇмод≥Їю, взаЇмозумовлен≥сть протилежних момент≥в, стор≥н, визначень, Упринципом будь-¤кого саморухуФ.
√егель розгл¤дав суперечн≥сть у динам≥ц≥, рус≥, зм≥н≥ Ц ¤к процес, котрий маЇ своњ стад≥њ, ступен≥ розвитку. ѕерший ступ≥нь Ц тотожн≥сть. ќднак це конкретна тотожн≥сть, тому вона м≥стить у соб≥ ≥ в≥дм≥нн≥сть, а в≥дм≥нн≥сть розгортаЇтьс¤ ≥ знаходить свою реал≥зац≥ю у категор≥¤х р≥зниц≥, запереченн¤, протилежност≥. “отожн≥сть ≥ в≥дм≥нн≥сть Ц моменти Їдиного. јле безв≥дм≥нн≥сть зникаЇ ≥ залишаЇтьс¤ Їдн≥сть стор≥н, що Ї в≥дм≥нними, а в≥дм≥нне вже виступаЇ ¤к протилежн≥сть у Їдиному. ” протилежност≥ позитивне ≥ негативне зливаютьс¤ у Їдност≥. ќск≥льки кожна сторона маЇ ≥ншу ≥ одночасно заперечуЇ њњ, то кожна з них у сам≥й соб≥ м≥стить ≥ позитивне ≥ негативне. ћова, таким чином, ≥де про взаЇмопроникненн¤ суперечностей. —аме тому √егель надавав великого значенн¤ по¤в≥ у ф≥зиц≥ у¤вленн¤ про пол¤рн≥сть, однак, висловлював жаль з приводу того, що ф≥зики не розум≥ють д≥алектики.
–озгл¤даючи суперечн≥сть ¤к всезагальн≥сть, ф≥лософ разом ≥з тим обмежував њњ д≥ю, коли мова йшла про пруську монарх≥ю, н≥мецьку державу. √егель не приховував суперечностей, притаманних буржуазному сусп≥льству. ¬≥н твердив, що громад¤нське (буржуазне) сусп≥льство Ї полем боротьби Увс≥х проти вс≥хФ. ќднак держава Ц це система опосередкованостей та всезагальн≥сть, в котр≥й знаход¤ть своЇ вираженн¤ ≥нтереси ус≥х клас≥в, соц≥альних груп, всього народу, ≥ в так≥й держав≥ суперечност≥ примирюютьс¤. ¬ результат≥ Усама протилежн≥сть зводитьс¤ до видимост≥Ф, зн≥маЇтьс¤, а держава, таким чином, позбавл¤Їтьс¤ суперечностей, а, отже, ≥ джерела своЇњ УжиттЇвост≥Ф. ѕопри вс≥ неузгодженост≥ гегел≥вськоњ теор≥њ, в≥н ген≥ально вгадав д≥алектику речей у д≥алектиц≥ пон¤ть, дав теоретичне у¤вленн¤ про суть взаЇмод≥њ протилежностей ¤к закону лог≥ки, розвитку абсолютного духу, котрий Ї також ≥ законом розвитку всього сутнього. «акон Їдност≥ та боротьби протилежностей в≥дображаЇ дуже важливу, фундаментальну особлив≥сть обТЇктивноњ д≥йсност≥, котра пол¤гаЇ в тому, що вс≥ њњ предмети, ¤вища ≥ процеси мають суперечлив≥ моменти тенденц≥њ, сторони, що борютьс¤ ≥ взаЇмод≥ють м≥ж собою.
ƒл¤ зТ¤суванн¤ сутн≥сних момент≥в закону необх≥дно розгл¤нути р¤д категор≥й, що його конкретизують. ѕочнемо з пон¤тт¤ тотожност≥. “отожн≥сть Ц це р≥вн≥сть предмета самому соб≥. –озр≥зн¤ють два види тотожност≥: 1) тотожн≥сть одного предмета; 2) тотожн≥сть багатьох предмет≥в (процес≥в, ¤вищ тощо). —л≥д п≥дкреслити, що тут мова йде не про формально-лог≥чну тотожн≥сть типу: УјФ Ї УјФ, а про конкретну, реальну тотожн≥сть, ¤ка неминуче включаЇ в себе ≥ в≥дм≥нн≥сть. ¬≥дм≥нн≥сть же визначаЇ нер≥вн≥сть предмета самому соб≥. “обто тотожн≥сть ¤к р≥вн≥сть ≥ в≥дм≥нн≥сть ¤к нер≥вн≥сть перебувають у взаЇмод≥њ (взаЇмозвТ¤зку). ўо ж Ї Унер≥внимФ у конкретн≥й тотожност≥? УЌер≥вним, в≥дм≥нним у предмет≥ (процес≥) Ї те, що УпрагнеФ вийти за меж≥ тотожност≥. ћожна сказати, що в≥дм≥нн≥сть Ц це нер≥вн≥сть, внутр≥шн¤ Устурбован≥стьФ предмета, його намаганн¤ вийти за меж≥ самого себе. ќтже, у реальн≥й д≥йсност≥ предмет завжди виступаЇ ¤к Їдн≥сть тотожност≥ ≥ в≥дм≥нност≥, ¤к≥ взаЇмод≥ють, даючи поштовх рухов≥. ” будь-¤кому конкретному предмет≥ тотожн≥сть ≥ в≥дм≥нн≥сть Ї протилежност¤ми, ¤к≥, взаЇмод≥ючи, зумовлюють одна одну. ¬заЇмод≥¤ цих протилежностей, ¤к писав √егель, Ї суперечн≥сть. “аке розум≥нн¤ суперечност≥ Ї њњ категор≥йним ф≥лософським визначенн¤м. ”¤вленн¤ про джерело розвитку виходить ≥з визнанн¤ самосуперечливост≥ усього сутнього. ÷е означаЇ, що будь-¤кий предмет, процес чи ¤вище м≥ст¤ть у соб≥ таке, що Ї дл¤ них ≥ншим, н≥ж те, котре виступаЇ у них одночасно ¤к Їдн≥сть бутт¤ й небутт¤, ≥снуванн¤ й не≥снуванн¤, в силу чого вони внутр≥шньо нестаб≥льн≥, Уд≥¤льн≥Ф, мають тенденц≥ю до руйнац≥њ своЇњ тотожност≥ (р≥вност≥) Ц до саморуху. ¬заЇмод≥¤ цих протилежностей ≥ Ї вираженн¤м самоњ суперечност≥, а суперечн≥сть Ї внутр≥шн≥м збуджувачем, ≥мпульсом, джерелом будь-¤кого руху ≥ розвитку. “им самим в категор≥њ Усуперечн≥стьФ ¤к взаЇмод≥њ протилежностей була знайдена адекватна форма в≥дображенн¤ у мисленн≥ внутр≥шнього джерела руху ≥ розвитку.
” ф≥лософськ≥й л≥тератур≥ розр≥зн¤ють пон¤тт¤ Уджерело розвиткуФ ≥ Уруш≥йна сила розвиткуФ. ѕри цьому виход¤ть з того, що ≥снують безпосередн≥, внутр≥шн≥ причини розвитку й опосередкован≥, зовн≥шн≥. ѕерш≥ Ї джерелом розвитку, друг≥ Ц руш≥йними силами. Ќаприклад, джерелом розвитку продуктивних сил Ї безпосередн≥ причини (внутр≥шн≥ суперечност≥), що ведуть до зм≥н знар¤дь прац≥, њњ технолог≥чного оснащенн¤, квал≥ф≥кац≥њ роб≥тник≥в, впровадженн¤ дос¤гнень науки тощо. ƒо руш≥йних сил в≥днос¤ть зовн≥шн≥ фактори, котр≥ стимулюють виробництво, спри¤ють його розвитку (в≥дпов≥дн≥ виробнич≥ в≥дносини, сусп≥льн≥ потреби ≥ сусп≥льн≥ стимули, ≥нтереси клас≥в, соц≥альних груп та ≥н.). останн≥ впливають на безпосередн≥ причини розвитку продуктивних сил не пр¤мо, а опосередковано. Ѕезпосередн¤ причина розвитку (джерело) Ї такою, ¤ка його Узд≥йснюЇФ, УробитьФ; опосередкована причина конкретно Уне робитьФ, Уне зд≥йснюЇФ, а Ї стимулом, мотивом, метою розвитку продуктивних сил.
ѕон¤тт¤ Уджерело розвиткуФ ≥ Уруш≥йн≥ сили розвиткуФ близьк≥ за своњм значенн¤м, бо Ї причинами розвитку. ќднак пон¤тт¤ Уджерело розвиткуФ багатше за своњм зм≥стом, оск≥льки воно Ї одночасно ≥ руш≥йною силою. ƒжерелом розвитку, ¤к в≥домо, виступаЇ суперечн≥сть, вона ж Ц руш≥йна сила розвитку.
—аме суперечлива взаЇмод≥¤ м≥ж такими протилежност¤ми, ¤к УджерелаФ (безпосередн≥ причини розвитку) ≥ Уруш≥йн≥ силиФ (опосередкован≥ причини) ≥ Ї в решт≥-решт загальною причиною, котра обумовлюЇ саморух, саморозвиток матер≥альних обТЇкт≥в.
“аким чином, за безпосередн≥ми причинами (факторами) стоњть пон¤тт¤ Уджерела розвиткуФ; за опосередкованими Ц пон¤тт¤ Уруш≥йн≥ сили розвиткуФ. ¬≥дм≥нн≥сть цих двох пон¤ть, безумовно, не сл≥д переб≥льшувати. ƒжерело Ц це суперечн≥сть, внутр≥шн≥й ≥мпульс, збуджувач, причина УсаморухуФ, УсаморозвиткуФ. ќднак повною м≥рою УсаморухФ, УсаморозвитокФ стають можливими лише п≥д час д≥њ руш≥йних сил.
—уперечност≥ не Ї стаб≥льними. ѓхн≥ зм≥ни повТ¤зан≥ з набутт¤м у процес≥ свого розвитку певноњ специф≥ки. ” звТ¤зку з цим розр≥зн¤ють так≥ форми суперечностей: 1) тотожн≥сть-в≥дм≥нн≥сть; 2) в≥дм≥нн≥сть; 3) суттЇва в≥дм≥нн≥сть; 4) протилежн≥сть. “отожн≥сть-в≥дм≥нн≥сть ¤к зародкова Уембр≥ональнаФ суперечн≥сть; в≥дм≥нн≥сть ¤к щось; суттЇва в≥дм≥нн≥сть ¤к в≥дм≥нн≥сть по сут≥; протилежн≥сть ¤к нетотожн≥сть. “ак≥ форми суперечностей байдуж≥ до зм≥сту процесу. ¬они притаманн≥ ус≥м процесам розвитку. ўо ж до такоњ сфери бутт¤, ¤к сусп≥льство, то тут соц≥альн≥ суперечност≥ набувають нових форм, також, скаж≥мо, ¤к соц≥альний конфл≥кт, антагон≥зм.
—оц≥альний конфл≥кт Ц це взаЇмод≥¤ р≥зних соц≥альних груп, сп≥льностей, ≥нтереси ¤ких взаЇмно протилежн≥ ≥ не знаход¤ть розвТ¤занн¤ на сп≥льн≥й основ≥.
ѕон¤тт¤ Уантагон≥змФ даж у¤вленн¤ про одну з форм суперечностей, котра характеризуЇтьс¤ гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденц≥й, напр¤м≥в. “ерм≥н Уантагон≥змФ у значенн≥ боротьби протилежностей вживали ј.Ўопенгауер, ∆.-∆. –уссо,  .Ћоренц та ≥нш≥. У¬ природ≥, Ц писав ј.Ўопенгауер, Ц всюди бачимо ми суперечку, боротьбу ≥ поперем≥нну перепону... Ѕ≥льшоњ наочност≥ дос¤гаЇ ц¤ всезагальна боротьба в св≥т≥ тварин, котр≥ живл¤тьс¤ рослинами, ≥ в ¤кому в свою чергу будь-¤ка тварина стаЇ здобиччю ≥ харчем ≥ншоњФ. У≤стоти... живуть лише тим, що пожирають одна однуФ; Ухижа тварина Ї живою могилою тис¤ч ≥нших ≥ п≥дтримуЇ своЇ ≥снуванн¤ ц≥лим р¤дом мученицьких смертейФ. ѕро непримиренну боротьбу за ≥снуванн¤ в рослинному ≥ тваринному св≥т≥ писав також „.ƒарв≥н. ¬≥н п≥дкреслював, що оск≥льки народжуЇтьс¤ б≥льше особин, н≥ж може вижити, то м≥ж ними в≥дбуваЇтьс¤ найжорсток≥ша боротьба.
“ерм≥н Уантагон≥змФ ¤к суперечн≥сть стосовно сусп≥льства, людських взаЇмов≥дносин вживав ≤. ант. У«асоби, котрими природа користуЇтьс¤ дл¤ того, щоб зд≥йснити розвиток ус≥х задатк≥в людей, Ц писав ф≥лософ, Ц це антагон≥зм њх у сусп≥льств≥...Ф ≤ дал≥  ант по¤снюЇ, що Уп≥д антагон≥змомФ в≥н розум≥Ї Увсезагальний оп≥р, котрий пост≥йно загрожуЇ сусп≥льству розТЇднанн¤мФ. √егель вважав, що суперечн≥сть в стан≥ стагнац≥њ порушуЇ гармон≥ю того, що ≥снуЇ ≥ спричин¤Ї його перех≥д Ув стан розладу та антагон≥змуФ (ƒив. √егель. —оч., т. ’≤≤, ћ., 1938, стор. 209).
ќтже, пон¤тт¤ Уантагон≥змФ, Уантагон≥стичнийФ у значенн≥ непримиренноњ боротьби протилежностей ≥ суперечност≥ широко вживалос¤ в наукових досл≥дженн¤х задовго до того, ¤к воно ув≥йшло до сучасноњ ф≥лософськоњ терм≥нолог≥њ. ¬они вид≥лен≥ в результат≥ п≥знанн¤ реальних процес≥в та ¤вищ обТЇктивноњ д≥йсност≥, спостережень залюдським сусп≥льство. Ќими позначають найгостр≥ш≥ форми розгортанн¤ суперечностей, котр≥ не можуть бути розвТ¤зан≥ в межах сп≥льноњ основи, в рамках того процесу, де вони виникли ≥ розвиваютьс¤. ƒл¤ цього необх≥дн≥ нов≥ основи, ≥нш≥ рамки.
јнтагон≥зм у сусп≥льств≥ означаЇ нерозвТ¤зуван≥сть соц≥альних суперечностей у межах староњ ¤кост≥. ÷е вища форма розвитку суперечностей у систем≥ людських стосунк≥в.
«вичайно, форми про¤ву антагон≥зму в природ≥ й у сусп≥льств≥ ≥стотно в≥др≥зн¤ютьс¤ одна в≥д одноњ. ” сусп≥льств≥ антагон≥зм Ц це рухливе сп≥вв≥дношенн¤ Їдност≥ й боротьби; антагон≥зм у жив≥й природ≥ Ї боротьбою ¤к несум≥сн≥стю одних вид≥в ≥з ≥ншими, скаж≥мо, м≥кроб≥в-антагон≥ст≥в. —оц≥альн≥ антагон≥зми в процес≥ свого розвитку проход¤ть в≥дпов≥дн≥ фази: виникненн¤, розгортанн¤, загостренн¤, розвТ¤занн¤ на ≥нш≥й ¤к≥сн≥й основ≥. ” природ≥ в≥дбуваЇтьс¤ процес взаЇмознищенн¤. —оц≥альн≥ антагон≥зми не Ї стаб≥льними. «а певних умов вони перетворюютьс¤ на так≥, що розвТ¤зуютьс¤. Ќ≥чого под≥бного в жив≥й природ≥ з антагон≥змами не в≥дбуваЇтьс¤. ¬загал≥ соц≥альн≥ антагон≥зми Ц ¤вище ун≥кальне, неповторне, притаманне лише сусп≥льству.
–озр≥зн¤ють так≥ види соц≥альних антагон≥зм≥в у сусп≥льств≥: 1) м≥ж уречевленою (нагромадженою) ≥ живою працею; 2) м≥ж старим укладом житт¤ ≥ елементами нового; 3) м≥ж окремими соц≥альними групами; 4) м≥ж окремими особами ≥ сусп≥льством; 5) м≥ж груповими, корпоративними ≥нтересами, за ¤кими сто¤ть певн≥ владн≥ структури, ≥ сусп≥льством у ц≥лому тощо.
јнтагон≥зми ¤к загострена форма суперечностей може бути повним ≥ частковим. ” перших Ц виключена на¤вн≥сть сп≥льних ≥нтерес≥в; у других Ц Ї елементи таких сп≥льних ≥нтерес≥в. «а певних соц≥альних умов, ¤к уже зазначалос¤, соц≥альн≥ антагон≥зми можуть трансформуватис¤, втрачати конфл≥ктн≥сть, гостроту, частково розвТ¤зуватис¤. –азом ≥з тим неантагон≥стичн≥ соц≥альн≥ суперечност≥, ¤к≥ розгортаютьс¤, можуть переростати в антагон≥стичн≥, ¤кщо назр≥л≥ економ≥чн≥, соц≥альн≥, пол≥тичн≥ суперечност≥ не розвТ¤зуютьс¤, штучно стимулюютьс¤.
«Т¤сувавши форми суперечностей в обТЇктивному св≥т≥, можна перейти до питанн¤ про те, ¤к ц≥ суперечност≥ розгортаютьс¤, ¤к≥ етапи у своЇму розвитку вони проход¤ть. Ќа р≥зних етапах суперечн≥сть про¤вл¤Ї себе по-р≥зному: 1) на етап≥ тотожност≥-в≥дм≥нност≥ Ц ¤к суперечн≥сть, ¤к зароджуЇтьс¤, виникаЇ; 2) на етап≥ в≥дм≥нност≥ Ц ¤к суперечн≥сть, ¤ка даЇ у¤вленн¤ про де¤ку нер≥вн≥сть у тотожному предмет≥; 3) на етап≥ суттЇвоњ в≥дм≥нност≥ Ц ¤к суперечн≥сть, що Ї нер≥вн≥стю за суттю; 4) на етап≥ протилежностей Ц ¤к суперечн≥сть, усв≥домлювана ¤к УборотьбаФ стор≥н, що не зб≥гаютьс¤; на цьому етап≥ суперечност≥ розвТ¤зуютьс¤; 5) на етап≥ антагон≥зму суперечн≥сть набуваЇ р≥зкого загостренн¤, форми взаЇмовиключенн¤, протид≥њ стор≥н.
—уперечност≥ у природ≥, сусп≥льств≥ та п≥знанн≥ мають всезагальний характер. ÷е означаЇ, що: 1) суперечност≥ притаманн≥ ус≥м предметам, ¤вищам ≥ процесам без виключенн¤; 2) суперечност≥ притаманн≥ цим процесам, ¤вищам ≥ предметам в≥д початку ≥ до к≥нц¤, в≥д зародженн¤ ≥ до њх зникненн¤ (перетворенн¤ в ≥нше). —уперечност≥ мають також специф≥чний характер. ÷е означаЇ те, що: 1) суперечност≥ ви¤вл¤ютьс¤ по р≥зному у р≥зних формах руху матер≥њ; 2) суперечност≥ мають своњ етапи розвитку, про ¤к≥ було зазначено вище; 3) суперечност≥ розвТ¤зуютьс¤ р≥зними методами.
як в≥домо, суперечн≥сть Ц це в≥дношенн¤, взаЇмод≥¤ протилежностей. ÷е загальна визначен≥сть ц≥Їњ категор≥њ, безв≥дносно до сфери њњ ви¤вленн¤. —оц≥альна суперечн≥сть Ц це теж в≥дношенн¤. “еж взаЇмод≥¤, але стосовно сусп≥льства, предметно-практичного д≥¤нн¤ людей, тому ≥ мова повинна йти про сп≥вв≥дношенн¤ субТЇкта ≥ обТЇкта, того, хто д≥Ї, ≥ того, на кого спр¤мована ц¤ д≥¤. —оц≥альна суперечн≥сть Ї, таким чином, субТЇктно-обТЇктним в≥дношенн¤м, тобто в≥дношенн¤м м≥ж св≥домою д≥¤льн≥стю людей ≥ тими обТЇктами, на ¤к≥ спр¤мовуЇтьс¤ њх д≥¤льн≥сть.
¬ природ≥ суперечност≥ нос¤ть обТЇктний характер. —ама природа Ї обТЇктом, де суперечност≥ ви¤вл¤ютьс¤ ≥ розвиваютьс¤. ” сусп≥льств≥ ж суперечност≥ ви¤вл¤ютьс¤ ≥ розвиваютьс¤. ” сусп≥льств≥ ж суперечност≥ нос¤ть, ¤к ми вже п≥дкреслювали, субТЇктно-обТЇктний характер. „ому? “ому, що: 1) соц≥альн≥ суперечност≥ завжди Ї дихотом≥¤, взаЇмод≥¤ субТЇкта ≥ обТЇкта; 2) тому, що люди сам≥, своЇю д≥¤льн≥стю створюють суперечност≥; 3) тому, що люди п≥знають, розкривають соц≥альн≥ суперечност≥, що виникають у сусп≥льному житт≥; 4) тому, що люди створюють матер≥альн≥ та духовн≥ передумови дл¤ розвТ¤занн¤ соц≥альних суперечностей, знаход¤ть шл¤хи, методи, форми њх подоланн¤. “ому при зТ¤суванн≥ природи та сутност≥ соц≥альних суперечностей мова повинна йти про њх ≥нтерпретац≥ю в категор≥¤х людськоњ д≥¤льност≥.
—труктура людськоњ д≥¤льност≥ розкриваЇтьс¤, ¤к в≥домо, через а) потреби та ≥нтереси людей; б) мету; в) умови; г) засоби; д) результати; е) сам процес д≥¤льност≥. ” цьому звТ¤зку субТЇктно-обТЇктна ситуац≥¤ може бути розгл¤нута в таких вар≥антах: 1) в≥дношенн¤ людства (субТЇкта) до природи (обТЇкта); 2) взаЇмн≥ суперечлив≥ в≥дносини самих субТЇкт≥в (клас≥в, соц≥альних груп, держави, трудових колектив≥в, ≥ндив≥д≥в тощо); 3) внутр≥субТЇктн≥ в≥дношенн¤ до на¤вноњ суперечност≥, що обумовлюЇтьс¤ неоднор≥дн≥стю самоњ соц≥альноњ сп≥льност≥ (розум≥нн¤м того, ¤к подолати ту чи ≥ншу суперечн≥сть; коли; ¤кими шл¤хами; ¤к≥ методи розвТ¤занн¤ обрати ≥ т.п.); 4) в≥дношенн¤ соц≥ального субТЇкта до ≥снуючоњ суперечност≥ в ц≥лому ¤к обТЇкта практичноњ д≥њ (воно може бути р≥зним: можна штучно збер≥гати ви¤влену суперечн≥сть в своњх групових ≥нтересах, або гальмувати њњ розвТ¤занн¤, фальсиф≥кувати, спотворювати справжню сутн≥сть тощо). —тавленн¤ до соц≥альних суперечностей у р≥зних соц≥альних груп може бути р≥зним, д≥аметрально протилежним.
“аким чином, до зм≥стовноњ характеристики соц≥альних суперечностей в≥днос¤тьс¤: субТЇктно-обТЇктн≥ в≥дношенн¤; ≥нтереси ≥ потреби людей; засоби, форми розвТ¤занн¤ суперечностей; њх ви¤вленн¤ через предметно-практичну д≥¤льн≥сть людей. —еред цих характеристик соц≥альних суперечностей дуже важливою Ї та, котра стосуЇтьс¤ ≥нтерес≥в та потреб людей. Ѕо останнЇ Ц це реальна, фундаментальна причина соц≥альних д≥й, звершень, що стоњть за безпосередн≥ми мотивами, ≥де¤ми ≥ндив≥д≥в, соц≥альних груп, пол≥тичних парт≥й, клас≥в тощо. √егель писав: Унайближчий розгл¤д ≥стор≥њ переконуЇ нас в тому, що д≥њ людей випливають з њх потреб, пристрастей та ≥нтерес≥в... ≥ лише вони в≥д≥грають головну рольФ (√егель. —оч., т. VIII, ћ., 1935, стор. 20). ≤нтереси людей Ц це њх усв≥домлен≥ потреби. “ому можна стверджувати, що найважлив≥шою, ≥нтегративною ознакою соц≥альних суперечностей Ї те, що вони виступають ¤к суперечност≥ ≥нтерес≥в.
 ласиф≥кац≥¤ соц≥альних суперечностей може бути зд≥йснена за р≥зними ознаками. Ќайб≥льш зм≥стовною, на наш погл¤д, Ї така класиф≥кац≥¤: 1) за ступенем загальност≥ соц≥альн≥ суперечност≥ можна под≥лити на загальн≥ (дл¤ всього сусп≥льного розвитку), особлив≥ (дл¤ сусп≥льства, що знаходитьс¤ на певному етап≥ свого ≥сторичного розвитку); окрем≥ (дл¤ конкретного етапу, фази розвитку даного сусп≥льства); 2) за ступенем загостренн¤, характером Ц на антагон≥стичн≥ та неантагон≥стичн≥; 3) за роллю у сусп≥льств≥ (на основн≥-неосновн≥, головн≥-неголовн≥); 4) за в≥дношенн¤м до ¤вища, процесу, њх природою (на внутр≥шн≥-зовн≥шн≥, безпосередн≥-опосередкован≥); 5) за територ≥альною ознакою (≥нтернац≥ональн≥, нац≥ональн≥, рег≥ональн≥); 6) за походженн¤м, причинами виникненн¤ (на обТЇктивн≥-субТЇктивн≥) тощо. ћожлива ≥ ≥нша класиф≥кац≥¤ соц≥альних суперечностей, за ≥ншими критер≥¤ми.
«агальною руш≥йною силою зм≥н, що в≥дбуваютьс¤ у сусп≥льств≥, Ї, безумовно, людська д≥¤льн≥сть, Ц ≥нтереси клас≥в, пол≥тичних парт≥й, соц≥альних груп, колектив≥в, окремих ос≥б. Ѕо все те, до чого немаЇ ≥нтересу, приречене на стагнац≥ю.  оли ж Ї ≥нтерес (особистий, колективний чи сусп≥льний), тод≥ в≥н стаЇ величезним руш≥йним фактором, т≥Їю силою, котра здатна прискорити процес, подолати будь-¤к≥ суперечност≥ сусп≥льного розвитку. ” звТ¤зку з цим до руш≥йних сил розвТ¤занн¤ соц≥альних суперечностей сл≥д в≥днести б≥льш конкретно таке: 1) матер≥ально-предметну д≥¤льн≥сть людей, ¤к≥ готують матер≥альн≥ передумови подоланн¤ суперечностей, що виникають; 2) д≥¤льн≥сть вищих економ≥чних та пол≥тичних структур, ¤к≥ здатн≥ обТЇктивно оц≥нити проблемну, суперечливу ситуац≥ю, знайти форми ≥ методи њњ подоланн¤ у сусп≥льств≥. «вичайно, мова йде про ефективну, ц≥леспр¤мовану, творчу д≥¤льн≥сть цих структур; 3) Їдн≥сть сусп≥льства, його соц≥альну злагоду, зб≥г кор≥нних соц≥альних соц≥альних ≥нтерес≥в на шл¤ху розвТ¤занн¤ соц≥альних суперечностей. ѕри цьому сл≥д п≥дкреслити, що вир≥шальний вплив на розвТ¤занн¤ соц≥альних суперечностей маЇ не все сусп≥льство, а лише та його частина, котра розум≥Ї природу, сутн≥сть, причини виникненн¤ цих соц≥альних суперечностей, знаЇ, ¤к њх подолати, ¤кими шл¤хами, в ¤ких формах. ¬≥домий англ≥йський ≥сторик јрнольд “ойнб≥ до руш≥йних сил розвитку людства в≥дносив, наприклад, д≥¤льн≥сть Утворчоњ ел≥тиФ, Утворчоњ меншост≥Ф, котра Ї нос≥Їм УжиттЇвого поривуФ ≥ котра здатна повести за собою У≥нертну б≥льш≥стьФ, дл¤ вир≥шенн¤ тих проблем, що сто¤ть перед сусп≥льством. Ќе випадково, в сучасному украњнському сусп≥льств≥ актуальною Ї проблема формуванн¤ пол≥тичноњ ел≥ти, здатноњ зд≥йснити необх≥дн≥ соц≥альн≥ перетворенн¤ на шл¤ху подальшого поступу (ƒив. ». Ѕекешкина. ≈сть ли в ”краине общенациональные лидеры. Уѕолитическа¤ мысльФ, 1994, є3).
—пособи розвТ¤занн¤ соц≥альних суперечностей багатоман≥тн≥, ¤к багатоман≥тне саме сусп≥льне житт¤.  ожна суперечн≥сть у сусп≥льств≥ вимагаЇ конкретного вивченн¤, зТ¤суванн¤ сут≥ взаЇмод≥ючих протиборствуючих стор≥н, знаходженн¤ форм ≥ метод≥в на шл¤ху њх подоланн¤. ÷е Ц непроста, дуже складна соц≥альна проблема, ¤ка виникаЇ перед сусп≥льством, особливо на переломних етапах його розвитку ≥ функц≥онуванн¤. —еред важливих засоб≥в подоланн¤ соц≥альних суперечностей Ї загальн≥, ¤к≥ виробило людство. ÷е Ц соц≥альна революц≥¤, реформа, компром≥с, конвергенц≥¤, заборона, обмеженн¤, скасуванн¤ того, що гальмуЇ процес розвитку тощо. ¬ конкретних сферах сусп≥льноњ д≥¤льност≥, скаж≥мо, в економ≥чн≥й дл¤ подоланн¤ реальних суперечностей використовуютьс¤ так≥ засоби ¤к роздержавленн¤ власност≥, приватизац≥¤, нац≥онал≥зац≥¤, акц≥онуванн¤, оренда, сп≥льна виробнича д≥¤льн≥сть субТЇкт≥в р≥зних форм власност≥ ≥ т.п.
≤ ще одна проблема стосовно соц≥альних суперечностей маЇ неаби¤ке ≥ практичне, ≥ теоретичне значенн¤ Ц це створенн¤ ≥ реал≥зац≥¤ механ≥зму подоланн¤ соц≥альних суперечностей. ћехан≥зм подоланн¤ предметноњ суперечност≥ Ц це взаЇмод≥¤ ус≥х його структурних елемент≥в, що забезпечують рух, зм≥ну, динам≥ку ц≥Їњ суперечност≥ на шл¤ху њњ розвТ¤занн¤. ƒо них сл≥д в≥днести: предмет суперечност≥, субТЇкт њњ реал≥зац≥њ, соц≥ально-економ≥чн≥ передумови, засоби розвТ¤занн¤ суперечност≥.
ѕроблема соц≥альних суперечностей Ї актуальною ≥ дл¤ заруб≥жноњ ф≥лософ≥њ. ÷¤ тема Ї предметом досл≥дженн¤ дл¤ багатьох зах≥дних ф≥лософ≥в ≥ соц≥олог≥в, таких ¤к ѕ.—орок≥н, Ћ. озер, √. «≥ммель, –.ƒарендорф, Ћ. озераце,  .Ѕоулд≥нг та ≥нших. ¬ њх творах детально анал≥зуютьс¤ р≥зн≥ суперечлив≥, конфл≥ктн≥ ситуац≥њ у сучасному буржуазному сусп≥льств≥, зТ¤совуютьс¤ њх причини, гострота, тривал≥сть, особливост≥, форми, фази, функц≥њ, умови виникненн¤, вплив на подальший розвиток сусп≥льства тощо.
ќднак сл≥д п≥дкреслити, що в цих досл≥дженн¤х, ¤к правило, обминаютьс¤ основн≥ причини соц≥альних конфл≥кт≥в у сусп≥льств≥. —каж≥мо, √еорг «≥ммель причину таких конфл≥кт≥в вбачаЇ в б≥олог≥чн≥й природ≥ самоњ людини (в У≥нстинкти ворожнеч≥Ф); Ћюњс  озер вважаЇ, що причини соц≥альних конфл≥кт≥в лежать Ув систем≥ розпод≥лу у сусп≥льств≥ деф≥цитних ресурс≥вФ; –альф ƒарендорф маЇ б≥льш зм≥стовне у¤вленн¤ про причини соц≥альних конфл≥кт≥в, коли називаЇ такою причиною Упол¤ризац≥ю ≥нтерес≥в людей в результат≥ под≥лу владиФ. Ќа думку ѕ≥т≥рима —орок≥на, причинами соц≥альних конфл≥кт≥в, Упричинами повстань ≥ революц≥йФ, Ї Узб≥льшенн¤ придушених базових ≥нстинкт≥в б≥льшост≥ населенн¤, а також неможлив≥сть њх нав≥ть м≥н≥мального задоволенн¤Ф. ¬≥н називаЇ 7 таких причин Уповстань ≥ революц≥йФ, а саме: 1) Ухарчовий рефлекс, ¤кий придушуЇтьс¤ голодомФ; 2) У≥нстинкт самозбереженн¤Ф; 3) Урефлекс колективного самозбереженн¤Ф; 4) Устатевий рефлекс в ус≥х його про¤вахФ, коли Ув≥дсутн≥ умови дл¤ його задоволенн¤Ф; 5) Употреба в житл≥, одеж≥Ф; 6) Уприватно-власницький ≥нстинкт масФ; 7) У≥нстинкт самовиразу ≥ндив≥дуальност≥Ф (ƒив. ѕ.—орокин. „еловек. ÷ивилизаци¤. ќбщество. ћ., 1992, стор. 272-273).
¬се вищевикладене, звичайно, маЇ м≥сце при виникненн≥ конфл≥ктних ситуац≥й у сусп≥льств≥, загостренн≥ соц≥альних суперечностей, њх непримиренност≥. ќднак основна причина Уповстань ≥ революц≥йФ, котра замовчуЇтьс¤ в досл≥дженн¤х ѕ.—орок≥на, це суперечност≥ з приводу влади ≥ власност≥, боротьба за њх перерозпод≥л в ≥нтересах певних соц≥альних груп, клас≥в. Ѕо, ¤к в≥домо з давн≥х час≥в, пол¤ризац≥¤ ≥нтерес≥в людей, њх антагон≥зм, в≥дбуваЇтьс¤ передус≥м ≥з-за њх власност≥, майнових ≥нтерес≥в. Ќ≥кколо ћак≥авелл≥ ще в 1532 роц≥ писав, що люди можуть змиритис¤ ≥з втратою пол≥тичноњ свободи, чест≥, влади, але н≥коли не змир¤тьс¤ ≥з втратою майна. УЋюди скор≥ше прост¤ть смерть батька, н≥ж втрату майнаФ, Ц п≥дкреслював в≥н (Ќикколо ћакиавелли. √осударь. ћосква Ц ’арьков, 1998, стор. 94). Ѕо задоволенн¤ Убазових ≥нстинкт≥вФ, про ¤к≥ веде мову ѕ.—орок≥н, зд≥йснюЇтьс¤, насамперед, на основ≥ майнових в≥дносин, в≥дносин власност≥ на засоби виробництва, того, хто ними волод≥Ї, розпор¤джаЇтьс¤ ≥ користуЇтьс¤. ќднак ц¤ критер≥альна, революц≥йно-утворююча причина ¤краз ≥ не беретьс¤ до уваги, ≥гноруЇтьс¤ при розкритт≥ природи та сутност≥ соц≥альних суперечностей в соц≥олог≥њ революц≥њ ѕ.—орок≥на.
«акон запереченн¤ запереченн¤. «акон запереченн¤ запереченн¤ в≥дображаЇ обТЇктивний, законом≥рний звТ¤зок, спадкоЇмн≥сть м≥ж тим, що заперечуЇтьс¤ ≥ тим, що заперечуЇ. ÷ей процес в≥дбуваЇтьс¤ обТЇктивно ¤к д≥алектичне запереченн¤ елемент≥в старого ≥ утвердженн¤ елемент≥в нового, тобто ≥ в новому Ї старе, але в перетворен≥й форм≥, в Узн¤томуФ вигл¤д≥.
ќсновою д≥алектичного запереченн¤ Ї суперечн≥сть. ÷е Їдн≥сть протилежностей, момент звТ¤зку старого ≥ нового, в≥дмова в≥д першого ≥з збереженн¤м того, що необх≥дне дл¤ розвитку другого. У¬ д≥алектиц≥, Ц писав ≈нгельс, Ц заперечувати Ц це не значить просто сказати Ун≥Ф, або оголосити р≥ч не≥снуючою, або Узнищити њњ будь-¤ким способомФ. —пос≥б д≥алектичного запереченн¤ маЇ бути таким, щоб давав змогу дал≥ розвиватис¤, щоб була спадкоЇмн≥сть старого з новим. „им визначаЇтьс¤ цей спос≥б запереченн¤? Ќасамперед, природою процесу. Ѕо необх≥дно не лише щось п≥ддати запереченню, а й знову зн¤ти це запереченн¤, тобто перше запереченн¤ маЇ бути таким, щоб друге запереченн¤ залишалось або стало можливим. якщо розмолоти ¤чм≥нне зерно, то це означаЇ, що зд≥йснено перше запереченн¤, але при цьому стало неможливим друге. “ому дл¤ кожноњ реч≥, кожного предмета, ¤к ≥ дл¤ будь-¤ких пон¤ть та у¤влень, Ї св≥й особливий вид запереченн¤, при ¤кому може в≥дбуватис¤ розвиток. “акий тип запереченн¤ у ф≥лософ≥њ називають д≥алектичним. яскравим прикладом такого запереченн¤, такого звТ¤зку старого ≥ нового Ї вс¤ ≥стор≥¤ сусп≥льного розвитку. –озвиток сусп≥льства Ц це п≥дтвердженн¤ спадкоЇмност≥, поступальност≥ м≥ж тим, що було, ≥ тим, що Ї та що буде.
” природ≥ прикладом такого д≥алектичного запереченн¤ може бути основний б≥огенетичний закон всього живого. ÷ей закон формулюЇтьс¤ так: онтогенез (≥ндив≥дуальний розвиток виду) повторюЇ ф≥логенез (розвиток роду). ∆ивий орган≥зм, набуваючи нових властивостей рис п≥д впливом зовн≥шнього середовища, передаЇ њх у спадок своњм нащадкам, ¤к≥ не Ї коп≥Їю предк≥в, але й не Ї чимось зовс≥м в≥дм≥нним в≥д них, вони повторюють њх на вищому ступен≥ розвитку, вищ≥й основ≥, набуваючи нових рис, передаючи њх у генотип свого роду. якби те, що було ≥ що пройдено, зовс≥м втрачалос¤ ≥ не збер≥галос¤ в тому, що Ї сьогодн≥, то будь-¤кий розвиток був би неможливим.
¬≥домий рос≥йський рел≥г≥йний ф≥лософ —.‘ранк вважав, що в процес≥ запереченн¤ запереченн¤ те, що заперечуЇтьс¤ не знищуЇтьс¤ повн≥стю, бо Узапереченн¤ само по соб≥ не може бути в абсолютному розум≥нн≥ заперечним..., воно повинно бути подолано у своњй абсолютност≥ ≥з збереженн¤м свого позитивного знанн¤Ф (ƒив. —.‘ранк. —очинени¤. ћ., 1990, стор. 302).
ƒ≥алектичне запереченн¤ зд≥йснюЇтьс¤ в р≥зних сферах д≥йсност≥ по-р≥зному. ÷е залежить в≥д природи самого ¤вища ≥ умов його (¤вища) розвитку. ќдна справа запереченн¤ в нежив≥й природ≥, ≥нша Ц в жив≥й, ще ≥нша Ц в мисленн≥, в сусп≥льному розвитку. ¬ нежив≥й та жив≥й природ≥ процес запереченн¤ зд≥йснюЇтьс¤ стих≥йно, ¤к самозапереченн¤; у сусп≥льств≥, в мисленн≥ Ц в процес≥ св≥домоњ д≥¤льност≥ людей. Ћюди сам≥ визначають, що затримувати при запереченн≥, а що в≥дкидати, ¤к≥ елементи старого знищити повн≥стю, а ¤к≥ залишити дл¤ подальшого розвитку. ќтже, форми д≥алектичного запереченн¤ мають свою специф≥ку.
‘ормами д≥алектичного запереченн¤ Ї: зближенн¤, злитт¤, обмеженн¤, скасуванн¤, удосконаленн¤, конвергенц≥¤, критика, самокритика, реформа, соц≥альна революц≥¤ тощо. –озгл¤немо б≥льш конкретно де¤к≥ форми д≥алектичного запереченн¤.
—оц≥альн≥ перетворенн¤ в≥дбуваютьс¤ в ус≥й соц≥ально-економ≥чн≥й та пол≥тичн≥й структур≥ сусп≥льства. ќбТЇктивною основою соц≥альних перетворень служать суперечлив≥ процеси розвитку сусп≥льства, необх≥дн≥сть його перетворенн¤. “ому соц≥альн≥ перетворенн¤ одночасно виступають ¤к метод докор≥нного розвТ¤занн¤ назр≥лих соц≥альних суперечностей ≥ ¤к форма д≥алектичного запереченн¤ старого, в≥джилого. Ѕудь-¤ка форма д≥алектичного запереченн¤, оск≥льки в його основ≥ лежать суперечност≥, Ї також способом (методом) розвТ¤занн¤ соц≥альних суперечностей.
якщо соц≥альн≥ перетворенн¤ порушують саму основу сусп≥льного ладу, то будуть дом≥нуючою формою запереченн¤, знищенн¤, скасуванн¤ старого: старих сусп≥льних в≥дносин, норм, закон≥в тощо. ќднак цей процес не Ї повним в≥дкиданн¤м всього того, що Ї. «алишаЇтьс¤ те, що необх≥дне дл¤ розвитку нових сусп≥льних в≥дносин: залишаютьс¤ продуктивн≥ сили, матер≥альна ≥ духовна культура, банки, пошта, телеграф, зал≥зниц¤ ≥ т.д.
–еформа ¤к форма д≥алектичного запереченн¤ Ї зм≥ною, перебудовою, котра не порушуЇ основ ≥снуючого ≥, ¤к правило, зд≥йснюЇ так≥ перетворенн¤ за допомогою законодавчих акт≥в. ÷≥ акти зд≥йснюютьс¤ в рамках даного сусп≥льства УзверхуФ з метою збереженн¤ того, що Ї (старого) шл¤хом його удосконаленн¤, пристосуванн¤ до нових сусп≥льних умов, через часткове розвТ¤занн¤ соц≥альних суперечностей. “ому дом≥нуючими формами такого запереченн¤ Ї зближенн¤, злитт¤, обмеженн¤, критика, удосконаленн¤ того, що Ї.
 ритика ¤к форма запереченн¤ того, що ≥снуЇ ≥ що гальмуЇ розвиток, Ї специф≥чною формою утвердженн¤ того, що маЇ бути. ¬она в≥д≥граЇ важливу роль у розкритт≥ помилок ≥ недол≥к≥в, що виникають ¤к з обТЇктивних, так ≥ з субТЇктивних причин, та в њх подоланн≥. «вичайно, обТЇктивною основою конструктивноњ критики Ї суперечливий характер розвитку сусп≥льства, в≥дм≥нн≥сть сусп≥льних ≥нтерес≥в соц≥альних груп, парт≥й, рух≥в, р≥зних громадських обТЇднань ≥ т.д.
”¤вленн¤ про д≥алектичне запереченн¤, про суперечливий звТ¤зок старого ≥ нового не Ї Їдиним у ф≥лософ≥њ. ¬≥доме й ≥нше розум≥нн¤ процесу запереченн¤, котре характеризуЇтьс¤ ¤к метаф≥зичне.
ћетаф≥зичне запереченн¤ Ц це в≥дкиданн¤, знищенн¤ без збереженн¤ корисного, без звТ¤зку того, що було, з тим, що Ї. ÷е запереченн¤ типу Ун≥Ф без зТ¤суванн¤ того, що Ї позитивним. ўось под≥бне зробив Ћ.‘ейЇрбах з д≥алектикою √егел¤, коли, не зрозум≥вши њњ позитивного ф≥лософського значенн¤, просто в≥дкинув њњ. ћеф≥стофель, персонаж пТЇси √ете У‘аустФ, вважаЇ, що Уте, що минулоФ ≥ Уне булоФ тотожн≥ м≥ж собою. Ућинуле, Ц що це означаЇ? Ц запитуЇ в≥н, Ц це всер≥вно, що його ≥ зовс≥м не булоФ. ÷е ≥люстрац≥¤ до метаф≥зичного розум≥нн¤ минулого Ц абсолютний розрив його з сучасним. « точки зору д≥алектичного запереченн¤ таке розум≥нн¤ Ї хибним, оск≥льки виходить з повного в≥дкиданн¤ старого, його позитивних елемент≥в. ћинуле не зникаЇ безсл≥дно, а Узн≥маЇтьс¤Ф в сучасному.
“ак≥ приклади Ї ≥ в нашому сьогоденн≥. «гадаймо хоча б Учервоних охоронц≥вФ (хунвейб≥н≥в) у  итањ, ¤к≥ п≥д час Укультурноњ революц≥њФ знищували твори УбуржуазнихФ письменник≥в, композитор≥в, художник≥в тому, що вони були представниками Устарого св≥туФ. ¬ наш≥й ≥стор≥њ теж були спроби з боку так званих Упролеткульт≥вц≥вФ (орган≥затор≥в Упролетарськоњ культуриФ) повн≥стю знищити Убуржуазну культуруФ ≥ створити свою, УпролетарськуФ. јле створити щось на голому м≥сц≥, без спадкоЇмност≥ Ц неможливо, тим б≥льше, коли мова йде про феномен культури, ¤ка створюЇтьс¤ багатьма покол≥нн¤ми людей прот¤гом стол≥ть ≥ Ї законом≥рним розвитком всього того ц≥нного, що створило людство у своњй ≥стор≥њ.
“аким чином, формами метаф≥зичного запереченн¤ Ї так≥, в котрих неможливим стаЇ подальший розвиток, рух думки через знищенн¤, в≥дкиданн¤, р≥зн≥ форми негативност≥, н≥г≥л≥зму, критиканства, Укритики задл¤ критикиФ тощо. “ак≥ форми запереченн¤ не дають у¤вленн¤ про спадкоЇмн≥сть внасл≥док повного розриву звТ¤зк≥в м≥ж тим, що було, ≥ тим, що стало.
ћи зТ¤сували суть д≥алектичного ≥ метаф≥зичного запереченн¤. “епер необх≥дно розгл¤нути сутн≥сть подв≥йного запереченн¤, що притаманне даному закону.
ѕершим цей терм≥н запровадив у ф≥лософ≥ю √егель. ¬≥н Ї автором цього важливого закону д≥алектики, сформулювавши його ¤к закон мисленн¤, п≥знанн¤.
ѕон¤тт¤, за √егелем, Ї Їдн≥стю бутт¤ ≥ сутност≥. —утн≥сть Ц перше запереченн¤ бутт¤. ѕон¤тт¤ Ц друге запереченн¤ або запереченн¤ запереченн¤. Ѕутт¤ Ц це те, що Ї, що ≥снуЇ; сутн≥сть Ц це Узн¤теФ, розкрите бутт¤, тому воно Ї його першим запереченн¤м. ѕон¤тт¤ = синтез того й ≥ншого бутт¤ ≥ сутност≥, тому воно Ї другим запереченн¤м або запереченн¤м запереченн¤. √егель ≥люструЇ даний закон ще запереченн¤м категор≥њ УодиничногоФ, а категор≥¤ УзагальногоФ Ї другим запереченн¤м категор≥њ УособливогоФ. Уѕри абстрагуванн≥, Ц п≥дкреслюЇ √егель, Ц маЇ м≥сце запереченн¤ запереченн¤Ф.
 ажуть, що √егель оперував цими пон¤тт¤ми т≥льки щодо лог≥ки, процесу мисленн¤. —правд≥, √егель використовував пон¤тт¤ запереченн¤ запереченн¤ насамперед ¤к категор≥њ д≥алектичноњ лог≥ки. ќднак це зовс≥м не означаЇ, що в≥н не говорив про них ¤к про закони, не розум≥ њхнього значенн¤ в обТЇктивному св≥т≥, хоча й був ф≥лософом-≥деал≥стом. √егель у своњй прац≥ УЌаука лог≥киФ (вченн¤ про пон¤тт¤) неодноразово п≥дкреслював, що у¤вленн¤ про суперечност≥, про тотожн≥сть, про запереченн¤ тощо Увстановлюютьс¤ ¤к абсолютн≥ закони мисленн¤Ф. “ому у ф≥лософа запереченн¤ запереченн¤, суперечн≥сть, перех≥д к≥лькост≥ у ¤к≥сть Ц це не лише принципи, ¤к стверджують де¤к≥ ф≥лософи, а й закони мисленн¤, закони д≥алектичноњ лог≥ки.
ƒл¤ ≥люстрац≥њ запереченн¤ запереченн¤ ≈нгельс наводить простий приклад з ¤чм≥нним зерном. …ого можна розмолоти, розварити й т.≥н. ≤ це, безумовно, Ї запереченн¤м, але не Ї розвитком. ќднак, коли дл¤ цього зерна будуть створен≥ необх≥дн≥ умови ≥ воно попаде на спри¤тливий ірунт, то п≥д впливом тепла та вологи з ним в≥дбудутьс¤ своЇр≥дн≥ зм≥ни, ≥ зерно ¤к таке припин¤Ї своЇ ≥снуванн¤ ≥ п≥ддаЇтьс¤ самозапереченню: на його м≥сц≥ зТ¤вл¤Їтьс¤ рослина, що заперечуЇ зерно. ƒал≥ рослина розвиваЇтьс¤, цв≥те, запилюЇтьс¤ ≥ нарешт≥ знову зТ¤вл¤ютьс¤ ¤чм≥нн≥ зерна. як т≥льки вони дозр≥ють, стебло в≥дмираЇ ≥ в свою чергу п≥дл¤гаЇ новому запереченню, котре Ї вже другим запереченн¤м. ÷е в≥дбулос¤ в результат≥ запереченн¤ запереченн¤. Ѕезумовно, в орган≥чному св≥т≥, у сусп≥льств≥ процес запереченн¤ запереченн¤ в≥дбуваЇтьс¤ не в так≥й прост≥й форм≥, оск≥льки мова йде про ¤к≥сно в≥дм≥нн≥ сфери обТЇктивноњ д≥йсност≥, ¤к≥ цей закон модиф≥кують. ќднак це надзвичайно загальний ≥ тому надзвичайно широко д≥ючий закон розвитку природи, ≥стор≥њ та мисленн¤.
як≥ ж особливост≥ закону запереченн¤ запереченн¤? ¬они випливають ≥з сутн≥сних, суперечливих елемент≥в звТ¤зку старого ≥ нового, њхньоњ спадкоЇмност≥.
як в≥дбуваЇтьс¤ розвиток? ѕо пр¤м≥й (висх≥дн≥й) чи по крив≥й? ÷е запитанн¤ маЇ не риторичний, а суттЇвий зм≥ст. Ѕо ¤кби не було звТ¤зку старого ≥ нового в процес≥ розвитку, не було спадкоЇмност≥, а старе знищувалос¤ б повн≥стю, то розвиток можна було б граф≥чно зобразити ¤к пр¤му (висх≥дну) л≥н≥ю, де нове в≥дм≥нне в≥д старого, а старе не повтор¤Їтьс¤ в новому. ќднак справа саме ≥ пол¤гаЇ в тому, що в новому збер≥гаЇтьс¤ старе, його елементи, вони повторюютьс¤ в новому, хоча, звичайно, ≥ на вищ≥й основ≥. «гадаймо приклад з ¤чм≥нним зерном, про ¤кий ≥шла мова вище. « одного зерна, на стад≥њ подв≥йного запереченн¤ стало багато зерен. ќтже, повторюван≥сть рис, елемент≥в старого на вищ≥й основ≥ ≥ Ї особлив≥стю закону запереченн¤ запереченн¤. ќск≥льки маЇ м≥сце повторюван≥сть старого на вищ≥й основ≥, то ви¤вл¤Їтьс¤, що розвиток ≥де не по пр¤м≥й, а начебто по сп≥рал≥, наближаючись з кожним циклом до старого, оск≥льки Ї повторюван≥сть, ≥ в≥ддал¤ючись в≥д нового, оск≥льки це нове.
«акон запереченн¤ запереченн¤ Ц це закон великого масштабу. ¬≥н ви¤вл¤Їтьс¤ в повному своЇму обс¤з≥ лише в тому раз≥, коли в≥дбуваЇтьс¤ повний цикл розвитку (наприклад, зерно Ц стебло Ц нов≥ зерна), коли мають м≥сце три ступен≥ в процес≥ розвитку (√егел≥вська Утр≥адаФ: теза Ц антитеза Ц синтез) або запереченн¤ запереченн¤. ќтже, особливост¤ми даного закону Ї те, що в≥н зд≥йснюЇ своњ УобертиФ, коли Ї певний цикл.
≤, нарешт≥, останнЇ. «акон запереченн¤ запереченн¤ даЇ теоретичне у¤вленн¤ про поступальний характер розвитку. ≤ це теж Ї важливою особлив≥стю даного закону д≥алектики. ѕоступальн≥сть у розвитку Ц це, насамперед, спадкоЇмний звТ¤зок м≥ж попередн≥м ≥ наступним його станами, коли, останн≥й, внасл≥док набуванн¤ новоњ ¤кост≥, стаЇ багатшим, вищим у пор≥вн¤нн≥ з першим. ¬ цьому процес≥ те, що наступне, за висловом √егел¤, Ун≥чого не втрачаЇ в результат≥ свого д≥алектичного поступального руху, але забираЇ з собою все набутеФ (√егель. —оч., т. VI, ћ., 1935, стор. 315).
ѕринципи д≥алектики. ѕринцип (в≥д лат. principium) Ц начало, основа, п≥двалина або внутр≥шнЇ переконанн¤ людини, т≥ практичн≥ засади, котрими вона користуЇтьс¤ у своЇму житт≥. “ерм≥н УпринципФ набув широкого вжитку.  ажуть: Упринципова людинаФ, тобто тверда, ц≥леспр¤мована, неп≥дкупна, непоступлива; Уу нього немаЇ н≥¤ких принцип≥вФ, тобто немаЇ стрижн¤, вол≥, переконань тощо.
” ф≥лософському план≥ пон¤тт¤ УпринципФ означаЇ фундаментальне положенн¤, перв≥сне начало, найсуттЇв≥шу основу певноњ концепц≥њ, теор≥њ. ƒл¤ д≥алектики ¤к ф≥лософськоњ теор≥њ розвитку такими фундаментальними началами Ї принципи: загального звТ¤зку, розвитку, суперечност≥, стрибкопод≥бност≥, запереченн¤. ÷е т≥ найважлив≥ш≥ п≥двалини, на котрих ірунтуютьс¤ основн≥ закони д≥алектики, д≥алектичне розум≥нн¤ звТ¤зку, розвитку, руху, саморуху, запереченн¤, самозапереченн¤, форм переходу до новоњ ¤кост≥.
ѕринципи д≥алектики мають великий методолог≥чний, п≥знавальний потенц≥ал. ¬≥н ви¤вл¤Їтьс¤, насамперед, в певних ≥мперативах стосовно самого процесу п≥знанн¤, а також ≥нтерпретац≥њ його результат≥в. 
¬≥зьмемо, дл¤ прикладу, принцип суперечност≥. ≤мперативними вимогами цього принципу Ї: 1) розгл¤д будь-¤ких факт≥в, предмет≥в, процес≥в чи ¤вищ з точки зору того, що њх виникненн¤, функц≥онуванн¤ та розвиток Ї результатом певних суперечностей, що њм притаманн≥; 2) вимога зТ¤совувати природу, сутн≥сть, корен≥ певноњ суперечност≥; 3) враховувати специф≥ку, особливост≥ суперечностей, котр≥ р≥зн≥ у р≥зних сферах обТЇктивноњ д≥йсност≥; 4) вид≥л¤ти, вивчати конкретн≥ етапи, стад≥њ, фази розвитку ≥ функц≥онуванн¤ суперечностей, розкриваючи њх особливост≥; 5) знаходити необх≥дн≥ форми, способи, шл¤хи розвТ¤занн¤ д≥алектичних суперечностей; 6) зТ¤совувати характер суперечностей, њх м≥сце в класиф≥кац≥њ суперечностей (основн≥ Ц неосновн≥, головн≥ Ц неголовн≥, причинн≥ Ц насл≥дков≥, антагон≥стичн≥ Ц неантагон≥стичн≥); 7) враховувати роль конкретних суперечностей в подальшому розвитку тих чи ≥нших ¤вищ (до чого призведе њх розвТ¤занн¤ Ц до гармон≥њ чи до нових конфл≥кт≥в) 8) розкривати основну тенденц≥ю розвитку суперечностей з метою передбаченн¤, прогнозуванн¤ насл≥дк≥в њх розвТ¤занн¤; м≥сц¤ цих суперечностей в систем≥ в≥дносин, що складаютьс¤; 9) фундаментальною вимогою принципу суперечност≥ Ї вимога застосуванн¤ до п≥знанн¤ закон≥в д≥алектики; 10) ≥ останн≥й ≥мператив Ц це вимога вивчати реальн≥ суперечност≥ неупереджено, ¤к обТЇктивну дан≥сть, необх≥дний внутр≥шн≥й ≥мпульс будь-¤кого руху та розвитку, а не вважати це аномал≥Їю, перешкодою на цьому шл¤ху. Ѕезумовно, що мова йде не про суперечност≥ взагал≥, а про д≥алектичн≥ суперечност≥.
” ф≥лософському розум≥нн≥ ц≥Їњ проблеми основн≥ закони д≥алектики ≥ виступають ¤к основоположн≥, фундаментальн≥ принципи усв≥домленн¤ обТЇктивноњ д≥йсност≥. ™ й ≥нше розум≥нн¤ ц≥Їњ проблеми, коли до принцип≥в включають причинн≥сть, ц≥л≥сн≥сть, системн≥сть. ” б≥льш широкому тлумаченн≥ Ц це ≥ принципи в≥дображенн¤, ≥сторизму, матер≥альноњ Їдност≥ св≥ту, практики, невичерпност≥ властивостей матер≥њ тощо. ¬ дан≥й тем≥ ми обмежуЇмос¤ лише основоположними принципами д≥алектики ¤к теор≥њ розвитку у звТ¤зку з њњ основними законами.
 атегор≥њ д≥алектики. «Т¤совуючи закони д≥алектики, ми користувались такими пон¤тт¤ми, ¤к звТ¤зок, взаЇмод≥¤, в≥дношенн¤, к≥льк≥сть, ¤к≥сть, властив≥сть, м≥ра, стрибок, в≥дм≥нн≥сть, суперечн≥сть, протилежн≥сть, антагон≥зм, запереченн¤ тощо. ÷≥ пон¤тт¤ у д≥алектиц≥ мають статус категор≥й. ўо в≥дображають так≥ категор≥њ?
” категор≥¤х д≥алектики знаход¤ть в≥дображенн¤ найб≥льш загальн≥ суттЇв≥ ознаки, звТ¤зки, властивост≥, в≥дношенн¤ речей, що мають м≥сце в обТЇктивн≥й д≥йсност≥. ÷≥ загальн≥ ознаки вид≥л¤ютьс¤ людьми в процес≥ п≥знанн¤, њхньоњ предметно-практичноњ д≥¤льност≥. “ак≥ лог≥чн≥ операц≥њ мають дл¤ людини неаби¤ке значенн¤. ѕо-перше, вони дають можлив≥сть розвивати мисленн¤, що Ї важливим дл¤ розвитку самоњ людини, њњ п≥знанн¤; по-друге, розвивати мову, збагачуючи њњ загальними пон¤тт¤ми; а це в свою чергу даЇ змогу в процес≥ п≥знанн¤ передавати його результати, утримувати в мисленн≥ з допомогою пон¤ть найб≥льш важлив≥, найсуттЇв≥ш≥ ознаки речей, не перевантажуючи памТ¤ть перел≥ком конкретних ознак дл¤ характеристики реч≥, а охоплювати њњ ц≥лком через ¤кусь загальну њњ властив≥сть.
¬ид≥ленн¤ загального у речах ≥ ¤вищах д≥йсност≥ Ц нелегка ≥ складна справа. Ћюдина маЇ пТ¤ть орган≥в в≥дчутт¤ (з≥р, смак, слух, нюх, дотик). « њхньою допомогою вона п≥знаЇ лише конкретн≥ реч≥. «агальне вид≥л¤Їтьс¤ у процес≥ мисленн¤, тобто воно Ї опосередкованим процесом мисленн¤, а не безпосередн≥м. як же бути? „и Ї ≥стинним п≥знанн¤ на р≥вн≥ мисленн¤, ¤кщо загальне ми не сприймаЇмо безпосередньо? ÷е питанн¤ було предметом тривалоњ дискус≥њ м≥ж ф≥лософами. «гадаймо, наприклад, ƒ.Ћокка, ¤кий стверджував, що загальне, оск≥льки воно не дано у в≥дчутт¤х, Ї УвигадкоюФ. ≤. ант вважав, що суть речей ми взагал≥ не можемо зТ¤сувати, оск≥льки суть речей неп≥знавана. ћи можемо п≥знати лише ¤вища. √егель, навпаки, твердив, що зм≥ст п≥знанн¤ ¤краз ≥ пол¤гаЇ в п≥знанн¤ загального, а не конкретного. ¬ид≥ленн¤ загального, створенн¤ пон¤ть Ц це, за √егелем, най≥стотн≥ше ≥ найважлив≥ше в процес≥ п≥знанн¤. Уѕон¤тт¤, Ц писав в≥н, Ц Ї ≥стинно першим, ≥ реч≥ суть те, що вони суть, завд¤ки д≥¤льност≥ притаманного њм... пон¤тт¤Ф. ѕереб≥льшуючи роль пон¤ть, √егель з презирством ставивс¤ до тих ф≥лософ≥в, котр≥ задовольн¤лис¤ емп≥ричним р≥внем п≥знанн¤, називаючи њх УжукамиФ, що риютьс¤ в куп≥ гною.
ќтже, в ≥стор≥њ ф≥лософ≥њ вид≥лилос¤ дв≥ пол¤рн≥ точки зору на суть п≥знанн¤ загального (абстрактного) ≥ одиничного (конкретного), на природу пон¤ть, категор≥й.
як же утворюютьс¤ пон¤тт¤, категор≥њ ф≥лософ≥њ в процес≥ переходу в≥д чуттЇвого ступен¤ п≥знанн¤ до рац≥онального?
ѕроцес в≥дчутт¤ ¤вл¤Ї собою безпосередн≥й звТ¤зок предмета ≥ того образу, котрий в≥н викликаЇ, д≥ючи на органи в≥дчутт≥в. ¬≥дчутт¤ не вимагають закр≥пленн¤, матер≥ал≥зац≥њ њх у вигл¤д≥ слова, пон¤тт¤ чи категор≥њ. ѕон¤тт¤ необх≥дн≥ тод≥, коли треба вид≥лити щось загальне у р≥зних речах ≥ дати йому назву, коли треба вид≥лити щось загальне не дане у в≥дчутт¤х. ќск≥льки ми знайшли це загальне, ост≥льки ж необх≥дне певне слово, пон¤тт¤ ¤к матер≥альний нос≥й цього загального.
“аку д≥алектику звТ¤зку м≥ж вид≥ленн¤м загального ≥ пон¤тт¤м про нього показав  .ћаркс у У ап≥тал≥Ф. У¬≥зьмемо, Ц писав  .ћаркс, Ц два товари, наприклад пшеницю ≥ зал≥зо. ’оч би ¤ким було њхнЇ м≥нове в≥дношенн¤, його завжди можна виразити р≥вн¤нн¤м, в котрому дана к≥льк≥сть пшениц≥ прир≥внюЇтьс¤ до певноњ к≥лькост≥ зал≥за, наприклад: 1 квартер пшениц≥ = а центнерам зал≥за. ѕро що говорить нам це р≥вн¤нн¤? ўо в двох р≥зних речах Ц 1 квартер≥ пшениц≥ ≥ в а центнерах зал≥за ≥снуЇ щось сп≥льне... ќтже, обидв≥ ц≥ реч≥ дор≥внюють чомусь третьому, ¤ке саме по соб≥ не Ї н≥ першим, н≥ другим з них... “аким чином, те сп≥льне, що виражаЇтьс¤ в м≥новому в≥дношенн≥... Ї њхн¤ варт≥стьФ. “обто слово Уварт≥стьФ потр≥бне тод≥, коли необх≥дно матер≥ал≥зувати те загальне, що вид≥л¤Їтьс¤ в процес≥ теоретичного мисленн¤. якщо товар, у даному випадку пшениц¤ ≥ зал≥зо, мають чуттЇву ос¤гнен≥сть, то Уварт≥стьФ носить загальний, абстрактний характер. Ќа противагу чуттЇво груб≥й предметност≥ товарних т≥л, у варт≥сть не входить жодного атома речовини природи. ¬и можете обмацувати ≥ розгл¤дати кожний окремий товар, робити з ним, що вам завгодно, однак в≥н ¤к варт≥сть лишаЇтьс¤ невловимим.
ћисленн¤ ≥ мова нерозривно звТ¤зан≥ м≥ж собою. ѕерше Ї вищою формою в≥дображенн¤ д≥йсност≥; друге Ц матер≥альною формою, в ¤к≥й зд≥йснюЇтьс¤, закр≥плюЇтьс¤, обТЇктив≥зуЇтьс¤ розумова д≥¤льн≥сть, людина може висловити своњ думки багатьма способами (звуками, малюнками, знаками, фарбами, м≥м≥кою, жестами, готовими виробами ≥ т.п.). ќднак ун≥версальним засобом вираженн¤ думки Ї мова. ≤ чим духовно багатша людина, тим багатшою, розвинен≥шою, виразн≥шою Ї њњ мова, ≥, навпаки, виразна, розвинена мова св≥дчить про розвинен≥сть самоњ людини.
—аме слово даЇ безобразне у¤вленн¤ про предмет.  оли ми говоримо про свого знайомого, то нам досить назвати його ≥мТ¤, щоб мати у¤вленн¤ про нього. √егель говорив, що при вимовл¤нн≥ слова УлевФ ми не маЇмо потреби н≥ в спогл¤данн≥ ц≥Їњ тварини, н≥ нав≥ть у його образ≥, але назва його, оск≥льки ми њњ розум≥Їмо, Ї безобразним простим у¤вленн¤м. ћи мислимо через опосередкован≥сть ≥мен.
ћисленн¤ Ц це процес в≥дображенн¤ св≥ту в пон¤тт¤х, категор≥¤х, судженн¤х, умовиводах, концепц≥¤х, теор≥¤х. ≤ це в≥дображенн¤ тим багатше, чим б≥льше Ї пон¤ть категор≥й, сл≥в, що мають узагальненн¤. “ому б≥льш досконала узагальнююча мова Ї св≥дченн¤м б≥льш розвиненого, обдарованого народу.
ўо ¤вл¤ють собою категор≥њ?  атегор≥њ Ц це ун≥версальн≥ форми мисленн¤, форми узагальненн¤ реального св≥ту, в котрих знаход¤ть своЇ в≥дображенн¤ загальн≥ властивост≥, риси ≥ в≥дношенн¤ предмет≥в обТЇктивноњ д≥йсност≥. ƒл¤ б≥льш конкретного розум≥нн¤ цього питанн¤ сл≥д розкрити суть процесу абстрагуванн¤, що лежить в основ≥ створенн¤ таких категор≥й.
јбстрагуванн¤ Ц це розумовий процес в≥дхиленн¤ в≥д одних властивостей речей ≥ концентрац≥¤ уваги на ≥нших. Ћюдина не може н≥ п≥знавати, н≥ практично д≥¤ти, н≥ сп≥лкуватис¤ без абстрагуючоњ д≥¤льност≥ мисленн¤. Ќайпрост≥ший акт п≥знанн¤ Ц розр≥зненн¤ двох речей Ц вже передбачаЇ абстрагуючу д≥¤льн≥сть людини. якщо нам сл≥д встановити в≥дм≥нн≥сть м≥ж ними, то ми не беремо до уваги те, що Ї под≥бним, в≥дхил¤Їмос¤ в≥д нього, ≥, навпаки, ¤кщо необх≥дно встановити, що дл¤ них Ї под≥бним, то ми в≥дсторонюЇмос¤ в≥д того, що дл¤ них Ї в≥дм≥нним. ÷е в≥дхил¤нн¤ в≥д того чи ≥ншого ≥ Ї ≥люстрац≥Їю процесу абстрагуванн¤.
” категор≥¤х д≥алектики ф≥ксуЇтьс¤, в≥дображаЇтьс¤ загальне в речах. ќтже, не беретьс¤ до уваги те, що Ї у них конкретним, в≥дм≥нним.  атегор≥њ Ї результатом дуже високого р≥вн¤ процесу абстрагуванн¤. ¬ них ф≥ксуЇтьс¤ не просто загальне, а найзагальн≥ше. —каж≥мо, в так≥й категор≥њ, ¤к матер≥¤, в≥дображаЇтьс¤ найб≥льш загальна властив≥сть навколишньоњ д≥йсност≥, а саме те, що вона Ї обТЇктивною реальн≥стю незалежно в≥д вол≥ ≥ св≥домост≥ людини. Ўл¤хом абстрагуванн¤, в≥дхиленн¤ в процес≥ п≥знанн¤ в≥д конкретних властивостей ≥ концентрац≥њ уваги на б≥льш загальних, аж до найзагальн≥ших (всезагальних) ≥ встановлюЇтьс¤ така найзагальн≥ша властив≥сть категор≥њ, ¤к Уматер≥¤Ф. ќсь приблизний шл¤х такого абстрагуванн¤: Уц¤ тро¤ндаФ (маЇ конкретну визначен≥сть Ц Уц¤Ф); тро¤нда (тут ми вже абстрагуЇмось в≥д визначенн¤ Уц¤Ф). —лово Утро¤ндаФ ф≥ксуЇ б≥льш загальне, н≥ж ми маЇмо у словосполученн≥ Уц¤ тро¤ндаФ. ƒал≥ долучаЇмо подумки в≥дхил¤Їмось в≥д конкретноњ р≥зноман≥тност≥ кв≥т≥в, бо увага концентруЇтьс¤ на тому загальному, що Ї у вс≥х кв≥т≥в. —лово УрослинаФ включаЇ в себе весь рослинний св≥т ≥ Ї б≥льш широкою абстракц≥Їю. “ак ми можемо йти дал≥ шл¤хом абстрагуванн¤ (в≥дхиленн¤ в≥д конкретного). Ќа цьому шл¤ху б≥льш загальним буде пон¤тт¤ УживеФ, ¤ке включаЇ в себе не лише весь рослинний св≥т, а й тваринний. ѕон¤тт¤ УживеФ маЇ вже дуже високий р≥вень абстрагуванн¤. ≤, нарешт≥, пон¤тт¤ Уматер≥¤Ф ф≥ксуЇ у соб≥ найзагальн≥ше, ба у ньому з≥брано все те, що ≥снуЇ обТЇктивно, тобто пон¤тт¤ Уматер≥¤Ф маЇ найвищий р≥вень в≥дхиленн¤ в≥д конкретного ≥ тому маЇ статус категор≥њ.
 ожна наука, ¤к в≥домо, маЇ св≥й пон¤т≥йний апарат. ќднак, на в≥дм≥ну в≥д категор≥й д≥алектики, в≥н може бути застосований лише до конкретноњ галуз≥ знань. —каж≥мо, економ≥чна наука маЇ так≥ пон¤тт¤, ¤к Упродуктивн≥ силиФ, Уварт≥стьФ, УприбутокФ, УтоварФ, УгоспрозрахунокФ, Уц≥наФ ≥ т.д. ¬они застосовуютьс¤ при зТ¤суванн≥ сут≥ економ≥чних проблем сусп≥льного житт¤, однак не можуть бути застосован≥ дл¤ зТ¤суванн¤ проблем д≥алектики, теор≥њ п≥знанн¤, бо вони мають ≥нший, в≥дм≥нний в≥д д≥алектики р≥вень абстрагуванн¤, узагальненн¤. “ак само закон вартост≥ не може бути застосованим до зТ¤суванн¤ проблем б≥олог≥њ, бо останн¤ маЇ своњ, притаманн≥ њй закони. —тосовно ж категор≥й д≥алектики, то вони можуть бути застосован≥ в процес≥ п≥знанн¤ у будь-¤ких сферах д≥йсност≥, оск≥льки вони абстрагуютьс¤ в≥д ус≥х сфер бутт¤, тобто вид≥л¤ють найзагальн≥ше в ус≥х речах, ¤вищах ≥ процесах обТЇктивного св≥ту. “ому вони ≥ мають статус всезагальност≥. « цього випливаЇ також методолог≥чне значенн¤ категор≥й, використанн¤ останн≥х у процес≥ п≥знанн¤ р≥зних сфер д≥йсност≥, предметно-практичноњ д≥¤льност≥ людини.
ќск≥льки категор≥њ д≥алектики Ц це всезагальн≥ форми мисленн¤, форми абстрагуванн¤, то вони не даютьс¤ у в≥дчутт¤х Ц њх не можна побачити, в≥дчути, спробувати на смак тощо. ¬они Ї результатом д≥¤льност≥ нашого мисленн¤. ќднак це зовс≥м не означаЇ, що вони Ц продукт Учистоњ думкиФ, УвигадкаФ. «а своњм джерелом категор≥њ д≥алектики обТЇктивн≥, тобто т≥ загальн≥ властивост≥, котр≥ в≥дображаютьс¤ в категор≥¤х, притаманн≥ самим речам, ≥снують незалежно в≥д вол≥ людини, њњ св≥домост≥.  атегор≥њ д≥алектики субТЇктивн≥ за своЇю формою, бо вони Ї продуктом розумовоњ д≥¤льност≥ субТЇкта, людини.  атегор≥њ Упрост≥рФ, У часФ, У¤к≥стьФ ≥ т.д. ≥снують не тому, що ми њх вигадали, а тому, що вони в≥дображають т≥ реальн≥ процеси, котр≥ Ї насправд≥ поза нашою св≥дом≥стю, в сам≥й д≥йсност≥.  атегор≥њ за своњм зм≥стом Ц обТЇктивн≥, а за формою Ц субТЇктивн≥. ќбТЇктивн≥сть категор≥й ≥ Ї њхньою визначальною особлив≥стю.
” своњй п≥знавальн≥й, предметн≥й д≥¤льност≥ люди пост≥йно спостер≥гали багаторазов≥ повторенн¤ звТ¤зк≥в м≥ж речами, п≥знавали характерн≥ особливост≥ речей, знаходили сп≥льне ≥ в≥дм≥нне м≥ж ними, ≥ в процес≥ такоњ д≥¤льност≥ закр≥плювали ц≥ знанн¤ в певних пон¤тт¤х, категор≥¤х. —каж≥мо, було пом≥чено, що коли терти деревТ¤н≥ реч≥ одна об одну, то виникаЇ тепло, а згодом ≥ вогонь. ÷ей звТ¤зок, при ¤кому одне ¤вище з необх≥дн≥стю викликаЇ ≥нше, поступово закр≥плювавс¤ в св≥домост≥ людини у форм≥ категор≥й причини ≥ насл≥дку. “ак, у процес≥ предметно-практичноњ, п≥знавальноњ д≥¤льност≥ людей виникли ф≥лософськ≥ категор≥њ причини ≥ насл≥дку, що в≥дображали у мисленн≥ обТЇктивно ≥снуюч≥ звТ¤зки м≥ж речами.
 атегор≥њ д≥алектики виробл¤ютьс¤, таким чином, у процес≥ сусп≥льно-≥сторичноњ практики людини ≥ в≥дображають обТЇктивну д≥йсн≥сть у певних конкретно-≥сторичних умовах. «≥ зм≥ною умов у процес≥ розвитку сусп≥льноњ практики, знань зм≥нюЇтьс¤ ≥ наша у¤ва про зм≥ст д≥алектичних категор≥й. ¬они збагачуютьс¤, наповнюютьс¤ новими в≥дт≥нками. ÷е можна простежити на приклад≥ зм≥ни у¤вленн¤ про категор≥ю Уматер≥¤Ф в≥д античних час≥в до нашого часу, в≥д њњ розум≥нн¤ античними ф≥лософами до розум≥нн¤ њњ тепер. ћи перейшли в≥д конкретного у¤вленн¤ про матер≥ю ¤к речовину (вода, земл¤, пов≥тр¤ тощо) до абстрактного у¤вленн¤ про нењ ¤к про обТЇктивну реальн≥сть, котра включаЇ в себе не лише речовинн≥ види матер≥њ, а й антиречовинн≥ (антиречовина, поле тощо). ÷е по¤снюЇтьс¤, насамперед, поглибленн¤м наших знань про навколишню д≥йсн≥сть, ви¤вленн¤м нових суттЇвих звТ¤зк≥в м≥ж речами та њхн≥м в≥дображенн¤м у мисленн≥. ” звТ¤зку з цим виникають нов≥ категор≥њ, пон¤тт¤, так≥ ¤к УструктураФ, УсистемаФ, У≥нформац≥¤Ф, Ув≥дображенн¤Ф, Уймов≥рн≥стьФ, Узворотний звТ¤зокФ та ≥нш≥.
ќднак при цьому сл≥д п≥дкреслити, що д≥алектичн≥ категор≥њ розгл¤даютьс¤ в певн≥й посл≥довност≥, мають в≥дпов≥дну субординац≥ю, пор¤док. ќсновою цього Ї принцип в≥дпов≥дност≥ лог≥чного ≥сторичному, тобто ¤к ≥сторично розвивалос¤ п≥знанн¤, так воно маЇ в≥дображатис¤ ≥ в розташуванн≥ категор≥й д≥алектики. «а цим можна зрозум≥ти лог≥ку людського п≥знанн¤, перех≥д в≥д одних категор≥й до ≥нших, в≥д одного р≥вн¤ абстракц≥њ до ≥ншого, б≥льш високого. Ќайпершими категор≥¤ми, що виникли ≥сторично, були категор≥њ Убутт¤Ф, Уматер≥¤Ф, УрухФ, Узм≥наФ, Упрост≥рФ, УчасФ ≥ т.д. ќск≥льки ц≥ категор≥њ були найпершими в ≥стор≥њ, то вони Ї першими ≥ в д≥алектиц≥.  атегор≥њ д≥алектики Ц це немовби сходинки, щабл≥, з допомогою ¤ких людство п≥дн≥маЇтьс¤ до все нових знань. “ому категор≥¤м д≥алектики притаманна така особлив≥сть, ¤к ≥сторичн≥сть.
∆итт¤ Ц зм≥нне, рухоме. —пок≥й, що спостер≥гаЇтьс¤ у природ≥ Ц р≥ч в≥дносна. Ћише рух Ї абсолютною величиною. Ѕо ¤кщо предмет перебуваЇ в дан≥й систем≥ у спокоњ, то по в≥дношенню до ≥ншоњ системи в≥н знаходитьс¤ у рус≥. “акий закон природи. ƒ≥алектика в≥дображаЇ ц≥ зм≥ни, б≥жуч≥сть, звТ¤зки. јле ¤к? ÷е непросте запитанн¤. ќдна р≥ч Ц це визнати, що рух, зм≥на ≥снуЇ, ≥нша р≥ч Ц в≥добразити цей рух, зм≥ну в мисленн≥. якщо св≥т зм≥нюЇтьс¤, рухаЇтьс¤, то д≥алектика ¤к теор≥¤ розвитку маЇ мати такий категор≥йний апарат, котрий давав би адекватне у¤вленн¤ про такий рух.
ƒ≥алектика Ц це Їдина лог≥чна теор≥¤, ¤ка з допомогою своњх категор≥й даЇ точне у¤вленн¤ про рух, зм≥ну, розкриваЇ взаЇмозвТ¤зок речей в обТЇктивн≥й д≥йсност≥. “ому категор≥њ д≥алектики рухлив≥, б≥жуч≥, вир≥зн¤ютьс¤ гнучк≥стю, взаЇмопереходами. —каж≥мо, к≥льк≥сть переходить у ¤к≥сть, а ¤к≥сть переходить у к≥льк≥сть; можлив≥сть стаЇ д≥йсн≥стю, д≥йсн≥сть же Ї основою дл¤ нових можливостей; причина переходить у насл≥док, насл≥док може бути причиною дл¤ ≥ншого ¤вища, повТ¤заного з ним; зм≥ст визначаЇтьс¤ формою, але форма може бути зм≥стом дл¤ ≥ншого процесу ≥ т.д.
ќсновними категор≥¤ми д≥алектики Ї: бутт¤, матер≥¤, рух, розвиток, прост≥р, час, суперечн≥сть, антагон≥зм, к≥льк≥сть, ¤к≥сть, м≥ра, стрибок, запереченн¤, становленн¤, одиничне ≥ загальне, причина ≥ насл≥док, форма ≥ зм≥ст, необх≥дн≥сть ≥ випадков≥сть, можлив≥сть ≥ д≥йсн≥сть, частина ≥ ц≥ле, система, структура, елемент ≥ т.п.
ѕерейдемо до б≥льш конкретного розгл¤ду категор≥й д≥алектики. ¬≥зьмемо дл¤ цього мак≥ њњ висх≥дн≥ категор≥њ, ¤к одиничне, особливе ≥ загальне.
¬ивченн¤ речей, предмет≥в обТЇктивноњ д≥йсност≥ переконуЇ нас в тому, що кожна р≥ч, ¤вище, з одного боку, маЇ ¤к≥сь строго ≥ндив≥дуальн≥ ознаки, завд¤ки ¤ким ми ≥ розр≥зн¤Їмо ц≥ реч≥, з ≥ншого Ц кожне окреме, ≥ндив≥дуальне ¤вище маЇ в соб≥ ≥ де¤к≥ загальн≥ ознаки, характерн≥ дл¤ багатьох ¤вищ. ÷≥ обТЇктивн≥ ознаки речей ≥ ¤вищ в≥дображаютьс¤ в мисленн≥ з допомогою категор≥й одиничного ≥ загального.
ќдиничне Ц це окремий предмет, р≥ч, ¤вище, под≥¤, факт, ¤к≥ характеризуютьс¤ в≥дпов≥дними просторовими ≥ часовими межами, в≥дпов≥дною визначен≥стю.
«агальне Ц це обТЇктивно ≥снуюча тотожн≥сть м≥ж предметами, речами, ¤вищами, що властива багатьом предметам, речам ≥ ¤вищам у рамках конкретноњ ¤к≥сноњ визначеност≥. ќдиничне ≥ загальне Ї Їдн≥стю протилежностей. ќдиничне ≥снуЇ ¤к таке, окремо. «агальне ж не ≥снуЇ ¤к таке, окремо. …ого не можна побачити, покуштувати, торкнутис¤ рукою. ¬оно ≥снуЇ через одиничне ¤к його момент. ћи говоримо: У≤ван Ї людинаФ. ¬же тут Ї д≥алектика одиничного ≥ загального. У≤ванФ Ц одиничне. УЋюдинаФ Ц загальне. У≤ванФ маЇ т≥ риси, котр≥ притаманн≥ вс≥м люд¤м. ќтже, в≥н Ї нос≥Їм загального. «агальне ж не ≥снуЇ поза одиничним, окремим. ќкреме не ≥снуЇ ≥накше ¤к у тому звТ¤зку, ¤кий веде до загального. Ѕудь-¤ке окреме Ї так чи ≥накше загальним, бо воно обТЇктивно повТ¤зане з ним. ¬с¤ке загальне Ї частинкою, елементом, стороною окремого, оск≥льки воно в≥дображаЇ останнЇ не повн≥стю, не ц≥лком, а частково Ц в тому, що Ї тотожним у предметах. ќдиничне, окреме, за своњм зм≥стом, про¤вом багатше в≥д загального, ¤ке Ї абстрактним. ќднак загальне глибше розкриваЇ зм≥ст, сутн≥сть реч≥. ѕром≥жною категор≥Їю м≥ж одиничним ≥ загальним Ї пон¤тт¤ УособливеФ, ¤ке в≥дображаЇ момент суперечливоњ Їдност≥ загального ≥ одиничного. ќсобливе Ц це те, що Ї загальним у в≥дношенн≥ до одиничного ≥ одиничним у в≥дношенн≥ до загального. Ќаведемо приклад: пшениц¤ Ц одиничне; злакова рослина Ц особливе; рослина взагал≥ Ц загальне. ѕон¤тт¤ Узлакова рослинаФ Ї одиничним стосовно пон¤тт¤ Урослина взагал≥Ф.
≤з сказаного можна зробити висновок, що в≥дм≥нн≥сть м≥ж загальним, особливим ≥ одиничним в≥дносна.  ожний предмет, р≥ч, ¤вище ¤вл¤ють собою Їдн≥сть одиничного, загального ≥ особливого в тому розум≥нн≥, що будь-¤ка р≥ч, предмет, ¤вище ≥ т.п. мають у соб≥ неповторн≥ ≥ндив≥дуальн≥ ознаки, риси, властивост≥ ≥ загальн≥ дл¤ вс≥х цих речей, предмет≥в ≥ ¤вищ. У≤вануФ ¤к людин≥ притаманн≥ загальн≥ риси: на¤вн≥сть св≥домост≥ (мисленн¤), мови, здатн≥сть до прац≥ ≥ т.п. јле У≤ванФ може мати ≥ неповторн≥, ≥ндив≥дуальн≥, особлив≥, риси: чудовий голос, зд≥бност≥ до музики, живопису тощо. ¬ особливому долаЇтьс¤ одноб≥чн≥сть ¤к загального, так ≥ одиничного, бо воно ф≥ксуЇ у соб≥ ≥ те, й ≥нше.
як взаЇмоповТ¤зан≥ протилежност≥ загальне ≥ одиничне переход¤ть одне в одне. —каж≥мо, сусп≥льна св≥дом≥сть впливаЇ на ≥ндив≥дуума, особу, формуЇ њх Ц загальне переходить в ≥ндив≥дуальне, окреме. ќднак сусп≥льна св≥дом≥сть Ц це результат розвитку р≥зних њњ форм окремими теоретиками, ≥деологами, вченими, котр≥ привнос¤ть у нењ дещо своЇ, ≥ндив≥дуальне, окреме. “обто в≥дбуваЇтьс¤ зворотний процес Ц ≥ндив≥дуальне, окреме переходить у загальне, в сусп≥льну св≥дом≥сть.
—усп≥льне виробництво розвиваЇтьс¤ завд¤ки тому, що до уречевленоњ прац≥ невпинно приЇднуЇтьс¤ прац¤ жива, безпосередн¤. ∆ива прац¤ Ц це ≥ндив≥дуальна д≥¤льн≥сть труд≥вника, а уречевлена прац¤ Ц результат сп≥льноњ виробничоњ д≥¤льност≥ людей. ¬иходить так, що ≥ндив≥дуальне, одиничне пост≥йно перетворюЇтьс¤ в загальне. « ≥ншого боку, процес споживанн¤ продукт≥в прац≥ виключно ≥ндив≥дуальний, залежить в≥д к≥лькост≥ ≥ ¤кост≥ прац≥ людини, њњ профес≥њ, квал≥ф≥кац≥њ тощо. ÷е означаЇ, що уречевлена прац¤ переходить ≥з загального р≥вн¤ на ≥ндив≥дуальний, одиничний, окремий.
” жив≥й природ≥ такий взаЇмозвТ¤зок можна простежити на приклад≥ взаЇмод≥њ онтогенезу ≥ ф≥логенезу. ‘≥логенез (загальне, набуте родом) переходить в онтогенез (≥ндив≥дуальн≥й розвиток). ≤ навпаки, онтогенез (≥ндив≥дуальне) переходить у ф≥логенез (загальне), тобто т≥ властивост≥, котр≥ набуваютьс¤ ≥ндив≥дом у процес≥ свого ≥ндив≥дуального розвитку, передаютьс¤ ним у спадок всьому роду.
 атегор≥њ одиничного, особливого ≥ загального мають важливе значенн¤ в процес≥ п≥знанн¤. ¬они в≥дображають його рух, лог≥ку, посл≥довн≥сть. ѕроцес п≥знанн¤ Ї сходженн¤м в≥д одиничного до особливого ≥ в≥д особливого до загального. ÷е неминучий обТЇктивний закон п≥знанн¤, ≥ будь-¤ка спроба об≥йти його веде до субТЇктив≥зму, до помилковост≥.
ћетодами вивченн¤, зТ¤суванн¤ одиничного, особливого ≥ загального Ї ≥ндукц≥¤ ≥ дедукц≥¤. —уть ≥ндукц≥њ, ¤к в≥домо, пол¤гаЇ в рус≥ думки в≥д окремого до загального, в≥д нижчого ступен¤ загальност≥ до вищого р≥вн¤ узагальненн¤ ¤вищ. ƒедукц≥¤ ж Ї рухом думки в≥д загального до окремого, в≥д знанн¤ загальних властивостей, характерних дл¤ багатьох ¤вищ, до п≥знанн¤ властивостей окремих ¤вищ. ≤ндукц≥¤ акцентуЇ увагу на спостереженн≥ ≥ вивченн≥ окремих ¤вищ, предмет≥в, факт≥в. ”загальненн¤ ірунтуЇтьс¤ на цьому вивченн≥ окремого ≥ можливе лише в результат≥ руху думки в≥д одиничного до загального. ќск≥льки категор≥њ одиничного ≥ загального мають звТ¤зок ≥ Їдн≥сть, то такий звТ¤зок ≥ таку Їдн≥сть мають також ≥ндукц≥¤ ≥ дедукц≥¤. ƒруга втрачаЇ сенс без першоњ, бо загальне, що Ї висх≥дним моментом дедукц≥њ, Ц Ї результат ≥ндукц≥њ.
” процес≥ п≥знанн¤ ми спочатку п≥знаЇмо одиничне, окреме, а пот≥м шл¤хом узагальненн¤ переходимо до знанн¤ загального. «нанн¤ одиничного Ц наочно-конкретне. ¬оно Ї первинним. ќднак з допомогою такого знанн¤ не можна зТ¤сувати суть речей ≥ ¤вищ, розкрити причини њхньоњ зм≥ни ≥ розвитку. ќдиничне, окреме Ц б≥льш плинне, б≥жуче, нестаб≥льне пор≥вн¤но ≥з загальним. «нанн¤ Ц загальноабстрактне, воно вторинне, але м≥стить у соб≥ б≥льше усталеного, неперех≥дного, н≥ж окреме, одиничне. «агальне даЇ знанн¤ сут≥ речей, воно глибше в≥дображаЇ тенденц≥ю розвитку, його закони, даЇ у¤вленн¤ про природу пон¤ть, що маЇ надзвичайно важливе значенн¤ в процес≥ п≥знанн¤. јр≥стотель з цього приводу писав, що Утой, хто знаЇ загальне, краще знаЇ щось, н≥ж той, хто знаЇ частковеФ.
ќднак не сл≥д протиставл¤ти знанн¤ одиничного знанню загального, бо це неминуче веде до помилок. јбсолютизац≥¤ одиничного Ц шл¤х до емп≥ризму, до нагромадженн¤ факт≥в за принципом Удурноњ неск≥нченност≥Ф Ц ск≥льки б ми њх не нагромаджували, буз узагальненн¤ њх не можна зрозум≥ти њхньоњ сут≥. –азом з тим, не можна переб≥льшувати ≥ роль загального, бо це веде до в≥дриву в≥д реальност≥, в≥д вивченн¤ конкретноњ багатоман≥тност≥ факт≥в, речей, ¤вищ Ц до субТЇктив≥зму. ≤нколи особливе, що обТЇктивно ≥снуЇ в речах, дов≥льно видають за загальне, що веде до викривленн¤ процесу п≥знанн¤, до його фальсиф≥кац≥њ.
 атегор≥њ одиничного, особливого ≥ загального в процес≥ п≥знанн¤ в≥д≥грають роль його опорних пункт≥в, сходинок в≥д незнанн¤ до знанн¤. ¬они Ї також важливими категор≥¤ми лог≥ки, з допомогою ¤ких створюютьс¤ пон¤тт¤, узагальненн¤, без чого неможливе п≥знанн¤ взагал≥, справжнЇ у¤вленн¤ про суть розвитку ≥ зм≥н. ќтже, категор≥њ одиничного, особливого ≥ загального Ї одночасно ≥ категор≥¤ми д≥алектики, теор≥њ п≥знанн¤ ≥ д≥алектичноњ лог≥ки. ≤ ц¤ њхн¤ особлив≥сть стосуЇтьс¤ ус≥х категор≥й д≥алектики, котр≥ можна розгл¤дати в трьох аспектах Ц онтолог≥чному, гносеолог≥чному ≥ лог≥чному.
«робимо загальний висновок: категор≥њ д≥алектики Ц ун≥версальн≥ лог≥чн≥ форми мисленн¤, в ¤ких в≥дображаютьс¤ загальн≥ звТ¤зки, властивост≥ ≥ в≥дношенн¤, що мають м≥сце в обТЇктивн≥й д≥йсност≥. ¬ категор≥¤х сконцентровано досв≥д ≥ предметно-практичну д≥¤льн≥сть багатьох покол≥нь людського сусп≥льства. Ѕез пон¤ть ≥ категор≥й, в котрих знаход¤ть своЇ в≥дображенн¤ ≥ матер≥ал≥зац≥ю результати п≥знанн¤, саме п≥знанн¤ було б неможливим. ќсобливост¤ми категор≥й д≥алектики Ї: обТЇктивн≥сть, всезагальн≥сть, звТ¤зок з практикою, ≥сторичн≥сть, рухлив≥сть.
”с≥ категор≥њ д≥алектики можна под≥лити на два види: субстанц≥йн≥ ≥ сп≥вв≥дносн≥. …детьс¤ про категор≥њ ¤к загальн≥ пон¤тт¤, котр≥ вживаютьс¤ окремо, безв≥дносно до ≥нших. ƒо таких категор≥й належать категор≥њ Уматер≥¤Ф, Упрост≥рФ, УчасФ, УстрибокФ, Ум≥раФ, Усуперечн≥стьФ ≥ т.д. ¬они ф≥ксують певн≥ загальн≥ властивост≥ обТЇктивноњ д≥йсност≥, але не дають безпосереднього у¤вленн¤ про звТ¤зки цих категор≥й з ≥ншими. якщо, наприклад, ми розкриваЇмо суть категор≥њ Уматер≥¤Ф, то ми абстрагуЇмос¤ в≥д њњ ¤к≥сноњ чи к≥льк≥сноњ стор≥н, ми в≥дхил¤Їмос¤ також в≥д њњ Ум≥риФ, Устрибк≥вФ тощо. Ѕо ц≥ категор≥њ дають у¤вленн¤ про ≥нш≥ аспекти матер≥њ, розкривають ¤к≥сно ≥нш≥ сторони њњ бутт¤ безв≥дносно до ≥нших њњ стор≥н. —тосовно ж категор≥й сп≥вв≥дносних, то вони Ї орган≥чно повТ¤заними одна з одною, в процес≥ п≥знанн¤ передбачають одна одну; зТ¤сувавши одну, не можна не враховувати ≥ншу. ƒо таких категор≥й в≥днос¤ть: суть ≥ ¤вище, форму ≥ зм≥ст, можлив≥сть ≥ д≥йсн≥сть, частину ≥ ц≥ле тощо.
—п≥вв≥дносн≥ категор≥њ повТ¤зан≥ одна з одною необх≥дно, законом≥рно. ≤ншими словами, звТ¤зки м≥ж ними обТЇктивн≥, суттЇв≥, внутр≥шн≥, загальн≥ ≥ повторюван≥. “обто, ¤кщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачаЇ ≥ зм≥ст, ¤кщо ми зТ¤сували суть, то лише шл¤хом вивченн¤ (анал≥зу) ¤вищ, ¤кщо ми маЇмо насл≥док, то сл≥д з необх≥дн≥стю шукати його причину. ƒл¤ п≥знанн¤ зм≥сту реч≥, њњ сут≥, причин ≥снуванн¤ немаЇ ≥ншого шл¤ху, окр≥м п≥знанн¤ њњ форми, конкретних про¤в≥в, насл≥дк≥в ≥ т.д.
“аким чином, сп≥вв≥дносн≥ категор≥њ д≥алектики дають у¤вленн¤ про законом≥рн≥, необх≥дн≥ звТ¤зки м≥ж ними ¤к результат в≥дображенн¤ необх≥дних звТ¤зк≥в, що ≥снують в обТЇктивн≥й д≥йсност≥.
јльтернативи д≥алектики. ƒ≥алектика ¤к ф≥лософська теор≥¤ розвитку, що ірунтуЇтьс¤ на розум≥нн≥ його суперечливост≥, сама Ї ≥люстрац≥Їю ц≥Їњ теор≥њ, бо включаЇ в себе дв≥ протилежн≥ взаЇмод≥юч≥ сторони Ц позитивну (стверджувальну) ≥ негативну (заперечувальну).
ƒ≥алектика, з одного боку, виправдовуЇ ≥снуюч≥ пор¤дки, стан, реч≥, однак, дл¤ певних умов, дл¤ певного часу. ≤ в цьому пол¤гаЇ њњ позитивна (стверджувальна, або УконсервативнаФ) сторона. « ≥ншого боку, д≥алектика виходить з абсолютноњ зм≥нност≥, плинност≥ речей, стан≥в, пор¤дк≥в, Ул≥кв≥дац≥њФ того, що Ї, дл¤ розвитку того, що буде. ќднак ц¤ л≥кв≥дац≥¤, негативн≥сть не може бути абсолютною, тотальною, оск≥льки в такому випадку розвиток став би неможливим. √егель розр≥зн¤в абстрактне ≥ конкретне запереченн¤. ѕерше маЇ н≥г≥л≥стичний характер, друге, Ц д≥алектичний ¤к Узн¤тт¤Ф, тобто не просто знищенн¤ старого, а утриманн¤ того, що необх≥дне дл¤ дальшого розвитку нового.
—вого часу в рад¤нськ≥й ф≥лософ≥њ надавали перевагу саме стверджувальн≥й, консервативн≥й сторон≥ д≥алектики, абсолютизували все те, що було за соц≥ал≥зму, виправдовували ≥снуюч≥ пор¤дки, займалис¤ њх аполог≥Їю. “ому ≥ р≥дко згадували в ф≥лософськ≥й л≥тератур≥, у п≥дручниках про Уреволюц≥йно-критичнийФ б≥к д≥алектики, про ¤ку ћаркс писав, що вона (д≥алектика) Ув позитивне розум≥нн¤ ≥снуючого... включаЇ в той же час розум≥нн¤ його запереченн¤, його неминучоњ загибел≥, кожну зд≥йснену форму вона розгл¤даЇ в рус≥, а, значить, ≥ з њњ минущого боку, вона н≥ перед чим не схил¤Їтьс¤ ≥ за самою суттю своЇю критична ≥ революц≥йнаФ.
Ќе згадували про це передус≥м тому, що п≥д таку Укритичну ≥ революц≥йнуФ зм≥ну повинна була п≥дпадати ≥ сама рад¤нська система, Уреальний соц≥ал≥змФ.
–ад¤нська ф≥лософ≥¤ в ц≥лому, ¤к правило, УтеоретичноФ обірунтовувала вже зд≥йснене, не зважаючи на його придатн≥сть, розумн≥сть ≥ необх≥дн≥сть, коментувала У≥сторичн≥Ф р≥шенн¤ зТњзд≥в ≥ пленум≥в ÷  парт≥њ в план≥ њх апологетики. ¬ рад¤нських умовах консервативний б≥к д≥алектики переб≥льшувавс¤, можна сказати, абсолютизувавс¤, догматизувавс¤.
Ќа «аход≥, ¤к правило, переб≥льшували, абсолютизували критичний, негативний б≥к д≥алектики. “очн≥ше кажучи, не переб≥льшували, а вважали цей б≥к сутн≥стю д≥алектики.
¬≥домими представниками такого способу ≥нтерпретац≥њ д≥алектики були “еодор јдорно ≥ ∆ан-ѕоль —артр.
“еодор јдорно (1903 Ц 1969) Ц н≥мецький ф≥лософ, соц≥олог, представник так званоњ УфранкфуртськоњФ школи. јвтор низки праць з ф≥лософ≥њ, в тому числ≥ такоњ, ¤к УЌегативна д≥алектикаФ (1966). –озвинув ≥дею запереченн¤ в його абстрактному, тобто н≥г≥л≥стичному розум≥нн≥, коли запереченн¤ перестаЇ бути моментом переходу до нового. ƒ≥алектика √егел¤ Ув рукахФ јдорно перетворюЇтьс¤ в антисистемну, Узаперечливу д≥алектикуФ всього сутнього.
∆ан-ѕоль —артр (1905 Ц 1980) Ц французький ф≥лософ ≥ письменник, представник так званого атењстичного екзистенц≥ал≥зму. …ому належить р¤д праць з проблем ф≥лософ≥њ, в т.ч. прац¤ У ритика д≥алектичного розумуФ (1960). ¬ його розум≥нн≥ д≥алектика можлива в двох формах Ц Укритичн≥йФ ≥ Удогматичн≥йФ. ѕершою Ї УнегативнаФ д≥алектика, що тлумачитьс¤ з точки зору ф≥лософ≥њ екзистенц≥ал≥зму (ф≥лософ≥њ ≥снуванн¤), друга Ц УконсервативнаФ, УдогматичнаФ, Унедостатньо революц≥йнаФ марксистська д≥алектика.
ѕерейдемо до б≥льш конкретного зТ¤суванн¤ основних положень ≥ принцип≥в Унегативноњ д≥алектикиФ “.јдорно ≥ ∆.-ѕ.—артра.
1. ƒ≥алектика взагал≥, на думку цих ф≥лософ≥в, може у¤вл¤тис¤ ≥ бути зрозум≥лою т≥льки ¤к УнегативнаФ д≥алектика. ¬она вт≥люЇтьс¤ в р≥зноман≥тних формах запереченн¤ Ц негац≥њ, в≥дкиданн≥, критиц≥, ан≥г≥л¤ц≥њ, знищенн≥ тощо. ≤ншого бути не може. ƒ≥алектика ж, ¤ка вт≥люЇтьс¤ у ствердженн≥ ≥снуючого, Ї догматичною, консервативною, апологетичною ≥ тому не може бути прийн¤тою. ќтже, Унегативн≥йФ д≥алектиц≥ властив≥ насамперед одноб≥чн≥сть, визнанн¤ лише одного боку д≥алектики Ц ¤к сучасноњ теор≥њ розвитку ≥ методу п≥знанн¤.
2. УЌегативнаФ д≥алектика властива субТЇкту, маЇ в≥дношенн¤ т≥льки до св≥домост≥; не маЇ обТЇктивного значенн¤.  атегор≥йний анал≥з заперечувальност≥ (негативност≥), ¤к це виразно показано у —артра, зводитьс¤ до емоц≥йно-волюнтаристського трактуванн¤ запереченн¤ через так≥ пон¤тт¤, ¤к Унепри¤зньФ, Ув≥дсутн≥стьФ, УжальФ, Устурбован≥стьФ, Урозгублен≥стьФ, УжахФ, УтривогаФ, Унеуважн≥стьФ ≥ т.д. —правд≥, в цих емоц≥йних станах ≥ настро¤х людини знаход¤ть в≥дображенн¤ елементи запереченн¤. “ут —артр маЇ рац≥ю. ќднак заперечувальн≥сть (негативн≥сть) не зводитьс¤ т≥льки до цього, до субТЇктивност≥, до емоц≥йно-антрополог≥чного переживанн¤. —артр, таким чином, залишаЇ осторонь ≥ншу д≥алектику Ц обТЇктивну, ¤ка пануЇ в ус≥й природ≥.
3. —убТЇктом, зд≥йснювачем, Уреал≥заторомФ запереченн¤ може бути т≥льки я, св≥дом≥сть. ѕоза цим нема, не було ≥ не буде н≥¤кого запереченн¤. УяФ Ц Їдине джерело запереченн¤. як стверджуЇ —артр, Улюдина Ї ≥стота, завд¤ки ¤к≥й у св≥т приходить заперечлив≥стьФ. ÷¤ здатн≥сть запереченн¤ всього сутн≥сного становить зм≥ст людського ≥снуванн¤, за висловом —артра, Удл¤-себе-бутт¤Ф. “аким чином, субТЇктивн≥сть запереченн¤ в Унегативн≥йФ д≥алектиц≥ стаЇ њњ принципом, висх≥дним пон¤тт¤м.
УЌегативнаФ д≥алектика за своЇю сутн≥стю Ї субТЇктивною д≥алектикою. “ут необх≥дно п≥дкреслити два моменти: а) справд≥, у людському сусп≥льств≥ субТЇктом заперечувальност≥ Ї людина. ¬она сама визначаЇ в процес≥ п≥знанн¤, що ≥ ¤к заперечувати, вибираЇ форми такого запереченн¤, темпи, умови, сторони ≥ т.п.; б) в природ≥ д≥алектичне запереченн¤ зд≥йснюЇтьс¤ без втручанн¤ людини, субТЇкта, св≥домост≥ ¤к самозапереченн¤ з утриманн¤м в процес≥ розвитку всього того, що необх≥дно дл¤ подальшого становленн¤ нового. ѕроте таке у¤вленн¤ не знаходить розум≥нн¤ в концепц≥њ УнегативноњФ д≥алектики, що Ї недостатн≥м, а по сут≥, хибним, оск≥льки в≥дкидаЇ самозапереченн¤ в процес≥ розвитку.
4. УЌегативнаФ д≥алектика, на думку њњ творц≥в, маЇ дати таке у¤вленн¤ про Узапереченн¤ запереченн¤Ф, котре не зможе за будь-¤ких умов перейти у позитивн≥сть (јдорно). ÷е й буде означати, що д≥алектика сама себе заперечуЇ, довод¤чи запереченн¤ до к≥нцевоњ риски, до абсолютноњ негац≥њ. јдорно нав≥ть марксист≥в звинувачував у недостатн≥й Уреволюц≥йност≥Ф, Уконсерватизм≥Ф, оск≥льки вони, мовл¤в, визнають спадкоЇмн≥сть у сусп≥льному розвитку.
ѕереб≥льшенн¤ одного боку д≥алектики, абсолютизац≥¤ негац≥њ Ц ось характерна риса УнегативноњФ д≥алектики. Ѕудь-¤ка д≥¤льн≥сть, активн≥сть, ≥н≥ц≥атива, творч≥сть розум≥ютьс¤ нею виключно ¤к негативн≥сть, ¤к запереченн¤. ¬ такому тлумаченн≥ немаЇ м≥сц¤ дл¤ зТ¤суванн¤ позитивноњ рол≥ запереченн¤ ¤к ствердженн¤, хоч у будь-¤кому д≥алектичному запереченн≥ Ї ≥ момент ствердженн¤, момент позитивного. якщо, наприклад, ¤ стверджую, що Уц¤ р≥ч не¤к≥снаФ, то цим ¤ одночасно п≥дтверджую, що Ї реч≥ ¤к≥сн≥. ÷е по-перше, ≥, по-друге, в не¤к≥сн≥й реч≥ не може бути все не¤к≥сне.
5. ƒ≥алектика в концепц≥њ њњ УнегативноњФ ≥нтерпретац≥њ подаЇтьс¤ ¤к тотальна критика всього сутнього. “отальний критицизм Ц це принцип ≥ суть УнегативноњФ д≥алектики. Ѕезумовно, в такому п≥дход≥ до критицизму Ї ≥ позитивний момент, оск≥льки в≥н ор≥ЇнтуЇ на критичне ставленн¤ до д≥йсност≥, критичний розгл¤д будь-¤ких проблем Ц економ≥чних, пол≥тичних, соц≥альних, наукових ≥ т.д. ќднак, у Унегативн≥йФ д≥алектиц≥ мова йде про критику лише ¤к знищенн¤, руйнац≥ю, метаф≥зичне запереченн¤. “акий п≥дх≥д, до реч≥, досить усп≥шно використовували ≥ марксисти, коли њм потр≥бно було обірунтувати необх≥дн≥сть руйнац≥њ буржуазного ладу, приватновласницькоњ психолог≥њ людей тощо. ” У≤нтернац≥онал≥Ф Ї так≥ р¤дки: У¬есь св≥т насилл¤ ми зруйнуЇм до основи, а пот≥м ми наший, новий св≥т збудуЇм...Ф
—вого часу в≥домий письменник ¬.√. ороленко звертав увагу на таку руйнац≥ю б≥льшовиками всього старого. ¬ листах до наркома осв≥ти ј.¬.Ћуначарського в≥н писав, що старий лад Ц це не лише експлуатац≥¤, соц≥альна несправедлив≥сть, ¤к≥ сл≥д в≥дкинути, а й управл≥нн¤, орган≥зац≥¤ виробництва, дисципл≥на, стимули до прац≥ ≥ т.п., б≥льшовики ж Узруйнували фортецюФ, а що пот≥м? ј пот≥м Ц розруха, безодн¤, безгосподарн≥сть, в≥дсутн≥сть навик≥в управл≥нн¤. «азначимо при цьому, що на жодний з лист≥в письменника Ћуначарський не в≥дпов≥в, очевидно тому, що  ороленко був правий.
“еоретик УнегативноњФ д≥алектики јдорно надавав категор≥њ запереченн¤ всеруйн≥вного характеру, найб≥льш н≥г≥л≥стичного ≥ песим≥стичного. –уйн≥вний, негативний б≥к д≥алектики був доведений у ф≥лософ≥њ јдорно до абсурду, до УдурноњФ безк≥нечност≥ запереченн¤.
6. ¬изначальним принципом УнегативноњФ д≥алектики Ї положенн¤ про Унетотожн≥стьФ ¤к запереченн¤. УЌетотожн≥стьФ в ≥нтерпретац≥њ јдорно Ц це в≥дм≥нн≥сть чогось, це багатоман≥тн≥сть всього сутнього. јдорно протиставл¤Ї принцип Унетотожност≥Ф таким категор≥¤м, ¤к Упозитивн≥стьФ (творенн¤), Узн¤тт¤Ф, Установленн¤Ф, Узапереченн¤ запереченн¤Ф, оск≥льки вони не Ї негац≥¤ми в розум≥нн≥ цього ф≥лософа. ўо ж до такоњ категор≥њ ¤к тотожн≥сть, то јдорно протиставл¤Ї њњ нетотожност≥ (в≥дм≥нност≥). У“отожн≥стьФ, на думку јдорно, фактично заперечуЇ багатоман≥тн≥сть речей, бо багатоман≥тн≥сть речей означаЇ њх Унетотожн≥стьФ. “ут, безумовно, маЇ м≥сце в≥дступ в≥д д≥алектики √егел¤, ¤кий вважав, що тотожн≥сть включаЇ в себе ≥ в≥дм≥нн≥сть (нетотожн≥сть), тобто у √егел¤ мова йде про конкретну тотожн≥сть, а не абстрактну, ¤к у јдорно.
“аким чином, можна зробити висновок щодо зм≥сту, сут≥ ≥ принцип≥в так званоњ УнегативноњФ д≥алектики, котрий пол¤гаЇ в тому, що УнегативнаФ д≥алектика Ц це одноб≥чна, субТЇктив≥стська концепц≥¤, ¤ка виходить з абсолютизац≥њ запереченн¤, всезагальноњ руйнац≥њ всього сутнього, тотального критицизму, в≥дкиданн¤ будь-¤коњ позитивност≥, самозапереченн¤. УЌегативнаФ д≥алектика Ц це, по сут≥, антид≥алектика.
јнтид≥алектикою Ї також метаф≥зика (про альтернативн≥сть д≥алектики ≥ метаф≥зики ¤к протилежних ф≥лософських концепц≥й розвитку мова йшла у першому розд≥л≥).
јльтернативами д≥алектики Ї також соф≥стика ≥ еклектика, оск≥льки вони виступають ¤к р≥зновиди метаф≥зики.
—правд≥, соф≥стика (з грецьк. Ц м≥ркуванн¤, засноване на навмисному порушенн≥ закон≥в лог≥ки) за багатьма своњми ознаками наближаЇтьс¤ до метаф≥зики. —оф≥стика ірунтуЇтьс¤ на неправильному вибор≥ вих≥дних положень, на абсолютизац≥њ того чи ≥ншого визначенн¤, на зм≥шуванн≥ суттЇвого з несуттЇвим, на хибних доведенн¤х (так званих соф≥змах), на свав≥льному випТ¤чуванн≥ другор¤дних властивостей предмету; на використанн≥ р≥зних значень одного ≥ того ж слова тощо. ≤ в цьому в≥дношенн≥ соф≥стика, безумовно, маЇ багато сп≥льного з метаф≥зикою. ќднак соф≥стика ≥ метаф≥зика Ц це нетотожн≥, неоднозначн≥ способи мисленн¤. —оф≥стика, на в≥дм≥ну в≥д метаф≥зики, не Ї ¤коюсь ц≥льною, самост≥йною теор≥Їю п≥знанн¤ чи його методом. ÷е по-перше. ѕо-друге, соф≥стика ¤к спос≥б мисленн¤ маЇ виключно субТЇктив≥стський характер. ¬ластива њй свав≥льна ≥нтерпретац≥¤ факт≥в неминуче веде до агностицизму. ўо ж до метаф≥зики, то це такий спос≥б мисленн¤, котрий маЇ обТЇктивн≥ основи, про ¤к≥ йшла мова вище. ѕо-третЇ, метаф≥зика Ї формою св≥тогл¤ду, котрий даЇ у¤вленн¤ про певну картину св≥ту. —оф≥стика ж не маЇ таких ¤костей. ¬она не Ї св≥тогл¤дом. Ќа ц≥й п≥дстав≥, можна зробити висновок, що соф≥стика ¤к р≥зновид метаф≥зики в ц≥лому нер≥внозначна њй ≥ виступаЇ альтернативою д≥алектики лише в певному значенн≥ цього слова, а саме тод≥, коли ми розгл¤даЇмо д≥алектику ¤к лог≥ку, ¤к науку про закони ≥ форми в≥дображенн¤ в мисленн≥ розвитку обТЇктивного св≥ту.
“епер коротко щодо еклектики. ≈клектика (з грецькоњ Ц вибираю) Ц це алог≥чна концепц≥¤, що ірунтуЇтьс¤ на свав≥льному вибор≥ координат; на випадковому поЇднанн≥ р≥зних стор≥н речей; на ≥гноруванн≥ њхн≥х суттЇвих в≥дм≥нностей; на субТЇктив≥стському поЇднанн≥ елемент≥в, положень р≥зних вчень, концепц≥й. Ўк≥л, погл¤д≥в тощо. ≈клектика Ц це, образно кажучи, Ум≥шанинаФ, тому вона не Ї н≥ теор≥Їю розвитку, н≥ теор≥Їю п≥знанн¤, н≥ методом, н≥ св≥тогл¤дом.
—оф≥стика ≥ еклектика Ц це гран≥ одн≥Їњ й т≥Їњ ж медал≥. ѓх сп≥льн≥сть пол¤гаЇ в тому, що ≥ перша, ≥ друга за своЇю природою мають субТЇктив≥стський характер, стосуютьс¤ певноњ лог≥ки мисленн¤, в≥дпов≥дноњ ≥нтерпретац≥њ факт≥в.
ƒо альтернатив д≥алектики в≥днос¤ть також догматизм ≥ рел¤тив≥зм. ƒогматизм (з грецькоњ Ц положенн¤, що сприймаЇтьс¤ на в≥ру, без доведенн¤) Ц анти≥сторичний, абстрактний спос≥б розгл¤ду теоретичних ≥ практичних проблем, коли при вир≥шенн≥ њх не враховуютьс¤ н≥ обставини м≥сц¤, н≥ обставини часу.
ƒогматизм Ц це визначальна характеристика консервативного мисленн¤. ¬она в≥дображаЇ закостен≥л≥сть людськоњ думки, њњ тимчасову засл≥плен≥сть, нездатн≥сть до саморуху.
ƒогматизм виходить з незм≥нних, раз ≥ назавжди даних формул, знань, котр≥ не можуть збагачуватис¤ в процес≥ розвитку п≥знанн¤. –аз Ї певна ≥стина, то вона, зг≥дно з догматизмом, правильна дл¤ будь-¤кого випадку, дл¤ будь-¤ких умов розвитку. ѕод≥л¤ючи знанн¤ на правильн≥ ≥ неправильн≥, догматизм намагаЇтьс¤ закр≥пити це назавжди ≥, таким чином, фактично веде до оманливост≥. ƒогматизм, переб≥льшуючи значенн¤ певних стор≥н ≥стини, не визнаЇ нових ¤к≥сних момент≥в, що виникають у процес≥ п≥знанн¤, не враховуЇ конкретност≥ ≥стини, абсолютизуЇ њњ, ≥ в цьому в≥дношенн≥, змикаючись з метаф≥зикою, Ї антиподом д≥алектики, однак, т≥льки в певному њњ значенн≥ Ц ¤к теор≥њ п≥знанн¤.
«воротним боком догматизму Ї рел¤тив≥зм. –ел¤тив≥зм (з грецькоњ Ц рел¤тивний, в≥дносний) Ц теоретико-п≥знавальна концепц≥¤, котра виходить з одноб≥чного зТ¤суванн¤ сут≥ ≥стини, переб≥льшенн¤ моменту њњ в≥дносност≥, тобто ≥нтерпретац≥њ результат≥в процесу п≥знанн¤. ≤, звичайно, тут рел¤тив≥зм виступаЇ ¤к р≥зновид метаф≥зичного тлумаченн¤ ≥стини. ќтже, рел¤тив≥зм маЇ безпосереднЇ в≥дношенн¤ до д≥алектики ¤к теор≥њ п≥знанн¤ ≥ в цьому виступаЇ ¤к њњ альтернатива. ƒогматизм ірунтуЇтьс¤ на переб≥льшенн≥ значенн¤ абсолютноњ ≥стини, ≥гноруючи момент њњ конкретност≥; рел¤тив≥зм, навпаки, переб≥льшуЇ значенн¤ в≥дносноњ ≥стини, в≥дкидаючи момент њњ абсолютност≥.
“аким чином, ¤кщо розгл¤дати д≥алектику ¤к теор≥ю розвитку, то њњ антиподами Ї метаф≥зика ≥ УнегативнаФ д≥алектика; ¤кщо розгл¤дати д≥алектику ¤к лог≥ку, то њњ альтернативами Ї соф≥стика ≥ еклектика. якщо ж розгл¤дати д≥алектику ¤к теор≥ю п≥знанн¤, то њњ альтернативами виступають догматизм ≥ рел¤тив≥зм.
¬исновки, що випливають з вищевикладеного, можна звести до к≥лькох основних положень.
1. ƒ≥алектика ¤к загальна теор≥¤ розвитку даЇ ключ до розум≥нн¤ його сутност≥, в≥дображаЇ реальн≥ процеси у природ≥, сусп≥льств≥ ≥ мисленн≥ такими, ¤кими вони Ї в д≥йсност≥. ќск≥льки весь навколишн≥й св≥т перебуваЇ в рус≥, зм≥н≥ ≥ розвитку, д≥алектика у своњй основ≥ неминуче маЇ виходити з ц≥Їњ загальност≥. ¬она ≥ в≥дтворюЇ в мисленн≥ вс≥ процеси д≥йсност≥ в узагальнен≥й форм≥ з урахуванн¤м њхньоњ суперечливост≥, зм≥н, б≥жучост≥, взаЇмопереход≥в, становленн¤ нового. “ому д≥алектика ≥ маЇ категор≥йний апарат, закони ≥ принципи, котр≥ адекватно в≥дображають у мисленн≥ зм≥ни ≥ взаЇмопереходи, оск≥льки сам≥ Ї рухливими ≥ зм≥нними. Ѕез розум≥нн¤ цього, без врахуванн¤ д≥алектики суперечностей ≥ руш≥йних сил розвитку в будь-¤ких природних ≥ сусп≥льних системах обТЇктивноњ д≥йсност≥ ≥стинне п≥знанн¤ неможливе.
2. ƒ≥алектика п≥дходить до вивченн¤ предмет≥в ≥ ¤вищ з точки зору њх виникненн¤, руху ≥ розвитку, а тому ор≥ЇнтуЇ на конкретне, багатостороннЇ вивченн¤ обТЇктивних процес≥в. ¬она даЇ змогу знаходити нов≥ гран≥ речей, нов≥ повороти, звТ¤зки, способи усв≥домленн¤ д≥йсност≥, що розвиваютьс¤, ≥ тим самим в≥дтворювати њњ в ус≥й складност≥, суперечливост≥, багатогранност≥, з безл≥ччю в≥дт≥нк≥в п≥дходу до бутт¤, наближенн¤ до нього. ƒ≥алектика, на в≥дм≥ну в≥д ≥нших концепц≥й розвитку, розгл¤даЇ предмети ≥ ¤вища не ≥зольовано один в≥д одного, а в њхньому взаЇмному звТ¤зку, а, отже, ≥ у взаЇмод≥њ, та суперечливост≥. ѕроцес розвитку можна зрозум≥ти ≥ в≥дтворити у мисленн≥ т≥льки з урахуванн¤м цього. “ому д≥алектика Ї альтернативою ус≥х теор≥й, вчень, теч≥й ≥ напр¤мк≥в, котр≥ в≥дкидають, ≥гнорують чи фальсиф≥кують обТЇктивн≥ принципи звТ¤зку, розвитку, суперечност≥, стрибкопод≥бност≥, запереченн¤, таких, ¤к метаф≥зика, соф≥стика, еклектика, догматизм, рел¤тив≥зм, УнегативнаФ д≥алектика.
3. ” своЇму розвитку людство нагромадило величезний досв≥д узагальненн¤ обТЇктивноњ д≥йсност≥, що дало змогу розкрити њњ закони, вид≥лити категор≥йний апарат дл¤ зТ¤суванн¤ сутност≥ речей, виробити методи ≥ форми п≥знанн¤, показати всю складн≥сть ≥ д≥алектичну суперечлив≥сть п≥знанн¤. “ому теор≥¤ п≥знанн¤ не може не бути д≥алектичною, не може об≥йтись без закон≥в д≥алектики, њњ категор≥й ≥ принцип≥в. ≤ншими словами, закони, категор≥њ та принципи д≥алектики Ї одночасно й законами, категор≥¤ми ≥ принципами самоњ теор≥њ п≥знанн¤.
4. ” наш стр≥мкий час ¤к н≥коли необх≥дна нестандартн≥сть, гнучк≥сть мисленн¤, рухлив≥сть пон¤ть, що здатн≥ в≥добразити у мисленн≥ таку рухлив≥сть в обТЇктивн≥й д≥йсност≥. Ѕо консерватизм думки, схильн≥сть до застар≥лих пон¤ть Ї серйозним гальмом на шл¤ху п≥знанн¤ св≥ту, що зм≥нюЇтьс¤. ƒ≥алектика ¤к лог≥ка мисленн¤ ц≥лком в≥дпов≥даЇ цим вимогам сучасност≥. ¬она Ї лог≥кою узагальненн¤ св≥ту, переходу в≥д незнанн¤ до знанн¤, в≥д ¤вища до сутност≥, в≥д сутност≥ одного пор¤дку до сутност≥ б≥льш високого ≥ т.≥н. ƒ≥алектика ¤к лог≥ка в≥дтворюЇ у мисленн≥ процес п≥знанн¤ в ус≥й його складност≥ ≥ суперечливост≥, взаЇмопереходах протилежностей. “ому сама лог≥ка не може не бути д≥алектикою.
5. «акони д≥алектики в≥дображають те, що Ї у сам≥й д≥йсност≥. ¬они становл¤ть основний зм≥ст обТЇктивноњ д≥алектики, ¤ка знаходить св≥й ви¤в у мисленн≥ людини ≥ становить основний зм≥ст субТЇктивноњ д≥алектики. «в≥дси випливаЇ, що закони д≥алектики, закони п≥знанн¤ ≥ закони мисленн¤ не можуть бути р≥зними. ¬они Ї однаковими, Їдиними, тотожними ≥ в≥дображають лише р≥зн≥ аспекти д≥алектики: онтолог≥чний, лог≥чний ≥ гносеолог≥чний.
6. Ќе вс≥ ф≥лософськ≥ теч≥њ, школи визнають д≥алектику. ќкрем≥ з них в≥дкидають њњ ¤к схоластику. ÷е означаЇ, що вона вимагаЇ подальшого осмисленн¤ ≥ досл≥дженн¤. ќднак сл≥д п≥дкреслити, що сучасна д≥алектика, њњ теор≥¤ ≥ методолог≥¤, Ї видатним надбанн¤м ф≥лософ≥њ ’’-го стол≥тт¤. Ѕез њњ знанн¤ ф≥лософська осв≥та буде частковою ≥ неповноц≥нною.

 онтрольн≥ запитанн¤

1. «Т¤суйте сутн≥сть основних пон¤ть, що характеризують д≥алектику ¤к загальну, теор≥ю розвитку.
2. ўо ¤вл¤Ї собою пон¤тт¤ УзаконФ?
3. ” чому пол¤гають особливост≥ закону взаЇмного переходу к≥льк≥сних зм≥н у ¤к≥сн≥?
4. ўо в≥дображаЇ закон Їдност≥ та боротьби протилежностей?
5. ” чому пол¤гаЇ всезагальний та специф≥чний характер д≥алектичних суперечностей?
6. –озкрийте сутн≥сть закону запереченн¤ запереченн¤.
7. Ќазв≥ть основн≥ принципи д≥алектики.
8. ” чому пол¤гають особливост≥ категор≥й д≥алектики?
9. –озкрийте сутн≥сть альтернативних концепц≥й д≥алектики.

“еми реферат≥в

1. ƒ≥алектика ¤к загальна теор≥¤ розвитку.
2. ƒ≥алектика к≥льк≥сних та ¤к≥сних зм≥н.
3. ƒ≥алектична суперечн≥сть ¤к джерело розвитку.
4. ќсобливост≥ закону запереченн¤ запереченн¤.
5.  атегор≥њ д≥алектики ¤к ун≥версальн≥ форми мисленн¤.
6. ћетаф≥зика Ц альтернатива д≥алектики ¤к теор≥њ розвитку.
7. УЌегативнаФ д≥алектика, њњ сутн≥сть та основн≥ принципи.
8. —оф≥стика ≥ еклектика Ц альтернативи д≥алектики ¤к лог≥ки.
9. ƒогматизм ≥ рел¤тив≥зм Ц альтернативи д≥алектики ¤к теор≥њ п≥знанн¤.

–екомендована л≥тература

1. јристотель. ћетафизика. —оч. в 4 т., ћ. 1976, т.1, с.28 Ц 36, 50 Ц 89.
2. √егель √.‘.¬. Ќаука логики. —оч. в 3-х томах, ћ., 1970, т.1, с.137 Ц 168, 237 Ц 347; т.2, с.31 Ц 66, 121 Ц 138; т.3, с.30 Ц36.
3. ƒарендорф. ‘ункции социального конфликта, журн. У—оциологические исследовани¤Ф, 1994, є5.
4. ≈нгельс ‘. ƒ≥алектика природи. ƒив. ћаркс  ., ≈нгельс ‘. “вори, т.20, с.128 Ц 136.
5.  ант ».  ритика чистого разума. —оч. в 6-ти томах, т.3, с. 11 Ц 19, 31 Ц 68.
6. Ћен≥н ¬.≤. ƒо питанн¤ про д≥алектику. ѕовн. з≥бр. твор≥в, т. 29.
7. —трокин ѕ. „еловек. ÷ивилизаци¤. ќбщество. ћ., 1992.
8. —артр ∆.-ѕ. Ёкзистенциализм Ц это гуманизм. ƒив. —умерки богов. ћ., 1990.
9. “ей¤р де Ўарден ѕ. ‘еномен человека. ћ., 1987.
10. ћакиавелли Ќ. √осударь. ћосква Ц ’арьков, 1998.
11. Ўопенгауер ј. јфоризмы житейской мудрости. ћ., 1991.
12. якушевский ».“. ƒиалектика и антидиалектика. ћ., 1984.
13. ‘илософи¤. ”чебное пособие. »здание второе, переработанное и дополненное (авторы Ц јлексеев ѕ.¬., ѕанин ј.¬.). ћ., 1997, глава ’’-¤.
14. ‘≥лософ≥¤. Ќавчальний пос≥бник. 2-ге виданн¤, перероблене ≥ доповнене (за ред. ≤.‘. Ќадольного).  ., 2001, тема 7.

<< попередн¤     зм≥ст     наступна >>