“ема 6. —оц≥ально-практична природа п≥знанн¤ (гносеолог≥¤).

—утн≥сть п≥знавального процесу, його принципи та особливост≥. ѕон¤тт¤ ≥стини. ќбТЇктивна, абсолютна ≥ в≥дносна ≥стини. ѕон¤тт¤ практики. —труктура практики. ѕрактика ¤к критер≥й ≥стини. јбсолютн≥сть ≥ в≥дносн≥сть практики ¤к критер≥¤ ≥стини. ѕон¤тт¤ чуттЇвого та рац≥онального у п≥знанн≥. ≈мп≥ричний та теоретичний р≥вн≥ наукового п≥знанн¤. ќсновн≥ форми ≥ методи наукового п≥знанн¤. ѕон¤тт¤ конкретного ≥ абстрактного на п≥вн¤х емп≥р≥њ ≥ теор≥њ.

—утн≥сть п≥знавального процесу, його принципи та особливост≥. ѕ≥знанн¤ Ц це процес активного, ц≥леспр¤мованого, пон¤т≥йного в≥дображенн¤ д≥йсност≥ у св≥домост≥ людини. “еор≥¤ п≥знанн¤ (або гносеолог≥¤) Ц розд≥л ф≥лософ≥њ, у ¤кому зТ¤совуютьс¤ природа п≥знанн¤, його р≥вн≥, методи, форми, законом≥рност≥, можливост≥, трудност≥ та суперечност≥.
” ф≥лософ≥њ мають м≥сце два протилежних п≥дходи до зТ¤суванн¤ сутност≥ процесу п≥знанн¤, його джерела, здатност≥ людського розуму в≥добразити ≥стину.
ƒл¤ ≥деал≥стичноњ ф≥лософ≥њ п≥знанн¤ Ц це процес д≥¤льност≥ самоњ людськоњ св≥домост≥, результат останньоњ. «м≥ст знанн¤ з точки зору такого п≥дходу ми, н≥бито, отримуЇмо не з обТЇктивноњ д≥йсност≥, а з самоњ св≥домост≥, котра Ї джерелом п≥знанн¤. ѕри чому Ї ф≥лософи цього напр¤мку, ¤к≥ взагал≥ вважають неможливим п≥знанн¤ сутност≥ речей, бо мовл¤в, людина здатна п≥знавати лише ¤вища. Ќаприклад ≤.  ант вважав, що сутн≥сть принципово п≥знати неможливо. ™дине, що п≥дл¤гаЇ п≥знанню Ц це те, що видиме, що УзТ¤вл¤Їтьс¤Ф, що Ї ¤вищем. –оз≥рвавши необх≥дний звТ¤зок м≥ж сутн≥стю ≥ ¤вищем,  ант фактично став на шл¤х запереченн¤ п≥знанн¤ (на шл¤х агностицизму. ¬≥д грецьк. Ц gnosis Ц знанн¤, а Ц запереченн¤ його). ≤, навпаки, Ї ф≥лософи цього ж напр¤мку, котр≥ вважають людське п≥знанн¤ не лише можливим, але ≥ нездоланним, всесильним. “акий п≥дх≥д притаманний, скаж≥мо, √егелю. ‘≥лософ вважав, що у св≥т≥ УнемаЇ силиФ, ¤ка могла б Упротисто¤ти дерзанню п≥знанн¤Ф.
ƒл¤ матер≥ал≥стичноњ ф≥лософ≥њ п≥знанн¤ Ї процесом ви¤ву самоњ сутност≥ людини, њњ можливостей адекватно в≥добразити у св≥домост≥ те, що вона п≥знаЇ. ƒжерелом п≥знанн¤ у такому розум≥нн≥ Ї не св≥дом≥сть людини сама по соб≥, а в≥дображувана нею обТЇктивна д≥йсн≥сть, ¤ка не залежить в≥д людини, њњ св≥домост≥. ќстанн¤ Ї лише засобом п≥знанн¤, а не джерелом його. Ѕо зм≥ст знанн¤ знаходитьс¤ за межами св≥домост≥.
ѕроцес п≥знанн¤ з точки зору сучасноњ науковоњ гносеолог≥њ зд≥йснюЇтьс¤ в процес≥ взаЇмод≥њ субТЇкта ≥ обТЇкта. ÷≥ пон¤тт¤ Ї визначальними у теор≥њ п≥знанн¤.
—убТЇкт Ц це людина, але не будь-¤ка, а лише та, котра здатна п≥знавати, активна, творча, ц≥леспр¤мована. ќбТЇкт Ц це та частина обТЇктивноњ д≥йсност≥, на що спр¤мована п≥знавальна д≥¤льн≥сть людини. Ќасл≥дком взаЇмод≥њ субТЇкта ≥ обТЇкта Ї п≥знавальний (гносеолог≥чний) образ того, що п≥знаЇтьс¤. ќбраз цей субТЇктивний за формою ≥ обТЇктивний за зм≥стом, джерелом.
ƒал≥. ¬ основ≥ сучасноњ науковоњ гносеолог≥њ лежать так≥ фундаментальн≥ принципи:
ѕринцип обТЇктивност≥ Ц найважлив≥ший ≥мператив теор≥њ п≥знанн¤. ¬≥н ірунтуЇтьс¤ на визнанн≥ будь-¤кого п≥знавального обТЇкту частиною обТЇктивноњ реальност≥, незалежноњ в≥д людини. ÷е вих≥дна вимога до досл≥дника Ц вивчати реальний обТЇкт, ¤к первинне начало, що знаходитьс¤ за межами людськоњ св≥домост≥ ≥ в≥дображаЇтьс¤ нею.
ѕринцип п≥знаванност≥ Ц теж один з основоположних принцип≥в науковоњ гносеолог≥њ.  оротко його можна визначити так: св≥т п≥знаванний, сутн≥сть речей ≥ ¤вищ, зТ¤совувати тенденц≥њ (закони) њх становленн¤ ≥ розвитку. —в≥дченн¤м цього Ї дос¤гненн¤ в р≥зних галуз¤х науки ≥ техн≥ки.
ѕринцип в≥дображенн¤. —утн≥сть його пол¤гаЇ в тому, що знанн¤, њх зм≥ст, Ї результатом рефлекс≥њ останн≥х у св≥домост≥ людини.
ѕринцип практики Ц це визнанн¤ за практикою рол≥ основного критер≥¤ ≥стини, руш≥йноњ сили п≥знанн¤, його мети та джерела. ѕро зм≥ст, структуру пон¤тт¤ УпрактикиФ мова буде йти окремо.
ѕринцип конкретноњ ≥стини. ÷ей принцип можна сформулювати так: ≥стина завжди конкретна, њњ можна точно визначити. ¬она повинна бути зрозум≥лою, лог≥чною. ÷е Ц по-перше. ѕо-друге, конкретн≥сть ≥стини означаЇ, що кожне наукове положенн¤, обТЇктивний закон, повинн≥ розгл¤датис¤ з урахуванн¤м конкретних умов, в ¤ких вони ви¤вл¤ютьс¤ ≥ д≥ють. Ќаприклад, закон всесв≥тнього т¤ж≥нн¤ в умовах «емл≥ ≥ ћ≥с¤ц¤ д≥Ї неоднозначно. Ќа «емл≥, оск≥льки маса њњ б≥льша, то б≥льшим Ї ≥ прит¤ганн¤.
” ф≥лософ≥њ важливим принципом, що використовуЇтьс¤ в процес≥ п≥знанн¤ Ї принцип ≥сторизму. ўо в≥н означаЇ? ¬≥н означаЇ не що ≥нше, ¤к розгл¤д предмет≥в, ¤вищ чи процес≥в в њх розвитку, зм≥нах, саморус≥: ¤к те, чи ≥нше ¤вище виникло, ¤к≥ етапи у своЇму розвитку пройшло ≥ чим стало.
” звТ¤зку з цим принцип ≥сторизму ставить перед досл≥дником р¤д ≥мперативних, обовТ¤зкових вимог, а саме:
1) вих≥дна вимога Ц це ¤к≥сна, сутн≥сна ретроспективн≥сть, зворотний анал≥з;
2) вимога розгл¤ду передумов виникненн¤ того, чи ≥ншого ¤вища;
3) розгл¤ду ¤вища з точки зору його розвитку ¤к законом≥рного процесу;
4) вид≥ленн¤ в розвитку ¤вища певн≥ етапи (стад≥њ, фази, пер≥оди), зТ¤совуючи њх особливост≥, в≥дм≥нност≥;
5) визначенн¤ напр¤му розвитку ¤вища, його характер (¤кий в≥н: прогресивний, регресивний, гармон≥чний, дисгармон≥чний, динам≥чний, статичний ≥ т.п.);
6) розкритт¤ основноњ тенденц≥њ розвитку системи з метою передбаченн¤ њњ майбутнього;
7) вивченн¤ ≥стор≥њ пон¤т≥йного апарату певного ¤вища, чи системи стосовно зм≥ни њх зм≥сту, ¤кий вони мали колись, ≥ ¤кий мають тепер;
8) застосуванн¤ до п≥знанн¤ основних закон≥в ≥ принцип≥в д≥алектики.
Ѕезумовно, дотриманн¤ цих вимог принципу ≥сторизму Ц це нелегке завданн¤. јле лише на цьому шл¤ху можливе дос¤гненн¤ обТЇктивноњ (неупередженоњ) ≥стини. ≤ншого шл¤ху до нењ немаЇ.
≤, насамк≥нець, останнЇ. ƒуже важливою п≥двалиною науковоњ гносеолог≥њ Ї принцип Їдност≥ теор≥њ п≥знанн¤ ≥ д≥алектики, застосуванн¤ в процес≥ п≥знанн¤ закон≥в, категор≥њ ≥ принцип≥в останньоњ. „ому? —пробуЇмо дати в≥дпов≥дь на це запитанн¤.
—права в тому, що процес п≥знанн¤ Ї складним ≥ суперечливим. ѕро це св≥дчать, принаймн≥, хоча б так≥ моменти:
1.  онкретне (будь-¤ка р≥ч) в≥дображаЇтьс¤ у св≥домост≥ людини безпосередньо. «агальн≥ ознаки речей в≥дображаютьс¤ опосередковано.  онкретне даЇтьс¤ людин≥ на р≥вн≥ в≥дчутт≥в. «агальне ж Ц не р≥вн≥ мисленн¤. “од≥ виникають запитанн¤, а чи маЇмо ми на р≥вн≥ мисленн¤ (¤к посередника м≥ж р≥ччю ≥ образом њњ) адекватне в≥дображенн¤ самоњ реч≥? ¬ чому сутн≥сть звТ¤зку м≥ж загальним ≥ конкретним?
÷е непрост≥ запитанн¤, тому ≥ зТ¤совують њх р≥зн≥ ф≥лософи по-р≥зному.
¬ середн≥ в≥ки (XIV) у ф≥лософ≥њ точилас¤ суперечка м≥ж так званими ном≥нал≥стами та реал≥стами з приводу природи загальних пон¤ть (ун≥версал≥й).
Ќом≥нал≥сти (в≥д лат. Nomen Ц ≥мТ¤, назва) Ц –осцел≥н, ƒунс —кот, ”. ќккам вважали, що реально ≥снують лише окрем≥ реч≥, а загальн≥ пон¤тт¤ про них Ц т≥льки назви, ≥мена, що породжен≥ людським мисленн¤м. Ѕ≥льше того, вони стверджували, що загальн≥ пон¤тт¤ не лише ≥снують незалежно в≥д речей, але нав≥ть не в≥дображають њх конкретних властивостей.
–еал≥сти (јнстельм  ентербер≥йський, ‘ома јкв≥нський) виходили з того, що загальн≥ пон¤тт¤ ≥снують реально (зв≥дси ≥ назва), незалежно в≥д речей, передують њм, ≥ Ї њх реально ≥снуючими духовними сутност¤ми.
як бачимо, ф≥лософи давали р≥зне тлумаченн¤ проблем≥ взаЇмозвТ¤зку загального ≥ конкретного. ¬они не розум≥ли того, що загальн≥ пон¤тт¤ в≥дображають реальн≥ ознаки речей, що обТЇктивно ≥снують, ≥ що одиничн≥, конкретн≥ реч≥ не в≥докремлен≥ в≥д загального, а мають його у соб≥.
ƒал≥. « точки зору ф≥лософ≥в-сенсуал≥ст≥в (ƒж. Ћокк, ƒ. ƒ≥дро та ≥н.), у мисленн≥ немаЇ н≥чого, чого ран≥ше не було б у в≥дчутт¤х, тому ≥стинним, справжн≥м п≥знанн¤м Ї емп≥ричне п≥знанн¤, що засноване на чуттЇвому досв≥д≥ (сенсуал≥зм Ц в≥д лат. Sensus Ц почутт¤, в≥дчутт¤ Ц напр¤мок в теор≥њ п≥знанн¤, котрий визнаЇ в≥дчутт¤ Їдиним джерелом знань).
–ац≥онал≥сти (–. ƒекарт, √. Ћейбн≥ц та ≥н.), виходили з того, що справжнЇ, достов≥рне знанн¤ не може бути отримане емп≥ричним шл¤хом, з допомогою досв≥ду. «нанн¤ мають лише одне джерело Ц сам розум (рац≥онал≥зм в≥д лат. Ц rationalis Ц розумний). «аб≥гаючи наперед, сл≥д п≥дкреслити, що ≥стинне п≥знанн¤ можливе лише за умови орган≥чноњ Їдност≥ емп≥ричного та рац≥онального п≥знанн¤ на основ≥ практики.
2. ќбраз предмета, будь-¤коњ реч≥, Ї одночасно ≥ обТЇктивним, незалежним в≥д людини, ≥ субТЇктивним, залежним в≥д нењ, в≥д њњ в≥дчутт≥в. Ѕо за джерелом образ предмета Ц обТЇктивний, а за формою Ц субТЇктивний, притаманний лише людин≥. Ћюдина Ї субТЇктом п≥знанн¤, вона зТ¤совуЇ сутн≥сть речей, вид≥л¤Ї њх загальн≥ ознаки ≥ багато що залежить в≥д њњ ≥нтелекту. “ому субТЇктивний момент у п≥знанн≥ маЇ, безумовно важливе значенн¤.
3. ѕ≥знанн¤, з одного боку, ¤к п≥знанн¤ св≥ту Ц безмежне. « ≥ншого боку, воно маЇ певн≥ меж≥, оск≥льки так≥ меж≥ мають конкретн≥ реч≥.
якщо ж в процес≥ п≥знанн¤ цю складн≥сть ≥ суперечлив≥сть не враховувати, переб≥льшувати або недооц≥нювати ту чи ≥ншу його сторону, то неминуч≥ заблудженн¤, неадекватне в≥дображенн¤ д≥йсност≥.
÷е св≥дчить про те, що гносеолог≥¤ за своЇю сутн≥стю ≥ природою не може не бути д≥алектикою, не може не враховувати њњ вимоги, принципи, закони ≥ категор≥њ, котр≥ екстраполюютьс¤ ≥ на процес п≥знанн¤.
ѕон¤тт¤ ≥стини. –езультатом п≥знанн¤, його найважлив≥шим здобутком Ї дос¤гненн¤ ≥стини. ўо таке ≥стина?
≤стина Ц адекватне в≥дображенн¤ у св≥домост≥ людини, њњ у¤вленн¤х, пон¤тт¤х, судженн¤х, умовиводах, теор≥¤х обТЇктивноњ д≥йсност≥.
≤стина буваЇ: обТЇктивною, абсолютною ≥ в≥дносною.
ќбТЇктивна ≥стина Ц це такий зм≥ст знань, котрий не залежить в≥д людини, њњ св≥домост≥, мисленн¤. ¬≥д людини, њњ мисленн¤, зд≥бностей залежить њњ готовн≥сть ≥ здатн≥сть розкрити сутн≥сть ¤вищ, тенденц≥њ њх розвитку. —каж≥мо, ≤. Ќьютон в≥дкрив основн≥ закони класичноњ ф≥зики, закон всесв≥тнього т¤ж≥нн¤ у XVII стол≥тт≥. ј що до цього часу дан≥ закони не д≥¤ли? ¬они д≥¤ли, але лише Ќьютону вдалос¤ њх в≥дкрити, зТ¤сувати њхню сутн≥сть, завд¤ки своњй обдарованост≥, талановитост≥.
ќбТЇктивна ≥стина складаЇтьс¤ з абсолютноњ ≥ в≥дносноњ ≥стин. ўо таке абсолютна ≥стина?
ѕон¤тт¤ Уабсолютна ≥стинаФ у ф≥лософ≥њ вживаЇтьс¤ в трьох значенн¤х:
1. јбсолютна ≥стина Ц це повне, точне, вичерпне в≥дображенн¤ обТЇкта у мисленн≥ людини. ÷е таке знанн¤ про реч≥, процеси ≥ ¤вища, котре не можна спростувати. Ќаприклад, знанн¤ про те, що «емл¤ обертаЇтьс¤ навколо —онц¤: що рух Ц спос≥б ≥снуванн¤ матер≥њ, њњ абсолютний атрибут; що атом м≥стить у соб≥ колосальну енерг≥ю; що субстанц≥ональна маса матер≥њ ≥ енерг≥њ залишаЇтьс¤ пост≥йною, незважаючи на њх перетворенн¤ тощо.
2. јбсолютними ≥стинами Ї так зван≥ Ув≥чн≥ ≥стиниФ Ц факти, що встановлен≥ з повною достов≥рн≥стю. “обто мова йде про под≥њ, що реально в≥дбулис¤. Ќаприклад, √егель народивс¤ 27 серпн¤ 1770 року, ¬елика ¬≥тчизн¤на в≥йна почалас¤ 22 червн¤ 1941 року. ћова йде не про конкретну дату народженн¤, початок в≥йни (ц≥ дати можуть не зб≥гатис¤ в р≥зних календар¤х Ц юл≥анському, григор≥анському, мусульманському ≥ т.п.), а про факти, фактичн≥ под≥њ, ¤к≥ були ≥ Ї неспростовними, абсолютними, Ув≥чнимиФ.
У¬≥чними ≥стинамиФ Ї акс≥оми, котр≥ не потребують доведенн¤, оск≥льки вони очевидн≥. “ак, абсолютною ≥стиною Ї твердженн¤ про те, що в≥д перестановки складових њх сума не зм≥нюЇтьс¤ (10 + 5 = 15, або 5 + 10 = теж 15).
3. јбсолютна ≥стина в третьому значенн≥ Ц це у¤вленн¤ про можлив≥сть п≥знанн¤ св≥ту людиною Ув ц≥ломуФ. ќднак сл≥д п≥дкреслити, що н≥ людина, н≥ людство цього н≥коли дос¤гнути не зможуть. “ому що наш≥ знанн¤ про ¬сесв≥т Ї неостаточними ≥ завжди будуть такими, оск≥льки св≥т Уне стоњтьФ на м≥сц≥, в≥н Утворитьс¤Ф, розвиваЇтьс¤ Ц властивост≥ ¬сесв≥ту не вичерпн≥. ќтже, н≥коли не буде такого стану, коли люди зможуть п≥знати св≥т в ц≥лому, повн≥стю ≥ остаточно. јле при цьому важливим Ї те, що людина, ¤к мисл¤ча ≥стота, таку абсолютну ≥стину може п≥знати в принцип≥ ≥ вона демонструЇ це в процес≥ п≥знанн¤, хоча повн≥стю цього н≥коли не дос¤гне. “ут визначальним Ї гносеолог≥чний принцип Ц людина здатна, вона може п≥знати все, дл¤ њњ мисленн¤ немаЇ перешкод. як би до цього т≥ чи ≥нш≥ ф≥лософи не ставилис¤, под≥бне у¤вленн¤ про п≥знавальн≥ можливост≥ людини розумноњ Ц г≥дне њњ.
ѕ≥знанн¤ людиною абсолютноњ ≥стини Ув ц≥ломуФ Ц суперечливий процес. “аку ≥стину людина п≥знаЇ не в≥дразу, не ц≥лком, а поступово, частинами. Ќа цьому шл¤ху мають м≥сце не лише елементи абсолютного знанн¤, а й помилки, заблудженн¤, в≥дносна ≥стина.
¬≥дносна ≥стина Ц це неповне, незавершене, неостаточне знанн¤, котре в процес≥ п≥знанн¤ уточнюЇтьс¤, поглиблюЇтьс¤. ¬оно визначаЇтьс¤ р≥внем розвитку науки в даний пер≥од. —каж≥мо, наш≥ знанн¤ про  осмос, про ф≥зичн≥ процеси, про людину, сусп≥льство ≥ т.д. ћожемо ми стверджувати, що знаЇмо про ц≥ ¤вища ≥ процеси все Ц повн≥стю, остаточно? ќчевидно, що цього ми не можемо стверджувати, ¤кщо до цього п≥дходити обТЇктивно, не упереджено.
–азом з тим, це не означаЇ, що ми не знаЇмо про ц≥ реч≥ н≥чого. ” цьому неповному, ще не завершеному знанн≥ Ї так≥ його перлини, котр≥ не можуть бути спростован≥ в майбутньому. Ѕо вони представл¤ють собою елементи, частинки, зерна абсолютного остаточного знанн¤. Ќаприклад, знанн¤ про можлив≥сть косм≥чних апарат≥в подолувати земне т¤ж≥нн¤, про можлив≥сть створенн¤ штучних супутник≥в «емл≥, про косм≥чн≥ швидкост≥ тощо. ѕро  осмос ми, безумовно, всього не знаЇмо. ќднак ми знаЇмо достов≥рно, що коли косм≥чному апарату надати швидк≥сть 7910 м/секунду, то в≥н неминуче впаде на «емлю.  оли ж зб≥льшити швидк≥сть цього апарату всього на 1 м/секунду, то останн≥й стане штучним супутником «емл≥ (7911 м/сек.).
ƒал≥. ћи не все знаЇмо про сусп≥льство, про законом≥рност≥ його розвитку ≥ функц≥онуванн¤. ќднак ми знаЇмо, що визначальною основою сусп≥льного поступу в к≥нцевому рахунку Ї матер≥альне виробництво. ћи не все знаЇмо про атом та його властивост≥. јле ми достов≥рно знаЇмо, що атом заключаЇ в соб≥ колосальн≥ енергетичн≥ можливост≥.
«робимо висновок. ƒ≥алектика п≥знанн¤ абсолютноњ ≥стини, ¤к п≥знанн¤ св≥ту в ц≥лому, пол¤гаЇ в тому, що вона складаЇтьс¤ ≥з суми в≥дносин ≥стин, а в кожн≥й в≥дносн≥й ≥стин≥ мають м≥сце елементи, частинки абсолютного знанн¤, тобто такого знанн¤, ¤ке не може бути спростоване в майбутньому. ќтже, п≥знанн¤ ≥стини Ц це процес взаЇмод≥њ, сп≥вв≥дношенн¤ абсолютноњ ≥ в≥дносноњ ≥стин: абсолютне знанн¤ розкриваЇтьс¤ через в≥дносне, а в≥дносне маЇ у соб≥ абсолютне, його елементи.
≤стини у процес≥ п≥знанн¤ протистоњть заблудженн¤. «аблудженн¤ Ц це нев≥дпов≥дн≥сть нашого знанн¤ сутност≥ реч≥, недостов≥рн≥сть субТЇктивного знанн¤ про предмет його обТЇктивному зм≥сту. Ќаприклад, в процес≥ п≥знанн¤ можливе переб≥льшенн¤ моменту в≥дносност≥ ≥стини, твердженн¤ про те, що вс≥ ≥стини в≥дносн≥, що в процес≥ п≥знанн¤ ми не зможемо дос¤гнути н≥¤кого абсолютного знанн¤, його елемент≥в, частинок тощо. “аке переб≥льшенн¤ моменту в≥дносност≥ ≥стини характерне дл¤ рел¤тив≥зму (в≥д лат. relativus Ц в≥дносний). ѕротилежний цьому напр¤мок у ф≥лософ≥њ маЇ назву догматизму (в≥д грец. Ц думка, положенн¤). ƒогма Ц це пон¤тт¤, ≥де¤, вченн¤, котре вважаЇтьс¤ ≥стинним за будь-¤ких умов. —утн≥стю догматизму Ї переб≥льшенн¤ моменту абсолютного в знанн¤х, коли те чи ≥нше наукове положенн¤ сприймаЇтьс¤ ¤к незм≥нна, в≥чна ≥стина без урахуванн¤ конкретних його розвитку ≥ реал≥зац≥њ.
«аблудженн¤ в процес≥ п≥знанн¤ в≥др≥зн¤Їтьс¤ в≥д помилки. ѕомилка Ц це нев≥дпов≥дн≥сть знанн¤ ≥ндив≥да про обТЇкт що вивчаЇтьс¤. “ака нев≥дпов≥дн≥сть обумовлена особистими ¤кост¤ми людини, њњ компетентн≥стю, фаховим р≥внем.
ѕон¤тт¤ практики. ћетою п≥знанн¤, ¤к в≥домо, Ї дос¤гненн¤ обТЇктивноњ ≥стини. ÷е зд≥йснюЇтьс¤ з допомогою низки лог≥чних прийом≥в, р≥зних форм ≥ метод≥в, ¤к на р≥вн≥ емп≥р≥њ, так ≥ на р≥вн≥ теор≥њ, застосуванн¤ до процесу п≥знанн¤ закон≥в, категор≥й ≥ принцип≥в д≥алектики. јле серед всього цього арсеналу п≥знанн¤ ч≥льне м≥сце належить практиц≥. ќстанн¤ даЇ п≥знанню необх≥дний практичний матер≥ал. «авд¤ки њй гносеолог≥¤ стала наукою, котра розкриваЇ обТЇктивн≥ закони походженн¤ ≥ формуванн¤ знань, лог≥кою ≥ методолог≥Їю п≥знанн¤. ўо таке практика?
ѕон¤тт¤ УпрактикаФ (в≥д грец. Ц д≥¤нн¤, активн≥сть) не маЇ однозначного тлумаченн¤ у ф≥лософ≥њ. ™ вузьке розум≥нн¤ пон¤тт¤ практики, котре зводитьс¤ до експерименту, що Ї, безумовно, недостатн≥м. Ѕо людська практика, це не лише експеримент. ¬ широкому розум≥нн≥ практика розгл¤даЇтьс¤ ¤к ц≥л≥сна система д≥¤льност≥ людини, досв≥д всього людства. ¬ такому контекст≥ в пон¤тт¤ УпрактикаФ включаЇтьс¤ ¤к наукова д≥¤льн≥сть, так ≥ матер≥ально-виробнича, соц≥альна, пол≥тична, революц≥йна ≥ т.д., тобто вс¤ предметна, ц≥лепокладаюча д≥¤льн≥сть людини, що маЇ своњм зм≥стом освоЇнн¤ нею природних та соц≥альних обТЇкт≥в. ¬ цьому сенс≥ практика Ц це сукупн≥сть матер≥ально-виробничоњ, сусп≥льно-пол≥тичноњ, експериментально-науковоњ, чуттЇво-спогл¤дальноњ, духовно-предметноњ д≥¤льност≥ людини.
¬ процес≥ практики в≥дбуваЇтьс¤ реал≥зац≥¤ сутн≥сних сил людини, њњ знань, навичок, вм≥нн¤, ¤к≥ вона опредметнюЇ (створюЇ св≥й Усв≥т речейФ). « ≥ншого боку, людина в процес≥ практики освоюЇ результати попередньоњ людськоњ д≥¤льност≥ Ц розпредметнюЇ њх (збагачуЇтьс¤ предметним св≥том ≥нших). «авд¤ки цьому попередн¤ людська д≥¤льн≥сть стаЇ њњ надбанн¤м, фактором подальшого розвитку людських сутн≥сних сил. ѕрактика, таким чином, виступаЇ ¤к специф≥чно людський спос≥б освоЇнн¤ св≥ту, його опредметненн¤ ≥ розпредметненн¤.
—труктура практики. Ћюдська практика складна за своЇю структурою. ƒо нењ вход¤ть р¤д елемент≥в, ¤к≥ св≥дчать про це. Ќасамперед, основним елементом практики Ї прац¤ ¤к доц≥льна д≥¤льн≥сть людини по перетворенню природи, пристосуванню њњ речей до своњх потреб; предмет п≥знанн¤ Ц реч≥, ¤вища, процеси, њх сторони, властивост≥, в≥дношенн¤, котр≥ включен≥ в процес п≥знавальноњ д≥¤льност≥ людини; мета Ц ≥деальне передбаченн¤ результату п≥знанн¤, на дос¤гненн¤ ¤кого спр¤мован≥ п≥знавальн≥ д≥њ; мотив Ц усв≥домлене спонуканн¤, вольова д≥¤, що спр¤мована на п≥знанн¤ того чи ≥ншого його обТЇкту. ћотив Ц основа потреби; потреба Ц необх≥дн≥сть, що спонукаЇ субТЇкт п≥знанн¤ до активних д≥й щодо реал≥зац≥њ ц≥Їњ необх≥дност≥; засоби п≥знанн¤ Ц сукупн≥сть прийом≥в абстрактно-лог≥чного мисленн¤ людини, котре зд≥йснюЇтьс¤ в багатоман≥тних формах ≥ методах (пон¤тт¤х, судженн¤х, умовиводах, концепц≥¤х, теор≥¤х, ≥ндукц≥њ, дедукц≥њ, ≥деал≥зац≥њ, формал≥зац≥њ ≥ т.д.), ≥ техн≥чного оснащенн¤ процесу п≥знанн¤ (прилад≥в, матер≥ал≥в, устаткуванн¤ дл¤ зд≥йсненн¤ експериментальноњ д≥¤льност≥); ≥, насамк≥нець, результат п≥знанн¤ Ц сума знань, котр≥ людина отримала в процес≥ п≥знанн¤.
ѕрактика ¤к критер≥й ≥стини. ѕроблема критер≥¤ ≥стини маЇ виключно вагоме значенн¤ дл¤ теор≥њ п≥знанн¤. јдже суть п≥знанн¤, його результативн≥сть, визначаЇтьс¤ не лише тим, ¤к отримати знанн¤, але й тим, ¤к встановити його достов≥рн≥сть, ≥стинн≥сть. ƒе знайти еталон, м≥рило, критер≥й цього? ” мисленн≥ людини, у њњ св≥домост≥? „и в њњ матер≥ально-предметн≥й д≥¤льност≥?
ѕон¤тт¤ Укритер≥йФ (в≥д грец. kriterion Ц зас≥б дл¤ суджень) Ц ознака, на основ≥ ¤коњ в≥дбуваЇтьс¤ оц≥нка, визначенн¤, розпод≥л чи класиф≥кац≥¤ чого-небудь; зас≥б перев≥рки на ≥стинн≥сть чи хибн≥сть того чи ≥ншого судженн¤, умовиводу, концепц≥њ, г≥потези, теор≥њ тощо.
ѕрот¤гом тривалого часу проблема критер≥¤ ≥стини у ф≥лософ≥њ залишалас¤ в≥дкритою. ќдн≥ ф≥лософи вважали, що критер≥¤ ≥стини взагал≥ не ≥снуЇ; друг≥ Ц намагалис¤ звести цей критер≥й до спостереженн¤, експерименту; трет≥ Ц виходили з того, що критер≥Їм, еталоном ≥стини може бути лише людське мисленн¤, духовне начало. √егель вважав, наприклад, що еталоном достов≥рност≥ Ї Увольова д≥¤льн≥сть ≥дењФ, тобто ≥дењ повинн≥ перев≥р¤тис¤ самими ≥де¤ми, судженн¤ Ц судженн¤ми, теоретичн≥ положенн¤ Ц теоретичними положенн¤ми. «в≥дси ≥ висновок, що критер≥й достов≥рност≥ наших знань знаходитьс¤ не в площин≥ матер≥ально-предметн≥й д≥¤льност≥ людини, а в рамках њњ св≥домост≥.
Ѕ≥льше того, де¤к≥ вчен≥, серед них Ї ≥ наш≥ сп≥вв≥тчизники, котр≥ вважають, що практика, матер≥ально-предметна д≥¤льн≥сть людини Ц не Їдиний критер≥й ≥стини. Ѕо Ї й ≥нш≥ так≥, ¤к≥ використовуютьс¤ в точних науках, Ц формально-лог≥чн≥, теоретичн≥, математичн≥ тощо. “обто мова йде про визнанн¤ р¤ду критер≥њв ≥стини, окр≥м практики.
ƒ≥йсно, в науц≥ в≥дом≥ факти, коли та чи ≥нша теоретична концепц≥¤ п≥дтверджувалас¤ формально-лог≥чним доведенн¤м, висновки ¤коњ не вимогами безпосередньоњ практичноњ перев≥рки. ÷е в≥дноситьс¤ передус≥м до математичних метод≥в доведенн¤
ќднак можлив≥сть чисто формально-лог≥чного, математичного доведенн¤ того чи ≥ншого положенн¤ зовс≥м не означаЇ, що тут Уд≥ЇФ ≥нший критер≥й ≥стини Ц Улог≥чнийФ. —права в тому, що будь-¤ке теоретичне положенн¤, котре доведене формально-лог≥чним шл¤хом, в к≥нцевому рахунку перев≥р¤Їтьс¤ (Увер≥ф≥куЇтьс¤Ф) практикою. Ћог≥чне доведенн¤, скаж≥мо, математичноњ теореми ¤вл¤Ї собою низку доведень, котр≥ у своњй основ≥ мають ≥нш≥ математичн≥ теореми, акс≥оми, визначенн¤, очевидн≥ факти ≥ т.п., тобто мають те, що вже перев≥рено, п≥дтверджено, доведено практично. ј це означаЇ, що в опосередкован≥й форм≥ критер≥Їм ≥стини в к≥нцевому рахунку Ї практика. Ѕо ¤кою б та чи ≥нша теорема, математична ≥де¤, акс≥ома ≥ т.п. не була б за своњм зм≥стом, ¤к би њх не обірунтовували формально-лог≥чними методами, вони лише тод≥ стануть достов≥рними, коли знайдуть своЇ п≥дтвердженн¤ у практичн≥й д≥¤льност≥ людини.
ѕо¤снимо це ще на такому приклад≥. ” XVIII стол≥тт≥ в≥домий н≥мецький математик ≈. √аллей зд≥йснив розрахунок, зг≥дно з ¤ким величезна комета з —он¤чноњ галактики, котра пройшла неподал≥к в≥д «емл≥ ≥ викликала колосальне занепокоЇнн¤ людей, повернетьс¤ через певний час знову. ќднак це було лише передбаченн¤, формально-лог≥чний розрахунок. ¬оно не сприймалос¤ ¤к достов≥рне знанн¤, ¤к ≥стина.  оли ж у 1758 комета таки знову зТ¤вилас¤ на горизонт≥ «емл≥, передбаченн¤ вченого знайшло своЇ практичне п≥дтвердженн¤. ÷ю комету на честь вченого ≥ назвали Укометою √алле¤Ф. ƒо реч≥, в наш час Укомета √алле¤Ф вже вкотре пройшла неподал≥к «емл≥ (у 2000 роц≥).
“аким чином, розрахунки, завбаченн¤ √алле¤ знайшли своЇ п≥дтвердженн¤. јле коли? “од≥, коли це було п≥дтверджене не теоретично, не лог≥чно, а реально, практично. ѕоки Укомета √алле¤Ф не зТ¤вилас¤ посп≥ль, њњ по¤ва була теоретичним, формально-лог≥чним припущенн¤м.  оли ж њњ ос¤гли практично Ц це стало реальним фактом, достов≥рним знанн¤м.
÷е св≥дчить про те, що ¤к≥ б лог≥чн≥, теоретичн≥, математичн≥, к≥бернетичн≥ ≥ т.п. розрахунки не були зд≥йснен≥, вони лише тод≥ будуть мати статус ≥стини, достов≥рного знанн¤, коли так чи ≥накше знайдуть своЇ п≥дтвердженн¤ у практичн≥й д≥¤льност≥ людини. «асоби перев≥рки на ≥стинн≥сть того чи ≥ншого наукового положенн¤ можуть бути р≥зними, однак основним, фундаментальним критер≥Їм ≥стини, м≥рилом достов≥рност≥ знань, њх в≥дпов≥дност≥ обТЇктивн≥й д≥йсност≥ в к≥нцевому рахунку Ї практика ¤к сукупна людська предметна д≥¤льн≥сть.
јбсолютн≥сть ≥ в≥дносн≥сть практики ¤к критер≥¤ ≥стини. ѕрактика ¤к сукупна людська предметна д≥¤льн≥сть маЇ достоњнство всезагальност≥. «нанн¤ може претендувати на ≥стинн≥сть лише тод≥, коли знаходить своЇ п≥дтвердженн¤ на практиц≥. ѕрактика Ї ун≥версальним, Їдино достов≥рним критер≥Їм перев≥рки знань на ≥стинн≥сть. ¬ цьому пол¤гаЇ абсолютн≥сть практики ¤к критер≥¤ ≥стини.
¬≥дносн≥сть практики ¤к критер≥¤ ≥стини пол¤гаЇ в тому, що не вс≥ науков≥ положенн¤ можуть бути п≥дтверджен≥ практикою в даних конкретно-≥сторичних умовах. Ќаприклад, теор≥ю косм≥чних польот≥в в «0 роках ’’ стол≥тт¤ розробив в≥домий рос≥йський математик  . ÷≥олковський, а зд≥йснили цей пол≥т лише у 50-х роках ’’ стол≥тт¤. „ому? “ому що не було дл¤ цього необх≥дних передумов (в≥дпов≥дноњ техн≥ки, матер≥ал≥в, фах≥вц≥в, здатних створювати косм≥чн≥ апарати тощо).
ѕрактика Ї основою людського п≥знанн¤. ¬она Ї такою ¤к на чуттЇвому ≥ рац≥ональному його етапах, так ≥ на його р≥вн¤х Ц емп≥ричному ≥ теоретичному. ѕрактика Ї засобом удосконаленн¤ ф≥зичних та ≥нтелектуальних сил людини, розвиту њњ зд≥бностей, профес≥йних навичок, вольових ¤костей. ¬≥домо, наприклад, що фах≥вц≥ на текстильних фабриках здатн≥ розр≥зн¤ти до 40 в≥дт≥нк≥в чорного кольору. ÷е все результат њхнього практичного досв≥ду, удосконаленн¤ њхньоњ чутливост≥.  . ћаркс п≥дкреслював, що 9/10 людськоњ чутливост≥ Ц це У... продукт ≥стор≥њ, практичноњ д≥¤льност≥Ф. ¬≥домо також, що в науковому п≥знанн≥ лише найб≥льш п≥дготовлен≥ вчен≥ в≥дкривають закони природи, створюють науков≥ г≥потези ≥ теор≥њ. Ўах≥ст, ¤кий не бере участ≥ у змаганн¤х, ¤кий не практикуЇтьс¤ втрачаЇ форму.
ѕрактика ¤к основа п≥знанн¤ даЇ можлив≥сть досл≥дников≥ визначати ≥стинн≥сть (достов≥рн≥сть) не може к≥нцевих результат≥в п≥знанн¤, але й пром≥жних його результат≥в, а це маЇ виключне значенн¤ дл¤ подальшого вивченн¤ науковоњ проблеми, бо стаЇ реальною можлив≥сть корегуванн¤ п≥знавального процесу, правильного вибору його лог≥ки ≥ методолог≥њ.
ƒал≥. ѕрактика в процес≥ п≥знанн¤ виступаЇ ≥ ¤к його руш≥йна сила, джерело. ≤з потреб практики виникли вс≥ науки.  оли у сусп≥льства виникаЇ практична потреба в розвитку тих чи ≥нших наукових напр¤мк≥в, то воно це зд≥йснюЇ швидше ≥ краще Ун≥ж дес¤тки ун≥верситет≥вФ (‘. ≈нгельс). Ѕо маЇ матер≥альн≥ ≥ людськ≥ ресурси, маЇ здатн≥сть концентрувати зусилл¤ багатьох вчених дл¤ розвТ¤занн¤ насущних завдань.
ѕрактика маЇ ще одну важливу особлив≥сть Ц вона Ї к≥нцевою метою процесу п≥знанн¤, його завершальним етапом. ќстанн≥й характеризуЇтьс¤ впровадженн¤м наукових знань у виробництво, духовну сферу людськоњ д≥¤льност≥, дл¤ подальшого розвитку сутн≥сних сил людини.
≤, насамк≥нець, останнЇ. ÷е торкаЇтьс¤ гносеолог≥чних функц≥й практики. ¬они випливають з њњ сутност≥. “акими функц≥¤ми практики Ї те, що практика Ї: а) критер≥Їм ≥стини; б) основою процесу п≥знанн¤ на р≥зних його етапах ≥ р≥вн¤х; в) руш≥йною силою, джерелом п≥знанн¤; г) метою п≥знанн¤.
ѕон¤тт¤ чуттЇвого та рац≥онального п≥знанн¤. ѕ≥знанн¤ ¤к процес складаЇтьс¤ з двох нерозривних момент≥в Ц чуттЇвого та рац≥онального. „уттЇве п≥знанн¤ Ц основа чуттЇвого досв≥ду. ¬оно ірунтуЇтьс¤ на в≥дчутт¤х, котр≥ Ї необх≥дним джерелом п≥знанн¤. ÷е Ц слух, дотик, з≥р, смак, нюх. ќсновними формами чуттЇвого п≥знанн¤ Ї в≥дчутт¤ коли субТЇктом сприймаютьс¤ окрем≥ сторони, властивост≥ реч≥; сприйн¤тт¤, коли в≥дбуваЇтьс¤ ц≥л≥сне в≥дображенн¤ предмета ≥ у¤вленн¤, коли подумки людина в≥дтворюЇ те, що вона бачила ран≥ше, що колись сприймала безпосередньо. ‘актично, чуттЇве п≥знанн¤ Ц це активне, живе спогл¤данн¤, Умисленн¤Ф образами.
–ац≥ональне п≥знанн¤ (в≥д латин. Ц rationalis Ц розумний) зд≥йснюЇтьс¤ на р≥вн≥ мисленн¤. ќстаннЇ Ї процесом узагальненого, суттЇвого в≥дображенн¤ д≥йсност≥ в таких його основних формах, ¤к пон¤тт¤, судженн¤, умовив≥д. ѕон¤тт¤ Ц лог≥чна форма, в ¤к≥й в≥дображаютьс¤ загальн≥ риси, ознаки, властивост≥ певних речей, ¤вищ чи предмет≥в. Ќаприклад, Усн≥гФ, Уст≥лФ, УдержаваФ тощо. ¬ цих пон¤тт¤х не берутьс¤ до уваги њхн≥ конкретн≥ ознаки (¤кий Усн≥гФ Ц пороша, брудний, чистий; ¤кий Уст≥лФ Ц письмовий, столовий, сосновий; ¤ка УдержаваФ Ц демократична, тотал≥тарна, правова ≥ т.п.), думка ж концентруЇтьс¤ на загальному, що притаманне цим речам ≥ ¤вищам. —удженн¤ Ц рац≥ональна форма мисленн¤, в ¤к≥й щось стверджуЇтьс¤ або заперечуЇтьс¤. Ќаприклад, У”крањна Ц Ївропейська державаФ; УЎтучний супутник «емл≥ не Ї планетоюФ. –еченн¤, котре не Ї заперечувальним чи стверджувальним, не виражаЇ судженн¤. Ќаприклад, окличн≥, питальн≥ реченн¤ на зразок: Уѕринеси книжку!Ф, У’то хоче дати в≥дпов≥дь на запитанн¤?Ф ”мовив≥д Ц форма рац≥онального п≥знанн¤, з допомогою ¤коњ отримують нове знанн¤ на основ≥, принаймн≥, двох суджень. Ќаприклад,
1) ¬ ус≥х вузах ”крањни вивчають ф≥лософ≥ю.
2) —ловТ¤нський ун≥верситет Ц вищий навчальний заклад республ≥ки.
¬исновок: ¬ —ловТ¤нському ун≥верситет≥ вивчають ф≥лософ≥ю.
”н≥версальною формою мисленн¤ Ї, безумовно, категор≥њ, в ¤ких, ¤к було показано вище, в≥дображаютьс¤ найб≥льш загальн≥ ознаки, звТ¤зки, властивост≥, в≥дношенн¤ речей, ¤вищ чи процес≥в, що мають м≥сце в обТЇктивн≥й д≥йсност≥.
„уттЇве та рац≥ональне п≥знанн¤ знаход¤тьс¤ в орган≥чн≥й Їдност≥, взаЇмод≥њ. Ќе буваЇ рац≥онального п≥знанн¤ поза чуттЇвим ≥, навпаки, чуттЇвого п≥знанн¤ поза рац≥ональним. —в≥дченн¤м њх нерозривноњ ™дност≥ Ї хоча б те, що вже в у¤вленн≥ (основн≥й форм≥ чуттЇвого п≥знанн¤) Ї елементи рац≥онального, абстрактного, узагальнюючого. Ѕо у¤вленн¤ Ц це в≥дтворенн¤ у св≥домост≥ людини того, що колись було. ”¤вленн¤ Ц це згадуванн¤ того, що найб≥льш запам'¤талос¤, що Ї дл¤ субТЇкта важливим. ѕри цьому втрачаЇтьс¤ безпосередн≥сть того, що у¤вл¤Їтьс¤, тому, не вс≥ ознаки баченого в≥дтворюютьс¤.
яскравим прикладом ™дност≥ чуттЇвого ≥ рац≥онального у п≥знанн≥ може бути така його форма, ¤к ≥нтуњц≥¤ (в≥д латин. Ц уважно дивлюс¤). ≤нтуњц≥¤ Ц це здатн≥сть людини ос¤гнути ≥стину, передбачити ситуац≥ю через безпосереднЇ чуттЇве спогл¤данн¤, без лог≥чного, рац≥онального доведенн¤. ÷е, так би мовити, пр¤ме Убаченн¤Ф сутност≥ ¤вища чи процесу. «вичайно, такою формою в≥дображенн¤ д≥йсност≥ волод≥Ї не кожна людина. ќсновними рисами такоњ ≥нтуњц≥њ Ї: безпосередн≥сть (в≥дсутн≥ перех≥дн≥ лог≥чн≥ ланки доведенн¤). Ќеспод≥ван≥сть (раптов≥сть) спалаху думки, неусв≥домлен≥сть шл¤х≥в дос¤гненн¤ нового знанн¤, ¤ким чином це в≥дбулос¤.
≈мп≥ричний та теоретичний р≥вн≥ наукового п≥знанн¤. ‘орми та основн≥ методи наукового п≥знанн¤. ” ф≥лософ≥њ розр≥зн¤ють р≥вн≥ наукового п≥знанн¤ Ц емп≥ричний та теоретичний. ¬они мають своњ особливост≥, ¤к≥ необх≥дно враховувати.
≈мп≥ричний р≥вень (в≥д грец. Ц емп≥р≥¤ Ц досв≥д) Ц це наукове п≥знанн¤, котре окр≥м основних форм чуттЇвого п≥знанн¤ (в≥дчутт¤, сприйн¤тт¤ ≥ у¤вленн¤) включаЇ в себе специф≥чн≥ методи п≥знанн¤: спостереженн¤, пор≥вн¤нн¤, обм≥рюванн¤, опис, експеримент, аналог≥ю (правдопод≥бний умовив≥д про схож≥сть двох предмет≥в). “ому чуттЇвий етап п≥знанн¤ ≥ емп≥ричний р≥вень Ц це нетотожн≥ пон¤тт¤.
“еоретичний р≥вень наукового п≥знанн¤ Ц нетотожн≥й пон¤ттю Урац≥ональний етап п≥знанн¤Ф. –ац≥ональний етап п≥знанн¤ ірунтуЇтьс¤ на таких його основних формах, ¤к пон¤тт¤, судженн¤, умовив≥д.
“еоретичний р≥вень п≥знанн¤, окр≥м цих рац≥ональних форм, включаЇ так≥ його форми ¤к ≥де¤, проблема, концепц≥¤, г≥потеза, наукова теор≥¤.
≤де¤ (в≥д грец. Ц образ, начало) Ц лог≥чна форма в≥дображенн¤ певних звТ¤зк≥в, котра спр¤мована на њх практичне вт≥ленн¤. ≤де¤ Ї такою формою мисленн¤, зм≥ст ¤коњ поЇднуЇ у соб≥ знанн¤ про реальну д≥йсн≥сть, субТЇктивну мету, а також бажанн¤ њњ реал≥зувати. ≤де¤, таким чином, поЇднуЇ у соб≥ ≥ обТЇктивн≥ моменти, ≥ субТЇктивн≥. —пециф≥чним видом д≥¤льност≥ людини в≥дпов≥дають ≥ своЇр≥дн≥ за зм≥стом ≥дењ Ц науков≥, економ≥чн≥, пол≥тичн≥, ф≥лософськ≥, рел≥г≥йн≥, мистецьк≥ тощо. ≤де¤ ¤к форма знанн¤ включаЇ в себе структурно: мету, пошук шл¤х≥в њњ вт≥ленн¤ ≥ прагненн¤ (бажанн¤) людини. Ќаприклад, ≥де¤ в≥дкрити св≥й б≥знес, написати дисертац≥ю, реформувати в≥дносини власност≥ ≥ т.п. вимагаЇ всього цього.
ѕроблема Ц це певна форма знанн¤ про незнанн¤, тобто вона Ї сама суперечн≥сть. Ћюдина знаЇ, що вона не знаЇ. « точки зору ф≥лософ≥њ, проблема Ц це теоретико-п≥знавальна форма ≥снуванн¤ суперечност≥ м≥ж необх≥дн≥стю певних д≥й ≥ недостатн≥ми ще умовами дл¤ њњ зд≥йсненн¤. Ќаприклад, проблема реформуванн¤ нашоњ економ≥ки, пол≥тичноњ системи, њњ правового забезпеченн¤ тощо). “иполог≥¤ проблем р≥зноман≥тна, ¤к р≥зноман≥тне саме житт¤. ÷е проблеми економ≥чн≥, пол≥тичн≥, духовн≥, управл≥нськ≥, науков≥, м≥жнародн≥, нац≥ональн≥, класов≥, демограф≥чн≥, парт≥йн≥, групов≥, с≥мейн≥, особист≥ ≥ т.д. —труктура п≥знавальноњ (науковоњ) проблеми включаЇ в себе: необх≥дн≥сть зд≥йсненн¤ певноњ д≥њ; ≥нтерес; суперечн≥сть; умови розвТ¤занн¤. У“аЇмницеюФ проблеми, њњ найважлив≥шим компонентом Ї, безумовно, суперечн≥сть. “ам де њњ немаЇ Ц немаЇ проблеми.
 онцепц≥¤ Ц форма наукового знанн¤, котре в≥дображаЇ ц≥л≥сне п≥знанн¤ обТЇкту ≥ розум≥нн¤ його результат≥в. як розум≥нн¤, концепц≥¤ Ц це особист≥сне знанн¤ предмета, його особист≥сна ≥нтерпретац≥¤. якщо Ї концепц≥¤, то це означаЇ, що в н≥й знайшла в≥дображенн¤ особист≥сна думка, авторське розум≥нн¤.  онцепц≥¤, ¤к наукове знанн¤, маЇ складну структуру. ƒо нењ вход¤ть: теоретико-п≥знавальн≥ передумови (¤к≥ джерела дл¤ обірунтуванн¤ своЇњ концепц≥њ використовуЇ автор, ¤ка методолог≥¤ досл≥дженн¤); соц≥окультурн≥ смисли розум≥нн¤ досл≥джуваноњ проблеми; пон¤т≥йний апарат, котрий використовуЇ автор ≥ створюЇ заново дл¤ по¤сненн¤ своЇњ концепц≥њ.
√≥потеза (в≥д грец. Ц здогадка) Ц здогадне знанн¤, важлива форма розвитку науки. јле щоб це знанн¤ було науковим, а не свав≥льним, г≥потеза повинна в≥дпов≥дати р¤ду вимог:
1) вона повинна по¤снювати все коло ¤вищ, дл¤ анал≥зу ¤ких вона висуваЇтьс¤;
2) вона повинна бути простою, зрозум≥лою, лог≥чною;
3) вона повинна бути зор≥Їнтована на застосуванн¤ до б≥льш широкого кола ¤вищ ≥ процес≥в, враховуючи, принцип њхнього загального звТ¤зку;
4) вона повинна бути розрахована на можлив≥сть практичного п≥дтвердженн¤. —еред сучасних наукових г≥потез в≥дом≥ так≥: про походженн¤ житт¤ на «емл≥, про походженн¤ людини, про походженн¤ планет тощо.
Ќаукова теор≥¤ Ц в≥дносно замкнута, зм≥стовна система знань, котра обТЇднуЇ ≥ описуЇ де¤ку сукупн≥сть ¤вищ та процес≥в. Ѕезпосередн¤ мета науковоњ теор≥њ Ц по¤сненн¤ ≥ передбаченн¤ цих процес≥в ≥ ¤вищ, ¤к≥ складають предмет њњ вивченн¤, на основ≥ в≥дкритих нею закон≥в, в широкому розум≥нн≥ Ц теоретичне в≥дображенн¤ д≥йсност≥. Ќаукова теор≥¤ маЇ, принаймн≥, дв≥ основн≥ функц≥њ: а) систематизац≥њ знань; б) в≥дкритт¤ шл¤х≥в дл¤ пошуку нових знань.
“еоретичний р≥вень наукового п≥знанн¤, окр≥м вищезгаданих форм п≥знанн¤, маЇ своњ методи дос¤гненн¤ ≥стини. ÷е Ц анал≥з ≥ синтез, ≥ндукц≥¤ ≥ дедукц≥¤, абстрагуванн¤, ≥сторичний та лог≥чний методи, ≥деал≥зац≥¤, формал≥зац≥¤, моделюванн¤ тощо. –озгл¤немо ц≥ методи б≥льш детально.
јнал≥з ≥ синтез Ц основн≥ методи наукового п≥знанн¤, котр≥ вход¤ть ¤к складова частина у будь-¤ке наукове досл≥дженн¤. јнал≥з (в≥д грец. Ц розкладанн¤, розчленуванн¤) Ц прийом у¤вного, а ≥нод≥ ≥ реального розчленуванн¤ предмета, ¤вища чи процесу, њхн≥х властивостей ≥ в≥дношень. «асобом, ¤кий Ї зворотним анал≥зу, коли властивост≥, ознаки речей ≥ ¤вищ розгл¤даютьс¤ у њх ц≥л≥сност≥, зТЇднан≥, Ї синтезом. —интез (в≥д грец. Ц зТЇднанн¤, складанн¤, сполученн¤) Ц зТЇднуванн¤ р≥зних елемент≥в в Їдине ц≥ле, певну систему. —интез в цьому значенн≥ Ї протилежний анал≥зу, однак вони необх≥дно сполучаютьс¤ у п≥знавальн≥й д≥¤льност≥. јнал≥з ≥ синтез (розчленуванн¤ та складанн¤) у своњй елементарн≥й форм≥ притаманн≥ також вищим тваринам.
≤ндукц≥¤ ≥ дедукц≥¤ Ц важлив≥ методи наукового досл≥дженн¤ ≥ типи умовивод≥в. ≤ндукц≥¤ (лат. inductio Ц наведенн¤) Ц лог≥чний прийом, коли на основ≥ вивченн¤ окремих факт≥в зд≥йснюють узагальненн¤, тобто загальний висновок Унаводитьс¤Ф завд¤ки знанню окремого, конкретного. ≤ндукц≥¤ Ц метод узагальненн¤ експеримент≥в на основ≥ даних досв≥ду. як тип умовиводу, ≥ндуктивне мисленн¤ забезпечуЇ можлив≥сть переходу в≥д знанн¤ окремих посилок до загальних висновк≥в.
ƒедукц≥¤ (лат. deductio Ц виведенн¤) Ц метод наукового досл≥дженн¤ ≥ тип умовиводу, коли в результат≥ знанн¤ загального Увиводитьс¤Ф знанн¤ про окреме (конкретне). Ћог≥чною основою дедукц≥њ Ї акс≥ома: У¬се, що стверджуЇтьс¤ або заперечуЇтьс¤ в≥дносно всього класу ¤кихось предмет≥в, ¤вищ чи процес≥в, те стверджуЇтьс¤ або заперечуЇтьс¤ в≥дносно вс≥х окремих предмет≥в, ¤вищ чи процес≥в цього класуФ. ¬ п≥знанн≥ ≥ндукц≥¤ ≥ дедукц≥¤ взаЇмозвТ¤зан≥. ¬они доповнюють одна одну. «аслуга в розробц≥ теоретичних аспект≥в ≥ндукц≥њ ≥ дедукц≥њ належить, насамперед, таким ф≥лософам, ¤к јр≥стотель, ‘ренс≥с Ѕекон, –ене ƒекарт.
ћетод абстрагуванн¤. јбстрагуванн¤ (лат. abstractio Ц в≥дхил¤нн¤) Ц лог≥чний процес в≥дхил¤нн¤ думки в≥д одних властивостей предмета ≥ концентрац≥њ њњ на ≥нших його властивост¤х. Ќаприклад, коли нам необх≥дно п≥дн¤ти ¤кийсь предмет, то ми не звертаЇмо увагу на те, ¤кого в≥н кольору, пофарбований в≥н чи н≥, ¤ка його структура ≥ т.п. ћи подумки в≥дхил¤Їмос¤ в≥д цих ознак ≥ концентруЇмо думку на тому, ¤ка його вага, розм≥ри, бо предмет, насамперед, потр≥бно п≥дн¤ти, винести. ÷е ≥ Ї простим актом абстрагуванн¤. –езультатом абстрагуванн¤ Ї р≥зн≥ пон¤тт¤ ≥ категор≥њ, наприклад, рух, розвиток, матер≥¤, суперечн≥сть, варт≥сть ≥ т.п. Ѕо що таке пон¤тт¤ ¤к форма п≥знанн¤? як про це вже мовилос¤ вище, пон¤тт¤ Ц це така лог≥чна форма, в котр≥й в≥дображаютьс¤ загальн≥ риси, ознаки, властивост≥ певних речей, ¤вищ чи процес≥в, тобто подумки людина концентруЇ увагу на загальному ≥ в≥дхил¤Їтьс¤ в≥д конкретного, того, що даЇтьс¤ у в≥дчутт¤х. Ѕудь-¤ке п≥знанн¤ необх≥дним чином звТ¤зане з абстрагуванн¤м. Ѕез нього неможливе розкритт¤ сутност≥ речей, проникненн¤ в њх УглибинуФ. –озчленуванн¤ предмета на складов≥ частини, вид≥ленн¤ суттЇвих його стор≥н ≥ њх всеб≥чний анал≥з Ц все це результат абстрагуючоњ д≥¤льност≥ людського мисленн¤.
≤сторичний ≥ лог≥чний методи п≥знанн¤. ѕроцес лог≥чного п≥знанн¤ того чи ≥ншого ¤вища, ¤кщо в≥н зд≥йснюЇтьс¤ з точки зору науки, знаходитьс¤ у нерозривному звТ¤зку з процесом його ≥сторичного розвитку, бо в≥добразити реальн≥сть необх≥дно такою, ¤кою вона Ї насправд≥, а дл¤ цього необх≥дно виходити з того, щоб лог≥чний х≥д п≥знанн¤ в ц≥лому зб≥гавс¤ (совпадал) з ≥сторичним ходом розвитку ¤вища, що вивчаЇтьс¤. Ћог≥ка п≥знанн¤ лише в тому раз≥ може в≥добразити сутн≥сть ≥ законом≥рност≥ розвитку того чи ≥ншого ¤вища, коли останнЇ розгл¤даЇтьс¤ з точки зору того, ¤к воно виникло, ¤к≥ етапи у своЇму розвитку пройшло ≥ в що перетворилос¤ в результат≥. Ћог≥ка п≥знанн¤ повинна в≥дтворювати обТЇктивну лог≥ку руху, розвитку ≥сторичного процесу. ќск≥льки п≥знанн¤ ¤вища чи процесу Ц це, насамперед, розкритт¤ њх ≥стор≥њ, законом≥рностей розвитку, а зв≥дси ≥ самоњ њхньоњ сутност≥.
≤сторичний метод Ц це досл≥дженн¤ процесу становленн¤ ≥ розвитку певного обТЇкту, його пер≥од≥в, Ц конкретних р≥зноман≥тних про¤в≥в. Ћог≥чний метод Ї теоретичним, узагальненим в≥дтворенн¤м у мисленн≥ розвинутого обТЇкту в його суттЇвих, необх≥дних ≥ законом≥рних звТ¤зках ≥ в≥дношенн¤х. Ћог≥чний метод Ц це той же ≥сторичний, але Ураф≥нованийФ, позбавлений Удом≥шокФ ≥стор≥њ, бо розкриваЇ ≥сторичне але в ус≥й його багатоман≥тност≥, а зТ¤совуЇ напр¤мки, тенденц≥њ розвитку ≥ функц≥онуванн¤ ≥сторичного, тобто лог≥чне досл≥дженн¤ Ї УвиправленимФ ≥сторичним, але УвиправленимФ не дов≥льно, а у в≥дпов≥дност≥ з ≥сторичним процесом. ¬ лог≥чному досл≥дженн≥ думка концентруЇтьс¤ на суттЇвому, необх≥дному; вона не в≥дображаЇ вс≥ з≥гзаги ≥ випадковост≥, котр≥ неминуч≥ дл¤ ≥сторичного процесу.
≤сторичний метод в≥дноситьс¤ до лог≥чного методу ¤к процес розвитку ¤кого-небудь ¤вища до його результату. ѓх Їдн≥сть виражаЇтьс¤ в тому, що ≥сторичний метод включаЇ в себе лог≥чний метод в тому сенс≥, що маЇ ≥сторичну спр¤мован≥сть, загальну тенденц≥ю розвитку, що призводить до певного результату. –езультат же м≥стить у соб≥ у Узн¤томуФ вигл¤д≥ процес ≥сторичного розвитку цього ¤вища. Ћог≥чне заключаЇ в соб≥ ≥сторичне. 
Ћог≥чний ≥ ≥сторичний методи п≥знанн¤, безумовно, не зб≥гаютьс¤ повн≥стю, ц≥лком. ѓхн¤ нетотожн≥сть, в≥дм≥нн≥сть маЇ обТЇктивну основу. Ѕо у сам≥й д≥йсност≥ процес ≥ його результат не сп≥впадають. “ому ≥сторичний ≥ лог≥чний методи п≥знанн¤ в≥дм≥нн≥ за своњм зм≥стом. ћетою ≥сторичного методу п≥знанн¤ Ї розкритт¤ конкретних умов розвитку ≥ функц≥онуванн¤ певних ¤вищ чи процес≥в в њх ≥сторичн≥й посл≥довност≥, проходженн¤ певних стад≥й, фаз, пер≥од≥в тощо. ћета лог≥чного методу Ц розкритт¤ сутност≥ тих чи ≥нших ¤вищ, под≥й, процес≥в, зТ¤суванн¤ њхньоњ рол≥ у подальшому розвитку ≥сторичного процесу в ц≥лому, в загальному. ќск≥льки ж ц≥ле, загальне, Узбер≥гаЇФ в соб≥ вс≥ суттЇв≥ ознаки, властивост≥ свого ≥сторичного розвитку, ост≥льки лог≥чне, в≥дтворенн¤ у мисленн≥ розвитку ц≥лого стаЇ ключем до розкритт¤ його д≥йсноњ ≥стор≥њ.
≤деал≥зац≥¤ (франц. ideal Ц зразок, щось найдосконал≥ше, вища мета прагнень) Ц спос≥б лог≥чного моделюванн¤, завд¤ки ¤кому створюютьс¤ теоретичн≥ (≥деал≥зован≥) обТЇкти, котр≥ не можуть бути зд≥йснен≥ на практиц≥ експериментальним шл¤хом. ѕроцес ≥деал≥зац≥њ Ц це конструюванн¤ в думках пон¤ть про реч≥, ¤к≥ не ≥снують в д≥йсност≥. Ќеможливо, скаж≥мо, знайти у св≥т≥ обТЇкт, котрий представл¤в би собою УточкуФ, тобто такий обТЇкт, ¤кий не маЇ н≥¤ких вим≥р≥в. ≤деал≥зованими обТЇктами Ї Уабсолютно тверде т≥лоФ, У≥деальний розчинФ, У≥деальне сусп≥льствоФ тощо. ѕон¤тт¤ про ≥деал≥зован≥ обТЇкти служать важливим засобом наукового анал≥зу, основою розкритт¤ сутност≥ реальних (д≥йсних) обТЇкт≥в п≥знанн¤.
‘ормал≥зац≥¤ (в≥д лат. forma Ц зразок, зовн≥шнЇ окресленн¤, контур предмета) Ц метод в≥дображенн¤ результат≥в мисленн¤ з допомогою системи символ≥в, формул, знак≥в. «авд¤ки цьому складн≥ зм≥стовн≥ в≥дношенн¤, процеси ≥ структури певних речей ≥ ¤вищ виражаютьс¤ в компактн≥й ≥ узагальнен≥й форм≥. Ќаприклад, зм≥стовне судженн¤ про взаЇмод≥ю енерг≥њ, маси ≥ швидкост≥ можна формал≥зувати таким чином: E = mc2, де У≈Ф Ц енерг≥¤, УmФ Ц маса, УсФ Ц швидк≥сть т≥ла. —аме судженн¤ буде вигл¤дати так: повна енерг≥¤ т≥ла, що рухаЇтьс¤, пр¤мо пропорц≥йна мас≥ т≥ла ≥ квадратов≥ його швидкост≥.
‘ормал≥зац≥¤ ¤к метод наукового п≥знанн¤ широко використовуЇтьс¤ в математиц≥, к≥бернетиц≥, формальн≥й лог≥ц≥, Ц там, де зм≥ст знань в ≥нтересах п≥знанн¤ зам≥нюють знаками, символами, формулами Ц формал≥зованою мовою. ¬ цьому сенс≥ формал≥зац≥¤ протиставл¤Їтьс¤ зм≥стовному мисленню. ¬ процес≥ формал≥зац≥њ думка концентруЇтьс¤ на форм≥ предмета ≥ в≥дхил¤Їтьс¤ в≥д його зм≥сту.
ћоделюванн¤ (в≥д лат. modelus Ц зразок, еталон, стандарт) Ц метод досл≥дженн¤ предмет≥в, ¤ких-небудь ¤вищ, процес≥в чи предмет≥в шл¤хом побудови ≥ вивченн¤ њх моделей, використанн¤ останн≥х дл¤ уточненн¤ ≥ рац≥онал≥зац≥њ способ≥в побудови заново конструюваних обТЇкт≥в. ћетод моделюванн¤ Ц це в≥дтворенн¤ властивостей обТЇкту, що вивчаЇтьс¤, на його побудован≥й модел≥ (аналогов≥). ™ реч≥ в природ≥, ¤к≥ важко вивчати безпосередньо, нав≥ть недоц≥льно або ≥ просто неможливо. “ому так≥ реч≥ (обТЇкти) зам≥нюють аналогами (модел¤ми), ¤к≥ експериментально досл≥джуютьс¤. Ќаприклад, непросто вивчати таким чином проблему мисленн¤ людини, њњ св≥домост≥, ≥нтелекту, функц≥онуванн¤ мозку тощо. ÷е зд≥йснюЇтьс¤ на њхн≥х аналогах (модел¤х). ќтже, моделюванн¤ Ц це непр¤мий, опосередкований метод наукового п≥знанн¤ таких обТЇкт≥в, безпосереднЇ вивченн¤ ¤ких з певних причин неможливе, ускладнене або недоц≥льне.
ћоделюванн¤ маЇ свою структуру, до ¤коњ вход¤ть так≥ њњ елементи:
а) постановка самоњ проблеми вивченн¤;
б) побудова в≥дпов≥дноњ модел≥, њњ досл≥дженн¤;
в) екстрапол¤ц≥¤ одержаних результат≥в з аналога на ориг≥нал.
ћоделюванн¤ широко використовуЇтьс¤ в сучасн≥й науц≥, особливо в техн≥ц≥ при створенн≥ електростанц≥й, корабл≥в, л≥так≥в, мост≥в, а також в досл≥дженн≥ б≥олог≥чних обТЇкт≥в, розумовоњ, псих≥чноњ д≥¤льност≥ людини, проведенн≥ соц≥альних експеримент≥в. ѕринцип моделюванн¤ Ї одн≥Їю з важливих основ к≥бернетики.
ѕон¤тт¤ конкретного ≥ абстрактного на р≥вн¤х емп≥р≥њ ≥ теор≥њ. ѕ≥знанн¤ на емп≥ричному р≥вн≥, ¤к в≥домо, починаЇтьс¤ з конкретного, котре сприймаЇтьс¤ на р≥вн≥ в≥дчутт≥в людини.  онкретне (лат. concrescere Ц зростатис¤) Ц багатостороннЇ, складне, складене.  онкретне Ц суттЇво сприйн¤та багатоман≥тн≥сть одиничних речей ≥ ¤вищ. Ќа теоретичному р≥вн≥ п≥знанн¤ починаЇтьс¤ з абстрактного. јбстрактне (лат. abstractio Ц в≥дхиленн¤) Ц сторона, частина ц≥лого, одноб≥чне, нерозвинене. јбстрактне Ї в≥дображенн¤м неповноти, нерозгорнутост≥, нерозвиненост≥ предмета, оск≥льки в≥н розгл¤даЇтьс¤ в загальному, в ц≥лому. јбстрактне знанн¤ протистоњть конкретному знанню ¤к неповне, одноб≥чне, нерозвинене, загальне.
ќтже, початковим, вих≥дним, конкретним на емп≥ричному р≥вн≥ Ї одиничне, окрема р≥ч, факт, под≥¤, ¤вища, що сприймаЇтьс¤ на р≥вн≥ в≥дчутт≥в. Ќа теоретичному ж р≥вн≥ п≥знанн¤ починаЇтьс¤ з нерозвиненого, незТ¤сованого невивченого, одноб≥чного Ц абстрактного, котре не сприймаЇтьс¤ на р≥вн≥ в≥дчутт≥в. јбстрактне тод≥ стане конкретним, коли буде зТ¤соване, вивчене. Ќаприклад, на початков≥й стад≥њ наукового досл≥дженн¤ будь-¤ка його тема Ї абстрактною, оск≥льки Ї ще нерозкритою, невивченою. ўоб мати про таку тему конкретну у¤ву, необх≥дно њњ вивчити, розкрити на фактичному матер≥ал≥, наситити фактами, своњми оц≥нками, судженн¤ми, висновками ≥ т.п., тобто зробити њњ конкретною. ƒоки цього не буде зроблено, тема залишитьс¤ незТ¤сованою, нерозкритою Ц абстрактною.
“аким чином, конкретне знанн¤ на р≥вн≥ теор≥њ Ї не вих≥дним моментом п≥знанн¤, а його результатом, п≥дсумком наукового досл≥дженн¤. У¬ мисленн≥, Ц писав  . ћаркс, Ц конкретне Ї результатом п≥знанн¤, а не вих≥дним пунктом йогоФ (ƒив.  . ћаркс ≥ ‘. ≈нгельс. “вори, т. 13, стор. 213).
ƒ≥йсне наукове п≥знанн¤ не може обмежуватис¤ лише чуттЇво сприйн¤тими його обТЇктами. ¬оно повинно йти дал≥ Ц в≥д чуттЇво сприйн¤того обТЇкту до його в≥дтворенн¤ у мисленн≥ в ус≥й його складност≥, розвиненост≥, багатоман≥тност≥ Ц конкретност≥. “ому методом теоретичного п≥знанн¤ Ї процес ц≥л≥сного в≥дтворенн¤ у мисленн≥ п≥знавального обТЇкту шл¤хом сходженн¤ в≥д абстрактного до конкретного, р≥зноман≥тн≥ сторони ¤кого в≥дображаютьс¤ в лог≥чних пон¤тт¤х ≥ категор≥¤х. ћетод сходженн¤ в≥д абстрактного до конкретного передбачаЇ, таким чином, першопочаткове сходженн¤ в≥д конкретного, котре дано в спогл¤данн≥, в≥дчутт¤х, до абстрактного, загального.
 онкретне на емп≥ричному р≥вн≥ ≥ конкретне на теоретичному р≥вн≥ Ц це не одне ≥ теж.  онкретне на р≥вн≥ емп≥р≥њ Ц це те, що дано нам у в≥дчутт¤х, сприйн¤тт≥, у¤вленн≥, що Ї ос¤жним, безпосередн≥м, баченим, чуттЇво в≥дтвореним.  онкретне ж на р≥вн≥ теор≥њ Ц це п≥знавальний обТЇкт, котрий зТ¤совуЇтьс¤ з допомогою мисленн¤, коли розкриваЇтьс¤ зм≥ст цього обТЇкту, його багатоман≥тн≥ сторони, особливост≥ Ц те, що приховано в≥д чуттЇвого п≥знанн¤, що Ї суттЇвим, необх≥дним, законом≥рним. “ому в науковому п≥знанн≥ ≥ розр≥зн¤ють конкретне ¤к вих≥дний пункт п≥знанн¤ (чуттЇво сприйн¤те конкретне) ≥ конкретне ¤к досл≥джене, зТ¤соване, ¤к п≥дсумок п≥знанн¤.
“аким чином, процес наукового п≥знанн¤ проходить ¤к би два етапи. ѕерший Ц це перех≥д в≥д чуттЇво-спогл¤дального, конкретного п≥знанн¤ до абстрактного. ≤ другий етап Ц перех≥д в≥д абстрактного (незТ¤сованого) до конкретного (розкритого, вивченого) ≥ обТЇктивованого у в≥дпов≥дних пон¤тт¤х ≥ категор≥¤х.

 онтрольн≥ запитанн¤
1. ¬ чому пол¤гають суперечност≥ п≥знавального процесу?
2. ўо таке ≥стина?
3. яка д≥алектика абсолютноњ ≥ в≥дносноњ ≥стин?
4. як ви розум≥Їте терм≥н У≥стина конкретнаФ?
5. ўо таке практика?
6. як≥ функц≥њ практики?
7. ¬ чому пол¤гаЇ абсолютн≥сть ≥ в≥дносн≥сть практики ¤к критер≥¤ ≥стини?
8. Ќазв≥ть основн≥ форми ≥ методи наукового п≥знанн¤.
9. ўо ¤вл¤ють собою УконкретнеФ ≥ УабстрактнеФ на емп≥ричному та теоретичному р≥вн¤х п≥знанн¤?

“еми реферат≥в
1. ќсновн≥ принципи науковоњ гносеолог≥њ.
2. ѕон¤тт¤ субТЇкта ≥ обТЇкта п≥знанн¤.
3. —утн≥сть п≥знавального процесу та його особливост≥.
4. ќбТЇктивна, абсолютна ≥ в≥дносн≥ ≥стини.
5. ѕрактика ¤к основа п≥знанн¤, його руш≥йна сила ≥ критер≥й ≥стини.
6. ѕон¤тт¤ чуттЇвого та рац≥онального у п≥знанн≥.
7. ќсновн≥ форми ≥ методи наукового п≥знанн¤.
8. ≈мп≥ричний та теоретичний р≥вн≥ наукового п≥знанн¤.
9.  онкретне ≥ абстрактне у п≥знанн≥.

–екомендована л≥тература
1. јлексеев ѕ.¬., ѕанин ј.¬. “еори¤ познани¤ и диалектика. ћ., 1991.
2. √орский ƒ.ѕ. ќ критери¤х истины. ж. У¬опросы философииФ, 1998, є 2.
3. ќйзерман “.». ѕринцип познаваемости мира, ж. У‘илософские наукиФ, 1990. є 10.
4. ярошовець ¬.≤. Ћюдина в систем≥ п≥знанн¤.  ., 1996.
5. ‘≥лософ≥¤. Ќавчальний пос≥бник. ƒруге виданн¤, перероблене ≥ доповнене. «а ред. ≤.‘.Ќадольного.,  ., 2001, розд≥л ≤≤≤.

<< попередн¤     зм≥ст     наступна >>